Dossier - Юлія, 231-26-04

• anglais
• ukrainien

English translation (unedited):
"I'm afraid. But I'm not panicking. I wouldn't be so scared if it weren't for my son. So the first thing I did when I heard the explosions was to write a note with his name, address, date of birth, our phone numbers, and I put it in my son’s dinosaur backpack. And it became a bit easier. Then I told Nazar that we were attacked by russia. That there is a war in our country. Russia wants to take away our land. But we will not give in! There will be explosions, we may go down to the basement. But it has to be this way. Hopefully, it will pass quickly. He is a three-year-old child, he was ok with that.
Our military station was hit in the first days. This was the tactic for February 24th. The military personnel were killed and wounded. This, of course, did not lift our spirit. So in the morning I wanted to run to donate blood. But I was told that 80 people had already arrived, so maybe later, unless I had a negative (blood) rhesus… We went to the Territorial defence. As I thought - no spots. The defence unit was full. We gathered some food in the house - gave it away, unfortunately. The stores were open only in the mornings.
We ran to collect bottles with the neighbours to make Bandera (Molotoff) cocktails. To greet the enemy well.
Meanwhile, we periodically went down to the bomb shelter, and there, I’m sorry to say, it smelled of feces. It was awful. Nazar and I went up from time to time to breathe some air. Nazar went into a full blown hysteria. I hugged him and just rocked him. I realised that he was exhausted and just wanted to cry. My favourite sushi chef who makes the best sushi in the world in his basement, came up to us and gave the keys to his restaurant. Just like that - go and live in our basement for now.
Human kindness is boundless. There are queues to donate blood. There are more people willing to fight than there are weapons, but weapons are due to arrive. There are still enough bottles.
That's how our life is."
Translator: Anna Braico

Edited Ukrainian text:
"Мені страшно. Але я не панікую.
Найдужче боюся за сина. Тому перше, що зробила, почувши вибухи, – написала записку з його й нашими даними, й поклала її малому в наплічничок-динозавр. Стало трохи легше. Назарчику ж пояснила, що в Україні – війна. На нас напала росія, щоб відібрати нашу землю. Але ми її не віддамо! Коли гримітимуть вибухи, будемо спускатися в підвал, але не здамося. Cподіваємося, що все це швидко мине. Він трирічна дитина, йому норм.
У наші військові частини влучили в перші ж дні. Такою була тактика 24 лютого. Повідомили про загиблих і поранених військових. Це, звісно, духу не додавало. Але й зламати не могло. Хотілося хоч чимось допомогти, тому вирішила здати кров. Однак це не знадобилося, бо переді мною це вже зробили 80 донорів. Хіба якби я мала негативний резус…
Пішли в тероборону. Як і думали – місць уже не було, тероборона укомплектована. Зібрали й передали трохи їжі з дому. Шкода, що магазини вже не працювали. Побігли з сусідами збирати пляшки для «бандерівських смузі». Бо ворога треба зустрічати достойно.
Систематично спускалися в бомбосховище, а там, перепрошую, запах фекалій. Це було жахливо. Ми з сином час від часу піднімались нагору, щоб подихати свіжим повітрям. Назар підняв дуже велику й гучну істерику. Я його обняла й просто погойдувала. Розуміла, що він плаче від утоми. На плач прийшов мій улюблений суші-майстер, який у підвалі готує найсмачніші суші у світі, й віддав нам ключ від свого ресторану. Отак просто – щоб ми пожили в їхньому підвалі.
Людська доброта – безмежна. Люди вистоюють у чергах, щоб здати кров. Охочих воювати – більше, ніж є зброї. Але її мають підвезти. Пляшок поки вистачає.
Так і живемо."
Юлія --
25.02.22

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk