Dossier - Надежда, Мариуполь, 29-05-04

• anglais
• russe
• ukrainien

Translation:

"I go outside during the breaks between rounds of shelling. I need to walk my dog. She constantly twitches, trembles and hides behind my legs. I just want to sleep all the time.

My yard among the high-rises is quiet and dead. I’m no longer afraid to look around. Opposite, the entryway to #105 is still burning. The flames have devoured five floors and are slowly chewing through the sixth. In each room, the fire burns with restraint, as though in a fireplace. The black charred windows have no glass. You can see curtains like tongues tumbling out of them, gnawed by flames. I look at this calmly and feel doomed.

I’m sure that I’m going to die soon. It’s just a matter of days. In this city, everyone is constantly waiting for death. I just hope that mine is not too awful.

Three days ago, a friend of my older nephew came by and said that the fire department had been hit directly by a bomb. Some boys we knew and firefighters were killed. One woman had her arm, leg and head blown off.

I dream that my body will stay in one piece, even after the bomb explodes. I don’t know why, but this seems important to me.

On the other hand, though, no one is being buried while there’s active combat. This is what the police told us when we saw them on the street and asked them what to do with our friend’s dead grandmother. They advised us to put her on the balcony. I wonder how many balconies have dead bodies lying on them?

Our house on Peace Avenue is the only one that hasn’t been directly hit. Shells hit it twice tangentially, and in some apartments the window panes blew out. But it’s still almost intact and, compared to other buildings, it looks very lucky. The entire yard is covered with several layers of ash, glass, plastic, and bits of metal.

I try not to look at the big metal thing that landed on the playground. I think it’s a missile, or maybe it’s a mine. I don’t care, it’s just unpleasant.

In a third floor window, I can see someone’s face and I’m taken aback. It turns out that now I’m afraid of living people.
My dog suddenly starts to howl and I realize that the artillery is about to start up again.

I’m standing in the street in broad daylight, and it’s as silent as a graveyard. There are no cars, no voices, no children, no grannies on benches. Even the wind has died down.

But no, there are still a few people here. They lie at the side of the building and in the parking lot, covered with coats and jackets. I don’t want to look at them. I’m afraid I’ll see someone I know.

In my city, life now smolders underground. In our section of the basement, it looks as fragile as a candle. It won’t take much to extinguish it. The least vibration or draft and darkness will come.

I try to cry, but I can’t. I feel sorry for myself, for my family, my husband, neighbors, friends.

I go back to the basement and listen to the horrible grinding of metal. Two weeks have passed, and I no longer believe that there was once another life.

In Mariupol, people continue to sit in their basements. Every day it gets harder for them to survive. They have no water, food, power. They can’t even go outside because of the constant shelling.

Mariupol residents must survive. Help them. Tell people about this. Let everyone know that they keep killing civilians."

Nadia, Mariupol
Editor: Lidia Wolanskyi

Ukrainian translation:

"Я виходжу надвір у перервах між бомбардуваннями. Мені треба вигуляти собаку. Вона постійно смикається, тремтить і ховається за мої ноги. Мені постійно хочеться спати.

Мій двір серед багатоповерхівок тихий і мертвий. Я вже не боюся дивитися довкола. Навпроти догоряє під’їзд сто п’ятого будинку. Полум’я зжерло п’ять поверхів і повільно дожовує шостий. У кімнаті вогонь горить обережно, як у каміні. Чорні обвуглені вікна стоять без шибок. З них, язиками, вивалюються обгризені полум’ям фіранки. Я дивлюся на це спокійно та приречено.

Я впевнена, що скоро помру. Це питання кількох днів. У цьому місті всі постійно чекають на смерть. Мені тільки хочеться, щоб вона була не дуже страшною.

Три дні тому до нас приходив друг мого старшого племінника та розповідав, що було пряме влучання до пожежної частини. Загинули знайомі хлопці та рятувальники. Одній жінці відірвало руку, ногу й голову.

Я мрію, щоб мої частини тіла залишилися на місці навіть після вибуху авіабомби. Не знаю чому, але мені це здається важливим.

Хоча, з іншого боку, поховання під час бойових дій все одно не відбуваються. Так нам відповіли поліцейські, коли ми перестріли їх на вулиці й запитали, що робити з мертвою бабусею нашого знайомого. Вони порадили покласти її на балкон. Цікаво, на скількох балконах лежать мертві тіла?

Наш будинок на проспекті Миру єдиний без прямих влучень. Його двічі по дотичній зачепило снарядами, у деяких квартирах вилетіли шибки, але він майже не постраждав і в порівнянні з іншими будинками видається щасливчиком. Весь двір покритий кількома шарами попелу, скла, пластику та металевих уламків.

Я намагаюся не дивитись на залізяку, що прилетіла на дитячий майданчик і тепер стирчить із землі. Думаю, це ракета, а може, міна. Мені вже байдуже, просто неприємно.

У вікні третього поверху бачу чиєсь обличчя. і мене пересмикує. Виявляється, я тепер боюся живих людей.

Несподівано мій собака починає вити, і я розумію, що зараз знову стрілятимуть.

Я стою вдень на вулиці, а довкола цвинтарна тиша. Немає ні машин, ні голосів, ні дітей, ні бабусь на лавках. Помер навіть вітер.

Проте кілька людей тут все ж таки є. Вони лежать збоку будинку та на автостоянці, накриті верхнім одягом. Я не хочу на них дивитись. Боюся, що побачу когось із знайомих.

Тепер життя в моєму місті тліє лише в підвалах. Таке життя нагадує свічку в нашому відсіку в підвалі. Погасити її зовсім просто. Будь-яка вібрація чи вітерець і настане пітьма.

Я намагаюся заплакати, але в мене не виходить. Мені шкода себе, моїх рідних, мого чоловіка, сусідів, друзів.

Я повертаюсь у підвал і слухаю там мерзенний залізний скрегіт. Минуло два тижні війни, а я вже не вірю, що колись було інше життя.

У Маріуполі у підвалі продовжують сидіти люди. З кожним днем їм все важче виживати. Вони не мають води, їжі, світла, вони навіть не можуть вийти на вулицю бо постійно обстрілюють.

Маріупольці мають жити. Допоможіть їм. Розкажіть про це. Нехай усі знають, що мирних людей продовжують убивати."

Надія, Маріуполь

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk