This item is a recording of a meeting held of April 10, 1976, where the constitution of CEESSA was read and discussed.

"У мене є одна подруга, яка каже що "якби ти тоді не подзвонила, то ми б так і спали". Найгірше з моїх життєвих досягнень- стати людиною, яка сповістила про початок війни прекрасній молодій сім'ї, їхньому малюку...

Ще трохи часу і ми разом сидітимемо в підвалі. Я з жахом спостерігатиму як чоловіки згуртовано прибирають і готують для ''ночівлі(?! Вже зранку думки про ніч???) Інші підвали будинку. Чоловіки тягають мішки з піском і затуляють ними вікна підвалів. Деякі жінки - ''переселенки'' ще 2014- не жалкують і викидають з вікон диванні подушки. Діти невпинно хочуть на майданчик. Діти хочуть дуркувати. Їх ще не лякають гули літаків, бо звичні до низьких Мрії чи Руслана. Десь над нами їхні повітряні траси. Зараз це мені зовсім не приємно, бо поряд Гостомель.

Мені страшна ця згуртованість і будування цих укріпних і ''протитанкових'' загромаджень. "Протитанкових!" Вже тоді зранку я почула слово. "Протитанкові'' загромадження у наш двір, де важко розїжджається машина з хлібом місцевого магазину, у двір, в якому майданчик дитячий займає переважну площу прибудинкової території?

Десь близько 11 години до 18 вечора ми безперервно в підвалі. Саме тоді я останній раз дивилася у вікно, зацапане пальчиками моїх дітей. Саме тоді я вперше побачила чорну зграю вертольотів: один, другий, більше 10 ... біжимо! Спускаємося в підвал...через певний час лунає пропозиція чи наказ: "якщо до нас заходять у двір, то всі піднімаємося на чердак і мовчимо''... я ніколи не зможу забути ці слова...О 18 годині ми вийшли з підвалу. Швидко перемовляємося з друзями і мешканцями будинку. Зовсім біла і розгублена стоїть подруга, вдивляєтьмя на мене і питає: "чого ви бл@ть з дітьми ще тут?! Вони вже близько. Це не люди".

Ми встигли тоді виїхати. Коли вивернули з двору, то на вулицях Ірпіня все було так як завжди: новий світлофор яскравий біля парку, сам парк, в режимі працюють світлофори, над центром світяться ще новорічні вогники. А в Стоянці ми станемо під гради. Але ми виїхали."

Олена, Київська область

"Моя сорокова весна
Звук
Він розрізав наші життя навпіл так само, як розрізав собою чорне зимове небо. Пронизливий до болю свист, якого ти ніколи в житті не чув раніше. Звук страху. Звук смерті. Звук, який вирвав тебе не лише зі сну, а й з усього попереднього життя. Лише через кілька годин я дізнаюся, що це були ракети, які знищили “Мрію”, найбільший літак у світі. А тоді я лише сиділа у ліжку, не розуміючи, що відбувається. За кілька секунд після свисту зі сторони Гостомельського аеропорту пролунали перші вибухи.

Дзвонить брат: “Збирайтеся, почалося. Я буду через годину, речей беріть мінімум”.

Останнє, що я зробила перед війною — ввечері 23-го купила квитки в театр. На п’ятницю, 25-го. Зараз це навіть трохи смішно, але в паніці збираючи речі, я все повторювала: “Яка війна? Мені ж завтра в театр! У мене квиток!”.
Сонні діти сидять у піжамах на ліжках. Чому так рано? Куди ми їдемо? У село, рідні. Не бійтеся. Ми просто їдемо в гості у село на вихідні. В понеділок повернемося додому.

(Ми з чоловіком дійсно повернемося додому у понелілок на кілька годин, але через два місяці, коли місто звільнять від окупації. Тоді я востаннє торкнуся дверей нашої квартири).
Сірий світанок ледь жевріє. Діти питають, чи можна взяти іграшки? Лише одну, улюблену. Я кидаю в рюкзак щось із речей, чомусь беру з собою рис і макарони, але залишаю в морозилці все м’ясо та рибу, які вчора закупила на тиждень: щоб були продукти, коли повернемося в понеділок.
Наступного ранку міст, по якому ми залишили Ірпінь, був підірваний.

Березень
На десятий день війни у мене був день народження. Я ніколи не забуду подарунки, які зробили мені сини. Зазвичай вони щось малювали для мене, але там у них не було ні паперу, ні олівців, лише синя кулькова ручка. Вони придумали зробити мені “листівки” з дров для печі. Взяли дві дровинячки й надряпали на них ручкою “Мамо, ми тебе любимо”, і сердечка. Ці “листівки” ніколи не порвуться і я обіцяла дітям, що ніколи не згорять. Бо вони найкращі.

Ввечері того дня, тієї ж миті, коли за вечерею родина підняла за мене келихи з вином, телефон пікнув повідомленням: “Ваш будинок горить. У нього влучив снаряд”. Я так і завмерла, стоячи з келихом. Тільки рука почала тремтіти. Дуже хотілося плакати, але чомусь не було сліз. До ранку ми не знали, що там. Була пара повідомлень від сусідів: “На вулиці йде танковий бій, пожежу ніхто не гаситиме”. За ніч вогонь згас самотужки, повністю знищивши лише дах і останній поверх будинку.
Кажуть, 40 років — це певний рубіж, але чи могла я колись уявити, що вранці у цей день я отримаю від дітей листівки, намальовані на дровах, а ввечері мій будинок палатиме? Надто кінематографічний збіг обставин. Ця війна зробила все, щоб кожен епізод став метафорою й закарбувався шрамом на серці.

Квітень
Бабуся померла тихо у призначений Богом час. Ми з братом поїхали до батьків на похорон. Діти боялися мене відпускати: “А що, як вас уб’ють?”. Я й сама боялася від них їхати, але мала попрощатися з бабусею.
Ми стоїмо біля труни, накрапає дрібний квітневий дощ. Родина, кілька сусідів. Священник починає читати молитву, вмикається сирена повітряної тривоги. Це мій перший раз, коли я виїхала з села. І перша почута сирена. Біля труни моєї бабусі. Сирена виє поруч так гучно, що не чути голосу священника. Я тільки бачу, як він ворушить губами та чую пронизливий, найтривожніший у світі звук. Вітер намагається вирвати з рук парасолю. Ось така молитва з одного лише протяжного завивання чи то про небезпеку, чи то про біль і втрату. Війні не потрібні режисери. У неї й так виходить.

Потім ми поїхали у рідне бабусине село. Туди, де на цвинтарі, протягом двадцяти років на неї чекав дідусь, а вона старанно доглядала за клаптиком землі “для себе”, поруч із ним. Село зустріло її сонцем. Колись давно німецька бомба впала з літака на хату бабусі. Вона вижила, накрившись під ліжком подушкою. Вижила, щоб з’явилася мама. А потім і я. Багато разів я чула від неї цю історію. Але світ так нічого й не зрозумів.
Між зарослими чагарем старими могилами я пробираюся провідати моїх пра- і прапра. Чути птахів, вітер… залп. Починається артобстріл, начебто зовсім близько. Один постріл, п’ять, десять... Я здригаюся і згадую обличчя сина, який питав: “А що, як тебе уб’ють”? Усвідомлюю, що я вже на кладовищі. Лягаю у вузьке заглиблення в землі поміж могилами моїх прабабусі й прадідуся. Вони мають мене захистити. Коли нарешті стає тихо, і чутно лише, як падає земля у ще незасипану могилу, я на тремтячих ногах повертаюся до батьків. Дві
старенькі бабусині знайомі сміються з мене: “Ти що, дитино, злякалася? У нас тут щодня таке. Ми вже звикли”. Я обтрушую з одягу землю. Чомусь соромно…

Травень
Я зважуюся рятувати дітей, їхати за кордон. Говорю собі “це лише мовний табір на літо, вони просто повчать англійську”.

Кордон зі Словаччиною ми перейшли пішки. У кожного по рюкзаку. Я ніколи не літала одна, а тим паче — одна з дітьми, але я знала, що на нас чекає незнайома ірландська родина (яку я попередньо знайшла, написавши купу листів). Ці чужі люди у повідомленнях надіслали мені багато теплої підтримки. І це надало сил і віри, що я зможу.
Нічна Ірландія тонула в непроглядному тумані. Ми просто їхали в суцільному білому молоці кудись, де лише поля, корови та спокій. Туди, де через рік мені напишуть в смс: “Ви троє — чудова частина нашої родини”.
Тиша

Мені досі не набридли вівці й корови. Хоча я бачу їх частіше, ніж людей. Ми живемо на фермі. Діти “допомагали” нашому фермеру засівати поля, а потім на комбайні збирали з ним врожай. Минув один навчальний рік, почався другий. Вони вже вивчили у школі більше слів ірландською, ніж знає літня господиня нашого будинку. Це її щиро захоплює. Востаннє вони були вдома темним світанком 24 лютого.
Я шукаю сині й жовті квіти серед безмежно-зеленої ірландської трави. Дивина, та вони завжди ростуть поруч. Мені здається, що їхнє коріння десь далеко за морем, горами, містами. Проростає крізь кров і попіл, сходячи новими паростками на вулиці, де з вікна було видно дві старі сосни."

Неля, Київська область

"#окупація
Інтервʼю не буде про окупацію. Не тому що мої не мають що розповісти, а тому що вони не хочуть брати гріх на душу за тих наших, хто там лишився. Тим, хто дуже чекає звільнення і хто був поряд з моїми в окупації, підтримуючи їх. Говорити на камеру - це зрадити тих, хто там лишився і не має можливості виїхати. По-перше, фінансової. Ціна коливається від 250 до 350 доларів. Дивлячись куди їхати. Через Колотилівку дешевше. Через Крим дорожче. А тепер уявіть, якщо в тих людей нема тут на вільній землі нікого, хто їх зміг би вивезти звідти, нема роботи там, а, отже, нема такої суми. 9000-12000 грн на одну особу виїзд, то дофіга. Село, яке окуповане вже в лютому буде ось два роки. Уявляєте суму на вивіз однієї людини? А я думаю про це. Бо я змогла знайти ці гроші. А люди, які не мають підтримки, можуть? Ні. Тому вони, на жаль, вимушені лишатися в окупації.
По-друге, людям похилого віку їхати в нікуди страшно. Дуже страшно.
Моя мама і бабуся пережили 14 величезних обшуків російськими ФСБ та російською недоармією. Дехто був вічливим, дехто намагався «зловити» на слові. Постійні погрози, якщо не візьмуть російський паспорт, то заберуть хату і всю власність. Можна подумати вони це не роблять.
Обшуки.

Це окрема тема. Перевертали все. Хату, кухню, сараї. Рилися скрізь. Одного разу мама спросоння вибігла в нічній сорочці вночі, просила повернутися і накинути халат. На що їй не дозволили. Пішли з нею в кімнату, щоб вона при них одягалася. Фізичної сили вони не застосовували, лише морально-психологічно принижували. Для прикладу, в бабусі є совковий чемодан. То мами рідний брат вже покійний привіз колись, як служив, з Угорщини. Бабуся там зберігали всі фото. То їй памʼять про її сина, який помер, внучку, мою рідну сестру, яка померла від рака, про чоловіка, тобто мого діда, який помер ось в наступному році буде вже як 20 років тому. Вони вихопили той чемодан в неї з рук і перерили всі фото, розкидаючи їх, бо «врагі так дєлают». Тобто недоумки прийшли на нашу землю і називають нас ворогами.

Останні рази вривалися натовпом до мами та бабусі. Одні йшли в город, інші ховалися за сараями, треті перлися в погріб, інші в хату та кухню. Уявляєте? Облава! Двоє жінок, одній з яких буде 88 років!!
Вже перед виїздом було троє високих, за словами мами, моя мама невисокого росту, в балаклавах, зі зброєю, в окулярах. Лише один з них, хто допитував маму, зняв окуляри, але не балаклаву. Моя мама за пів тора роки постійних обшуків, вже звиклися що вибивають хвіртку з ноги, виламають двері, не стукають, тому останній обшук для неї став остаточним, щоб їхати. Мамі приписували тероризм, боялися зайти в хату, бо мама могла підкласти десь гранату!!! Гранату
Весь простір моїх це було подвірʼя і хата.

Що саме дивне, маму постійно питали за мою сестру. Сестру, яка померла до повномасштабного вторгнення. Мама це нераз казала. Але кожного разу нові питали те саме. А ще за брата. За брата постійно, хоча знають, що він там не живе.
Погрожували, якщо після « виборів» не візьмуть російську ганчірку, то опиняться на вулиці. В лікарні тебе можуть прийняти лише за російською ганчіркою. Якщо треба якісь лікарі спеціалісти, то їхати лише в Сімферополь. Відповідно по російській ганчірці, бо там тебе ніхто не прийме за українським паспортом.
Щодо виїзду.

Маріуполь моїх найбільше вразив. Таких руйнацій, як сказала моя бабуся, мабуть вона в 2СВ востаннє бачила.
На кордоні росіяни перевіряли все. Вивертали все.

На нашій території допит спецслужб тривав понад 10 годин. Зрозуміло, що це потрібно. Мої на це не нарікають. Багато сєпарні тікає в Україну, а не в росію, до речі, тому допити наших спецслужб важливі.
Можна багато ще писати. Найогидніше для моїх російський товар, який несмачний взагалі. Мама здивовано мені розповідає, як може така величезна країна виготовляти такий непотріб. А ще згадує, що коли лишався ще наш товар в магазин, то росіяни його вигрібали весь. Бо наш смачний, а їх повне гівно. Таблетки та ліки, то окрема тема. Вони взагалі не допомагали.
Мої три дні купували продукти і їли, бо нарешті могли їсти українське.
Реалії окупації нетакі милі, як дехто каже. Сидіти, бо не стріляють, це просто жесть. Окупація - це пекло в усіх сенсах для українців. Саме українців, а не тим пристосуванцям. Їм по фіг. Паспорти побрали. Пенсію отримують і з/п. Тактика росіян завжди одна та сама. Підкупити грошима, які закінчаться незабаром."

Юлія, Київська область

"Там про Маріуполь зняли фільм. Про березень 2022. Юрік називається.
Я розумію, що якщо показати все, як там було, то виглядатиме нереально. Повірте, коли я згадую, так само думаю: таке не можливо, такого не має бути в наші часи...
...але щодо фільма - нащо брехати?!

НЕ було ані сирен, ані зв'язку, ані евакуацій, ані світла у підвалах, ані хліба (і взагалі будь якої їжі чи пиття,якщо під обстрілами за цим не бігав повз трупи), ані зелених коридорів, ані ОБСЄ!!! ТОГО НЕ БУЛО!!!
Зате був скажений холод (фобія залишиться зі мною до кінця моїх днів), голод та спрага (до речі, я навчилася їсти трошки, але зі страхом голоду мені все життя боротися), сморід від не працюючої каналізації, страху, бруду, пороху і крові, і безперервні обстріли артою і авіацією... а! Ще бажання швидко померти було. Воно теж зі мною і по сьогодні, особливо як про майбутнє дозволяю собі подумати.

Я розумію, що мистецтво має бути ретранслятором проблем, акцентувати на соціальних проблемах (хоча про те пекло так сказати - дуже костурбата недолугість), допомагати суспільству прийняти і усвідомити, почати нові дії, нові зміни тощо тощо... але воно має бути ЧЕСНИМ! А не вилізувати зади в угоду політикам!

А ще було вбивство людей по їхньому феншую. Це важливо було дописати. Це зрозуміють без пояснень всі, хто там був. А для тих, кого не було навіть не знаю, як пояснити, коли ти в абсолюті залежиш від чужого настрою, від того, чи з автоматом людина чи звір? Бо від того залежитиме - чи ти виживеш і чи пощастить тобі, якщо вмирати - то швидко. Це коли віч на віч.

А коли про авіа чи арту - взагалі не можливо передати. Тому що не можливо зрозуміти, як можна дроном просканувати, що у подвір'ї люди вийшли готувати їжу і погрітися на сонці (разом з дітьми) і потім скинути в ті двори бомби!

А оцей страх, що,можливо, ми вже останні залишилися?! Адже підмоги нема, ніхто нас не рятував. Я БОЯЛАСЯ дозволяти собі думати, що України більше нема. Я реально БОЯЛАСЯ,що вже так і є. Аж поки не поспілкувалася з нашими військовими. І ця зустріч - це вперше, коли я розплакалась там за весь час. Трупи людей, цілі, чи з нутрощами назовні, або взагалі розірвані на частки, страх, постійний липкий страх, відчай, голод, ворожі виродки зі зброєю навкруги - я трималася. А побачила наших хлопців і вибухнула. Тому що вони - надія на життя.

Так от, закінчуючи допис, скажу, - одразу було враження, що "шедевр" на замовлення зроблено для демонстрації всім україцям і за кордоном заодне. І мета, такий потужний посил, який зчитується - маріупольці гімно, носами вертіли,самі від евскуації відмовилися, а зеленогидотна команда та ОБСЄ (яке з 2014го року ніколи не бачило нічого правопорушного в діях росії проти України і в якому працюють хороші росіяне) зробили все, аби врятувати життя людей.

Це не кіно!
Це чергова агітка від кремля!"

Оксана, Донецька область

"На нашу долю випала війна.
Нам випало на долю найважче випробування - на нашу долю випала війна. Ми на власні очі побачили її жахливі картини і на власному досвіді дізнались, як це страшно. Ми пережили перший шок, відчули на власній шкірі холодок панічної атаки, коли серце колотиться так, наче хоче вискочити з грудей.
Але ми до останнього не хотіли вірити в реальність можливості цієї війни. Так, ми чули про неминучість війни, про накопичення російських військ біля кордону, але ми не допускали такої можливості в своїй свідомості. Нам здавалось, що в цивілізованому світі неприпустимо, щоб люди вбивали один одного. Але найжахливіше все таки сталося, хоч як нам цього не хотілося, і як ми не могли в це повірити. На жаль такі жахливі речі й досі відбувається в сучасному цивілізованому світі. Війна реальна в минулому, теперішньому і в майбутньому часі і ніхто від неї не застрахований...Тепер ми це знаємо.
Ми з чоловіком серед тих, хто з початку війни залишився вдома - в своїй країні! Ми з Олександром залишились в своїй квартирі у Києві. Спочатку було дуже страшно, але ми вирішили залишитися вдома. Олександр сказав: "Я нікуди не поїду, тут мій дім. Хай вбивають!" Ну а я трохи посперечалась, поки раціональна частина моєї свідомості судорожно враховувала всю небезпеку перебування мирного населення в зоні бойових дій. Але виявилось, що в глибині душі, я теж маю ті корені, які залишаються на своєму місці, попри все, щоб там не сталось. Мабуть саме заради цього наші воїни йдуть у бій і захищають свою землю не шкодуючи власного життя. В цій статті я хочу поділитися з читачами своїми спогадами та своїми віршами, які я записувала під враженням пережитого.
ДОБРИЙ ДЕНЬ, МИ З УКРАЇНИ.
Добрий день, ми з України,
Наш сусід сказивсь в росіїї,
Звав себе він нашим братом,
А тепер ворог заклятий!

Знов виє сирена, прокиньтесь, не спіть!
Ворожа ракета у небі летить!
Забудьте про спокій, навіщо вам мир? -
Так виє, напевно, поранений звір.

Не спиться йому, він реве, завива,
Страшенно у нього болить голова.
Ось стихла сирена, треба знову заснуть.
Я сплю, це все сон... Тільки вибухи чуть...
28.03.2022
Багато наших сусідів, хто залишився в нашому багатоповерховому будинку, перші тижні війни ночували в підвалі, коли від вибухів спати в квартирах було моторошно. Потім ми звикли, і здебільшого ночували в квартирах, хоч і вий сирен і гуркіт вибухів не стихали. За цей час ми перезнайомились з сусідами, яких раніше знали тільки наочно. Я з захопленням дивилась на сусідського хлопчика Костю, який весь час зберігав такий спокій і був таким врівноваженим і рівним як струна. Його стійкості в емоційному плані могли б позаздрити багато дорослих. Я його називала не інакше як Наш Герой:) Всі допомагали і підтримували один одного, особливо в підвалі під час бомбардувань, коли читали новини про хід бойових дій і подвиги наших Героїв захисників і мирних жителів. В підвалі атмосфера була заспокійлива. Дочка сусідки Наталки з п'ятого поверху зовсім не могла спати дома в квартирі. Але коли спускалась в підвал, одразу засинала. Так на неї діяла тамтешня обстановка, можливо тихі розмови сусідів, можливо те, що там вона була серед людей, не сама. Пам'ятаю, як в підвалі ми читали вголос різні смішні анекдоти та неймовірні випадки на війні, які хтось дотепно оповідав в соціальних мережах, як ми всі дружно сміялись, і як це нам допомагало зберігати спокій і здоровий глузд.
А місто поступово пустіло, більшість киян виїхали з міста. За декілька тижнів багато наших сусідів з підвалу теж поїхали хто куди, здебільшого у напрямку західного кордону. Виїжджали поїздами, всі мали можливість виїхати - залізницею здійснювалась безкоштовна евакуація зі станції Дарниця, що в 10 хвилинах від нашого будинку.
Місто продовжувало жити своїм незвичним досі воєнним життям, з блокпостами та паспортним контролем, з організованою Територіальною Обороною, з протитанковими їжаками і окопами. Продовжували їздити міські автобуси і трамваї, проїзд у них в той час був для всіх безкоштовним. Працювали магазини, спершу полиці в них підступно оголились, але поступово продукти знову з'явились, і проблем з продовольчим забезпеченням не було. Ввели в дію сухий закон - заборону на продаж алкогольних напоїв. Це обмеження сприйнялось теж абсолютно спокійно, як і інші вимушені обмеження обумовлені воєнними станом.
Всі згуртувались, чоловіки колотили коктейлі Молотова, рили окопи, будували укріплення. В нашій багатоповерхівці чоловіки контролювали порядок та безпеку, охороняли будинок, перевіряли дах, на випадок залишених міток для ударів з повітря, підтримували в робочому стані всі комунальні системи. Всі були насторожі, бо знали про можливі загрози та небезпеку диверсійних дій ДРГ та колаборантів.
Хто чим міг допомагав районній Територіальній Обороні. Молоді хлопці одразу долучились до Тер-оборони. Навіть один наш сусід, якому трохи більше 50 років записався в Тер-оборону теж, і його того ж вечора викликали на нічне чергування. Правда його служба на тому й закінчилась - вночі був мороз і сусід добряче замерз, так що ледве вранці дійшов зігнутий додому - так його скрутив радикуліт. Щоб воювати треба мати здоров'я, одного бойового запалу, як виявилось, недостатньо. Жіночка з нашого будинку готувала їжу на польовій кухні, ми носили продукти та ділились теплим одягом з бійцями Тероборони. Депутат районної ради налагодив щотижневу роздачу безкоштовного хліба для всіх хто цього потребував. Ну і звісно, всі жертвували гроші на потреби ЗСУ.
Тим часом дітей в нашій багатоповерхівці майже не лишилось. Я навіть здивувалась, коли зустріла одну сусідку з малим хлопчиком на прогулянці біля нашого озера.. Вона пояснила своє рішення залишитись в Києві, бо вважала це місто найбільш безпечним на той час а також тим, що у неї була робота, якої під час війни багато хто позбувся. Під час війни теж потрібні гроші, і добре, якщо хтось в сім'ї має можливість їх заробляти. Але більшість сімей з дітьми все ж таки виїхали з Києва. І як ми потім дізнались, біженців були мільйони.
ДІТИ ВІЙНИ.
Згадають діти про війну, що вигнала їх з дому,
Прості слова з дитячих вуст - то откровення Бога,
Ці дітки бачили війну, - війна їх охрестила,
Коли ховались в погребах й сердечка колотились.

Як мамі втішити дитя, яке від страху плаче?
Як заспокоїти маля, яке жахіття бачить?
Лиха війна малих діток повиганяла з дому,
Й жене світ-заочі усіх, і біженців мільйони.

Дівча сказало: "Дід кривий пішов на нас війною,
Ну і який він Президент? Хто так назвав кривого?
Хіба не знав цей дід кривий, що так чинить не можна?
Навіщо він вчиня війну щодня й щоночі, хтозна?"

Зажурені наші малі, та із такого тіста,
Що кажуть: "Скоро повернусь я в своє рідне місто",
Що кажуть: " Там моє усе, бо я там народився!
Там Батьківщина, там мій дім, моя родина звідти."
26.03.2022

Настане скоро світлий день,
Війна скінчиться, ворог щезне,
Ми вирвемося з пекла, ми не вмрем,
В долонях Бога Україна вся воскресне!
16.03.2022
БЛАГАЮ, БОЖЕ, ЗАХИСТИ!
Нехай наш ворог втопиться в брехні,
Коли на біле каже - чорне, а на чорне - біле,
Продав він душу й служить сатані,
І на святій землі укоїв пекло ціле.

Рида зувічена земля, заклякла від жаху, застигла,
Горять спотворені міста, понівичені села стихли,
Провалля вибитих шибок зяють порожніми очима,
Потворний звір удерся в дім, катує і нещадно нищить.

Ненавиджу я цю війну, не хочу йти до неї в прийми,
Хай згинуть ті, хто нас загнав в її скривавлені обійми,
Хай щезнуть наші вороги, нехай земля горить під ними,
Благаю, Боже, захисти, молю за мир для України!
17.03.2022
Війна не минула нікого. Дехто з нашого будинку виїхав в село під Києвом і потрапив в окупацію та ледве вижив. А деяким нашим сусідам пощастило ще менше. Я чула, що одну родину з нашого будинку розстріляли по дорозі прямо в їх власному автомобілі.
Постраждали навіть ті, хто разом з нами переховувався в підвалі. Одного разу, рано вранці, коли ми виходили з підвалу стався нещасний випадок з моєю молодою сусідкою. Прямо в мене на очах вона якось невдало ступила вниз з парапету, впала і зламала обидві ноги, при чому на одній нозі стався відкритий перелом. Ми викликали швидку допомогу. А далі два тижні дівчина провела в лікарні на витяжці під вий сирен повітряної тривоги, перенесла складну операцію і потім на неї чекав довгий і важкий період реабілітації та півроку вдома в квартирі. Війна не тільки на полі бою, вона всюди, вона як той спрут, восьминіг, який охоплює своїми щупальцями все довкола себе.
Мої родичі з міста Балаклії Харківської області в перші дні війни опинились в окупації, ми підтримували зв'язок по телефону. Місяць вони спали з дітьми в підвалі приватного будинку одягнені і взуті. Потім вони розповідали, як їм вдалось врятуватись та втекти з окупованого міста, і яке то було для них щастя через місяць поспати на нормальній кроваті, без взуття і верхнього одягу.
Родичка чоловіка з села в Чернігівській області розповідала нам по телефону, що багато хат в їхньому селі зруйновано. Там йшли бойові дії та людям довелось пережити страхіття. Ті хто мали сили, приводили до тями постраждалих. Родичка розповіла, що всім кутком відпоювали одну бабу, яка спала на печі, коли від вибуху в її хаті вилетіли і двері і вікна і все потрощило. Тільки вона і вціліла на печі, але пережила такий шок, що довелось гуртом її відкачувати та втішати.
Сон 1. Десь на третій тиждень з початку війни ми наважились перевірити чи все в порядку в нашій квартирі, яка стояла зачиненою з початку бойових дій. Біля будинку я помітила барикади і укріплення, іжаки і мішки з піском, прямо під нашим балконом. І неочікувано пронизливий спогад став перед моїми очима. Адже цю картину я вже бачила, тільки уві сні, десь за два-три місяці до війни. Я так ясно бачила цю картину у своєму сні, і ось вона повстала перед моїми очима. То був не просто пророчий сон. Мені здалось, що наша реальність вже відбулась з нами раніше. Так, ніби наше майбутнє і теперішнє існує одночасно. Ми вже пережили цю війну раніше, а зараз ми тільки бачимо її в реальності. Майбутнє і теперішнє взаємопов'язані, а час викривлений. Не варто панікувати або намагатись змінити реальність чи вирватись з неї. Ми всередині цієї часової матриці і спостерігаємо як відбувається те, що вже відбулось. Ми як свідки свого прожитого життя, яке записане в матриці, в законах всесвіту.
Сон 2. Напередодні війни мені наснився сон - ведмідь заліз до нашої спальні. Я злякалась, думала що то ведмедиця з ведмежатком, і вона мене зараз роздере. Але ні, то був ведмідь, і він просто пішов геть. Сам пішов...
Так сталося і в житті. Окупант, цей чорний здоровенний російський ведмідь, вдерся в наш дім в нашу країну. Але завдяки героїчному спротиву українського народу, неймовірній хоробрості, стійкості і військовій вправності наших захисників колони ворожої техніки були зупинені на підступах до столиці. Під героїчним натиском наших захисників ворог спочатку застряг, а потім змушений був відступити, тікаючи з Київської області.
Більше місяця кияни жили в величезній напрузі, гуркіт було чути і вдень і вночі. Про руйнування цивільних багатоповерхових будинків у Києві ми довідувались в новин в соціальних мережах. Друзі і знайомі писали, що зруйновано поблизу них, що вони бачили на власні очі. На телебаченні в той час працювала одна програма новин, яку транслювали всі канали. Трансляції велись з бомбосховища. Для багатьох киян на час повітряних тривог і бомбардувань укриттям служив Метрополітен. Бомбардуванням піддавались всі райони Києва, і центр і околиці, прильоти були навіть на території Києво-Печерської Лаври, біля Успенського собору і біля меморіального комплексу Бабин Яр, де загинула сім'я цивільних киян, які опинилися поруч з вибухом.
Кияни дотримувались світло-маскувального режиму в своїх квартирах, не вмикали світла як стемніє. По декілька днів ми не виходили з квартир, коли військові оголошували комендантську годину по місту на два чи три дні. Під регулярні завивання сирени повітряної тривоги, коли по місту завдавались ракетні удари, і атаки ворожих дронів-безпілотників, ми жили наче уві сні, наче це тягнувся один безкінечний день-ніч, без означеного числа, ніби час зупинився, і зима ніяк не закінчиться, і цей лютий триватиме безкінечно.
Коли було дуже страшно ми молились. Я пам'ятаю, як я відчайдушно молилась Господу всю ніч, кожну годину, коли прокидалась від вибухів, і читала новини на мобільному телефоні. Молилась про спасіння і найбільше хотілось дочекатись ранку, коли буде нарешті світло і не так страшно.
Пам'ятаю, як під завивання сирени повітряної тривоги ми з сусідами йшли пішки до церкви в кінці нашого району. В церкві було пусто. Ми молились з сусідкою вдвох, запалили свічки і молились, кожна по-своєму. Коли я обернулась на сусідку, побачила, що вона стоїть перед іконою навколішки. Вона просила у Господа за свою дочку, яка залишалась весь цей час у Гостомелі. Там було справжнє пекло, з якого не всім пощастило вирватись. І я чомусь не здивувалась, коли наступного ж дня її дочка разом з чоловіком були у Києву, були разом з нашими сусідами. Господь почув її молитву. Я це бачила на власні очі.
Ніхто не може здолати наш незламний народ! З нами Бог, з нами весь світ! Молитви мільйонів людей світу захищають нас, надають сили нашим захисникам, допомагають перемогти цих нелюдів окупантів, перемогти слуг диявола.
На початку березня бомбардування Києва і Київської області були надзвичайно потужні, всім стало ясно, що ця війна розгорається як пожежа, яку неможливо буде спинити. Я дуже хотіла щоб спинили війну, я сподівалась, що це ще можливо. Але реальність виявились жорстокою і невблаганною.
Втішало те, що ми побачили, як весь світ підтримує Україну, і поступово лідери впливових країн світу допомагають Україні не втратити свою державу. Весь світ допомагав нашим військовим відбивати атаки ворога, не скласти зброю і не стати на коліна перед більшою в декілька разів армією окупанта.
Спочатку ми були паралізовані коли побачили, як нашу країну нищать, і нам здавалось, що ми залишились сам на сам у своєму горі в ці трагічні дні. Люди відчайдушно благали про допомогу, просили Європу і Америку закрити над нами небо, підписували онлайн петицію про закриття неба над Україною. Ми благали про допомогу, ми сподівались на неї. І світ нас почув! Тисячі людей в усьому світі виходили на площі і вимагали підтримати Україну в боротьбі з агресором. Всюди організовувались штаби гуманітарної допомоги Україні, нам допомагали відомі люди по всьому світу, мільйонам українським біженцям надали прихисток в різних містах Європи та інших країнах світу. Ця підтримка надала нам сили, це зміцнило наш народ і нашу віру в Перемогу.
І що саме дивовижне, попри все, ми не сумнівались що Україна переможе. Ми знали, що так буде з самих перших днів війни. У нас не було ніяких сумнівів, що путлєр програє, що його дика спроба захопити Україну це безумство, яке приречене з самого початку на поразку. На жаль, росіяни допустили можливість щоб це сталось, і ця війна як акт самогубства для них. Їх вождь безумець, який бачить по-своєму свій викривлений світ, бреше сам собі і всьому своєму народу. Ця війна страшенна його помилка, за яку нам доводиться платити позахмарну ціну. Пам'ятаю, як ми чекали на смерть путлєра з дня на день, з якою надією читали в інтернеті різні прогнози та передбачення, мріючи щоб він швидше здох.
Коли восени Путін оголосив додаткову мобілізацію нових солдат на війну, я написала короткий вірш листівку:
ЛИСТІВКА В РОСІЙСЬКОМУ ВІЙСЬКОМАТІ.
Божевільний цар лютує, змушує йти на війну,
Непокірних і незгодних зразу кидає в тюрму.
Не плати безумну ціну, путлера пошли і ти:
В три погибелі зігнувшись хай іде під три чорти!!
22.09.2022
Війна це не тільки смертельна руйнівна сила, а ще й потужна буремна сила, яка загострює всі почуття, яка збуджує всі життєві сили і пробуджує жагу до життя. Хто з мечем до нас прийшов , від меча і загине! Наші воїни в боях показали таку силу і хоробрість, такі бойові вміння, що окупанти й не сподівались. Лють і ненависть до ворога стала вражаючою, бо звірства окупантів на підступах до Києва в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі і багатьох інших містах і селищах збурила народний гнів, підняла з глибин родові енергії, енергії наших предків, силу народного духу.
Сила емоцій від шокуючої реальності змусила бачити все оголеним, називати речі своїми іменами, відбулась глибока переоцінка цінностей і розуміння таких речей, про які раніше ми і не думали. Ми не розраховували на те, що в сучасному цивілізованому світі наші сусіди з Росії будуть вести себе як звірі. Свої емоції почуття я намагалась передати у віршах, які писались самі собою. Вже потім я прочитала, що СЛОВО ЦЕ ЗБРОЯ.
Півтора роки безжальної війни. Бог послав нашому народу таке важке випробування, бо знає що ми його витримаємо! Ми Переможемо! Україна Переможе! Півтора роки щоденного кровопролиття - це ДУЖЕ ДОВГО! Всі українці чекають на возмездя, на те, що ворог заплатить за кожне загублене життя, за кожного невинно вбитого українця, за кожну дитину, за кожну вдову, за кожну сироту, за всіх полеглих в боях, за кожного закатованого мирного жителя.
БУМЕРАНГ
Я знаю, встоїть Україна у цій безжалісній війні!
Течуть гарячі крові ріки на нашій стерзаній землі,
А кров людська - це не водиця, а кров священна, як життя,
За рідну землю кров пролита - це споконвіку кров свята!

Хай очманілому сусіду, сліпому й хижому в душі,
Кров українського народу тавром вкарбується в труні!
Настигне Бумеранг всю нечисть, розплати неминуча мить,
Кінець вже скоро, враже клятий, як віриш в Бога, то молись!
15.09.2022
Сон 3. Я бачила гарний сон! Я бачила прекрасну підземну річку, наче в розрізі на схемі. Я бачила, як вона тече, чиста і повноводна, але підземна. Розумієте? Вже йдуть невідворотні життєві процеси в нашій землі, які поки ще не очевидні, але Дуже Скоро ми всі їх відчуємо і побачимо на власні очі. Бо Ріка Життя тече швидко і в неї сильна течія. Ми думаємо про мир і наближаємо нашу Перемогу!
ЛІРИЧНИЙ ВІРШ
Вже зимно надворі і ти в рукавичках,
Пощипує личко колючий мороз.
Як личить тобі цей рум'янець на щічках,
І комір в сніжинках каратів на сто.

Така молода в дні війни чорно-темні,
Та усмішку ти не ховай, залиши!
Спинись на хвилинку і зроби круте селфі,
А потім в окопа йому надішли.
02.12.2022
Війна руйнує наш довколишній світ. Війна перетворює на руїни і згарища все, що будувалось на протязі життя декількох поколінь українців, гинуть наші військові і цивільні люди, старі і малі, ллється кров, стогнуть від болю поранені, ридають вдови і матері загиблих Героїв. Весь світ побачив жахливі фотографії та відео свідчення цієї жахливої війни. Це неможливо прийняти як неминучість чи закон природи. Це щось таке, що свідомість відмовляється сприймати, проганяє думки про все це, як щось руйнівне. Серце кров'ю обливається, коли бачиш, як окупанти знищують наше все - наш урожай на полях, сучасну сільськогосподарську техніку, комбайни, будинки, наші школи, музеї, театри, електростанції, нашу енергетичну систему, руйнують нашу промисловість, вбивають цивільних людей, дітей, жінок і старих, рівняють з землею все, що трапляється на їхньому шляху. Російські найманці це як нашестя сарани, яке вражає і з'їдає все. Це НАПАСТЬ, якій немає ні кінця не краю.
БЕЗМОВНІ СТАТИСТИ
З усіх чотирьох путлєр владу спасає,
З усіх чотирьох учепився за трон,
У жорна війни знов людей підкидає,
Й жене на заклання свій овечий загон.

Країна безправних російських Іванів,
Обдурені сотні разів, вірять знов.
На фронт йти усім наказав він з екранів,
Давайте, вперед, без вагань і розмов!

Та знайте, убогі, вам не буде пощади,
До братніх народів вже нема вороття,
Померти за Путлєра, бачить Бог, честі мало,
Для нього ви масса, покірна й тупа.

Заради своєї примарної слави
Він ладен на все, він залякує світ:
І в ядерну прірву всіх штовхнуть обiцяє.
Такого майбутнього зичить усім.

Така в нас реальність, неначе фільм жахів,
Та вийти із зали нам щось заважа,
Хтось крутить цей фільм без кінця і
без краю,
Вже сили немає, а стрічка трива.
"Стоп кадр, зупиніться! " - сумління волає,
Там далі- провалля, безодня в кінці!
Безмовні статисти в цій безумній виставі,
Залежить від вас, чи ми виживем всі!
21.09.2022
Тим часом з жовтня місяця ворожі генерали застосували нову тактику ведення війни - почали піддавати всю територію України регулярним масованим ракетним атакам.
Після чергового щотижневого масованого бомбардування України в листопаді майже всі українці опинились без світла, води і тепла. Ми дізнались що значить слово "блекаут". Майже всю зиму кияни як і більшість українців жили в умовах постійного відключення світла, а багато хто опинився й без опалення та можливості щось приготувати на електроплиті. А після того, як ворожа ракета майже повністю зруйнувала багатоповерхівку в Дніпрі, і кількість жертв серед мирних мешканців сягнула більше 100 чоловік, я написала вірш англійською мовою. Цей вірш був криком моєї душі, в якому я просила весь світ про захист від терористів!
UKRAINE IS ON FIRE
I ask the world for help today,
My country is crying, Ukraine is in pain,
My country is bleeding each night and
each day,
Ukraine is on fire, but fight's not in vain!

We ask you for help, please, don't let us give up!
We want to survive in the coldness of dark,
We ask you for kids who are frightened by bombs.
We ask your to help stop the evil of war!

I ask you, my friends from all countries abroad,
Please, give us your hand and please, don't ignore!
Don't let in the sky death missiles, no more!!!
Help stop the agressor, who's a danger to world!
24.11.2022
З того часу ворог регулярно, переважно вночі, завдає масованих атак по всій території України. Він випускає по нашим містам і селищам сучасні високотехнологічні ракети, які дуже важко знищити. Нашим ПВО вдається знищити більшість з них. Це неймовірно гарна робота ПВО!!!
Багато хто прокидався вночі від моторошних звуків роботи ПВО, так наче гремить грім. У результаті прильотів у багатьох района міста знову було відсутнє світло, у 80% домівок відсутня вода. Це справді дуже страшно, але ми це витримаємо, ми це переживемо! Бо інакше не можна:)
МАРШ ДО ПЕРЕМОГИ
Біжіть з України, дикі орки геть,
Тікайте додому, не шукайте смерть,
Став поперек горла вам наш рідний край, -
Заюшених кров'ю оркостан стрічай!

Козацькому роду нема переводу,
У нас сила й правда в бою за свободу,
Нам пісня і віра в бою помагає,
За вільну Вкраїну від краю й до краю.

Наш народ герой, ми нескорені,
Гартували нас бомби фосфорні,
В наших венах гнів скипає й поночі,
Бій без правил йде з плем'ям овочів.

Бий гарматний грім, переможемо!
Ми рівняєм стрій й орків ложимо,
Хай холоне кров від нещадних нас,
Йдем в запеклий бій- вщент розтрощим вас.

Пройдем крізь вогонь і їдкі дими,
Наші воїни вам снують пастки
Вас затягне вир з сліз сиріт і вдів,
Помстимось за всіх, мертвих і живих!
12.10.2022
Одного осіннього дня в у селі, коли ми з чоловіком повертались до Києва з нашої дачі в селі, ми йшли через поле на автобусну зупинку і почули якісь незвичні звуки.
У небі, синхронно змахуючи крилами, летіло четверо лебедів і якось по-своєму геготали. Вони летіли дуже швидко, не клином, а поруч один з одним, вишикувавшись в одну лінію.Чесно кажучи, я вперше бачила лебедів в наших краях. А вже вдома в Києві мене приголомшила одна асоціація! Це ж як танець маленьких лебедів з "Лебединого озера" Чайковського! Зазвичай за радянських часів по телевізору показували "Лебедине озеро" коли помирав генеральний секретар партії, за зміни влади! Лебедине озеро тоді транслювали з ранку до вечора... Гадаю, ті четверо лебедів в осінньому небі - то був знак! Як би нам хотілось, щоб кривавий путінський режим впав, захлинувся, щез.
Напередодні Нового року я написала ще одного вірша.
НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ З 2023 РОКОМ
Вечір сутінки лаштує, місяць вредний не дає:
У серпанок вбрався й сяє, у веселці виграє.
Пугач місяця злякався, гупнув в мороці і щез,
Стиха хтось постукав в двері: відчиняйте, хто тут є?

На порозі Ніч казкова, Новорічна чарівна,
Сюніч місяць спать не буде - витворятиме дива!
Відчиняйте, скоро Північ, їй годинник править лік.
Це кума моя, не знали? Мій хрещеник - Новий Рік!

Бачу, любі, готувались. Стіл святковий, все смачне,
В вогниках ялинка сяє, тільки сумно, щось не те?
Поглумився рік минулий, повно горя нам приніс.
Рік війна у нас гуляє, вештається шльондра скрізь.

Бранцям віку вкоротила молодим і запальним,
Хто попав в її обійми, не шкодує жодним тим.
Їй не жаль, вона все спише, зла розпусниця війна,
Не поверне дітям тата, мати зжуриться сама.

Ніч розчулилась на хвильку, сльози втерла й промовля:
Рік Новий вже на порозі, шлях до миру простеля.
Все минеться, час спливає, вщухне біль і ця війна.
Тост піднімем за Героїв, вип'ємо за всіх до дна.

Мій хрещеник іменинник, в Січні народився він.
Подарунок Січень має, відсіч ворогу в вогні.
Запорізька Січ і Слава в жилах наших козаків,
Хай у Січні Січ положить край безжалісній війні.

Це бажання новорічне всенародне, тому й буть!
Місяць чародій чаклує, сюніч йому не заснуть.
Побажаємо здоров'я й сили хлопцям в ЗСУ,
З Перемогою вертайтесь, знищіть орківську орду!

З Новим Роком, з новим щастям, щоб здійснились мрії всі,
Щедрого нам урожаю, і багатої куті,
Щоб на нашій Україні знову спокій був і мир,
Щоб пісень ми знов співали і хотілося усім!
15.12.2022
Я дякую Богу, що ми живі і ми у себе вдома. Ми живемо надією, що війна скоро скінчиться. А поки що, підтримуємо один одного і віримо в нашу Перемогу! Кожного дня молимось за наших захисників і за Україну!
Господи, принеси МИР на нашу землю, щоб ми знову раділи життю, сонцю, небу, співу птаків, цвітінню садів.
Вибухи не стихають на нашій землі, палають міста і села, валить чорний дим на згарищах, кожного дня гинуть люди, цебенить кров у поранених, плачуть перелякані діти, ми бачимо страшні картини смерті, моторошні докази звірств нелюдів, які мордують мирних жителів, жінок і дітей, бачимо сотні трупів і братські могили.
Господи Всесильний, зупини катів, змилуйся над нами, захисти і збережи! Досить горя і смертей! Пошли нам Мир! Прости нас і врятуй!
НАШ ВТРАЧЕНИЙ РАЙ
Вже рік як у дім наш ввірвалась війна.
Вже рік як у дім наш ввірвалась війна,
І мир розірвала на шмаття,
Рік стогне від болю земля ще жива,
Розтерзана в вирві нещастя.

Удерлася в край наш о лютій порі,
Про сенс щось верзла й неминучість,
Ракетам у небі торувала шляхи,
Шахедам прослала маршрути.

Мару навіжену не кликали ні,
Сліпа нищить все без розбору,
Не жаль цій химері ні нас ні землі,
Не лишила й місця живого.

Жорстокість безкарна цебенить через край,
Ми випили чашу всю, досить!
Війна обернула у пекло наш рай,
І горе скрізь в пазусі носить.

Про втрачений рай спомин тліє в пітьмі,
В руках загребущих зойк щастя,
В сакральнім вогні все кипить у котлі,
Й жага до життя крізь напастя!

Ми вирвемся з пекла, ми вернем наш рай!
Відродимся цвітом весняним
Любове цілюща, лиш не покидай,
Тримай оберіг понад нами.

Дай неба блакитного й світлого дня,
Здолай ворожнечу й ненависть,
Спини злобну зграю, бо захмарна ціна,
Дай миру ковток спраглим в радість.
15.02.2023
Сон 4.
7 квітня велике християнське свято Благовіщення.
Здається, й мені в цей день прийшла Блага звістка - я бачила цікавий сон...
Бачила путіна, він був в робочому одязі, зверху одягнений в якусь кухвайку. Він вийшов на хвилину до натовпу людей і почав повертатись у двері. А я голосно його покликала : Владімір! Забула уві сні як його по-батькові, згадала і знову кличу: Владімір Владіміровіч, ви куди зібрались?
Він озирнувся на мене і простягнув у руці стару фотографію. Я побачила лице його матері. Сказав, що йому треба до матері, вона його викликає, треба йти.
Далі було заплутане продовження, якісь місця, де на нього вже чекають... Але головне я вам розповіла:)
Кажуть, що сни з четверга на п'ятницю збуваються.

Сюніч, 16 травня 2023 року, в Києві було гаряче. О 3-й годині ночі всі прокинулись від вибухів. Я у вікно побачила летючі вогні як гірлянди, летіли три безпілотника, і їх збивала наша ППО.
Зранку прочитала про збиті крилаті і балістичні ракета - аж 18 штук та 9 безпілотників. Уламки попадали в 4 районах міста. Слава Богу всіх їх збили, і всі кияни залишились живі!
Силам нашої ППО вдалось збити всі цілі, навіть 6 ракет Кинжалів, і це найвищий пілотаж! Дякую нашим хлопцям, і всім хто надав нам таку високоточну зброю, яка спроможна збивати всі ракети!!!

Але спати під цей звуковий і світловий фейерверк неможливо і страшно.
Кияни живуть в таких умовах рік і 3 місяці. І звикнуть до цього неможливо.
Як неможливо прийняти той факт, що в цивілізованому світі, в 21 столітті люди не придумали нічого кращого, ніж знищувати один одного.
Щоправда, методи знищення країн і народів тепер сучасні, не те що раніше, в давнину, коли воювали голіруч зі списами або шаблями.
Зараз на наші голови летять різні крилаті ракети, балістичні, і ще якісь. Навіть безпілотники - такі сучасні дорослі іграшки, які знищують людей і міста наче граючись.
І саме болюче те, що ці дикі сучасні ігри можуть тривати роками, аж поки комусь не набридне.
А люди... А що люди... Мабуть люди комусь заважають жити або на них просто не зважають...
Я мрію про час, коли переможе здоровий глузд, коли це безумство припиниться, і коли ми в Україні знову зможемо спати ночами спокійно, і не прокидатися від вибухів!!!
Цей жахливий травень 2023 року в Києві запам'ятався мені на все життя. Ракети і шахеди в нічному небі, спалахи і вибухи, від яких здригалися стіни будинку. Спати було нереально, коли майже щоночі ворог тероризував Київ.
Під враженням пережитого я написала вірша "Зоряні війни", який одразу став піснею. Мій текст відгукнувся молодим учасникам альт-поп гурту Енджі Крейда, які написали музику і записали пісню, яку вони назвали "Київ".
Тут зоряні війни у небі щоночі
Весь травень не грім, а залізо гуркоче,
Над Києвом дощ із уламків ракети,
Помрем в епіцентрі планети.

Тут космос ворожий, він пахне металом,
Літають шахеди зловісним парадом,
Тривожні сирени волають щоночі,
Зоряні зомбі вбити нас хочуть.

Космічна рулетка, знов вибух і спалах,
Там смерть ще когось наздогнала.
Війна наче снайпер, ми живем під прицілом,
Як люди - мішені, ми дивом вціліли.

Вчувається гул чи насправді гуркоче,
Лежу прислухаючись в мареві ночі,
Ввижаються привиди в зорянім небі,
Полюють убивці в звіриній потребі.
It's Star Wars' Show in the sky every night
It's not a May thunder but metal rumbles up high,
It's Kyiv in rain in debris of shut down missiles,
Perhaps we will die in planet epicenter tonight.

The air smells metal, our space is hostile,
Shaheds fly in sinister parade in the sky,
The Air raid sirens yell loud each night,
Star zombies are keen on killing us tight.

It's a cosmic roulette with flashes and bangs,
Death has just caught here someone again,
War's like a sniper, we live in the crosshair,
We are human targets, whose survival's increadible..

Does it feel like a hum or it really rumbles,
I lie listening wary in a delirious night,
Do ghosts appear again in big shimmering sky,
Killers hunt here making more people die.
Дякую нашим славним воїнам, які боронять землю від окупантів! Господи, дай їм стільки сили і мужності, скільки треба щоб вистояти і здолати ворога!
Наш народ і наша земля єдині! Ми тут народились, і ми будемо господарями на своїй землі. Нікому не віддамо те, що належить нам по праву! Господи, допоможи вигнати загарбників! Хай наш край стане їм кісткою в горлі, щоб вони тікали звідси не озираючись, щоб назавжди забули сюди дорогу! Геть з України, дикі орки геть!
Літаки, ракети, танки і шахеди,
Позивні героїв, календар війни,
Вогневі атаки, зле виття сирени
Обстріли щоденні та нічні страхи.

Коїться жахіття, наш народ страждає,
Ніяк не нап'ється крові звір-вампір,
Щоночі руйнує будинки й вбиває,
Нищить без розбору малих і старих.

Ця війна безжальна, не щадить нікого,
Молодих скосила більше ніж старих,
І молотить далі цвіт наш і надію,
Тих, що мали б жити, - ми хороним тих.

Ми війну не звали, нам війна не треба,
Та біда велика вдарила як грім,
І народ стоїть й богатирськи б'ється
Зціпив зуби й вирве хижі пазурі.

Дай нам Боже сили до самого неба,
Щоб не марно крові стільки пролилось,
Геть прогнать русню українцям треба,
Боже, поможи нам, благаю, молю."

Наталія, Київ

"Я цей текст писав кілька десятків разів. На чотири-п’ять сторінок писав. Потім нещадно видаляв літеру за літерою. Саме ось так, натискаючи бекспейс, а не просто не зберігаючи файл. Мені ніби точно хотілося запевнитися, що все зникне. Все до останньої літери, до останнього розділового знаку. Ніби злодій, що протирає хустинкою всі предмети на місці щлочину, навіть ті, до яких він не торкався.

Я не знаю як цим поділитися. Я не знаю як про це розказати. Я не знаю, як описати свої почуття. І тому я сподівався, що я далі зможу тримати це в собі. Що ніхто і ніколи не дізнається про це. Що нікому не доведеться пояснювати, відповідати на питання, озвучувати якісь подробиці. Зрештою, пройшло вже місяців десять, може більше. Не знаю. Але мені все рівно доводиться день за днем повертатися назад, у той руйнівний жовтень. Тому мені треба це сказати. Треба це випустити з себе. Як отруту, що так довго псувала мою кров.
Я тримав ногу мертвої дитини. Просто ногу. Без нічого. Розумієте? Тіло лежало окремо під купою цеглин. А нога була у мене в руках. Холодна, вся в крові, з роздробленою кісткою. Пройшло майже десять місяців, але ще не було жодного дня, ЖОДНОГО, щоб я не бачив цю картину перед сном, або уві сні. Кожної самотньої ночі мій розум говорить до мене: «Паш, а давай пригадаємо це? Ну чого ти! Давай!» Я пробую відмовлятися, але це як з фразою «не думай про слона». Про що ви в першу чергу подумаєте? Отож…

Я був серед волонтерів, що розгрібали завали приватних будинків. Страшна картина сама по собі. Ось тут був цілий квартал з житловими будинками, а потім – раз! Лише величезна яма та купа розчавлених, зруйнованих, потрощених предметів навкруги. Від дитячих іграшок та скриньок з дорогоцінностями до холодильників та автомобілів. Все вщент. Все на підлозі. Щось просто зламане, а щось сплюснуте до неймовірних розмірів. І так повністю довкола. Крутиш головою ліворуч, праворуч, а всюди тільки руйнування та смерть. А ще дим і пил. Багато пилу.

Ми розгрібали купи сміття, де різні предмети побуту змішалися з тим, що раніше було будинком: цегла, вікна, якісь арматури, кахлі, підвіконня, полиці… От уявіть собі свій будинок. Уявили? А тепер просто уявіть що всі предмети, абсолютно всі, не на рівні очей, чи навіть рук, а валяються під ногами. Просто все що ви бачите – від стіни з блакитними шпалерами до зарядки смартфона – все на підлозі. Голова не може зрозуміти як це сталося. Секунди. І чиєсь життя ось, під твоїми ногами. Фотографії з моря, новорічні малюнки, книжки-енциклопедії, відкриті шампуні та лосьйони після гоління, літній та зимовий одяг, поламані іграшки, стакани з серванту, ті що для особливого випадку, гроші в файликах, якісь пластикові картки, візитівки СТО та ортопеда, пазли, яким ніколи в житті вже не бути складеними, настінні годинники, продукти з кухні… Дивишся на все це, що фрагментами виглядає з-під цегли, і можеш скласти якийсь портрет людей, що жили тут. Жили. Минулий час. Звичайно, минулий час. Багато чого нині в минулому часі.

Я приїхав трошки пізніше, не з самого ранку. Якийсь час усвідомлював, якийсь час чекав підтвердження чи будуть допущені волонтери, якийсь час збирався з думками, бо попередні такі «громадські роботи» дуже сильно били по моєму психологічному стану. Тобто, наприклад, я бачив таку ж іграшку, як в моїх дітей, але засипану пилом та шматками цементу, і мене одразу косило. Не те, щоб я падав без свідомості, але хотілося плакати і кусати губи до крові. Люди по різному сприймають оточуючий світ і по різному приймають реальність. Зміріться. Ми спокійно приймаємо, що хтось може любити піцу з ананасами, а хтось ні, що комусь подобається прелюдія в сексі, а комусь ні, що хтось любить собак, а хтось котів, але ніяк не можемо прийняти, що люди можуть емоційно відрізнятися від нас. Відчувати глибше, сумувати більше, занурюватися у темряву швидше. Не треба пхати їм у обличчя свій позитив, вони просто інакші, вони не стануть веселіше, якщо сказати «чого ти невеселий?». Це ж не піца з ананасами, звичайно, для чого нам поважати цю відмінність у людях?..
Так от, я був не з самого рання. Прибувши на місце мені одразу повідомили, що звідси вивезли вже кілька трупів. Пам’ятаю, що на мене ця інформація не сильно подіяла. Бо я, чесно кажучи, після побаченого ні на секунду не міг сумніватися, що люди загинули. Само собою, само собою… Я вдягнув каску, рукавиці і почав разом з усіма закидати сміттям (це тепер воно «сміття», а буквально за кілька годин до цього це було «життя») вирву від снаряду. Наші «визволителі» з росії обстрілювали місто ледь не щодня, тому страх давно вже не працював, хоч ДСНС і наголошували постійно, що можливі повторні удари, бо росіяни спеціально б’ють ще раз в те ж місце, розуміючи що нині там величезне скупчення народу, зокрема і медики, рятувальники, поліція, волонтери. Тобто всі ті, прибравши кого, можна посіяти ще більше паніку у місті і, відповідно, зробити так, щоб на наступний такий збір вже не було кому їхати. Але ніхто там не боявся. Лють та ненависть точно сильніше за страх, це я вже знаю. Вони сильніше за все. Навіть за кохання. Навіть за нього, виявляється.

Ми кидаємо у яму все. Цеглина – передаємо «змійкою» одне одному - кидаємо. Шматок шиферу – та ж схема. Якісь незрозумілі дерев’яні бруски, які колись були частиною кухні – нема часу, все викидаємо, звільняючи поверхню, бо ще можуть бути люди чи тварини під завалами. Все треба робити швидко. Час від часу хтось один з рядочку виходить, щоб віднести якусь важливу знахідку – документи там чи гроші чи якийсь альбом зі світлинами. Бо це не будівельні матеріали, це не купиш наново в «Епіцентрі». Пам’ять – це важливо. Все решта, крім цього, летить у прірву, яка, здається, не має дна. А якщо і має, то воно засмоктує у себе все, що ми туди кидаємо, бо рівень ями ледь-ледь змінюється, постійно лишаючись неймовірно глибоким.
В якийсь момент я опинився на початку черги. Тобто, по суті, за мною вибір, що саме брати першим і передавати далі. Чим саме заповнювати яму. І я раз за разом нахиляюся за новою цеглиною, шматком скла чи чимось, що раніше було сантехнікою. Це все відбувається автоматично. Тобі максимально треба виключити емоції, бо емоцій там зовсім не допомагають. Як тільки включиш їх, то взявши у руки якусь дитячу машинку на радіо керуванні одразу виключишся на кілька секунд, бо розумієш… Бо розумієш, що у неї має бути власник. Мав бути, вірніше. Враховуючи, що весь будинок нині під твоїми ногами, то… От для цього і вимикаєш емоції. Просто механіка: нахилився – взяв – піднявся – віддав. І так по колу сотні разів. Не відчуваючи втоми.

В якийсь момент я побачив ногу від ляльки. Взяв. Я дуже здивувався, що вона така важка. Бо в моєї доньки, наприклад, є ляльки і вони всі дуже і дуже легкі. Звичайно, було б дивно створювати ляльок у натуральну вагу для дівчаток, бо навряд дитина вагою в двадцять кілограмів має гратися чимось вагою у шість-сім кілограмів. І от я стою з цією ногою від ляльки і не передаю її далі. Розум, звичайно, виключений, але і він вже потроху починає розуміти. Але він намагається. Він бореться. Він дає тобі варіанти. Може манекен? Може це подушка якась? Але чому вона тоді така холодна? На вулиці ж відносно тепло, ти он ще у футболці досі… Але, всі ці варіанти, це те, що він намагається поставити прямо перед твоїм обличчям, а на фоні ти бачиш правильну відповідь. Вона одна. Там немає варіантів. Те що підкидає тобі мозок, це скоріше так, приблизно, як з дитиною, яку тобі треба відволікти, щоб покласти під ялинку подарунки, мовляв, дивись оно що там! І поки дитина довірливо дивиться у сторону, в яку ти ткнув пальцем, ти створюєш це новорічне диво. Але, на жаль, ти не дитина. З якогось віку обманювати самого себе важко. Як би не намагався мій мозок мене захистити, правду було ніяк не сховати. Я далі стояв з ногою, а звук та зображення навколо стало, немов у кліпі, де головний герой стоїть на місці, а всі решта дуже повільно рухаються, кричать, щось жестикулюють і показують одне одному.
Нарешті моєму мозкові набридає шукати виграші комбінації для захисту. Він здається. Все це відбувається протягом кількох секунд або й взагалі однієї. От щойно ти намагався себе запевнити що це шматок ляльки, а тепер розумієш, що це шматок м’яса. Шматок м’яса, який ще кілька годин тому був чиєюсь дитиною. Шматок м’яса, який ще умовні десять годин тому почистив зубки, послухав казку від мами чи батька, вдягнув улюблену піжамку з єдинорогами, вкрився з голови до п’ят ковдрою, щоб не дай Бог монстри не схопили і заплющив очі, сподіваючись їх як завжди відкрити зранку. Можливо, цей шматок м’яса дивився у вікно на дерево, тінь від якого могла лякати, можливо слухав цокання годинника, що ми кілька хвилин до того викинули в яму, вірніше те, що лишилося від нього. Тисячі варіантів, що могло відбуватися тут. В дитинстві ти віриш, що мама і тато можуть захистити тебе. Але…

В наступний момент я відчув як хтось намагається вирвати у мене з рук цю ногу. А як, як ідіот, притискаю її до себе. Не віддаю. Я не знаю чому. Розум вирішив, що розбирайтеся самі як хочете, я зробив все, що міг. Я піднімаю очі і бачу, що переді мною стоїть рятувальник, показує на мої руки і щось кричить. Але я не чую. Серйозно. Як у якомусь кіно, де перед персонажем починають крутитися якісь кадри з його життя, а весь світ ніби встає на паузу, або принаймні на беззвучний режим. В момент, коли ногу таки виривають з моїх рук, я повертаюся в цю реальність. У цю грьобану реальність, в якій я не маю бути. У ту реальність, де я щойно тримав у руках частину трупа дівчинки. У цій реальності я бачу, що там, де я щойно взяв цю ногу, темно-брунатна калюжа, яка ввібралася у решти пилу від цементу. Що там з-під цегли виглядають шматки обірваних м’язів, шкіри та кісток… Я встигаю буквально відбігти на кілька кроків і мене починає нудити. Прямо в ту яму, куди ми кидали рештки будинку. Куди ми кидали рештки життя. Символічно.

Як крізь якийсь фільтр я бачу, як туди, де щойно був я підбігають дснсники та лікарі. Я бачу як вони відкидають решту шматків цегли та кахлів. Я бачу, як вони витягають неживе тіло дівчинки. Маленької такої. Років семи-восьми. Я не бачу її обличчя, я не бачу у що вона одягнена, не бачу довжину її волосся, я не бачу нічого. Жодної деталі. Я продовжую блювати, але для чогось і продовжую дивитися далі. Я досі, досі ніяк не можу повірити в те, що я бачу. Ніяк не можу зрозуміти чому ця дитина перетворилася на… ніщо? Не можу зрозуміти за що. Не можу зрозуміти. Нічого. Ніяк. У голові стільки думок одночасно, але й досі продовжує нудити. Разом зі сніданком, здається, з мене виходять і всі ці думки. Дуже неприємно, але стає легше. Хоча, що таке «легше» у цій ситуації?
Та найстрашніша думка, за яку мені дуже соромно, але я ніяк не міг її позбутися, звучала у мене в голові, як мантра, як молитва. Я відганяв її від себе, розуміючи що не маю жодного морального права на неї, але вона продовжувала і продовжувала звучати у скронях, як платівка, що заїла. Всередині хтось не моїм голосом повторював: «Хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули…» Бо я не можу уявити себе в цій ситуації, як батько. Ніяк не можу. Думаю, що я б шукав смерті з першої секунди, якби побачив таку картину. Я б не хотів жити. Я не уявляю як можна з таким жити. І я не уявляю для чого. Нема для чого. Абсолютно. Ви можете хоч сотні разів намагатися мене переконати, але ні. Нема. Просто ти можеш це розтягнути на деякий час, поки твоє серце саме не підкосить тебе в якийсь момент через таку кількість болю та чорноти всередині, але для чого чекати? Для чого розкривати зранку очі, розуміючи, що те, що ти любив найбільше, тепер десь закопане на глибині кілька метрів у землі? І особливо, розуміючи, що це сталося просто так. Що це не було заслужено, що це не було кармою чи долею, що це не було справедливо чи що? Просто хтось вирішив, що може вбивати – і вбив. Все. Жодних інших причин. І для чого жити у цьому світі, де тебе більше нічого не тримає?

Батьки теж загинули. За кілька днів, коли я повернуся туди знову допомагати прибирати наслідки, на тому місці я бачив хрест з фотографією всієї родини. Всієї родини, яка зникла за кілька секунд. З фотографії вони посміхалися і затискали доньку, що була в якомусь новорічному костюмі принцеси, в обіймах з двох сторін. Їх очі, навіть через таку трошки вибілену на сонці глянцеву світлину, світилися щастям. І великою любов’ю. Чи може лють бути сильнішою за любов? Може. Бо от була любов і лишилася тільки на світлині, а лють у серці назавжди. Її звідти не викоріниш. Ніяк.

За півгодини після моєї «знахідки», я повернувся до роботи. Попив води чи чаю, навіть не пам’ятаю. І продовжив далі монотонно кидати цеглини у яму. Людям, які підходили і питали чи все добре, я відповідав, що так, все добре. Щоправда дуже високим голосом і ковтаючи слину, що блокувала горло. А ще розмазуючи брудними рукавицями сльози по щокам. Але треба було далі робити. Я знав, де я. І знав, що можу побачити. З тих пір світ чорно-білий.

Ще годин п’ять я продовжував це робити, а потім поїхав додому. Весь у пилюці та з руками, що тряслися. Пам’ятаю, що коли відпустив кермо, то на долонях були глибокі червоні сліди, бо я нічого не відчував. Не відчув і те, як стиснув кермо. А ще я боявся потрапити в аварію, бо кілька разів мозок відлітав кудись, повертаючись лише за секунди до аварійно небезпечних ситуацій.

З тих пір щоночі я бачу це. Я не міг нікому розказати про це. Я намагався, чесно. Я намагався поділитися з родиною, з друзями. Але кожного разу, коли я лише підводив до цієї розмови, горло ніби відмовлялася випускати звуки з себе. Я починав задихатися, мене починало нудити. Я був змушений мовчати, інакше я просто б задихнувся. Це правда, це не якась там фігура мови. Замість звуків з рота звучав просто якийсь скрип, ніби хтось відкрив двері у дуже старій будівлі. Як у фільмі жахів. Я намагався комусь сказати, але не міг. Як тільки я починав про це писати, руки відмовлялися стукати пальцями по клавіатурі, а якщо і виходило, то думки не збиралися разом. Ніби у грі, де ти маєш ловити якісь предмети, а вони з кожною секундою все збільшуються і збільшуються у кількості. І у цій грі немає кінця. Кінець – це той момент, коли ти просто вже не встигатимеш збирати все докупи. Як про це говорити? Як про це розказати правильно? Хіба є хоч якесь «правильно» у тому, коли розповідаєш про смерть семирічної дитини?

Я думаю про неї постійно. Ким вона могла стати? Юристкою? Журналісткою? Консультанткою у магазині парфумів? Контролеркою у кінотеатрі? Стюардесою? Домогосподаркою? Які б предмети у школі були б її улюбленими? Географія? Математика? Історія? Фізкультура? Хімія? З ким би вона пішла на випускний? В якій сукні? Чи залишилася б вона в місті чи поїхала? Чи вміла б вона добре співати в караоке з друзями? Чи читала б вона жіночі романи? Чи ходила б в тренажерний зал? Чи дивилася якісь ролики в ютубі? Чи відкрила б вона якусь нову планету? Чи стала б вона хорошою мамою? Чи пощастило б їй з чоловіком? Чи був би у неї взагалі чоловік? Чи полюбила б вона колись овочі? Чи кермувала б вона машиною? Чи любила б вона зиму? Чи відправилася б вона у подорож до Шрі-Ланки? Чи любила б вона сухе вино? Чи мала б вона якийсь особливий кулінарний рецепт, секрет якого намагалися б всі дізнатися? Чи слухала б вона BTS чи панк-рок? Чи була б вона щасливою у цьому гнилому та бридкому світі?

Прокручуючи ці питання один за одним, я розумію, що відповідь лише одна. І відповідь ця - вона мертва. А значить, всі ці питання не мають сенсу. Бо росія вирішила, що сім років – це достатньо для цієї дівчинки. Що це її фінал. Крапка. Можливо, вона б вигадала ліки від СНІДу, а може б і завагітніла в 15 років від незнайомця у клубі. Невідомо. Цього ніхто не дізнається вже ніколи. Життя її обірвалося в один момент. Як павутинка, яку павук робить днями, а її за секунду змітають під час прибирання. Раз – і нема. Тільки дерев’яний хрест з фотографією. Та якісь лампадки під ним на купі мотлоху.

Мені ледь не щотижня доводиться відповідати на питання: «Чому, якщо мені так погано, я не поверну родину назад з-за кордону? Чому не орендуємо квартиру десь у Львові, Івано-Франківську чи Луцьку?» От саме тому. Я бачив, що буває. Я бачив смерть. Я бачив, як згасла людина, яка не встигла навіть як слід зажевріти. Як за клацанням пальців – клац! І все. Ніби це не життя взагалі, а гра у «Sims», де коли тобі набридло грати, то будуєш басейн навколо свого персонажа і чекаєш поки він помре, бо не вміє плавати. Одна довбана російська ракета, за яку заплатили якісь колишні мої чи ваші друзі, і все. Тому, я думаю, що і батьки цієї дитини говорили, що вони в безпеці, обіцяли, що все буде добре, цілували на ніч та говорили, що її береже янгол чи ще хтось. Ніхто не чекає, що це буде саме він. Це було б реально дивно, якби хтось знав, що саме в нього прилетить наступного разу. Цього ніхто не знає. І ніхто не вірить, що наступним може бути він. Ця родина теж не вірила. Але на місці їх будинку нині порожнеча, закинута сміттям яма та хрест. А самі вони десь на кладовище. І говорити про них будуть хіба що родичі чи люди, що будуть проходити повз могилку і дивуватися, чому роки життя дівчинки такі нетривалі.
В мене давно немає якихось напівтонів і толерування. Світ став чорно-білим. Нема часу розбиратися у відтінках сірого. Викладаєш пост «живу-кайфую» - іди на хуй. Викладаєш сторіз з російською музикою – іди на хуй. Не знаєш на якому ще європейському пляжі сфотати свої сідниці – іди на хуй. Захищаєш російську мову – іди на хуй. Розповідаєш, що хтось тут сам винний – іди на хуй. Все просто. Ці люди зайві. Можливо, колись до них дійде. Але я не хочу цього чекати, надто багато часу треба їм для розуміння. У мене стільки нема. Якщо ви не розумієте, що цим всім ви толеруєте смерть, кажете їй: «Так, так, будь ласка, вбивай там всіх, поки я тут тусуюся далеко», то це ваші проблеми. Я навіть не буду пробувати вам це пояснити. З того дня в мене все якось простіше. Є добро і є зло. Я бачу хто робить добро, а хто зло. Так само бачу і тих, хто робить вигляд, що робить добро, але по факту це або «галочка», або зло. Мені довіку жити з побаченим і відчутим, але вас у своєму житті мені точно не потрібно. Вистачить гівна вже. Існуйте у своїй реальності, де можна насолоджуватися і не треба діставати із завалів мертвих дітей.

І ще велике прохання. Мені було важко це написати і сказати. Для цього мені знадобилися десяток місяців, десятки тисяч витертих слів, десятки істерик, сотні безсонних ночей і нерозуміння найближчих. Я чесно, не хочу про це говорити. Я не зможу про це говорити. Тому, будь ласка, навіть не пробуйте зі мною про це заводити розмову. Я це все написав для того, щоб ви розуміли, що це поруч. Дуже близько. Навіть якщо ви у безпечному місці, де працюють клуби, можна гуляти спокійно алейками, кататися на атракціонах у парках, збиратися на природі, плавати на байдарках, ходити у IMAX-кінотеатри, а тривоги там звучать раз на тиждень, то пам’ятайте, що це не означає, що ви у безпеці. Все це може змінитися у один момент. І якщо надто розслабитися і забутися, то воно зміниться для багатьох і безповоротно. А цього не можна допустити. Ніяк. Інакше десятки тисяч смертей будуть марними. І ця дівчинка тоді померла просто так…"

"Бабусі про підрив не казали. Дача в Коханах - це проект її життя. Клаптик землі, перетворений з пустелі на квітучий сад.

Я памʼятаю, як там копали фундамент під будиночок. Мені було десь 5. Все своїми руками, все-все.
Як довкола ще були якісь болота, і я ловила та носила бабусі жаб і вужів, аби вибісити її як слід.
Як бігала запилюженими вулицями зі зграєю бездомних псів, викручуючи їм кліщів.
Як проводила години на Лимані, уявляючи себе чайкою Чоллі, а потім амазонкою Вайро.
Як ласувала салатами, приготовленими тіткою з того городу.
Як треба було дуже ретельно все поливати, а воду на полив давали по годинах, а я поливала неретельно, тож мені не довіряли. Пізніше придумали цілу цистерну для поливу, куди збирали воду.
Як спека була така тяжка, що неможливо знаходитися на вулиці.
Як, вже старшою, мандруючи автостопом в Крим абощо, заїжджала туди на гостину, бо там завжди хтось був.
Як ходила ловити рибу кудись в бік Голої Пристані.
Як ми їли кавуни.
Як вночі можна було дивитися на величезні зорі чорного херсонського неба. Головне - коли комарі спадуть. Ох, комарі...
Як ходила пісяти розпеченим бетоном за будиночок.
Як сварилася і дружила.

Бабуся після інсульту вже рік не там, евакуйована на Хмельниччину. Рідні брехали їй, що Херсон заливає дощами, а отже все, саджене так дбайливо роками, обовʼязково дочекається її повернення.
Ще одна недосказаність не нашкодить. Нехай для неї Дача все ще стоїть квітучою оазою, сповненою спогадами і любовʼю."

Анастасія, Херсонська область

"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.

Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?

Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.

Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина). https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.

"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.

"Вже декілька разів хотіла написати пост і не вдавалося. Просто почитайте це.
— Уяви нас три сімʼї в одному домі. Скрізь стріляють. Ми під обстрілами постійними з дітьми. На нервах в усіх жінок пішли місячні. Ні прокладок, нічого. Виходили на вулицю підмиватися снігом. А що було робити?
— Ми виізджаємо на евакуацію. Наша машина остання. Коли їхали танки російські, повалили всі дерева. Чоловік вийшов з машини, відкидати ці дерева, бо машиною не проїхати, а я мала сісти за кермо. Я все забула. Я в стресі забула де тормоз, де газ. Я кричу йому сідай за кермо, бо я не можу. Я вибігла і відкидала ті стовбури, чоловік з дітьми проїжджав, а я на ходу заскакувала в машину під свисти куль і череду автоматну.
— Уяви ми їдемо з Озер (це село біля Гостомеля геть практично біля аеропорту) по цій вулиці. І все на власні очі бачимо: трупи, розстріляні машини. Мене так почало трусити, я не могла зібратися, а діти ревіли і кричали.
— 8 березня ми вирішили їхати, бо евакуація декілька разів відмінялася. І от з дітьми сіли в машину (дітям 5 і 3 роки). Приїхали до меріі, де мала бути колона евакуаційна. Ми прочекали пʼять годин, звʼязку нема, світла нема, стемніє, то нас просто розстріляють. І тут бачимо, що в одного з натовпу водія, здають нерви і він на газ і пролітає, всі водії запригують в машини і за ним. Так самостійно утворилася колона і ми виїхали з Бучі. На свій ризик, бо ідучи дорогою розстріляні машини, а з однієї жінка випала, коли її застрелили і так лежала. На все життя ця картина перед очима.
Це лише коротенько про те, що я чую від тих, хто лишався в окупації в Бучі, Гостомелі, Ворзелі."
Юлія, Київська область

"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299 https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.

"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.

"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.