Zone du titre et de la mention de responsabilité
Titre propre
Dénomination générale des documents
Titre parallèle
Compléments du titre
Mentions de responsabilité du titre
Notes du titre
Niveau de description
Cote
Zone de l'édition
Mention d'édition
Mentions de responsabilité relatives à l'édition
Zone des précisions relatives à la catégorie de documents
Mention d'échelle (cartographique)
Mention de projection (cartographique)
Mention des coordonnées (cartographiques)
Mention d'échelle (architecturale)
Juridiction responsable et dénomination (philatélique)
Zone des dates de production
Date(s)
-
2022-11-02 (Production)
Zone de description matérielle
Description matérielle
1 textual testimony
Zone de la collection
Titre propre de la collection
Titres parallèles de la collection
Compléments du titre de la collection
Mention de responsabilité relative à la collection
Numérotation à l'intérieur de la collection
Note sur la collection
Zone de la description archivistique
Historique de la conservation
Portée et contenu
“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”
Аліна, 2 листопада 2022
Zone des notes
État de conservation
Source immédiate d'acquisition
Classement
Langue des documents
- anglais
- ukrainien
Écriture des documents
Localisation des originaux
Disponibilité d'autres formats
Translation:
“A woman in a pink jacket is trying to push a baby carriage up the ramp of the underground passage. It’s morning. Rush hour. The wheels are twisting around and the carriage won’t go. The woman is practically in tears. The streetcar has just come up and the passage is jammed. The woman and her carriage immediately become an obstacle in everybody’s way, those who are taking advantage of the break while there’s power and no air raid sirens, trying to get to work.
“I’ll help,” I say, not asking.
“It won’t move,” she says, blowing a stray strand of hair from her flushed face.
The wheels of the carriage really don’t fit the rails of the ramp by a millimeter.
“But I came up this way last week,” she says, confused.
We decide to carry it. We harness ourselves like a pair of ants. And get stuck on the third step. Now the three of us are balancing dangerously, the carriage, the woman, and I, on the stairs of the passageway. The crowd keeps rushing around us. Sweat is running down my spine. Tears are running down her cheeks. And he then appears out of nowhere.
“Hold this,” he says, and tosses his heavy army backpack at my feet.
I stand and watch as he takes the carriage with both hands and lightly runs up the stairs with it. A boy in a soldier’s uniform. The woman in the pink windbreaker runs upstairs after him. But he’s already running back down to me for his backpack. We climb up together.
“Would you like some coffee?’ the woman suddenly asks. And she pulls a thermos out of a bag on the carriage.
“No thanks, I’m already late for the suburban bus. I’m going home,” he smiles happily and slings the backpack across his shoulder. “I’ve been given leave.”
He starts to go while we three, the woman, the carriage, and I, are still standing in everybody’s way. We’re still being rushed on all sides by the morning crowd. And suddenly I realize that I don’t know his name.
“What’s your name?” I yell. He turns around and yells back, “Roman!”
“He waves his hand good-bye and runs into the crowd.” At this moment, the woman breaks out into a run after him.
“Take the cup, the cup, take the coffee.”
But he has already melted into the crowd.
She returns, all out of breath, and says: “You won’t believe it, but his name is also Roman,” nodding towards her son who has been quietly sleeping in the carriage all this time.
Good luck to you, Roman! Big Roman and Little Romchyk.”
Alina, November 2, 2022
Translated by Lidia Wolanskyj
Restrictions d'accès
Délais d'utilisation, de reproduction et de publication
Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk