Showing 279 results

Архівний опис
124 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-05-09
Part of Writings from the War project

"Моя бабушка Лена родилась (1931 г) и выросла в Мариуполе. В нашем семейном архиве есть фотографии старого города, её деда, моего прапрадеда на первом в городе автомобиле.
Бабушка рассказывала много историй своего детства всем внукам, но я, пожалуй, единственный человек в семье, которому она доверила страшные истории войны. Той войны, которую видела ребёнком.
Тогда (подростком) эти истории вызывали во мне огромный спектр чувств. Я задавала много вопросов словно пыталась что-то осознать…
История 1
Перед тем, как фашисты зашли в город, они безбожно его бомбили. И погибло очень много мирного населения. Среди всех погибла бабушкина подружка-соседка. Ей, на глазах у бабушки Лены осколком снесло пол головы.
Я помню, как бабушка рассказывала и с горечью добавляла: «Я даже сейчас, спустя столько лет, старухой, помню до мелочей события тех лет…»
История 2
Во время оккупации в родном доме бабушки немцы сделали что-то по типу кухни. Дети её возраста и младше собирали объедки и очистки. Бабушка умудрялась сохранить хоть малую часть для слабой от болезни мамы. Говорила, что картофельные очистки и обгоревшие зерна пшеницы спасли от голода.
История 3
В Мариуполь зашёл отряд СС. Бабушка говорила, что эти солдаты были с пустыми глазами, словно бездушными. Тогда начались массовые расстрелы мирного населения. Расстреливали на месте даже тех, кто по мнению солдат СС «не так смотрел в их сторону»: женщины, дети, старики…
История 4
В окрестностях города и в самом городе были концлагеря. Бабушка говорила, что ужаснейшего зрелища она никогда не видела. Лагеря охранялись и любое поползновение в ту сторону сулило верную смерть. «Полуголые, худые, изнеможённые…»
Я никогда не рассказывала своим детям эти истории. Берегла их душу…
24 февраля россия начала полномасштабную войну против Украины. Цинично напала на суверенное мирное государство. Мои дети проснулись от взрыва снаряда, который прилетел к нашему дому и чудом попал в огромный рекламный щит. 18 дней мы ночевали в бомбоубежище…
Моя Милана в свои 11, знает про ужасы Ирпеня, про Бучу, Харьков и Мариуполь. Мариуполь, в котором родилась и выросла моя бабушка Лена…
Я верю в нашу победу! В Украину! В наших воинов! В наше мирное будущее! В наших детей! В нас!
Наш Дух силён и все буде Україна!"

Aleksandra

Радко, 131-10-07
File · 2022-04-22
Part of Writings from the War project

"А ще в Бородянці був кіт. Сидів на паркані спаленого поліцейського відділку і ліниво спостерігав за перехожими. В якусь мить він вирішив, що я достойний його почухати. І коли я мав необережність присісти, щоб приділити йому увагу – кіт безапеляційно вліз на моє коліно і вимагав «чухай давай». Вести переговори з котом – справа, загалом наперед програшна і безнадійна. Тому поки кіт лапами послідовно вимазував мої штани – я слухняно чухав йому вуха.
І його також погодували. Ми записали й розмову з людиною, яка весь свій час в Бородянці приділяє саме тваринам і годує їх. Корм привозять справно добрі люди, тваринки доглянуті. І ця самозакохана істота також.
Такий промінчик тепла в цьому важкому місці."

File · 2022-06-19
Part of Writings from the War project

“Харків, Північна Салтівка. Анатолій Григорович, 78 років та пів сотні його пташок.
Уже в перші дні повномасштабної війни будинок чоловіка лишився без опалення, світла та вікон. Коли в березні морози стали сильнішими, у квартирі чоловіка замерз навіть акваріум.
"Я точно не знаю, скільки в мене канарок. Сьогодні чистив клітку, то одна вилетіла. А от два дні тому пташенята вилупились. Це значить, що життя триває! Я їм сьогодні яйця варив, бо пташенятам треба яйця. Траву ходжу їм рву. Люблю я це! Люблю з дитинства.
Вікна в мене вилетіли на перший чи другий день. Найважче було, коли у квартирі температура стала -20. Он таз у мене стоїть. Я ставив на кухні що-небудь, що горить, і палив стільці. Трохи нагрівав воду, щоби напоїти пташок, а сам одягнений лягав під ковдри. У ванній у мене вода була налита спеціально. Замерзла. Акваріум із рибами замерз. Вода в туалеті теж замерзла. У мене було багато риб і рослин багато, красивих таких… усе замерзло.
Ви питаєте, чи страшно було, коли бомбили. Я ж хіба "герой Радянського Союзу"? Звісно страшно. Але в підвал не бігав. Сусіди ж ще поки були тут, усі знали, що я полковник. Може, й самі більше злякались би, якби побачили, що полковник у підвал бігає.”

Марі
Харків
19.06.2022

File · 2022-07-21
Part of Writings from the War project

“#подяка #врятоване_життя #без_вас_ми_б_не_врятувалися
Ось так виглядають люди, шо вирвалися з окупаційного пекла.
Я жива.
Ми живі завдяки вам всім. Всім, хто витягував нас звідти.
Ми важко виїжджали і я повинна все розповісти як є, бо знаю, що ви всі хвилювалися. Рішення виїхати зріло вже давно, але тримали батьки.
Після того як почало прилітати поряд з батьківською хатою, вони погодились їхати. Тиждень ми чекали, та були як на голках, але з Божої та Вікторія -- (люблю, люблю, люблю, тебе рідна) допомогою батьки вже в безпеці.
Після того як спровадили одних батьків (інші, нажаль, їхати відмовились безумовно) почали шукати перевізника, який би вивіз нас з міста. Нас та ще одна пару, з якими ми були повинні виїжджати.
О п'ятницю ранком біля під'їзду чекали на друзів та перевізника. Підійшли дві жінки.
Не чекайте на друзів, кажуть. Їх вчора забрали. Рятуйтесь, їдьте. Перестала відчувати ноги. Забрали... Забрали, курви😭😭😭😭 Рішення мало прийматись негайно. Ми їдемо. Невзираючи на те, що грошей нам вистачить тільки на дорогу до оркокордону. Їдемо. Доїхали до кордону. Спека, орки. 6 годин мурижили скоти. В гаманці 950 дерев'яних. Квиток до бєлгороду сраного 570 з людини. Взяла сережки та хрестик та пішла до орка. Купіть золото, кажу. Нам потрібні гроші на проїзд. Ги-ги-ги, відповідь. Патрони є, грошей нема. Сіли на сумки. Спека. Орки. Підійшов чоловік. Каже, я чув, що у вас проблеми. Не впадайте у відчай. Проходіть кордон, а там поряд є гуманітарний пункт. Переночуєте, відпочиньте, а там і рішення прийде. Так і зробили. Перейшли кордон, Проковтнули всі знущання. Прийшли до пункту. Біля пункту "бізнес центр" де послужливі росіяни по курсу 1:1 знімуть твої гроші з карти, поміняють твою готівку, а за великі гроші навіть відвезуть тебе до кордону з Латвією. Ціна питання 10 000 з людини. Багаж та коти в подарунок. Рішення мало прийматись негайно. Незважаючи на те, що грошей вистачало на одного з нас. Ми їдемо. Ми їдемо!!! Написала моїм рідним Надежда -- та Виктория --. Дівчатка сказали все буде, ти поїдеш з мордору. За ніч нам зібрали всю суму. Ранком ми перевели кошти в готівку та поїхали. 19 годин по мордору. Брудному, пихатому, засраному своїми зетами та радянськими прапорами мордору. О третій ранку приїхали на кордон. Холод, мряка. Речей теплих ніхто не брав. Наділи на дитину все що було, котів замотали ковдрою. Пішла до того, хто піднімає шлагбаум. Кажу, дайте десь погрітись дитині та котам. Відповідь - не положено. В росії повинні страждати. Вісім годин холоду... Весь час розтирали дитину, щоб не було переохолодження. Були моменти, що я засинала стоячи. Як кінь. Потім забрали паспорти. Ще з пів години і вважалось шо вже ось вона воля. Хєр там.. Ольго Олександрівно, пройдіть до кабінету... Дуже холодно в кабінеті. Портрет хуйла на стіні. Допит. Чесно, думала, що не випустять. Випустили. Прощавай мордору сраний. Всі прокльони мира я залишила вам, коли їхала по ваших смердючих вулицях. І це все завдяки вам всім. Дякую рідні. Нескінченно дякую за врятоване життя. ...наші друзі досі в полоні. Боже, збережи їм життя🙏🙏🙏”

Ольга, Балаклія, 21.07.2022

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

“Я Тетяна --, художниця, у минулому галеристка. Усе життя займалася просуванням українського мистецтва. В останні роки повністю присвятила своє життя творчості.
Я була абсолютно щаслива: у мене чудова сім’я, пятеро онуків, я досягла серйозних творчих успіхів. Ми всі були щасливі, але вранці 24 лютого, коли почули звуки перших вибухів, вирішили рятувати наших дітей і внуків. Ми покинули Одесу й три дні і три ночі колесили по Європі, розшукуючи аеропорт, з якого літають літаки, і думаючи про місце, де можна було б зупинитися.
Нас прийняли друзі на Кіпрі, які оплатили нам житло на три місяці. Поки що ми тут і пристрасно мріємо повернутися назад. У нас немає нічого – ні дому, ні колишнього життя. Найголовніше, що наші діти в безпеці.
Але я вирішила не брати на себе роль жертви. Я художник, і ніхто не може забрати цього в мене.
Не знаючи, що чекає нас попереду, ми купили полотна й фарби, і я працюю. Якщо раніше у своїх роботах я малювала красу навколишнього світу, то тепер я стала «слугою народу» і втілюю на полотні наш спільний нестерпний біль від біди, що увірвалася в наше життя.”
🖊 📸 Тетяна --

File · 2022-04-11
Part of Writings from the War project

“Про підтримку Польщі я пишу постійно. Тепер про Японію.
Університет Фокуоки прийняв рішення прийняти у себе студентів, які вивчають японську. Маша серед них.
7 квітня почався навчальний рік. Донечка розповідає, якщо на вулиці зупиняєшся і намагаєшся зорієнтуватись, одразу підходять люди і питають, чим допомогти, а коли узнають, що з України, то дуже співпереживають і кажуть слова підтримки.
Під постом фото скриньки в магазині, куди можна покласти гроші, які відправляють на потреби українців. Марія каже, що такі скриньки всюди, і люди постійно залишають в них гроші.
Японці надзвичайно ввічливі і привітні, легко знайомляться, разом проводять час, пропонують сфоткати на полароїд і дарують світлини, навіть, якщо поспілкувалися декілька хвилин.
Перше фото під постом зробив фотограф - він ходив по пляжу, знімав природу і людей. І Машу сфотографував.”

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"Смотрю на фото и видео Мариуполя бесконечно.
Вот эти обгоревшие камни - моя школа, а это – 27я, куда меня не отправили, чтоб не бегать через дорогу. Но мы всё равно бегали на ту сторону в кулинарию за плетенками. А Галина Михайловна опиралась пальцами на первую парту и говорила: «Тааак. Четвёртый-Г!», а дальше что-то про обалдуев и где она так нагрешила, что ей достался наш самый обалдуйский класс. Кстати, она выжила и эвакуировалась. Ее соседям повезло меньше – шесть человек не стало в один момент.
Вот 55й дом, обугленный, черный, с пустыми глазницами окон, 53й, где до сих пор выживает моя учительница украинского, а вот 51й - с прилётом в крышу и в торец. Вы там, наверное, искали нацистов, «братики», но по итогу где-то под завалами девятого этажа лежат четверо из семерых детей многодетной семьи, а на восьмом – моя одноклассница Юля и ее собака. Чуть ниже – одинокий почти неходячий старик, которого приходил кормить племянник, а теперь никто не придет. И сколько таких стариков там сейчас?
На наших дачах на 23м, откуда вы начали свой «освободительный» вояж, сейчас цветут абрикосы, и умирает не раскопанный с зимовки виноград. А еще там целый табун кошек, которых кормил Саша на свою пенсию. Но теперь нет ни мостика, чтоб туда пройти, ни корма для кошек, а есть ли еще Саша – неизвестно. Это были нацистские кошки, наверное, их стоило освободить от того минимума, что выпал на долю ничейной кошки с околиц Мариуполя.
Живой, современный, богатый город еще полтора месяца назад, где сейчас пытаются выжить люди, стоя целыми днями за гуманитаркой и часто возвращаясь без неё в холодную квартиру без окон. Люди, освобожденные от зарплат, еды, воды, медицины и возможности вырваться из ваших крепких артиллерийских объятий.
Дворы с ландшафтным дизайном, с новыми детскими площадками и беседками превратились в кладбища, троллейбусы с кондиционерами разбиты, а недавно отреставрированный городской пляж заминирован целой кучей братской любви, разрывающей в клочья.
А когда потеплеет, Мариуполь начнёт пахнуть. Нет, не морем и даже не заводами: горами мусора, нечистот и телами людей, которые лежат в руинах своих квартир.
Весь ваш ёбаный русский мир пахнет именно так.
Вы – реальная нечисть, которая не несёт ничего кроме смерти и дерьма. «Высокоморальные» наследники Достоевского и Толстого, насилующие детей и стреляющие в голову связанным людям….
Сидя на немецких машинах и одетые в итальянские костюмы, российская илитка годами рассказывала много интересного про нашу жизнь под «игом нацизма», но ни разу не сказала, почему итальянцы не ездят на шопинг в Рязань, а немцы не стоят в очереди за шедеврами русского автопрома.
Лицемерное, дешевое, напыщенное быдло, бесконтрольно размножающаяся патогенная фауна, инфекция этого мира. Если бы наша ненависть могла убивать, там не выжил бы никто.
Я не склонна к мистическому мышлению, у меня нет интуиции, предчувствий, мне не снятся вещие сны и не приходят откровения, я не гадаю на картах и не верю в гороскоп. Но почему-то я совершенно точно знаю: рано или поздно орда с востока перестанет жить и я приеду ДОМОЙ.
Я прыгну в новенький хрустящий троллейбус с кондиционером, доеду до судоремонтного и зароюсь пальцами в прибой. Чтобы сверху чайки, снизу море, а в голове бесконечно крутилось: «Вы сдохли, твари, а мы – нет!»"

File · 2022-03-24
Part of Writings from the War project

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

File · 2022-04-03
Part of Writings from the War project

"Будь ласка, не стріляйте наших собак.
Господь з вами!
Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили у селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого - не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати - кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір‘я розвалені і оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять з осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу.
Старші жінки одразу починають плакати.
Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий."

File · 2022-04-01
Part of Writings from the War project

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

File · 2022-04-03
Part of Writings from the War project

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

Катерина, 198-25-04
File · 2022-04-01
Part of Writings from the War project

"День 37 UA
Сусід Володя. Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів! вкотре переконуюся, які золоті слова, воїстину.
Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.
На пустому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку.
Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші.
Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин:
Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.
Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!)
Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть! Беріть! Солдат їсть - служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»
Кліп чотири: Володя командує «ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!»
І все це несеться в робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і доладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «мам, поладнали, ура!! дивися, прокрутка є бачиш!?»
Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: батя, ну ти дайош! Виручив, брат!
Володя скромно «та, ділов там! Воюйте!» обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету "а ми тууую червону калину підіймеемооо...." ще довго у голові...
Ми непереможні. Все Є Україна. Люди це і є Україна"

File · 2022-03-21
Part of Writings from the War project

"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."