“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”
Аліна, 2 листопада 2022