Dossier - Анна, Київ, 186-10-02

• anglais
• ukrainien

English translation (unedited):
"We're in Germany, in a small city to the north of Hamburg. I, Olya, our parents, and my nephews. And I'm at a loss how to describe all the preceding events.
Ten days with my parents near Kyiv, in Makariv area, in the fog. No electricity, no water, no internet from the 5th day. Heating scraps of food in a decorative fireplace, washing with one mug of water, and the sounds of fighting getting nearer still. Constantly worrying about our close relatives that remained blocked near Vyshgorod cut off by the blown-up bridge. That was the scariest part.
On our first evening, we crisscrossed the windows with ordinary scotch tape and prepared a place to sleep on the floor. Every evening, when all three of us were going to sleep, a scene from Titanic went over my eyes, the one when an elderly couple, knowing they are going to die soon, lies on the bed, firmly hugging one another.
It was the 6th of March when the head of our little town (always so optimistic and concentrated before) said seriously: “The ones who can go, go now and be quick about it.” The next day the bridge we took to get out was blown up.
One more panic-stricken attempt to gather your things, the one when you randomly throw into bags anything you can reach for, cause you don`t know where you'll be going. And your hands shake and you want to throw up, but no time for it, you need to hold on and gather things for your loved ones.
The road, when a speed fighter shoots right over the highway, very-very low. And you are standing in an endless traffic jam in the open fields with no place to run for it.
Endless traffic jams with no such thing as switching the heater in the car to save the priceless petrol. The first meal of the day – late at night – is a hotdog at the only gas station that is finally open. Then coming into town on our first sleepover under the terrible screams of air-raid siren and no street lamps, cause the masking is now due, so all is dark and scary. And then the road again – day after day, riding for more than 12 hours with numb hands and feet. Over the borders with the cat Catherina, giving her water from the syringe, cause she's so stressed by the trip.
We haven't heard the sirens for more than five days now, but we're still jumpy when a plane shoots through the spring skies. We still wonder at gas stations with no lines. And are worried to death for our friends and family that stayed behind. Holding to the threads of calls and messages like they are strips of a life-saving jacket. We are settling down, playing beans in the box – six grown-ups in the one small apartment. But we are grateful, it's not a refugee camp after all.
Six grown-ups in the one small apartment trying to accept the fact that we are here for who knows how long. Waiting for peace with all our hearts, waiting for the possibility to return to our homes and our workplaces, waiting for the warm hugs of our dear ones. Waiting for spring."
🖊📸Anna --, Kyiv/ Hamburg

Edited Ukrainian text:
"Ми в Німеччині, у маленькому містечку на північ від Гамбурга. Я, Оля, батьки й племінники. Мені важко описати все, що передувало тому.
10 днів з батьками під Києвом, у Макарівському районі, в тумані. З 5-го дня - без електрики, води, інтернету. З розігріванням залишків їжі в декоративному каміні. Миттям однією кружкою води. Зі звуками боїв усе ближче. І постійною тривогою за рідних, що лишались у Вишгородському районі за зруйнованим мостом. Це було найстрашніше.
Першого ж вечора ми заклеїли вікна звичайним скотчем і влаштували спальне місце на підлозі. Щовечора, коли ми втрьох засинали, у мене перед очима стояла сцена з «Титаніка», коли похиле подружжя, розуміючи неминучість близької смерті, лягає спати й міцно обіймає одне одного.
А 6 березня голова містечка - завжди до того оптимістичний і зібраний - сказав серйозно: хто може, виїжджати якомога скоріше. Наступного дня міст, яким ми встигли виїхати, вибухнув.
Знов панічні збори, коли ти кидаєш у сумки все підряд і не розумієш, що брати - бо не знаєш, де ти опинишся. І трусяться руки, і вивертає ізсередини, а треба триматись і збирати докупи рідних.
І потім дорога, коли прямо над трасою - низько-низько - пройшов винищувач. А ми стояли в безкінечній пробці посеред поля, де просто нікуди бігти.
Безкінечні пробки, не вмикати обігрів в авто - економити дорогоцінний бензин. Перший раз поїсти за день - пізно ввечері, хот-дог на нарешті відчиненій заправці. В’їхати в містечко першої ночівлі під страшні завивання сирени, і жодного світла - маскування, темно й моторошно. І потім знов їхати день за днем по 12 годин, не відчуваючи рук і ніг. Через кордони, з кішкою Котериною, яку доводилось поїти зі шприца, настільки вона стресувала від переїздів.
Уже 5 днів ми не чули сирен, але досі смикаємося від звуку літака у весняному небі.
Досі дивують заправки без черг. Дуже переживаємо за рідних і друзів, що залишилися. Тримаємося за ниточки дзвінків і повідомлень, як за рятівне коло. Облаштовуємось, граємо в казку «Рукавичка» - шестеро дорослих у нашому маленькому помешканні. Але дякувати, що не в таборі для біженців.
Намагаємося прийняти факт, що ми тут - невідомо на скільки. І всім серцем чекати миру, чекати повернення в наші домівки та до роботи, чекати обіймів рідних.
Чекати весни."
🖊📸Анна --, Київ

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk