Dossier - Маргарита, Чернігів, 190-26-04

• ukrainien
• anglais

English translation (unedited):
"Bro, they did it" my friend called me at 6 am. I've had a packed backpack next to my bed for two weeks. Before sleeping, I've put important things in it. We were told that we would have somewhere around 48 hours, but predictions changed. So I continued doing my nails, dancing Latin dances, and swimming. That morning, I looked out of my window and thought that it's sad that my lovely life has ended. I had no idea when my life would be back to normal.
On February 18 I went to villages in the Chernihiv region, that are located on the borderline with Russia. I have been at the checkpoint Senkivka. I’ve talked to locals. They gave me apples, though they were afraid to leave their houses.
On February 22 I went to Chernihiv. I was eating my favorite khinkali with cheese and garlic. I was drinking beer. I walked around the city, and made electronic copies and key’s duplicates from my apartment in Kyiv. I've taken a few photos of my parents with me. My mom walked me to the bus.
"We will see each other again, I promise," she said.
I cried all my way back to Kyiv. I thought about whether I should have taken her with me, though I knew that everyone says that we need to respect others choices. It was her choice.
On February 23 I had my last training at the swimming pool. I couldn’t focus.
"Are you thinking about work?” my coach asked.
"I am thinking that the war will start tomorrow".
He laughed.
"But, at least, If I need to, I will be able to swim across Dnipro from left to the right bank".
"If you are going to need it, you can. It’s important to take your shoes off. But there is going to be no war, because you have not learned how to jump from the height”.
I have always asked each of my friends and acquaintances to come to Chernihiv. God, I didn’t understand, how could they not. It's only two hours from Kyiv. It is so close. It is a perfect place for a weekend.
So everyone came.
We had been sitting on the grass in the park, on the Green scene. We had been sitting on basket chairs, made from wicker, when we visited our villa. We were eating varenyky with blueberries that my grandma made. We bought beer and spent time at rented houses, thinking of how we are going to write stories about people. We bought a vine and went to the beach, watching Desna river. I told people that we have an amazing beach, and they should come in summer to swim. We were sitting in the yard next to the philharmonic listening to jazz. We listened to that dude in Khmelnytskyi park. We were sitting in the forest next to my house eating pizza. The forest, where people are being buried right now. Also, we bought flowers next to McDonald's. They were peonies or asters. I had even forgotten to take photos. It happens when you are having a good time.
When we talked about a possible war with my friend, we would cheer ourselves up.
“Those who have nothing, have nothing to lose” we thought. If you have no house, no kids, no car, who are you? Just a person, who has been renting a corner for years in another city. A person who sometimes goes home. I have nothing to lose.
I was wrong.
I have always asked each of my friends and acquaintances to come to Chernihiv, because I love it. In the past several years, this love only grew bigger.
Every broken window is special for me in this city. Every person who stayed there. Each centimeter of the pavement on the rampart, that I never really liked.
Because that’s where my father’s grave is. That's where my grandma is hiding from the blast. That grandma who made socks I have recently sold you.
We all have been there. We were breathing.
I didn’t need to swim across the Dnipro river. I took an evacuation train. But it feels like I held my breath and jumped into the abyss.
I was getting ready for the war, but it started before I learned to jump.
Promise that you will come to Chernihiv.
When I will breathe in again.
When my city will swim out."
💻 🖌 Marharyta --

Edited Ukrainian text:
"«Бро, вони це зробили», — подзвонив мій друг о 6 ранку. Поруч із моїм ліжком уже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось на кшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину й плавати. Того ранку я подивилась у вікно й подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться».
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була у своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії й дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводжала мене на автобус. Ми обійнялися, і вона сказала: «Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю». А потім я майже всю дорогу плакала: «Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це - теж вибір».
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але принаймні, якщо дуже треба буде, я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне — зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили. Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених із лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво й сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино й сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: «У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися». Ми сиділи й слухали джаз у тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купували квіти біля Макдональдсу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: «У кого нічого немає, тому і втрачати нічого». Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там — могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."
💻 🖌 Текст та ілюстрація: Marharyta --

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk