Title and statement of responsibility area
Title proper
General material designation
Parallel title
Other title information
Title statements of responsibility
Title notes
Level of description
Reference code
Edition area
Edition statement
Edition statement of responsibility
Class of material specific details area
Statement of scale (cartographic)
Statement of projection (cartographic)
Statement of coordinates (cartographic)
Statement of scale (architectural)
Issuing jurisdiction and denomination (philatelic)
Dates of creation area
Date(s)
-
2022-05-21 (Creation)
Physical description area
Physical description
1 textual testimony
1 image
Publisher's series area
Title proper of publisher's series
Parallel titles of publisher's series
Other title information of publisher's series
Statement of responsibility relating to publisher's series
Numbering within publisher's series
Note on publisher's series
Archival description area
Custodial history
Scope and content
"Меня сегодня пробило...
На воспоминания, на фото поворот в Романовке, там нас ждала машина для нашей эвакуации, мы переводим собак, первых увели инвалидов... Я ждала с агрессорами на стороне Ирпеня, переводя последнего через мост, я издалека вижу как одна из собак выпрыгивает из машины и убегает в этот поворот...
Я добегая туда, понимаю что, сбежал Лайф, инвалид у которого нет половины задних лап, казалось бы, далеко ли он может таким убежать? А он смог, он несётся галопом в Романовку, не пытаясь остановится, я кидаю собаку, которую привела, Артуру и кидаюсь за ним... За мной бежат военные с оружием, тогда я не понимала, что такого, я же не в курсе была что, за Романовкой уже не наши...
Я вообще ничего не знала, связи то не было😅
А я бегу, в зимних ботинках и куртке, военные за мной уже не бегут, они возвращаются на позиции, Лайфа уже не видно даже, я скидываю куртку и продолжаю бежать... Чисто интуитивно понимая, куда мне нужно бежать и что, потерять ещё одну собаку, ну просто, не могу...
Добежав с языком на плече, до конца Романовки я увидела Лайфа, ему стало плохо и он остановился, я подбежала и увидела что, у него посинел язык, вот тут я высадилась в осадок...
Быстро промяла ему лапы, взяла на руки и медленно пошла, кабанчик весил не мало, шли мы долго, с остановками, выйдя к повороту, я прокричала-позвала мужа, все военные вышли, из своих позиций, на меня посмотреть(хто ж так орет) Артур подбежал, схватил Лайфа и понес в машину, ему уже было полегче, мы сразу предупредили Снежану и она Лайфа передала реабилитационному центру, там его привели в порядок
И вот спустя столько времени, я поняла что, военные не бежали дальше потому что, там уже были оккупанты... Что я не просто жителей встречала, со странным поведением, а именно орков, которые от меня, судя по всему, были в ахое...
А я в ахое сейчас, от тогда происходящего, зато не потеряла Лайфика! Это была моя единственная мысль, за все мою пробежку
"Я его не потеряю, больше никого"
21.05.22 Анастасия --
Notes area
Physical condition
Immediate source of acquisition
Arrangement
Language of material
- Russian
- Ukrainian
- English
Script of material
Location of originals
Availability of other formats
English translation (unedited):
"Feeling overwhelmed today...
Overwhelmed with memories: in this photo you can see the road turn in Romanivka where a car was waiting to evacuate us as we were moving dogs, starting with the disabled ones... I was waiting on the Irpen side with the agressive ones. As I moved the last dog over the bridge, I saw from afar that one of the dogs jumped out from the car and ran toward that turn...
Running up there, I realized that the runaway was Laif, the disabled dog missing half his hind legs. You would think he wouldn't get far being like this. Yet he did, galloping to Romanovka, and not even trying to stop. I left the dog I was moving with Artur and ran after him... The armed military ran after me, but I did not realize at the time why, because I had no idea that it was not our people anymore after #Romanivka...
I did not know anything, what with no network connection😅
There I was, running in my winter boots and jacket, all the while the military stopped chasing after me and returned to the position. Laif was nowhere in sight anymore, and I dropped the jacket off and kept on running... Purely intuitively I knew where to run and that I could not lose another dog, I just could not do it...
With my tongue over my shoulder exhausted, I run up to the very end of Romanovka spotting Laif who wasn't feeling well and stopped running. I ran up to him and saw his tongue turn blue which was when I felt so down...
I quickly rubbed his paws, picked him up and walked back slowly, as he was not a small boy. It took us a while to walk back making stops and all. Coming up the road turn, I called for my husband, and all the military came from their positions to see me ("Who's yelling like this?"). Artur ran up, took Laif and carried him to the car; the dog was already feeling better. We immediately warned Snezhana and she took Laif to a rehabilitation center where they brought him back to normal.
Only after all this time I realized that the military stopped running further after me because I ran into the occupied territory. I did not just encounter weirdly behaving locals, it was the orcs [Russian soldiers] who, all things considered, were freaked out by me...
Well, I am freaked out now, because of what happened then, but I did not lose Laifik! [Not losing him] was my only thought the entire time as I was running.
"I will not lose him, I will not lose anyone ever again."
🖊 📸 Anastasiia, Irpin
May 21, 2022
Ukrainian translation:
"Мене сьогодні пробило...
На спогади. На фото — поворот у Романівці, там на нас чекала машина для нашої евакуації, ми переводимо собак, перших повели інвалідів... Я чекала з агресорами [агресивними собаками - РЕД.] з боку Ірпеня, переводячи останнього через міст. Я здалеку бачу, як один із собак вистрибує з машини й тікає в цей поворот...
Я, добігаючи туди, розумію, що втік Лайф, інвалід, у якого немає половини задніх лап, здавалося б, чи далеко він може таким утекти? А він зміг, він мчить галопом у Романівку, не намагаючись зупинитися. Я кидаю собаку, якого привела, Артуру і кидаюся за ним... За мною біжать військові зі зброєю, тоді я не розуміла, що такого, я ж не в курсі була, що за Романівкою вже не наші...
Я взагалі нічого не знала, зв'язку ж не було 😅
А я біжу, у зимових черевиках і куртці, військові за мною вже не біжать, вони повертаються на позиції, Лайфа вже не видно навіть, я скидаю куртку й продовжую бігти... Чисто інтуїтивно розуміючи, куди мені треба бігти і що втратити ще одного собаку ну просто не можу...
Добігши з язиком на плечі до кінця Романівки, я побачила Лайфа. Йому стало погано, і він зупинився. Я підбігла й побачила, що в нього посинів язик, ось тут я випала в осад.
Швидко пром'яла йому лапи, узяла на руки й повільно пішла. Кабанчик важив чимало, йшли ми довго, із зупинками. Вийшовши до повороту, я прокричала-покликала свого чоловіка, усі військові вийшли, зі своїх позицій, на мене подивитися (хто ж так репетує). Артур підбіг, схопив Лайфа й поніс у машину. Собаці вже було легше. Ми одразу попередили Сніжану, і вона Лайфа передала реабілітаційному центрові, там його привели до тями.
І ось, через стільки часу, я зрозуміла, що військові не бігли далі тому, що там уже були окупанти... Що я не просто жителів з дивною поведінкою зустрічала, а саме орків, які від мене, судячи з усього, були в ахої...
А я в ахої зараз, від того, що відбувається, зате не втратила Лайфика! Це була моя єдина думка, за всю мою пробіжку
"Я його не втрачу. Більше нікого"
🖊 📸 Анастасія, Ірпінь
21.05.22
Restrictions on access
Terms governing use, reproduction, and publication
Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk