"Холмик пахтів вологими серветками. Запах нудотний і липкий не давав на чомусь повністю зосередитися. Поряд валялась передня частина броніка з наліпленим російським прапорцем. Тхнуло від прикопаного трупа. Мабуть, покійний був не сильно важною персоною, що його не винесли. Бо доставити тіло до машини - це бігти декілька кілометрів скрізь бурелом, каміння, воронки. Якщо тіло "полежало", до цього додавався сморід та опариші, що випадали з мішка на руки чи взуття. Тож його просто "прикопали".

Навколо холмика був окоп, який закінчувався бліндажем. Окоп був маленький, вузенький і не з'єднувався траншеєю з іншими позиціями. Бліндаж виритий на одного, тож як двоє спали в броніках, комусь доводилось спати на боці. Навколо позиції стирчали обскубані уламками дерева, валялось сміття і туалетний папір. В цьому замкненому світі доводилось жити декілька діб черговій зміні. Їсти, спати, ховатись від обстрілів, стріляти. Сидиш на чергуванні, дивишся на шмат поля і слухаєш рацію, - Човник, Човник, обстановка? - 4.5.0. - Що по повітрю? - Над нами наша пташка, над "Гаваною" підар-дрон! - У нас 4.5.1., по нам працює АГС!

Іноді було тихо, накривали сусідів в декількох кілометрах, а по холмику прилітало тільки перед ротацією (перед ротацією завжди щось прилітало або був штурм). А іноді не бувало дня без трьохсотих. Дзижчали мухи, несамовито кричали фазани, а ночами билися здичавілі коти. Сонце червоне, як апельсин, сходило кожного ранку. Здавалось природа живе своїм, паралельним життям. В холмику потихеньку розкладався труп невідомого ваньки.

російськоукраїнськавійна

піхота

війна

russianukrainianwar

war

infantry"

Олександр, Донецька область

"На початку лютого ми отримали наказ відбити одне село поруч із Соледаром. У мене було абсолютно чітке розуміння, що я йду в один кінець. Я помолився, поцілував хрест і пішов у невідомість. Від страху аж трусило, але я зібрав усі сили в кулак. Сонце сідало рано. Часу було мало. Розвідка сказала, що на позиціях, які ми мали зайняти, чисто. Однак там ми наштовхнулися на росіян, яких закидали гранатами.

Стемніло. Ми почули, як метрах у п’ятнадцяти від нас йшло троє росіян, які голосно говорили: «Адеса!» Це було їхнє слово пароль, за яким вони ідентифікували своїх. Вони просто розгубилися в темряві. Коли вони наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: «Здавайтесь!» Вони відмовилися. Зав’язався бій. В результаті ми розстріляли двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали і надали першу допомогу. Це був зек, якому запропонували два варіанти: або сидіти за гратами ще багато-багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів ($400). Тому він став до лав ПВК «Вагнер». Він встиг пробути на фронті буквально пару днів.

Вночі росіяни почали контрнаступ. Ми захопили російську рацію і через неї чули повідомлення: «Пока пристреливайтесь железякой, а зверёк подъедет попозже». Це означало, що поки по нас працює міномет, а пізніше під’їде танк.

Росіяни активно нас засипали снарядами. Наша позиція була облаштована за чотирма хатами. За три години обстрілів на місці хат залишалися просто воронки, глибиною по коліно.
Одному з побратимів уламками сильно посікло ноги. Він був у шоковому стані. Тому не впав, а побіг. І якщо всі бігли назад — подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки — побіг назустріч ворогу. Я йому крикнув: «Дурень, ти куди?! Назад!» А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди і почав кричати: «Мені болить!». Я підбіг до нього, нахилився, щоби його витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить.

Через день мені стало легше. А того хлопця на наступну ніч, коли стало трохи тихіше, витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові. Під час одного з обстрілів я патрулював в окопі. У двох метрах від мене стояв інший мій побратим. Несподівано між нами пролетів снаряд танка. Я був у шапці та шоломі, проте відчув, як після цього запекло вухо. Майже як обпік. Просто дивом той снаряд не розірвався, а відрикошетив від бруствера і полетів далі. Він упав десь далеко позаду і не розірвався.

Під час наступних обстрілів нам вже так не щастило. Якось перед нами впала міна. Мене відкинуло вибуховою хвилею. А йому уламком зрізало частину голови разом із мозком. Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Але даремно. Невдовзі він помер у мене на руках.

Я зірвав ковдру, яка висіла на вході в бліндаж і поклав на неї тіло загиблого. Щоби його винести, треба було пройти спочатку поле, яке обстрілювалося, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали і не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох. Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому довезли його до переправи.

Переправа представляла з себе просто дошки, які лежали трохи вище рівня води. Вони прогиналися під нашою вагою і берци повністю уходили під воду. Коли ми тягли тіло через переправу, то воно вирвалося з рук і впало у воду. Один боєць стрибнув у льодяну річку, яка була йому десь по пояс і підхопив тіло. Так ми потихеньку винесли його на інший берег, а там нам уже допомогли інші хлопці.

Потім я заліз у нашу бронемашину. Там мені хтось щось почав кричати. Але я не чув. Так я і зрозумів, що втратив слух. Згодом у мене діагностували сильну контузію і кілька днів тримали в лікарні. Я щовечора приймав по дві пігулки снодійного. Без нього заснути було просто нереально. А коли засинав, то мені постійно снився один і той самий сон — штурм цього села. Я бачив у сні всі ці події, про які тільки що розповів. А коли просинався, то помічав, що руки у мене стоять у положенні, немов би я тримаю автомат.

P.S. Невдовзі Художник знову працював на позиціях, де облаштовував укріплення. Там він загинув у ході мінометного обстрілу."

Антон, Донецька область

"Апд: блекаут 47 годин + 1 година світла + 12 темряви
У нас другий блекаут. Київ, правий берег, 19-20 грудня. Місто в темряві. Другу добу в квартирі немає електроенергії.
Холодильник - це тепер звичайна шафа, там ніхто вже не очікує взяти їжу. Продукти на балконі. Морозильна камера трималася довго. В перший блекаут (майже 50 годин без електроенергії) прийшлося викинути всі заморожені ягоди, овочі, гриби і заморожені напівфабрикати (пельмені, вареники, налисники). Цікаво, що, в умовах повного відключення їсти не хочеться. Це якщо хтось подумав зараз: треба було все з'їсти... Цього разу швидко і вчасно згадали про рибу і тісто. Більше нічого цінного.
Зв'язку немає. Не лише вайфаю, а й мобільний інтернет зникає після тривалого знеструмлення цілого району. Дзвонити по телефону немає сенсу, мобільна мережа або просто зникає, або такі перебої, що краще взагалі не телефонувати. Бо людина нічого не зрозуміє, а може подумати, що щось трапилось термінове.
Вода стоїть в бутлях і пляшках де тільки можна уявити, в усіх вільних місцях квартири. Унітаз треба чимось заправляти. І голову мити.
Якщо хоча би холодна вода є, це свято! Можна помити посуд, або його частину. В темряві. Добре, якщо плитка газова - є де воду підігріти. У кого електричні плити, то біда.
Батареї ледь теплі, але не холодні. Це не страшно. Це ніби гарантія, що котельня ціла. Чекаємо.
Найбільший клопіт в нових багатоповерхових будинках. Де немає газу взагалі. Ліфт не працює, світла немає, приготувати їжу чи нагріти воду немає можливості. Вода з крану не тече ніяка, бо насоси не працюють. Каналізація не виконує свої функції, бо знов насоси. Туалет "зачинено".
Все місто гуркотить генераторами, люди ходять на роботу, на зустрічі, в магазини, діти в школу. Лишають один одному записки. Домовляються: я буду!... навіть якщо не буде світла і не подзвоню.
Їжу купуємо на 1-2 дні. Але купити можна будь-що і практично будь-де. Все свіже, ніяких скандалів з зіпсованим. Хто не може забезпечити холодильник, так і каже відверто.
В супермаркетах та торгових центрах (в холі, в залі, біля ескалаторів) сидять люди на стільчиках чи просто на підлозі біля розеток. Заряджають гаджети, ліхтарики, хтось працює на ноуті. Всі тихі і чемні. Хтось посміхається, хтось зосереджений. Немає розпачу, сварок, звинувачень.
Ми живемо. Ми працюємо, спілкуємося, вирішуємо те, що можемо вирішити.
Дякуючи ЗСУ, дякуючи ППО. Коли сидиш на підлозі в коридорі (дві стіни) і чуєш вибухи, знаєш, що про тебе турбуються. Що там, за вікном, йде повітряний бій. Це тебе бережуть: збивають мотлох, який несе руйнування і смерть. І тоді з'являються сили, після відбою тривоги, йти і турбуватися про інших.
І жодного, ЖОДНОГО! слова про те, що треба поступитися. Ніколи! Ми переможемо. Україна ВЖЕ перемогла!"

Світлана, Київ

"Зранку подзвонила знайома. Привітала зі святом. Наговорила тонну приємних але перебільшуючих прикметників типу, найсміливіші, найсильніші і т.і. Та сказала - "Пообіцяй мені, що ми зустрінемо перемогу разом". А я згадую жіночку на блок-посту...

Ми переїжджали з одного місця після завдання на інше. Вже було темно. Біля блок-поста черга з авто. Ми їдемо без черги. Бачимо десь далі, десь на лінії зіткнення небо палає білим сяйвом. "Знову підари фосфором хуячать" - каже мій побратим.

На самому блок-пості якийсь кіпіш. Якась жіночка в істериці. Караульні її не пропускають. Вона кричить, стогне, кидається. Виходимо з авто. Починаємо розуміти, що там де все світиться білим, там залишився її син. Він там один. Йому 8 років. А вона виїхала на пару годин в пошуках аптеки. Бо у дитини астма. Закінчується аерозоль.
Я розумію військового, що не пускає її туди. Бо зараз там все палає під температурою в 2500 градусів. Якщо хлопчик сховався, то у нього є шанс вижити. У неї не буде того шансу, якщо вона поїде. Та й не доїде. Бо колеса прогорять в мить.

Але я розумію і цю жіночку. Я б теж не міг стояти, дивитись та чекати, коли там, можливо моя дитина отримує жахливі опіки. Бо навіть потрапивши на тіло, фосфор продовжує розжарювати все навколо допоки не сгорить.
Врятувати людину, на котру впав фосфор цілком можливо. Головне припинити взаємодію фосфора з киснем та з тілом. В першому випадку вологі тряпки або вода. В другому випадку ми виколуплюємо ножем з тіла залишки фосфору. Бо дістати руками нереально - дуже гарячо. Але чи знає це все звичайна цивільна людина?! Чи зможе тендітна жіночка утримувати свою дитину, котрій дуже боляче, та колупатися в її ранах?!

Я подивився на своїх хлопців. Вони кивнули мені. Ми зв'язалися з командиром та попередили про затримку в дорозі десь на годину. Жіночка благала - "Пообіцяйте мені, що врятуєте мою дититку". А я не можу. Я не можу як взагалі на війні можна давати такі обіцянки. Аби отєбалися?! То я відповів - "Я не можу цього обіцяти. Але ми життя віддамо, рятуючи його". І ми поїхали ближче до населеного пунку, що "казково" горів білим сяйвом.
Якщо відверто, не знаю, чи сталося б все так само, якби жіночка поводила себе якось більш стримано, більш вихованно. Чи став би я ризикувати заради того, хто сам не готовий на це?! Хто приймає удари долі, а не б'ється у відповідь. Не знаю. Якщо буде такий випадок, дізнаюсь.

Хлопчика ми вивезли. Йому пощастило на відміну від деяких місцевих. Він не постраждав. Але їх хата згоріла. Як і багато інших. Затрималися ми в дорозі більше ніж на годину. За що отримали піздюлєй від командира. Але ворог на своїх позиціях нас почекає. А от жіночку з дитиною треба було вивезти кудись хочаб переночувати. Так до чого це я...

Ні, ми не безсмертні та не безстрашні. Несподіваний вибух нас теж лякає. Можливість загинути теж мотивує боротися за своє життя. Але ми тут, тому що поруч ті, хто разом з тобою піде в саме пекло, щоб дати чорту копняка та повернутися живими. Ми тут, тому що у кожного з нас є знайомі та друзі, котрим ми не можемо пообіцяти зустрінути перемогу разом. Але ми життя віддамо за це. Дякую вам. "

Данило, Донецька область

The collection is comprised of Rusalka Dance Ensemble archives, Nadia’s original choreography created for Rusalka, as well as related notes, correspondence, and reference materials for her creations.

"В мене є улюблена заправка по дорозі до дому. До війни я пила там ранком каву після того, як завозили старших у чудову приватну школу, і милувалась автоматичному поливу досконалого газону, якій створили власники на радість людям. Вода на сонці вибліскувала сотнею яскравих кольорів. Я мружилась і сьорбала гірке еспресо. Так починався ще один день. Заправка на трасі то не дуже романтично, але в моєму світогляді усе мало свою цінність та призначення.

А потім одного одного дня росіяни увірвались до нас своїми літаками, танками, вертольотами та бойовими машинами. Висадили своїх огидних військових, озброєних та готових вбивати. В них нарешті з'явилась можливість знищувати людей та знущатися, руйнувати будиночки і трощити автівки, палити квіти і газони, ламати споруди, стріляти в тварин, гвалувати дітей і жінок.

Того дня ми розвернулись на трасі і не доїхали до школи. Кава на заправці одразу стала чимось зі світу такого далекого та кіношного. Того дня ми кинули кубік в грі під назвою "виживання" і чекали, яким ребром він стане.
І поки ми чекали, на улюбленій заправці біля траси москалі по-звірячому вбивали людей. Тіла зґвалтованих жінок знесли у купу, обклали колесами та запалили. Прямо на дорозі. Вони хотіли позбутись слідів, але не вийшло. Машини з цивільними, що їхали в евакуацію, розстрілювали з БТР. Відео, випадково зняте з дроту нашими військовими, показує страшні кадри останніх минут родини. Чоловік піднімає руки та виходить з маленької автівки, а всередині його чекає вагітна дружина з дитиною. Вони вбивають. Просто так. З розваги.
Це все і багато іншого відбувалось тут, на трасі біля заправки, де так до ре було пити ранкову каву та милуватись газоном. Після звільнення Київщини її територія була заповнена трупами цивільних людей, яких тільки на цієї ділянці в кількасот метрів РОСІЯНИ вбили і закатували.

Я інколи зупиняюсь тут. Все відремонтовано. Новий газон, нова дорога, навіть новий полив. Реальність ніби вже зовсім інша, а очі бачать останні хвилини тих людей. Плями на трасі від розстріляних авто та спалених тіл. Ти можеш стояти на місці, де вони вмирали.

Я не знаю, нащо це пишу. Ми всі українці вже давно зрозуміли, що факти геноциду не змінюють нічого. Тільки додають нашим військовим люті. Тільки поглиблюють гидоту та ненависть до росіян. Але, мабуть, я пишу це для того, щоб не забувати. І це правильно, що минуле стоїть в очах. З тих пір відбулось в сотні рази більше масових катувань та вбивств. Світ не зупинився, не схопивсь за голову та не розчавив оскаженилого маніяка колективним осудом. Світ складний, скажете ви. А земля чудово вбирає кров, і новий газон прекрасен, тільки табличка про полив нагадує ті, що стояли над братськими могилами."

Олександра, Київська область

"Історія невідомого Торнадо.
Я рідко пишу, як раніше, з війни.

Для мене тут давно вже нема довгих розповідальних історій, якими хотілось би ділитися з кимось. Це все частіше хочеться забути. Та прокинутися. Але це не сон. А прокинутися ти можеш на черговий виклик на 300го.

Проте історія Торнадо для мене щемка тим, що це хлопець який повірив в нас, в себе, який провів як зміг свій перший бій і пішов на другий.
З якоюсь безпосередністю, простотою та щирістю.

-Дід, дід, - кричить Торнадо в рацію, - Я В СТРОЮ, Я В СТРОЮ! - після чергового обстрілу ділянки яку він тримає зі своїми людьми.

Торнадо - приданий до нашої роти Гонор боєць, який по факту командував своїм особовим складом також приданих бійців під час оборони позицій.

-Торнадо, - виважено в рацію каже Філя, - заспокойся, видихни, ви маєте дати бій і підари відійдуть.
-У мене люди кажуть, що не можуть!!
-Торнадо, Торнадо, ви все можете! Зберіться, у вас є зброя, є гранати, нас прикриває арта, працює аеророзвідка. Ти маєш пояснити, що якщо зараз пацани підуть - далі ми зустрінемо підарів під Києвом.

-Філя, Філя, я щойно вбив двох росіян з автомата!!!
-Молодець, Торнадо, ти молодець!

В цей день по рації було чутно практично тільки Торнадо, з сотнею питань та коментарів. Він стійко тримав свої позиції, він тримав своїх людей на цих позиціях, приймав бій, вбивав підарів, сидів під отруйними речовинами, якими закидають тут нас росіяни.
Мені якось навіть здалось що я трошки прикипіла душею до цього хлопця, якого я не знала і не бачила в житті.

Їх пообіцяли поміняти і поміняли.
Розпечена на сонці броня привезла мені поранених та зміну на заміну. Чорні від пилу, засмалені, втомлені, «насипом» один на одному, виходять, хто може ходити.
Поранених сортуємо та відправляємо по екіпажах медевака.
Філя збирає всіх, хто може надалі виконувати завдання, в зеленці, яка служить і захистом і затінком. Важкі листя в пилу ніби з’їдають в собі нашу втомлену піхоту. На вулиці +36.

-Хто тут Торнадо?
-Це я.
-Михайлова, - кричить мені Філя, - Михайлова, іди сюди. Це - Торнадо, ти ж хотіла його побачити.

Під кущем акації сидів передімною сидів зовсім молодий, круглолиций хлопчина, розгублено змінюючи погляд то на мене то на Філю.

Я посміхаюсь і протягую йому руку, - ти крутий, друже!

Хдопці проводять нараду. І розїжджаються. Наступного дня по раціх з позицій я знову чую Торнадо. Він вже з новою групою знову на чергуванні. І знову бадьоро розбавляє наш радіоефір.

Ось знову чергове повідомлення про 300х та 200х. Ми розпочинаємо евакуацію.

• Клещ Клещ, хто 200? - питає Філя.
• Торнадо.

Таких Торнадо сьогодні в нашому некролозі тисяці. А це окрема історія простого хлопця, не кадрового, не професійного, ніколи до того не військового і точно не народженого для війни.Історія, щоб зрозуміти та памʼятати, що цю країну і кожного з насзахищають прості та відважні Торнадо, які про свою відважність і не знали. Яким просто сказали - тримати цю ділянку фронту. Щоб росіяни не дійшли до Києва. І вони її тримали. До останнього.
ВІчна слава всім полеглим Героям України."

Аліна, Донецька область

"Ми сидімо в парку, така красива компанія дівчат в сукнях з горнятками кави та натовпом голосних дітей віком від 2 до 7. Інстаграмна картинка.

Але підійдіть ближче.
Ми слухаємо Таню, яка розповідає, як в 2014 виїжджала з вже окупованого Луганську.
Ми говоримо про свій біль, спогади, мрії та надії.
Біженки.
Ми біженки.

Пройшло півтора роки, я все ще не можу це усвідомити. Сьогодні, 20 червня, у Всесвітній день біженця, я радила вам поділитись з підписниками своєю історією. Тож подам приклад, хоч це і не просто.

Почну з того, що я ніколи не планувала своє життя за кордоном. Ми хотіли «добре жити вдома» та подорожувати світом. Ми сиділи вночі з чоловіком на балконі, дивились на зірки, і говорили – як це важливо жити, коли ти можеш жити поруч з могилами предків. Ми робили ремонт і планували навчання Ярослава в Миколаєві. 20 лютого 2022 я прилетіла в Краків з двома рюкзаками. Про те, що війна буде, ми почали говорити десь в січні. Звісно, першою моєю реакцією було заперечення. Справа не тільки в тому, що мій чоловік – військовий, всі могли читати тг-канали та бачити 100+ російських солдат біля нашого кордону, просто наш мозок, мозок адекватної здорової людини, не хотів вірити, що може бути «настільки». Я не хотіла, топала ніжками, казала чоловікову «не псуй мені вихідні», а потім таки повірила. У мене почалась істерична тривожність, я хотіла бути готовою і не знала як. Справа в тому, що я завжди була дружиною_військового. Мій чоловік в ЗСУ з 2014, і я прекрасно розуміла з ким ми воюємо. Коли я вже дозволила повірити собі в повномасштабне вторгнення, у мене не було ілюзій, що «цивільних бомбити не будуть», або «росіяни не будуть ґвалтувати та вбивати». Я знала, що якщо потраплю в окупацію – мені кінець. Мені в моєму прекрасному синові. Пишу це, і відчуваю як сироти біжать по шкірі. Занадто складно. Я знала, що мені треба виїхати в перший день, в першу годину, як тільки почнеться. Чомусь була впевненість, що одразу пропаде зв’язок. Я обговорила з батьками, що робити – я візьму дитину, кішку, рюкзак з речами та приїду до них на електросамокаті (реально? Я планувала так зробити?). І ми поїдемо. Я два рази виїхала з татом вчитись водити «Москвич». Їхала б на першій передачі до Польщі, ага. Перебрала документи. Складала і розкладала тривожний рюкзак з теплим одягом. А потім зрозуміла, що якщо батьки летять в відпустку на 20-27 лютого, а я залишаюсь тут – це надто небезпечно. За тиждень до їх подорожі я зробила вакцинацію Файзером (Польща не пускала з Коронаваком, тоді це було важливо) і купила квитки. 19 лютого ввечорі ми сиділи з чоловіком на кухні і говорили про наше життя. Я плакала. Мені було так страшно. Частина мене не вірила, що щось почнеться. Частина – вже тоді точно знала, що так, буде війна. 25 лютого у чоловіка закінчувався дворічний контракт в ЗСУ. 25 лютого він мав скласти речі, приїхати додому і чекати, як я 27 повернусь з Кракова.

24 лютого я прокинулась в орендованій квартирі в Кракові від дзвінків чоловіка. «Я йду в частину. Почалось». Почалось Почалось Почалось Почалось Почалось Ніколи не хотіла жити за кордоном. Але пройшло більше року. Здавалось, це закінчиться швидко, це МАЄ закінчитись швидко, світ побачить і скаже СТОП, і росія злякається санкцій, захлинеться в своєму жовчі, і ми повернемось додому. Ми не орендували квартиру, хоча, звісно, у нас була величезна перевага перед людьми, які в той час тільки збирали речі, виїжджали, стояли в корках і гинули в дорозі на евакуацію. Ми не орендували квартиру, бо перший+другий місяць – це занадто довго, я не буду тут аж стільки. 07:16 PM Три місяці ми жили в квартирі-студії брата (тато порахував, що площа кімнати була 12 кв), а ще там була маленька ванна і все, без балкону. Тато, мама, я, брат, Ярослав, і моя кішка – її привезли мені в березні. Якось у нас ще ночувала Оля з Яном, на матрасі під столом. Перші тижні я не знала куди себе подіти. Волонтерила на складі, волонтерила в кімнаті для відпочинку на головному вокзалі, трохи плела сітки. Створила «Українок в Кракові». Жила в новинах. Тусила в наметі для їжі біля Краковської. Була повністю одягнена з гуманітарки (дякую!). Якось нам не було де ночувати і ми з Олею та малими поїхали в Німеччину на кілька днів, бо там – було. Але це вже якась інша історія (як і історія про Олю). Біженство ніколи не було легким. Але ми в безпеці і Ярослав досі не чув жодного вибуха. Я познайомилась в Польщі з прекрасними людьми, поляками та українками, і я все життя планую бути вдячній цій країні. І все життя планую ненавидити рашку. Те, що ми опинились в Польщі перед війною – це найбільший щасливий квиток в моєму житті. Але я досі не знаю що це – везіння чи моя тривожність. Ми повернемось додому."

Олена, Краків

David Goberman photograph collection consists of several thousand photographs, taken in 1960-1970, that feature material culture and architecture of Bukovyna, Transcarpathia, and Galicia.