Affichage de 139 résultats

Description archivistique
Богдана, Львів, 10-13-06
Dossier · 2022-03-14
Fait partie de Writings from the War project

"Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети. У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка."

Богдана, Львів

Varvara, 15 years old, Kyiv, 17-26-04
Dossier · 2022-03-13
Fait partie de Writings from the War project

"Due to war many unpleasant things happened. I am very worried about the fact that most of my classmates are abroad now and no one can say when will they come back. My close friends don't even chat with me as often, as they used to, and some of them even transferred to other schools. In this situation I am very afraid, that they may stay there for very long and I will not be able to see them again for a long time. The parents of my friend had acquaintances, who lived in Irpen and died, which made me even more worried about my friends. Moreover I often get scared due to explosions, and sometimes I can even hear them at night. As the result I have to sleep in the hallway at these moments, and it is terrible, because my back aches if i lie on the floor for a long time and I still remember, how I couldn't fall asleep because I didn't want to get scared of the airstrikes again. I didn't have to go to the basements a lot, but I remember how I went there and it was very crowded, dusty and there were even people, who stayed there all day long, some of them even were with babies and pets, because they were too afraid. I really hope and believe that this terror will end soon and life will get back to normal, and all people will understand the terror, caused by russian invasion to Ukraine."

Varvara, 15 years old, Kyiv

Dossier · 2022-02-24
Fait partie de Writings from the War project

"Жінки, діти й люди з інвалідністю в будь-який критичній ситуації страждають у першу чергу. Карантин у 2019, війна у 2022 ще більше оголили їхню вразливість. Тому ми розпочинаємо цикл історій про те, як війна вплинула на сім'ї, де є люди з інвалідністю. Ця буде перша.

“Синку, з днем народження! Вставай, нас бомблять!” - так почався ранок для Вікторії і її двох синів з інвалідністю. Їхнє життя, як й життя мільйонів українців розбилось на друзки ранком 24 лютого.
Того ранку, як і завжди, Вікторія встала рано. Її молодший син Захар, що має ментальну інвалідність, відвідує центр денного догляду, який знаходиться доволі далеко від їхнього дому. Це дає можливість жінці працювати нянею, щоб винаймати квартиру й утримувати синів. Поки Віктоіря збиралась — почула вибухи, що пролунали одразу в багатьох українських містах. Спочатку вона сподівалась, що все швидко скінчиться. Але свист ракети, що наближалась, прискорив рішення виїхати з Києва.
Старшого сина розбудила словами: “Синку, з днем народження, вставай, нас бомблять!” - 24 лютого Богдану виповнилось 17 років.
Сім'я швидко покидала у валізу найнеобхідніше (вже за пару днів з'ясувалось, що вони не взяли й половину потрібного) і сіла у машину. Але покинути Київ їм не вдалося. Перелякані містяни масово намагались втікти з міста. Після трьох години у заторах їм так і не вдалося виїхати західному напрямку. Тоді Вікторія прийняла рішення їхати до мами у село. Хто міг подумати, до чого призведе це рішення.
Перший день пройшов спокійно. А з 25 лютого повз їхній будинок у чернігівської області почали рухатись колони російської бойової техніки, постійно лунали вибухи, літали літаки. Захар почав мало і погано спати, став збудженим і агресивним - так в нього проявляється страх і тривога. 9 березня Вікторія вирішила їхати далі й за 16 годин у дорозі вони були вже на Західній Україні. Батьки Вікторії прийняли рішення залишитись вдома, “у своїй хаті”.
Навіть зараз, в умовній безпеці, Захар не заспокоївся. Хлопчик не може приймати заспокійливе без консультації з лікарем — він приймає серйозні ліки под епілепсії. Старший, Богдан, зміг опанувати паніку першого дня і тепер є підтримкою для мами.
В Україні Вікторія не почувається у безпеці й хоче їхати далі, за кордон, але не може робити це наосліп. Для Захара дуже важлива рутина, режим, відвідування занять, тому спершу треба знайти центр денного догляду, який хлопчик зможе відвідувати. З цим їй допомагають працівники ГО “Родина для осіб з інвалідністю”, центру, який Захар відвідував у Києві.
Невідомо, чи їй вдасться домовитись з власником квартири у Києві про пільговий період оренди, поки триває війна, чи вдасться забрати звідти свої речі. Але в Україні її нічого не тримає, а для дітей з інвалідністю за кордоном є більше можливостей для соціалізації й реабілітації. Якщо все складеться — Вікторія планує залишитись там.

ITestifyWar

WarStories

DisabilitiesWar

StandWithUkraine"

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Вікторії

Анастасія, Київ, 30-26-04
Dossier · 2022-03-17
Fait partie de Writings from the War project

"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії

Катерина, Львів, 47-13-01
Dossier · 2022-03-19
Fait partie de Writings from the War project

"зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. дві російськомовні мами. п'ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.
на вулиці дюдя, аж руки відмерзають. менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.
безкоштовних автобусів до Польщі нема. на потяг - черга страшенна.
телефоную своїм прекрасним Olexander Mikhalitsyn i Nazar Haiduchyk (бо можна навіть без привіт, бо треба - то треба, бо - там їх, тих "бо" дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. кидають все і їдуть.
ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального - бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.
приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. і той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: "привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх".
це як удар під дих, у різних сенсах. досі. і, мабуть, назавжди.
я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.
хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме"

Катерина, Львів

Dossier · 2022-03-18
Fait partie de Writings from the War project

“Сьогодні мені 28.
6 годин з цього дня я провів в операційній, оперуючи пораненого.
Сьогодні я вперше в житті виконував операцію на відкритому серці, аорті та легенях, оці та кінцівках одномоментно – осколки дуже підступні.
Ще трохи більше трьох тижнів тому я зовсім по-іншому уявляв своє життя, радів разом з пацієнтами результатам своїх естетичних та хірургічних операцій, міг зустрітись із друзями в вихідні за вечерею в ресторані, сходити в кіно.
Але все це зараз здається якимось сном, нереальним.
В нормальних умовах щоб мати доступ до оперування таких складних випадків хірургу має бути далеко за 30, має бути категорія, безліч курсів підвищення кваліфікації. Мені в цьому плані «пощастило» дещо більше.
Себе зараз я порівнюю з дитиною, яку щоб навчити плавати кидають на глибину. Але плавати я все ж навчився.
Звичайно для хірурга це закалка, це тільки на користь, але краще я б це робив в мирний час.
В свій день народження я бажаю всім скорішого миру та припинити цей тероризм над мирними людьми. А тому, хто в цьому всьому винуватий - відчути на собі все те, що сьогодні відчув цей поранений, тільки в 100 разів сильніше.”

Олена, Краків, 335-14-02
Dossier · 2023-06-20
Fait partie de Writings from the War project

"Ми сидімо в парку, така красива компанія дівчат в сукнях з горнятками кави та натовпом голосних дітей віком від 2 до 7. Інстаграмна картинка.

Але підійдіть ближче.
Ми слухаємо Таню, яка розповідає, як в 2014 виїжджала з вже окупованого Луганську.
Ми говоримо про свій біль, спогади, мрії та надії.
Біженки.
Ми біженки.

Пройшло півтора роки, я все ще не можу це усвідомити. Сьогодні, 20 червня, у Всесвітній день біженця, я радила вам поділитись з підписниками своєю історією. Тож подам приклад, хоч це і не просто.

Почну з того, що я ніколи не планувала своє життя за кордоном. Ми хотіли «добре жити вдома» та подорожувати світом. Ми сиділи вночі з чоловіком на балконі, дивились на зірки, і говорили – як це важливо жити, коли ти можеш жити поруч з могилами предків. Ми робили ремонт і планували навчання Ярослава в Миколаєві. 20 лютого 2022 я прилетіла в Краків з двома рюкзаками. Про те, що війна буде, ми почали говорити десь в січні. Звісно, першою моєю реакцією було заперечення. Справа не тільки в тому, що мій чоловік – військовий, всі могли читати тг-канали та бачити 100+ російських солдат біля нашого кордону, просто наш мозок, мозок адекватної здорової людини, не хотів вірити, що може бути «настільки». Я не хотіла, топала ніжками, казала чоловікову «не псуй мені вихідні», а потім таки повірила. У мене почалась істерична тривожність, я хотіла бути готовою і не знала як. Справа в тому, що я завжди була дружиною_військового. Мій чоловік в ЗСУ з 2014, і я прекрасно розуміла з ким ми воюємо. Коли я вже дозволила повірити собі в повномасштабне вторгнення, у мене не було ілюзій, що «цивільних бомбити не будуть», або «росіяни не будуть ґвалтувати та вбивати». Я знала, що якщо потраплю в окупацію – мені кінець. Мені в моєму прекрасному синові. Пишу це, і відчуваю як сироти біжать по шкірі. Занадто складно. Я знала, що мені треба виїхати в перший день, в першу годину, як тільки почнеться. Чомусь була впевненість, що одразу пропаде зв’язок. Я обговорила з батьками, що робити – я візьму дитину, кішку, рюкзак з речами та приїду до них на електросамокаті (реально? Я планувала так зробити?). І ми поїдемо. Я два рази виїхала з татом вчитись водити «Москвич». Їхала б на першій передачі до Польщі, ага. Перебрала документи. Складала і розкладала тривожний рюкзак з теплим одягом. А потім зрозуміла, що якщо батьки летять в відпустку на 20-27 лютого, а я залишаюсь тут – це надто небезпечно. За тиждень до їх подорожі я зробила вакцинацію Файзером (Польща не пускала з Коронаваком, тоді це було важливо) і купила квитки. 19 лютого ввечорі ми сиділи з чоловіком на кухні і говорили про наше життя. Я плакала. Мені було так страшно. Частина мене не вірила, що щось почнеться. Частина – вже тоді точно знала, що так, буде війна. 25 лютого у чоловіка закінчувався дворічний контракт в ЗСУ. 25 лютого він мав скласти речі, приїхати додому і чекати, як я 27 повернусь з Кракова.

24 лютого я прокинулась в орендованій квартирі в Кракові від дзвінків чоловіка. «Я йду в частину. Почалось». Почалось Почалось Почалось Почалось Почалось Ніколи не хотіла жити за кордоном. Але пройшло більше року. Здавалось, це закінчиться швидко, це МАЄ закінчитись швидко, світ побачить і скаже СТОП, і росія злякається санкцій, захлинеться в своєму жовчі, і ми повернемось додому. Ми не орендували квартиру, хоча, звісно, у нас була величезна перевага перед людьми, які в той час тільки збирали речі, виїжджали, стояли в корках і гинули в дорозі на евакуацію. Ми не орендували квартиру, бо перший+другий місяць – це занадто довго, я не буду тут аж стільки. 07:16 PM Три місяці ми жили в квартирі-студії брата (тато порахував, що площа кімнати була 12 кв), а ще там була маленька ванна і все, без балкону. Тато, мама, я, брат, Ярослав, і моя кішка – її привезли мені в березні. Якось у нас ще ночувала Оля з Яном, на матрасі під столом. Перші тижні я не знала куди себе подіти. Волонтерила на складі, волонтерила в кімнаті для відпочинку на головному вокзалі, трохи плела сітки. Створила «Українок в Кракові». Жила в новинах. Тусила в наметі для їжі біля Краковської. Була повністю одягнена з гуманітарки (дякую!). Якось нам не було де ночувати і ми з Олею та малими поїхали в Німеччину на кілька днів, бо там – було. Але це вже якась інша історія (як і історія про Олю). Біженство ніколи не було легким. Але ми в безпеці і Ярослав досі не чув жодного вибуха. Я познайомилась в Польщі з прекрасними людьми, поляками та українками, і я все життя планую бути вдячній цій країні. І все життя планую ненавидити рашку. Те, що ми опинились в Польщі перед війною – це найбільший щасливий квиток в моєму житті. Але я досі не знаю що це – везіння чи моя тривожність. Ми повернемось додому."

Олена, Краків