Showing 184 results

“Підручник шведської для тих, хто щойно приїхав.
У вправі на граматику між реченнями на кшталт «Куди їде цей автобус?» та «Як звуть твою тітку?» є ще одне — «Коли закінчується війна?»
Це речення не про Швецію: я стільки разів чула від шведів, що війни тут не було 200 років. Думаю, це важлива складова національної ідентичності.
Але за допомогою таких крихітних штрихів Швеція показує людям, що вони важливі.
Офіціант-швед, який приносить тарілки з обідом в центрі Стокгольма і старанно вимовляє «Смачного!»
Працівник метро, який бачить паспорт і каже «Привіт!» (отак українською і каже!). А я дякую йому: Tack!
Українські прапори скрізь, і над бутіком Louis Vuitton, і поруч з величним храмом в центрі Стокгольма.
Паперовий носовичок, який протягує офіцерка міграційної служби, коли замість пояснити, що мені треба, починаю плакати. Паспорт у мене все одно заберуть, але ці хустинки під рукою, як і їх терпіння до чужих сліз, — де вони тільки беруться.
Мітинги за Україну по понеділках, куди сходяться шведи, як сходились 30+ років тому за країни Балтії. І зброя, зброя, авжеж, зброя. Зброя, яка звільняє і захищає.
Я це дуже ціную. Це неможливо не цінувати.”

Kateryna

"Двадцять третього я зробила дві складні речі Ярославі, це була кофтинка до штанів, які я так і не. І інша кофтинка, яку я робила як якусь рефлексію на Малевича. Я дуже втомилась, але не могла зупинитись. В мене ще була розмова в голові про навіщо я так зависаю в гіперфокусі і не можу зупинитись наче це мій останній день. Після цього я ще вирішила попрасувати речі і красиво повісила на той гачечок, де я фотографую на фактурній стіні.
Ранок почався зі слів "Свєта, вставай, війна почалась"
Я виглянула у вікно. Сумнівів не було, війна почалась прямо тут, вид на поле, який я так обожнювала став видом на війну, яка ось тут. Почалась. Вона горіла і вибухала в Гостомелі. Вона літала різними звуками над моїм будинком.
Я наче і бачила очевидні докази, що війна ось тут, почалась і ми якимось чином стали одними з перших очевидців, не з екранів телефону, а ось тут, зліва мототрек, справа війна. Почалась. І над головою теж. Почалась
Я стала збирати замовлення. Світланині, які очікували на неї і Ярослави. Знайшла коробку, спакувала оверлок, нитки, найцінніші тканини і сім одежинок. Я взяла коробку і рушила в бік нової пошти аби відправити це до мами трохи далі від Ірпеня. Я думала, що зможу поїхати ті пару зупинок маршруткою, але надворі був колапс. Тому довелось 15 хвилин іти пішки. Наприкінці шляху я попросила якогось чоловіка донести цю коробку до пошти бо я не можу, зовсім не можу. А пошта, як виявилось, вже не працювала.
Я вела внутрішні діалоги про безглуздість моїх дій на початку війни. Але які би дії були доречними, я не знаю як і що робити в таких випадках. Я впала в розпач, бо донести назад цей вантаж я взагалі не змогла би. Я згадала, що зовсім поруч в мене є кладовка в підвалі. Тому я маю надію, що одного дня, я таки повернусь в моє місто і там чекатиме мене моє але не моє. І я віддам.
Я маю надію, що вже от-от я відновлю свою роботу але в номому місці, місті та країні і зможу робити так само замовлення і так само клаптикові колажі і рефлексію про. Питайте, я шукаю вже льон і оверлок. Такий самий, як той, що вдома.
А того дня, після всіх стадій усвідомлення, що ми в дуже небезпечному місці, нам вдалось евакуюватись завдяки друзям пізнього післяобіддя після першого бою в Гостомелі перед другим і почати їхати спершу в нікуди, а дорогою попроситись до інших друзів, де я й була 20 днів. А через день, як звідти ми вирушили закордон, і з нового вікна стала оприявлена війна. Ракетами і таким самим стовпом чорного диму, як тоді, в Гостомелі.
Зараз я з дитиною в безпеці, мене світ обіймає суцільним обіймом і бульбашкою нормальності
Навіть в недружній до України країні я маю свій проукраїнський світ
А
Черепахи вилізли з озера
Дерева почали квітнути
Сонце обпікає
Ірпінь на 80 відсотків звільнений
Поліція почала працювати
Заміновано все
І навіть більше
Друзі розкидані
Емоції розхитані
Але я мушу відновити діяльність бренду, бо він вартує кожної моєї вкладеної хвилини роботи
Далі буде"

"Хроніки війни

Один із найтепліших спогадів за час мого військового життя.

Це було коли ми поверталися зі соборів в Гондурасу (військові знають що це за місце). Це були виснажливі 3 дні, змагання серед взводів. Ми ретельно до них готувалися, щоб показати все на що здатні.

Літня спека, небо без хмариночки, 3 дня на полігоні з повною викладкою. Стрільби, медицина, евакуація пораненого в повному обладунку на спині, топографія та багато іншого.

І ось ми сидимо в автобусі до Києва, спітнілі, втомлені, але задоволені собою.

Тоді мої побратими почали розповідати про своїх дітей. Уявіть, взвод втомлених солдат, і кожен розповідає "А ось моя така...", "А мій таке учудив...". Цей спогад назавжди закорбується в моїй пам'яті.

Цей спогад відображення того за що кожен із нас стоїть, чому кожен із нас вдягнув форму і взяв до рук зброю.

Дехто радіє, що в такі важкі часи війни у нього нема дітей, а мені дуже шкода з цього приводу.

Я радий, що зараз мій хрещений Олег в безпеці, і я роблю все що від мене залежить щоб він міг повернутися додому.

Єгорушка якось казав, що мої вишкіли у батальоні дуже агресивні, і він виховує Олега як цивілізовану людину, яка перш за все вміє домовлятися, і навіть не покупає йому іграшок у виді зброї, як це було заведено у нас в дитинстві.

Тоді я йому відповіл, що ми двоє бажаємо щоб Олегу ніколи не довелося брати до рук автомат, але для цього вони з Ольгою виховивають його як гідну людину, а я беру цей автомат сам.

Це нагадування для мене, що за спинами наших захисників стоїть не просто земля, не просто Україна, за нашими спинами щасливе майбутнє наших дітей.

Я всією душею сподіваюсь, що наші діти ніколи не дізнаються що таки "прихід", "птічка", "розтяжка" та "200".

Саме тому ми сьогодні так далеко від тих з ким завжди повинні бути поруч.

Вірте в ЗСУ!
Слава Україні!"