Showing 7270 results

On September 23, 2012, Myrna Kostash co-hosted an event in Edmonton called Zemlya/Nanaskomun (The land/We give thanks): A Ceremonial Exchange of Gifts, which meant to remind there there had once been a relationship between Ukrainians and Indigenous peoples.

The collections consists of photographs of the event, and an article about the event by Myrna Kostash in the albertaviews. As Myrna wrote on her website: "The Ceremony evolved from my desire as a descendent of Ukrainian settlers on Treaty Six land to acknowledge the relationship between my people and the First Nations people through the shared gift of the land. The emphasis was on ceremony and acknowledgement of relationship. The idea of the Exchange of Gifts was mine but I shared the event with my co-host Métis advocate, Sharon Pasula." (https://www.myrnakostash.com/zemlya-nanaskomun-gallery/ accessed January 9, 2021)

Andriy Nahachewsky (then Director of the Kule Folklore Centre) and Lynnien Pawluk (Kule Folklore Centre Administrator) participated in the event. Andriy shared a story of his grandfather. Lynnien shared gifts with a representative of the Indigenous community. See the article for detailed description of the event.

Describes the status of women as depicted in songs

"Ірпінь.
Це машина мого сусіда по ЖК. Машина Міші. Вони - переселенці з Донецька. Він запаркував цю машину біля моєї рік тому.
Машина досі тут. Водія немає. Вже рік як немає.
6 березня 2022 року Міша наклеїв на лобове скло цей листок з написом «ДІТИ». Він хотів вивезти сім’ю. Колона з 12 машин рушила на Київ через Стоянку. Цю колону розстріляли штурмові загони русофашистів.
Так сталося, що Міша не встиг з тією колоною. Чи то на щастя, чи то на горе. Повернувся у ЖК, запаркував цю машину тут, де вона стоїть досі.
Увечері він із сім’єю піднявся у свою квартиру. Коли вони були вдома, почався мінометний обстріл з боку вже окупованої Бучі. Міна прилетіла саме в їхню квартиру.
Міша загинув швидко. Його син Сергій був важко поранений, помер кілька годин потому.
Машина вже рік стоїть тут. З написом «ДІТИ» та спущеними колесами. Мов пам’ятник загиблим.
Машина є. Водія давно немає.
Я щодня проходжу повз неї.
І щодня ненавиджу цю війну і тих, хто її розв’язав."
Алекс, Київська область

"Моя бабушка Лена родилась (1931 г) и выросла в Мариуполе. В нашем семейном архиве есть фотографии старого города, её деда, моего прапрадеда на первом в городе автомобиле.
Бабушка рассказывала много историй своего детства всем внукам, но я, пожалуй, единственный человек в семье, которому она доверила страшные истории войны. Той войны, которую видела ребёнком.
Тогда (подростком) эти истории вызывали во мне огромный спектр чувств. Я задавала много вопросов словно пыталась что-то осознать…
История 1
Перед тем, как фашисты зашли в город, они безбожно его бомбили. И погибло очень много мирного населения. Среди всех погибла бабушкина подружка-соседка. Ей, на глазах у бабушки Лены осколком снесло пол головы.
Я помню, как бабушка рассказывала и с горечью добавляла: «Я даже сейчас, спустя столько лет, старухой, помню до мелочей события тех лет…»
История 2
Во время оккупации в родном доме бабушки немцы сделали что-то по типу кухни. Дети её возраста и младше собирали объедки и очистки. Бабушка умудрялась сохранить хоть малую часть для слабой от болезни мамы. Говорила, что картофельные очистки и обгоревшие зерна пшеницы спасли от голода.
История 3
В Мариуполь зашёл отряд СС. Бабушка говорила, что эти солдаты были с пустыми глазами, словно бездушными. Тогда начались массовые расстрелы мирного населения. Расстреливали на месте даже тех, кто по мнению солдат СС «не так смотрел в их сторону»: женщины, дети, старики…
История 4
В окрестностях города и в самом городе были концлагеря. Бабушка говорила, что ужаснейшего зрелища она никогда не видела. Лагеря охранялись и любое поползновение в ту сторону сулило верную смерть. «Полуголые, худые, изнеможённые…»
Я никогда не рассказывала своим детям эти истории. Берегла их душу…
24 февраля россия начала полномасштабную войну против Украины. Цинично напала на суверенное мирное государство. Мои дети проснулись от взрыва снаряда, который прилетел к нашему дому и чудом попал в огромный рекламный щит. 18 дней мы ночевали в бомбоубежище…
Моя Милана в свои 11, знает про ужасы Ирпеня, про Бучу, Харьков и Мариуполь. Мариуполь, в котором родилась и выросла моя бабушка Лена…
Я верю в нашу победу! В Украину! В наших воинов! В наше мирное будущее! В наших детей! В нас!
Наш Дух силён и все буде Україна!"

Aleksandra

"Це пост про життя..... ❤️❤️❤️ Ця літня жінка перевернула наше ставлення до життя, особливо в цей не простий час. Ми були з поїздкою на Чернігівщині. Зупинилися біля її хати, точніше біля того, що від неї залишилося, щоб дати великодні гостинчики. Тремтячими руками вона брала паску і з посмішкою на устах щиро нам дякувала та сказала: "Сьогодні ж Чистий Четвер, то прибираю біля хати, бо свята йдуть......." Ми слухали її історію..... Від удару в хату її викинуло на подвір'я, хустина вся посічена, з одягу те в чому була вдягнута, але.... Вона прибирає біля хати, планує ще будуватися, грошей не просить, бо має гарну пенсію, а от за пасочку дуже дякує, бо ж треба освятити та з освяченим провідати всіх на кладовищі. Під час розмови, вона постійно сміється, жартує і таке враження, що не розуміє чого в нас сльози на очах. Від такої сили духу і нескореності просто перехоплювало подих, навіть не запитали, як звати, але уточнили скільки років, та й тут не без жартів: "А скільки ви мені дасте?)))". Було ще більше здивування, бо чомусь здалося років 75, але в цьому місяці для неї вже 86..... Не можливо здолати такий народ.🇺🇦 Ця історія для, щоб ми всі продовжували жити, вірити, перемагати та залишалися нескореними. Кожного з нас десь "викинуло із хати", але МИ ВСЕ ВІДБУДУЄМО!!!💪💙💛"

Алла, Київська область

“Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег з Громадського радіо про те, як вони згадують перші години 24 лютого. І мене прорвало.

Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі речі, думала, чи потрібно брати на весну чи літо... Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24,ні 25... Тому що тоді було дещо, що важливіше за власну безпеку - відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може і не багато, я не знаю.

Наступні чотири місяці були, як в тумані. Надія, що не дійдуть до нас, паралізуючий страх, коли все ж таки дійшли. "ДНР", росіяни, росгвардія, в балаклавах, ті, хто не ховав обличчя - орки вдень і вночі, безкінечні обличчя.

Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням. Сьогодні задобрювали, завтра - забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом. Один навіть гранату кинув в кабінеті, йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було. Товарищ гранату зловив, сказав, що я - наркоманка))

Може, так і було. Я не знаю. Не відчувала нічого. Лиш один тваринний страх. Була лиш одна задача, щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили і не відчули. А вони шукали мій страх, може він їх підживлює?

26 червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас на "передок, щоб"укри" розстріляли. Або вони. Вони ще тоді не визначилися.

Навіть тоді вони не побачили страху. Я хотіла плакати - не змогла. Старший із них сказав своїм:

“Посмотрите на неё, у неё даже руки не дрожат. Нет слез. Она - подготовленный боец украинского ДРГ".

Знали б вони, що зі мною так ніхто і не зв'язався, не пояснив, що робити, що робити людям. Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання.

А на Херсонщині живуть герої. Ті, хто підіймав високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, хто возив нам ліки "собачими" тропами або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїм життям. Ті, хто доставляв продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув'язненні, але вони виходили і все одно не корилися.

Я обов'язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов' язково повернуся, щоб вписати їх імена в історію нашої громади.

Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу - жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків.

Колись.... А зараз - порожнеча...і велике відчуття гордості за свою країну. Вона - незламна, значить незламною буду і я.”

Алла, Херсонська область

“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”

Аліна, 2 листопада 2022