Print preview Close

Showing 121 results

Архівний опис
File · 2022-03-19
Part of Writings from the War project

"24 лютого 2022 року. Будильник задзвонив о 8. Як завжди. Я встану і збиратиму донечку в школу, чоловік поведе собаку у ліс. Робота, плани, ввечері заберемо донечку і підемо в наш парк. Там друзі, зефір на вогні, розмови. У суботу до друга на день народження. У неділю до батьків. Скоро ремонт у будинку доробимо, відсвяткуємо новосілля. Не відсвяткуємо. Не поїдемо. Не буде. Нічого. І я зрозуміла все це під мелодію будильника - достатньо було глянути у вікно. Навпроти нашого будинку - будівництво. Щоранку о 8 там в люльках повно будівельників у помаранчевих жилетах. Кран крутиться. Життя вирує. Завжди. Але не сьогодні. Сьогодні у вікні я не побачила нікого. Я знала, що це означає. Знала і закрила очі, щоб хоч на мить продовжити останній мирний ранок. Далі дзвінки рідних, страшні новини, тремтячі руки, речі, які треба зібрати, чи не збирати? Ми їдемо чи що робити? Якщо їдемо, то куди? Поряд рашисти бомблять аеропорт, ми вперше падаємо на підлогу, доня лякається, плаче. Вибухає далеко, все нормально, чи не нормально? Вибухає ближче, частіше. Ніч у бомбосховищі, сіра стеля, печальні очі донечки і її питання, яке вона повторює знову і знову: "Мама, коли цей день закінчиться?" Цей день не закінчився досі."

Іра, Ірпінь

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

“Хочу что-то написать, но не клеится. Слова не крепятся, не липнут. Падают. Тяжелые. Последние 4 поста я просто удалил. Не о чем говорить, все и так все видят и чувствуют. Зачем давить на открытые раны, лучше больше помогать и настраивать на свет, который в нас упал до минимума из-за тьмы вокруг. Но эмоции, мысли и информация копятся и если не проговаривать, то скрутишься.
Я рядом с Мариуполем и иногда просыпаюсь от того, что чувствую его запах. И запах моря тоже, где нам казалось невозможно купаться. Но сейчас бы поплавал с удовольствием. Есть много разной информации по Мариуполю. Много собранных в сундук сведений. Много диаметрально противоположного. Много всего. И героика в духе 300 спартанцев. И предательство мэра. И героика мирных жителей, которые создают свои маленькие дворовые общины и цепко держатся друг за друга. Настолько цепко, что даже вырывают своих побратимов из рук смерти. Они тоже герои. Они с достоинством теряют все что создали. Там нет исключений. Все потеряли всё.
Пока их семьи ищут возможность связаться с ними и отнять у города, там образуются новые семьи, микрообщины. Часто думаю какими я вытяну своих. Сколько седины будет у младшего брата? Сколько ненависти и боли в глазах? Сколько добавится седины у матери? Выйдет ли Санни встречать нас, радостно скуля и прыгая на руки как она обычно делает? А дом, вещи, что там с ними? Что окажется крепче всего, как та советская вещь в киевской квартире? А могила отца, куда мы все хотели но так и не успели поставить могильную плиту? А наши соседи? Наши бабушки. Кто уехал а кто остался? Кто стал братом, а кто предал братство? Кто приносит продукты и куда ходит за ними? Кто и куда ходит за лекарствами? Кто поёт, успокаивая трехмесячного ребёнка моего друга от постоянных взрывов. В нетронутых городах мы слышим взрывы вдалеке и уже тревожно. А как там, когда это совсем рядом и только с перерывами на обед? Пока пишу текст брат говорит, что люди из Строителей 35, это чуть ниже нас, кричат о помощи. Попали в дом рядом.
В Мариуполе несколько часов тишины пару раз в день. В ком открылся талант медика? Кто лечит души словами? Кто там мотивирует и придумывает как протянуть 48-ой день без всего что есть у современной цивилизации? Кто заряжает телефоны если есть где и зачем? Кто всех стрижёт? Кто отвечает за международные отношения с оккупантами? За внешнюю и внутреннюю политику общины? За отношения с соседями-общинами? Кто думает о будущем, когда каждый день живет в том настоящем? Кто там за старшего? Не удивлюсь если Санни, она умеет строить людей. Но главное, кто мотивирует людей уехать? Кто проверяет их? Подвозит помощь тем, до кого не добраться? Кто предлагает выехать? Лучше если бы заставили.
Информация на 9.04. Мои живы, и их пока с минимальными трениями, обошли основные ужасы. Это я знаю от тех кто покидает свои общины и не забывает заглядывать к другим. Не от государства, а от самих людей. У мирного населения нет старлинк, а появляется какой-то феникс. Про бесконечные гудки тоже как-то напишу. Вчера кто то один раз попытался нам позвонить, в ответ как наши военные, мы залпом отправили 15 ответных вызовов со всех орудий, но уже все. Не добили наши сигналы. И вот такие доли секунды ты ловишь.
Что осталось от Мариуполя? Скелет когда то красивого города на берегу Азовского моря. (а не чёрного, как пишут многие зарубежные СМИ, с большей халатностью относящиеся к нашей войне, чем к пощечине Уилла Смита). Что осталось от людей? Некогда большой город разбился на много мелких дворовых общин. На много маленьких государств в окружении зомби. В окружении скверны, которая уже потихоньку перекидывается на Харьков.
Когда откроется Мариуполь и он вернётся на место, поеду туда и отсниму город, найду в руинах и зафиксирую его душу потому что не верю что кто-то сможет это сделать лучше. Разве что Надежда --, чьи посты выжигают на коже как боль так и надежду.
В Мариуполе солдаты. В Мариуполе мирные жители. В Мариуполе смерть. В Мариуполе бои. Закрытые районы. Черно-белые дома. Скверна. Даже церкви не устояли.
Помните финал фильма 300 спартанцев? Один из спартанцев выжил, вернулся к своим и выступил в сенате с речью, после чего привел уже не 300, а 10 000 спартанцев. Его слова были такие: «Помните нас. Самый простой приказ, который может дать царь. Помните за что мы погибли». А я добавлю, помните за что мы живем.
Ниже город. Красным отмечены его раны от попаданий снарядов.”

File · 2022-04-04
Part of Writings from the War project

"Сегодня я был в Ворзеле. В доме своего брата Владимира --. Он с начала марта не выходил на связь.
Его убили выстрелом в спину в собственном доме. Тело облили бензином и подожгли.
Царствие небесное сыну Божьему Владимиру.
Пусть его путь будет светлым и душа там, где нет боли и печали.
Благодарю нашего проводника и хранителя Виталия -- за сопровождение. Без него попасть туда где мы были сегодня, было бы невозможно.
Спасибо Татьяна -- за то, что была рядом."

File · 2022-03-16
Part of Writings from the War project

"Show must go on. Дівчина в танцювальній студії у Вроцлаві розповідає, що її батьки сьогодні не виходили на зв'язок. Вони в окупованому містечку нв Сумщині, електрики немає, постійні обстріли. За мить вона робить глибокий вдих, усміхається ученицям, вмикає танцювальну музику і починає урок, як і місяць тому. Ввечері до неї привезуть 8 котів. Show must go on. Тисячі мам і дітей. Тисячі кілометрів від рідного дому. Одна тепер дає раду з істериками трирічки 24/7. Друга має забути про дипломи і хапатися за першу-ліпшу роботу, бо чомусь не встигла вивчити іноземну мову за пару годин у бомбосховищі. Ще одна перетинає всю Європу на авто, хоча нещодавно після травми боялася сісти за кермо. Але всі вони, проклинаючи ро**ю, зчеплюють зуби і роблять свою справу. '' Show must go on. Чоловік прокидається о 10, бо має дзвінок на роботі. До 5 ранку він допомагав розселяти людей на вокзалі, пояснював і перекладав. Він хоче потрапити в тероборону, але друзі переконують, що грошова допомога зараз не менш важлива. Тож він продовжує писати код, щоб переказувати гроші на спальники і тепловізори. Show must go on. Я припиняю скролити стрічку, в який досі не з'явилася новина, на яку ми всі чекаємо. Витягаю книжки і пакую в рюкзак. Долаю багатошарове почуття провини за те, що в безпеці, що можу робити улюблену справу. Вирушаю на інший кінець Вроцлава проводити літературний урок для школярів. З молодшими вигадуємо казку, на диво добру. Про гнома, який шукав свою кицьку. Зі старшими говоримо про різні наративи. Про те, що слово - це також зброя. "В яке місце в Україні ви би хотіли повернутися?" - "Додому. Просто додому". Я впевнена, що ця мрія незабаром здійсниться. Що підлітки писатимуть ЗНО за українськими партами. Вони відбудують цю країну, а потім напишуть такі історії, що світ аплодуватиме стоячи. And show will go on."

Анна, Вроцлав

File · 2022-03-13
Part of Writings from the War project

"#щоб_памятати а це золото правдиве і янгол охоронець нашого будинку. Живе з дружиною Оленкою в нашому під'їзді, вітаємося, як годиться сусідам, заніс нам 05.03.22. пів мішка картоплі та пакет з морозилки. Салом поділилася з Лідою, посолила і за вікно виставила, з шиї , пупа та язика зварила 6- го бульйон, який був нам основою для харчування.
Забула, кров'янку розділила навпіл і занесла до Лідочки в 121 кв
Зустріла сусіда 08.03.22. вже на кп куди звозили людей з Ірпеня, обнялися, спитав, хто лишився у нас, бо хоче прориватися на Ірпінь і вивозити людей. 8-9-10 березня їздив і вивозив . Розказував мені, що якийсь дядько під'їхавши на міст своєю машиною віддав ключі і сказав ''вози поки бензину вистачить''. Здається, 09.03.22. 10.03.22 вивіз близько 100 людей.Хорошого сина виховали тато і мама , а я пишаюся, що знаю Сашка Саша Самков особисто"

Оксана, Ірпінь

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Діалоги, яких не повинно бути:
Львів, бібліотека:
Дівчинка, виїхала з Харкова, 7 клас.
– У вас є уроки? – питаю.
– У нас школа не обов'язкова. Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий.
Я не знаю, що сказати. Уточнюю, чи всі даються чути.
– Однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.
Потяг Варшава-Сувалкі:
Дівчинка, виїхала з Одеси, 8 років:
– Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом?
– Чого б це нудно? Якби не їхати, довелося би знову ніч не спати.
Я нічого не кажу, але думаю, скільки є цій дитині довелося не спати ночей, рятуючись у бомбосховищах.
Вечір, село Красноґуда на кордоні Польщі й Литви:
– Що це? – питає 7-річний хлопчик, що виїхав із Києва, насторожено вслухаючись у небо.
– Літак, пасажирський, – кажу весело. – Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.
Добрий вечір, ми з України
Поляки –
Пізніше напишу детальніше. Ми повернемося обов'язково"

Ольга, Київ

File · 2023-07-09
Part of Writings from the War project

"Холмик пахтів вологими серветками. Запах нудотний і липкий не давав на чомусь повністю зосередитися. Поряд валялась передня частина броніка з наліпленим російським прапорцем. Тхнуло від прикопаного трупа. Мабуть, покійний був не сильно важною персоною, що його не винесли. Бо доставити тіло до машини - це бігти декілька кілометрів скрізь бурелом, каміння, воронки. Якщо тіло "полежало", до цього додавався сморід та опариші, що випадали з мішка на руки чи взуття. Тож його просто "прикопали".

Навколо холмика був окоп, який закінчувався бліндажем. Окоп був маленький, вузенький і не з'єднувався траншеєю з іншими позиціями. Бліндаж виритий на одного, тож як двоє спали в броніках, комусь доводилось спати на боці. Навколо позиції стирчали обскубані уламками дерева, валялось сміття і туалетний папір. В цьому замкненому світі доводилось жити декілька діб черговій зміні. Їсти, спати, ховатись від обстрілів, стріляти. Сидиш на чергуванні, дивишся на шмат поля і слухаєш рацію, - Човник, Човник, обстановка? - 4.5.0. - Що по повітрю? - Над нами наша пташка, над "Гаваною" підар-дрон! - У нас 4.5.1., по нам працює АГС!

Іноді було тихо, накривали сусідів в декількох кілометрах, а по холмику прилітало тільки перед ротацією (перед ротацією завжди щось прилітало або був штурм). А іноді не бувало дня без трьохсотих. Дзижчали мухи, несамовито кричали фазани, а ночами билися здичавілі коти. Сонце червоне, як апельсин, сходило кожного ранку. Здавалось природа живе своїм, паралельним життям. В холмику потихеньку розкладався труп невідомого ваньки.

російськоукраїнськавійна

піхота

війна

russianukrainianwar

war

infantry"

Олександр, Донецька область

Personal Documents
CA BMUFA 0298-1 · File · 1937, 1945, 1946, 1948, 1952, 1953, 1972, 1986
Part of Michael Sopuliak Collection

The file consists of:
Program for the Golden Jubilee of the Sopuliak priesthood with his biography;
Certificate of Identity of Michael Sopulak;
Certificate of Merit from The Royal Canadian Legion;
Letter of Recommendation;
Residence Certificate;
Criminal Record Certificate;
Decision of Nomination of Sopuliak as Professor of the Seminary;
Sopuliak's portrait in pencil;
Sopuliak's bishop permissions for the priesthood in Germany;
Doctor of Theology degree;
Certificate from the Theological Academy in Lemberg.