Dossier - Ірина, Харківська область, 306-20-04

• ukrainien

Edited Ukrainian text:
"Я щаслива, що вчора не побачила жодного привітання. Ніде.
Нуль.
Хоча рік тому мій дім здригався від п'яної гулянки сусідів піді мною до двох ночі. Так, що ми із сусідами грюкали до них у двері, щоб нарешті знизили гучність подяки дідам.
Зранку…
Усі українці пам'ятають той ранок 24 лютого 2022.
Моя інша сусідка, плачучи запихала дітей у машину й збирала загублені по дорозі в коридорі речі, документи. Вони були з Донецька…
Я щаслива, що не полетіла тоді під Полярне коло, як мріяла. Бо, напевне, збожеволіла б за дитину, яка залишилася б на самоті у Харкові.
Я щаслива, що саме тоді ми опинилися разом в одній квартирі всією родиною, хоча вже жили окремо на той час.
Я щаслива, що в моєму будинку було саме справжнісіньке бомбосховище, бо то був колись корпус лікарні військового училища. З туалетом, водою, повітрявитяжною системою й великою кількістю бетону метровими ребрами, між якими ми могли бути захищені.
Ми везунчики, що повзуча російська сарана не мала за ціль мій будинок до того, як ми звідти все ж вибралися через два тижні. Це вже потім…
Хоча все навкруги, що хоч колись було об'єктом їм цікавим, вони бомбили знову й знову. Навіть років 15 вже як закинутий корпус льотного училища розтрощили. Бідні бомжі…
Я щаслива, що в моєму рідному Харкові живуть найкращі люди, які зроблені із залізобетону. Ми, харків'яни, були на такому тонкому краю від прірви, яка поглинула Маріуполь, наприклад… І завдяки мужнім захисникам та захисницям росіяни в Харкові захлинулися своєю злобою. І залишилися назавжди.
Я пам'ятаю, як у подруги люди в домовому чаті фотографували з вікон гнид у болотному, котрі переховувалися попід стінами чи то школи, чи то дитсадка, й оперативно передавали куди треба. Ці теж залишилися назавжди в нашій землі.
Кожний харківський кущ, кожний харківський камінь, кожний харківський стовп слідкував за переміщеннями росіян, що вирішили відгризти ще один шмат моєї країни.
Але все.
Цей шмат виявився завеликим.
Не можна бути настільки жадібними й голодними до чужого.
На жаль у 2014-у, коли в нас украли Крим, ми не отримали підтримки від світу, як зараз. На щастя, ми, українці, маємо її сьогодні. І моя річниця втраченого життя не така пекуча й довга, як у тих українців, що втікали від російських "мирних" ракет у далекому 2014-у…
Цей харківський торт я купила на подарунок сім'ї шведів, до яких мала летіти тоді, рік тому… Сім'ї, яка допомогла мені тоді вибратися з тої дупи. А я допомогла своєю чергою іншим, але то вже інша історія…
Тоді, 24 лютого 2022 року, я все ще вірила, що це все сон і якась жахлива помилка. Що все буде добре, і те, що я бачу з вікна — це неправда. Мозок відмовлявся вірити. Це вже потім було все, що було… А тоді я вірила в розум і логіку.
І ще.
Я більше ніколи не буду називати тих росіян, які на/в моїй землі інакше, ніж росіяни. “Орки” й таке інше менш яскраво демонструє суть цієї армії, яка прийшла мене вбити рік тому."
Ірина, Харківська область

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk