File - Катерина, Львів, 47-13-01

• English
• Ukrainian

English translation (unedited):

"At the train station, I met a family from Kramatorsk. Two Russian-speaking mothers. A fifteen-year-old, some boys around 8 and 10, a four-year-old named Seva, and a year-and-a-half-old named Sasha.

It’s so cold outside your hands are about to freeze off. The smaller kids are awfully stressed after a day-and-a-half of being on the train, in the coach with a total of 15 people in it.

There are no free buses to Poland. There’s a huge line to the train. I call my lovely husband and a friend (because now you call without saying hello, because if you need something, then you need something, because — well, because we have a lot of these “becauses” now), I tell him, so and so, we need two cars to get people to the border, someone will meet them there. They drop everything and come here.

Meanwhile, we barely drag ourselves to the parking lot by the train station – because the kids are exhausted, because of the three huge bags and three backpacks, in which they packed all their previous lives. The boys pull the bags and the baklashkas [big plastic containers] with water, they don’t let you help them, they try to joke, care for the little ones, speak Ukrainian beautifully.

Sashko and Nazar arrive, come up to us, greet us, and shake hands with the boys. And the one that’s 10 years old shakes hands with both of them and says: “Hi, my name is Leonid, and I am the protector of these women. Our dads left to defend the city, so I defend them.”

It’s like a punch in the stomach, in many ways. To this day and maybe forever. For a while, I couldn’t get myself to tell this story, even though I always carry it with me.

Let Leonid and his women be well, wherever they are, let their home and their dads wait for their return. Everyone who reads this, please wish this for them."

Kateryna, Lviv

Edited Ukrainian text:

"Зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. Дві російськомовні мами. П’ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.

На вулиці дюдя, аж руки відмерзають. Менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.

Безкоштовних автобусів до Польщі нема. На потяг — черга страшенна. Телефоную своїм прекрасним чоловікові і другові (бо можна навіть без привіт, бо треба — то треба, бо — там їх, тих «бо» дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини, завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. Кидають все та їдуть.

Ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального — бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. Хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.

Приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. І той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: «Привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. Наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх».

Це як удар під дих, у різних сенсах. Досі. І, мабуть, назавжди. Я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.

Хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. Побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме."

Катерина, Львів

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk