Affichage de 7270 résultats

"Спогади... Я не додумались тоді знімати, не до того було якось, але вже під мостом нас наз знімали люди з бейджами press. Стою в черзі, в сірій курточці, з дітьми та з шкільним рюкзачком сина. Наша евакуація відбулась 5 березня, коли навіть на краю міста, з боку Бучі було відносне затишшя, і лише завдяки сестрі та її чоловіку ми виїхали. Було настільки страшно, гучно й небезпечно тоді, що не можливо передати. Той, хто пережив, зрозуміє....Поки їхали бачила і трупи в парку Дубки і як горіли хати, і як взривались міни та земля розліталась, як зі стовпів падали проводи і валялись на дорогах як змії...А під мостом нас всіх зупинили, бо був обстріл, волонтери переносили в першу чергу, хто сам не міг йти, люди тягли родичів на тачках, носилках, на руках... Ми ще не знали, що половина міста буде захоплена і окупанти почнуть його знищувати разом з мирним населенням, яке лишилось.
Просто залишу цей спогад тут. Хоча, навряд таке можливо забути чи пробачити."
Іванна, Київська обл.

"#маріуполь_2022 #як_це_було
24.03.2022
Я лежала на диване у самого окна , обутая , одетая, в куртке затегнутой под самый подбородок с рюкзаком за спиной, к руке были привязаны четыре поводка с собаками, собаки спали со мной под одеялами,
Было очень тихо , танки умолки , три дня шел танковый бой на соседней улице Макара Мазая , он то приближался то отдалялся,один танк стоял возле нашего дома, и когда он начинал стрелять я с собаками ныряла под ванну ,закрывалась с головой одеялом , было настолько холодно и страшно ,что все тело сводило и оно просто каменело.
Солнечно, солнце пробивалось через забитое одеялами и подушками окно, очень, очень хотелось спать,
Сын ночевал в подвале ,утром поднялся к нам в квартиру на 7 этаж , принес горячей воды, затем вышел в общий коридор к соседям...
В следущке мгновение .. я оказалась под потолком, кирпичи , провода ,пыль от штукатурки залипила глаза и рот.
Я услышала, как меня зовет соседка Надя, зовет по имени .зовет.зовет.
Понимаю ,что я завалена , но руки свободны.
Опять прилет и меня несет дальше по квартире, мне на голову летит мой потолок, меня теперь завалило почти всю.
Опять прилет , мне в лицо летит кирпич , я его очень четко вижу.
Я слышу, как меня все время зовут по имени.
Прилет , я оказываюсь в общем коридоре, где были соседи и мой сын.
Моя соседка Надя придавлена двумя железными дверьми , своей и моей , я вижу только ее руку и слышу ,как она перечисляетт всех по имени , Наташа , Гриша , Сережа, Рома...
Вижу кусок своей куртки ,в которой я была,..такой яркий оранжевый, выглядывает из под обломков.
Вижу под завалами "двух стен"кто то лежит , на нем лежит еще железный щиток со счетчиками..вижу только кровь и чьи то волосы.. дальше обрыв с 7 этажа.
Я пытаюсь раскопать , у меня нет сил сдвинуть железный щиток
Спрашиваю Надю :"ты цела?" ,
она отвечает "вроде да",
продолжаю откапывать одной рукой,почему одной, почему не могу двумя, мысли у меня прыгают и путаются, очень больно ,глаза почти не видят .
Вдруг понимаю, что в другой руке я держу свою собаку,я пытаюсь разжать руку и закинуть чихуашку в соседнюю квартиру, там безопасно.
Надя продолжает звать всех , перечесляет по имени..
Под завалам мой сын , остальных не вижу. Приходят военные. начинают откапывать, и пытаются меня вытащить через этот обрыв на 7 этаже.
Ромка завален у себя в квартире, живой , ему повезло на какие то секунды он успел закрыть дверь в свою квартиру, дверь завалило ,
Ниже на этаж под завалом,семья из пяти человек, с ними маленький ребенок..
Меня вытащили через завал, спускаюсь по леснице на первый этаж,чтобы позвать на помощь, на нижних этажах вижу Гришу , он успел спутится за мину до...
Спускаюсь и ловлю себя на мысли, что смотрю на себя сверху и со стороны и мне все всеравно..
Зову военных на помощь , они бегут на вверх, но их сил явно мало чтобы всех откопать, спускаюсь в подвал , зову наших мужиков,..
Обращаюсь к Витьку соседу, говорю :"твой друг и сосед с семьей под завалом надо помочь,"
в ответ слышу:"пусть сам откапывается, не хрен было там ситдеть"(
Военные откапали всех , сына снесли на одеяле в подвал , сказали: "шанса выжить почти нет ".
Врача, лекарств у нас то же нет.
Есть холодный подвал, есть самолет, есть боль и смерть, а шанса выжить почти нет.
Обстрел не утихает ни на минуту."
Наталья, Мариуполь

"Біль
Тьотя Свєта.
Тьотя Свєта з сьомого поверху часто вішала прання. Простирадла і рушники, доріжки і пледи. Все висіло рівненькими рядочками. Вітер іноді дражнився з тьоті Свєти, відривав рушник чи простирадло і підкидав на мої мотузки.
Якось я пішла занести їй щось із знайденого. «Я вам подарунки принесла!»- кричу ще в коридорі. «Заходь!»- сміється тьотя Свєта. І вже, коли я опинились в її кухні, додає: «А в мене сьогодні день народження!».
Ми пили вино, закушували шарлоткою і розмовляли про все на світі. «Якби Інна вийшла заміж, я б поїхала жити в село, в мене там і хатка є, і вишні, і город», - бідкалась тьотя Свєта.
Тьотя Свєта загинула 28.04.2023 року. Її дочка Інна - теж.
Сусідах.
«Мама, я в сусідах!» - якось смішно перекрутив слово мій син. З тих пір ми так жартома один одного й називали «сусідах».
«Сусідах, в кого сьогодні вечеряємо - у нас чи у вас?»- перегукувались ми з Лєною через завжди відчинені двері наших квартир.
Лєна і Андрій мешкали якраз навпроти нас. За майже десять років, що ми прожили в тому будинку, сусіди стали нам рідними. Ні одна подія: чи свято, чи біда не проходили без сусідів. Мої діти і сусідський онука Максим росли разом. Максим любив до нас ходити снідати. А мої хлопці - до сусідів вечеряти. А ми, дорослі, казали, що наші дітки нігде не пропадуть.
Одного разу, коли мій Назарик ще був маленький, я вирішила пояснити йому, що краще казати «тато», а не «папа». Увечері вирішила похвалитись чоловіку:
– Ану, Назарику, скажи, як звати твого папу?
– Руслан! - впевнено відповідає малий.
– А тата?
– Тата? - задумався синок. - Татко у нас Андрій! - випалює.
Отак ми на сусіда й кажемо тепер «наш татко Андрій».
На свята татко Андрій брав до рук гітару, я іноді - баян, і наші співи чули всі навколишні будинки. Мої хлопчики дуже любили Світланку - дочку сусідів. Бо коли вона приходила, з неї миттєво висипалась гора солодощів і подарунків.
Коли ми переїхали, Світлана і Ярослав (чоловік) поселились в тій же квартирі, що орендували ми, щоб бути близько до батьків.
Отак ми й приходили в гості до них. Я по-хазяйськи розставляла тарілки, Андрій і Лєна заносили голубці та рибу, Світланка хвацько усіма керувала! І двері відчинялись навстіж, як раніше, і діти бігали туди-сюди…
Світлана і Ярослав загинули 28.04.2023 року. В квартирі, де народились мої діти, де майже десять років жило щастя…
Максим дивом лишився живий. Ночував у дідуся й бабусі.
Вічна пам’ять вам, мої дорогі сусіди. Усім, хто лишився життя в той страшний ранок.
Сил і здоров’я тим, хто це пережив.
Перемоги нашій Україні!
На фото наші сусіди Лєна та Андрій, я з чоловіком та дітьми і Світланка."
Наталя, Умань

"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому. Один з обмінів, про які говорили і писали, вони зараз часто відбуваються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює. Він з Азовсталі, ага, саме звідти, був серед тих двох з гаком тисяч захисників Маріуполя, що здались тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні.
Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених - по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати не можна,, може бути біда. Можна хіба яблука. Перші дні була проблема - хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував - це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав вночі, хоч якщо не поїсти - дружина слідкувала, вмовляла - то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитись на борщ чи котлети і холодильнику і трохи заспокоїтись. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше спочатку, в першу хвилину як обміняли, кожному дали торбу повну одягу, там також лежав новий телефон з сім-картою - вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім душ і потім розвезли по відомчим військовим шпиталям в різні міста відповідно до родів військ. В шпиталі повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ - все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів з двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Короткий час він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в‘язницю. За рік змінив 4 в‘язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра - невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають.
Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилась. Вони не вірили - от просто ніхто не вірив, але надіятись було важко. Тримали в камерах, кожний тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, щось не задумали - дуже боялись українців. Годували - раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба - оце на весь день. Від себе скажу - це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча» тобто в оповідання про сталінські табори. Так от - з того часу нічого не змінилось.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня - голосно, виразно. Не співаєш - б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся - б‘ють. Та й просто так б‘ють: один вєртухай там щодня бив його в одне і те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК - у всіх. Вони досі працюють в Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою - намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові - одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених - а раптом співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагали це основна тема - вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів як і більшість там. Каже - бачив на фото в наступному обміні був його товариш, з яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на 3 тижні в санаторії з дружиною і дітьми. Це добре. Він все ще не розуміє, що він вдома, що це минуло, може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
тут треба розуміти, що родич моєї подругу був, так би мовити, офіційний полонений. бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті - і родич в цих списках був. там було його прізвище. тобто його не можна було якось "загубити" десь чи "недорахуватись", його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали - і все одно він повернувся ледь живим. не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо
В той самий момент, як ми нажахано і водночас щасливо теревеніли з подругою - щасливо, бо людина попри все повернулась додому! - мені в телефон впала смс. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25 лютого і служив без зміни весь цей час, з яким я ще нещодавно пила каву на районі, коли він на 2 доби заїхав додому, пропав без вісті десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область

"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.

"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.

Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?

Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.

Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина). https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.

"Я цей текст писав кілька десятків разів. На чотири-п’ять сторінок писав. Потім нещадно видаляв літеру за літерою. Саме ось так, натискаючи бекспейс, а не просто не зберігаючи файл. Мені ніби точно хотілося запевнитися, що все зникне. Все до останньої літери, до останнього розділового знаку. Ніби злодій, що протирає хустинкою всі предмети на місці щлочину, навіть ті, до яких він не торкався.

Я не знаю як цим поділитися. Я не знаю як про це розказати. Я не знаю, як описати свої почуття. І тому я сподівався, що я далі зможу тримати це в собі. Що ніхто і ніколи не дізнається про це. Що нікому не доведеться пояснювати, відповідати на питання, озвучувати якісь подробиці. Зрештою, пройшло вже місяців десять, може більше. Не знаю. Але мені все рівно доводиться день за днем повертатися назад, у той руйнівний жовтень. Тому мені треба це сказати. Треба це випустити з себе. Як отруту, що так довго псувала мою кров.
Я тримав ногу мертвої дитини. Просто ногу. Без нічого. Розумієте? Тіло лежало окремо під купою цеглин. А нога була у мене в руках. Холодна, вся в крові, з роздробленою кісткою. Пройшло майже десять місяців, але ще не було жодного дня, ЖОДНОГО, щоб я не бачив цю картину перед сном, або уві сні. Кожної самотньої ночі мій розум говорить до мене: «Паш, а давай пригадаємо це? Ну чого ти! Давай!» Я пробую відмовлятися, але це як з фразою «не думай про слона». Про що ви в першу чергу подумаєте? Отож…

Я був серед волонтерів, що розгрібали завали приватних будинків. Страшна картина сама по собі. Ось тут був цілий квартал з житловими будинками, а потім – раз! Лише величезна яма та купа розчавлених, зруйнованих, потрощених предметів навкруги. Від дитячих іграшок та скриньок з дорогоцінностями до холодильників та автомобілів. Все вщент. Все на підлозі. Щось просто зламане, а щось сплюснуте до неймовірних розмірів. І так повністю довкола. Крутиш головою ліворуч, праворуч, а всюди тільки руйнування та смерть. А ще дим і пил. Багато пилу.

Ми розгрібали купи сміття, де різні предмети побуту змішалися з тим, що раніше було будинком: цегла, вікна, якісь арматури, кахлі, підвіконня, полиці… От уявіть собі свій будинок. Уявили? А тепер просто уявіть що всі предмети, абсолютно всі, не на рівні очей, чи навіть рук, а валяються під ногами. Просто все що ви бачите – від стіни з блакитними шпалерами до зарядки смартфона – все на підлозі. Голова не може зрозуміти як це сталося. Секунди. І чиєсь життя ось, під твоїми ногами. Фотографії з моря, новорічні малюнки, книжки-енциклопедії, відкриті шампуні та лосьйони після гоління, літній та зимовий одяг, поламані іграшки, стакани з серванту, ті що для особливого випадку, гроші в файликах, якісь пластикові картки, візитівки СТО та ортопеда, пазли, яким ніколи в житті вже не бути складеними, настінні годинники, продукти з кухні… Дивишся на все це, що фрагментами виглядає з-під цегли, і можеш скласти якийсь портрет людей, що жили тут. Жили. Минулий час. Звичайно, минулий час. Багато чого нині в минулому часі.

Я приїхав трошки пізніше, не з самого ранку. Якийсь час усвідомлював, якийсь час чекав підтвердження чи будуть допущені волонтери, якийсь час збирався з думками, бо попередні такі «громадські роботи» дуже сильно били по моєму психологічному стану. Тобто, наприклад, я бачив таку ж іграшку, як в моїх дітей, але засипану пилом та шматками цементу, і мене одразу косило. Не те, щоб я падав без свідомості, але хотілося плакати і кусати губи до крові. Люди по різному сприймають оточуючий світ і по різному приймають реальність. Зміріться. Ми спокійно приймаємо, що хтось може любити піцу з ананасами, а хтось ні, що комусь подобається прелюдія в сексі, а комусь ні, що хтось любить собак, а хтось котів, але ніяк не можемо прийняти, що люди можуть емоційно відрізнятися від нас. Відчувати глибше, сумувати більше, занурюватися у темряву швидше. Не треба пхати їм у обличчя свій позитив, вони просто інакші, вони не стануть веселіше, якщо сказати «чого ти невеселий?». Це ж не піца з ананасами, звичайно, для чого нам поважати цю відмінність у людях?..
Так от, я був не з самого рання. Прибувши на місце мені одразу повідомили, що звідси вивезли вже кілька трупів. Пам’ятаю, що на мене ця інформація не сильно подіяла. Бо я, чесно кажучи, після побаченого ні на секунду не міг сумніватися, що люди загинули. Само собою, само собою… Я вдягнув каску, рукавиці і почав разом з усіма закидати сміттям (це тепер воно «сміття», а буквально за кілька годин до цього це було «життя») вирву від снаряду. Наші «визволителі» з росії обстрілювали місто ледь не щодня, тому страх давно вже не працював, хоч ДСНС і наголошували постійно, що можливі повторні удари, бо росіяни спеціально б’ють ще раз в те ж місце, розуміючи що нині там величезне скупчення народу, зокрема і медики, рятувальники, поліція, волонтери. Тобто всі ті, прибравши кого, можна посіяти ще більше паніку у місті і, відповідно, зробити так, щоб на наступний такий збір вже не було кому їхати. Але ніхто там не боявся. Лють та ненависть точно сильніше за страх, це я вже знаю. Вони сильніше за все. Навіть за кохання. Навіть за нього, виявляється.

Ми кидаємо у яму все. Цеглина – передаємо «змійкою» одне одному - кидаємо. Шматок шиферу – та ж схема. Якісь незрозумілі дерев’яні бруски, які колись були частиною кухні – нема часу, все викидаємо, звільняючи поверхню, бо ще можуть бути люди чи тварини під завалами. Все треба робити швидко. Час від часу хтось один з рядочку виходить, щоб віднести якусь важливу знахідку – документи там чи гроші чи якийсь альбом зі світлинами. Бо це не будівельні матеріали, це не купиш наново в «Епіцентрі». Пам’ять – це важливо. Все решта, крім цього, летить у прірву, яка, здається, не має дна. А якщо і має, то воно засмоктує у себе все, що ми туди кидаємо, бо рівень ями ледь-ледь змінюється, постійно лишаючись неймовірно глибоким.
В якийсь момент я опинився на початку черги. Тобто, по суті, за мною вибір, що саме брати першим і передавати далі. Чим саме заповнювати яму. І я раз за разом нахиляюся за новою цеглиною, шматком скла чи чимось, що раніше було сантехнікою. Це все відбувається автоматично. Тобі максимально треба виключити емоції, бо емоцій там зовсім не допомагають. Як тільки включиш їх, то взявши у руки якусь дитячу машинку на радіо керуванні одразу виключишся на кілька секунд, бо розумієш… Бо розумієш, що у неї має бути власник. Мав бути, вірніше. Враховуючи, що весь будинок нині під твоїми ногами, то… От для цього і вимикаєш емоції. Просто механіка: нахилився – взяв – піднявся – віддав. І так по колу сотні разів. Не відчуваючи втоми.

В якийсь момент я побачив ногу від ляльки. Взяв. Я дуже здивувався, що вона така важка. Бо в моєї доньки, наприклад, є ляльки і вони всі дуже і дуже легкі. Звичайно, було б дивно створювати ляльок у натуральну вагу для дівчаток, бо навряд дитина вагою в двадцять кілограмів має гратися чимось вагою у шість-сім кілограмів. І от я стою з цією ногою від ляльки і не передаю її далі. Розум, звичайно, виключений, але і він вже потроху починає розуміти. Але він намагається. Він бореться. Він дає тобі варіанти. Може манекен? Може це подушка якась? Але чому вона тоді така холодна? На вулиці ж відносно тепло, ти он ще у футболці досі… Але, всі ці варіанти, це те, що він намагається поставити прямо перед твоїм обличчям, а на фоні ти бачиш правильну відповідь. Вона одна. Там немає варіантів. Те що підкидає тобі мозок, це скоріше так, приблизно, як з дитиною, яку тобі треба відволікти, щоб покласти під ялинку подарунки, мовляв, дивись оно що там! І поки дитина довірливо дивиться у сторону, в яку ти ткнув пальцем, ти створюєш це новорічне диво. Але, на жаль, ти не дитина. З якогось віку обманювати самого себе важко. Як би не намагався мій мозок мене захистити, правду було ніяк не сховати. Я далі стояв з ногою, а звук та зображення навколо стало, немов у кліпі, де головний герой стоїть на місці, а всі решта дуже повільно рухаються, кричать, щось жестикулюють і показують одне одному.
Нарешті моєму мозкові набридає шукати виграші комбінації для захисту. Він здається. Все це відбувається протягом кількох секунд або й взагалі однієї. От щойно ти намагався себе запевнити що це шматок ляльки, а тепер розумієш, що це шматок м’яса. Шматок м’яса, який ще кілька годин тому був чиєюсь дитиною. Шматок м’яса, який ще умовні десять годин тому почистив зубки, послухав казку від мами чи батька, вдягнув улюблену піжамку з єдинорогами, вкрився з голови до п’ят ковдрою, щоб не дай Бог монстри не схопили і заплющив очі, сподіваючись їх як завжди відкрити зранку. Можливо, цей шматок м’яса дивився у вікно на дерево, тінь від якого могла лякати, можливо слухав цокання годинника, що ми кілька хвилин до того викинули в яму, вірніше те, що лишилося від нього. Тисячі варіантів, що могло відбуватися тут. В дитинстві ти віриш, що мама і тато можуть захистити тебе. Але…

В наступний момент я відчув як хтось намагається вирвати у мене з рук цю ногу. А як, як ідіот, притискаю її до себе. Не віддаю. Я не знаю чому. Розум вирішив, що розбирайтеся самі як хочете, я зробив все, що міг. Я піднімаю очі і бачу, що переді мною стоїть рятувальник, показує на мої руки і щось кричить. Але я не чую. Серйозно. Як у якомусь кіно, де перед персонажем починають крутитися якісь кадри з його життя, а весь світ ніби встає на паузу, або принаймні на беззвучний режим. В момент, коли ногу таки виривають з моїх рук, я повертаюся в цю реальність. У цю грьобану реальність, в якій я не маю бути. У ту реальність, де я щойно тримав у руках частину трупа дівчинки. У цій реальності я бачу, що там, де я щойно взяв цю ногу, темно-брунатна калюжа, яка ввібралася у решти пилу від цементу. Що там з-під цегли виглядають шматки обірваних м’язів, шкіри та кісток… Я встигаю буквально відбігти на кілька кроків і мене починає нудити. Прямо в ту яму, куди ми кидали рештки будинку. Куди ми кидали рештки життя. Символічно.

Як крізь якийсь фільтр я бачу, як туди, де щойно був я підбігають дснсники та лікарі. Я бачу як вони відкидають решту шматків цегли та кахлів. Я бачу, як вони витягають неживе тіло дівчинки. Маленької такої. Років семи-восьми. Я не бачу її обличчя, я не бачу у що вона одягнена, не бачу довжину її волосся, я не бачу нічого. Жодної деталі. Я продовжую блювати, але для чогось і продовжую дивитися далі. Я досі, досі ніяк не можу повірити в те, що я бачу. Ніяк не можу зрозуміти чому ця дитина перетворилася на… ніщо? Не можу зрозуміти за що. Не можу зрозуміти. Нічого. Ніяк. У голові стільки думок одночасно, але й досі продовжує нудити. Разом зі сніданком, здається, з мене виходять і всі ці думки. Дуже неприємно, але стає легше. Хоча, що таке «легше» у цій ситуації?
Та найстрашніша думка, за яку мені дуже соромно, але я ніяк не міг її позбутися, звучала у мене в голові, як мантра, як молитва. Я відганяв її від себе, розуміючи що не маю жодного морального права на неї, але вона продовжувала і продовжувала звучати у скронях, як платівка, що заїла. Всередині хтось не моїм голосом повторював: «Хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули…» Бо я не можу уявити себе в цій ситуації, як батько. Ніяк не можу. Думаю, що я б шукав смерті з першої секунди, якби побачив таку картину. Я б не хотів жити. Я не уявляю як можна з таким жити. І я не уявляю для чого. Нема для чого. Абсолютно. Ви можете хоч сотні разів намагатися мене переконати, але ні. Нема. Просто ти можеш це розтягнути на деякий час, поки твоє серце саме не підкосить тебе в якийсь момент через таку кількість болю та чорноти всередині, але для чого чекати? Для чого розкривати зранку очі, розуміючи, що те, що ти любив найбільше, тепер десь закопане на глибині кілька метрів у землі? І особливо, розуміючи, що це сталося просто так. Що це не було заслужено, що це не було кармою чи долею, що це не було справедливо чи що? Просто хтось вирішив, що може вбивати – і вбив. Все. Жодних інших причин. І для чого жити у цьому світі, де тебе більше нічого не тримає?

Батьки теж загинули. За кілька днів, коли я повернуся туди знову допомагати прибирати наслідки, на тому місці я бачив хрест з фотографією всієї родини. Всієї родини, яка зникла за кілька секунд. З фотографії вони посміхалися і затискали доньку, що була в якомусь новорічному костюмі принцеси, в обіймах з двох сторін. Їх очі, навіть через таку трошки вибілену на сонці глянцеву світлину, світилися щастям. І великою любов’ю. Чи може лють бути сильнішою за любов? Може. Бо от була любов і лишилася тільки на світлині, а лють у серці назавжди. Її звідти не викоріниш. Ніяк.

За півгодини після моєї «знахідки», я повернувся до роботи. Попив води чи чаю, навіть не пам’ятаю. І продовжив далі монотонно кидати цеглини у яму. Людям, які підходили і питали чи все добре, я відповідав, що так, все добре. Щоправда дуже високим голосом і ковтаючи слину, що блокувала горло. А ще розмазуючи брудними рукавицями сльози по щокам. Але треба було далі робити. Я знав, де я. І знав, що можу побачити. З тих пір світ чорно-білий.

Ще годин п’ять я продовжував це робити, а потім поїхав додому. Весь у пилюці та з руками, що тряслися. Пам’ятаю, що коли відпустив кермо, то на долонях були глибокі червоні сліди, бо я нічого не відчував. Не відчув і те, як стиснув кермо. А ще я боявся потрапити в аварію, бо кілька разів мозок відлітав кудись, повертаючись лише за секунди до аварійно небезпечних ситуацій.

З тих пір щоночі я бачу це. Я не міг нікому розказати про це. Я намагався, чесно. Я намагався поділитися з родиною, з друзями. Але кожного разу, коли я лише підводив до цієї розмови, горло ніби відмовлялася випускати звуки з себе. Я починав задихатися, мене починало нудити. Я був змушений мовчати, інакше я просто б задихнувся. Це правда, це не якась там фігура мови. Замість звуків з рота звучав просто якийсь скрип, ніби хтось відкрив двері у дуже старій будівлі. Як у фільмі жахів. Я намагався комусь сказати, але не міг. Як тільки я починав про це писати, руки відмовлялися стукати пальцями по клавіатурі, а якщо і виходило, то думки не збиралися разом. Ніби у грі, де ти маєш ловити якісь предмети, а вони з кожною секундою все збільшуються і збільшуються у кількості. І у цій грі немає кінця. Кінець – це той момент, коли ти просто вже не встигатимеш збирати все докупи. Як про це говорити? Як про це розказати правильно? Хіба є хоч якесь «правильно» у тому, коли розповідаєш про смерть семирічної дитини?

Я думаю про неї постійно. Ким вона могла стати? Юристкою? Журналісткою? Консультанткою у магазині парфумів? Контролеркою у кінотеатрі? Стюардесою? Домогосподаркою? Які б предмети у школі були б її улюбленими? Географія? Математика? Історія? Фізкультура? Хімія? З ким би вона пішла на випускний? В якій сукні? Чи залишилася б вона в місті чи поїхала? Чи вміла б вона добре співати в караоке з друзями? Чи читала б вона жіночі романи? Чи ходила б в тренажерний зал? Чи дивилася якісь ролики в ютубі? Чи відкрила б вона якусь нову планету? Чи стала б вона хорошою мамою? Чи пощастило б їй з чоловіком? Чи був би у неї взагалі чоловік? Чи полюбила б вона колись овочі? Чи кермувала б вона машиною? Чи любила б вона зиму? Чи відправилася б вона у подорож до Шрі-Ланки? Чи любила б вона сухе вино? Чи мала б вона якийсь особливий кулінарний рецепт, секрет якого намагалися б всі дізнатися? Чи слухала б вона BTS чи панк-рок? Чи була б вона щасливою у цьому гнилому та бридкому світі?

Прокручуючи ці питання один за одним, я розумію, що відповідь лише одна. І відповідь ця - вона мертва. А значить, всі ці питання не мають сенсу. Бо росія вирішила, що сім років – це достатньо для цієї дівчинки. Що це її фінал. Крапка. Можливо, вона б вигадала ліки від СНІДу, а може б і завагітніла в 15 років від незнайомця у клубі. Невідомо. Цього ніхто не дізнається вже ніколи. Життя її обірвалося в один момент. Як павутинка, яку павук робить днями, а її за секунду змітають під час прибирання. Раз – і нема. Тільки дерев’яний хрест з фотографією. Та якісь лампадки під ним на купі мотлоху.

Мені ледь не щотижня доводиться відповідати на питання: «Чому, якщо мені так погано, я не поверну родину назад з-за кордону? Чому не орендуємо квартиру десь у Львові, Івано-Франківську чи Луцьку?» От саме тому. Я бачив, що буває. Я бачив смерть. Я бачив, як згасла людина, яка не встигла навіть як слід зажевріти. Як за клацанням пальців – клац! І все. Ніби це не життя взагалі, а гра у «Sims», де коли тобі набридло грати, то будуєш басейн навколо свого персонажа і чекаєш поки він помре, бо не вміє плавати. Одна довбана російська ракета, за яку заплатили якісь колишні мої чи ваші друзі, і все. Тому, я думаю, що і батьки цієї дитини говорили, що вони в безпеці, обіцяли, що все буде добре, цілували на ніч та говорили, що її береже янгол чи ще хтось. Ніхто не чекає, що це буде саме він. Це було б реально дивно, якби хтось знав, що саме в нього прилетить наступного разу. Цього ніхто не знає. І ніхто не вірить, що наступним може бути він. Ця родина теж не вірила. Але на місці їх будинку нині порожнеча, закинута сміттям яма та хрест. А самі вони десь на кладовище. І говорити про них будуть хіба що родичі чи люди, що будуть проходити повз могилку і дивуватися, чому роки життя дівчинки такі нетривалі.
В мене давно немає якихось напівтонів і толерування. Світ став чорно-білим. Нема часу розбиратися у відтінках сірого. Викладаєш пост «живу-кайфую» - іди на хуй. Викладаєш сторіз з російською музикою – іди на хуй. Не знаєш на якому ще європейському пляжі сфотати свої сідниці – іди на хуй. Захищаєш російську мову – іди на хуй. Розповідаєш, що хтось тут сам винний – іди на хуй. Все просто. Ці люди зайві. Можливо, колись до них дійде. Але я не хочу цього чекати, надто багато часу треба їм для розуміння. У мене стільки нема. Якщо ви не розумієте, що цим всім ви толеруєте смерть, кажете їй: «Так, так, будь ласка, вбивай там всіх, поки я тут тусуюся далеко», то це ваші проблеми. Я навіть не буду пробувати вам це пояснити. З того дня в мене все якось простіше. Є добро і є зло. Я бачу хто робить добро, а хто зло. Так само бачу і тих, хто робить вигляд, що робить добро, але по факту це або «галочка», або зло. Мені довіку жити з побаченим і відчутим, але вас у своєму житті мені точно не потрібно. Вистачить гівна вже. Існуйте у своїй реальності, де можна насолоджуватися і не треба діставати із завалів мертвих дітей.

І ще велике прохання. Мені було важко це написати і сказати. Для цього мені знадобилися десяток місяців, десятки тисяч витертих слів, десятки істерик, сотні безсонних ночей і нерозуміння найближчих. Я чесно, не хочу про це говорити. Я не зможу про це говорити. Тому, будь ласка, навіть не пробуйте зі мною про це заводити розмову. Я це все написав для того, щоб ви розуміли, що це поруч. Дуже близько. Навіть якщо ви у безпечному місці, де працюють клуби, можна гуляти спокійно алейками, кататися на атракціонах у парках, збиратися на природі, плавати на байдарках, ходити у IMAX-кінотеатри, а тривоги там звучать раз на тиждень, то пам’ятайте, що це не означає, що ви у безпеці. Все це може змінитися у один момент. І якщо надто розслабитися і забутися, то воно зміниться для багатьох і безповоротно. А цього не можна допустити. Ніяк. Інакше десятки тисяч смертей будуть марними. І ця дівчинка тоді померла просто так…"