Showing 3477 results

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

“Сьогодні мені 28.
6 годин з цього дня я провів в операційній, оперуючи пораненого.
Сьогодні я вперше в житті виконував операцію на відкритому серці, аорті та легенях, оці та кінцівках одномоментно – осколки дуже підступні.
Ще трохи більше трьох тижнів тому я зовсім по-іншому уявляв своє життя, радів разом з пацієнтами результатам своїх естетичних та хірургічних операцій, міг зустрітись із друзями в вихідні за вечерею в ресторані, сходити в кіно.
Але все це зараз здається якимось сном, нереальним.
В нормальних умовах щоб мати доступ до оперування таких складних випадків хірургу має бути далеко за 30, має бути категорія, безліч курсів підвищення кваліфікації. Мені в цьому плані «пощастило» дещо більше.
Себе зараз я порівнюю з дитиною, яку щоб навчити плавати кидають на глибину. Але плавати я все ж навчився.
Звичайно для хірурга це закалка, це тільки на користь, але краще я б це робив в мирний час.
В свій день народження я бажаю всім скорішого миру та припинити цей тероризм над мирними людьми. А тому, хто в цьому всьому винуватий - відчути на собі все те, що сьогодні відчув цей поранений, тільки в 100 разів сильніше.”

“Я Тетяна --, художниця, у минулому галеристка. Усе життя займалася просуванням українського мистецтва. В останні роки повністю присвятила своє життя творчості.
Я була абсолютно щаслива: у мене чудова сім’я, пятеро онуків, я досягла серйозних творчих успіхів. Ми всі були щасливі, але вранці 24 лютого, коли почули звуки перших вибухів, вирішили рятувати наших дітей і внуків. Ми покинули Одесу й три дні і три ночі колесили по Європі, розшукуючи аеропорт, з якого літають літаки, і думаючи про місце, де можна було б зупинитися.
Нас прийняли друзі на Кіпрі, які оплатили нам житло на три місяці. Поки що ми тут і пристрасно мріємо повернутися назад. У нас немає нічого – ні дому, ні колишнього життя. Найголовніше, що наші діти в безпеці.
Але я вирішила не брати на себе роль жертви. Я художник, і ніхто не може забрати цього в мене.
Не знаючи, що чекає нас попереду, ми купили полотна й фарби, і я працюю. Якщо раніше у своїх роботах я малювала красу навколишнього світу, то тепер я стала «слугою народу» і втілюю на полотні наш спільний нестерпний біль від біди, що увірвалася в наше життя.”
🖊 📸 Тетяна --

“А меня вчера обматерил чужой мужчина. И, это было приятно. Я же, во время работы выключаю телефон, что бы не отвлекаться. А тут, звонок с неизвестного номера. Перезваниваю. Слушаю: «……ть, телефон можно с собой носить, тут война, а она трубку не берет, я нервничаю, я посылку вам привёз, ехал черт знаю откуда, а дозвониться не могу». Все правильно. Он вёз посылку живым, от любящих людей. Через всю стану. Мы обязаны быть живыми. На другое,он не согласен. Честно,я ещё не знаю, от кого, что в этой посылке. А, вчера, мне привезли, тоже, через несколько стран, от Штудгарда, Львова до Харькова. Каким словом мне выразить мою благодарность? Что то, мне часто,стало не хватать объема знакомых слов. Дорогие мои Tamara --, Наталья --, -- Надія, Михаил --, шлю вам свою любовь. У мужа есть инсулин и глюкометры с полосками, у внука памперсы, питание, игрушечки, носочки, а у меня успокоительное в капельках и сигаретках. Будем жить! Спасибо, моему волонтёрскому братству Tatyana --, Виктория -- за мнгновенный отклик, когда я прошу помощи для харьковчан. Всем, кто утром и вечером пишет мне «Як ви?», «Жива?», «Ей?». Я Вас обнимаю сердцем и, обязательно, обниму при встрече. Такая странная война, в которой столько любви.”

“Коли ми збирались їхати в евакуацію, Мурчика з нами не було. Він злякався чергових вибухів і ми не знали де він.
Якщо чесно, я вже не думала що він живий. Хоча десь глибоко надіялась, що він пересидить десь, бо він напівдикий кіт і в нього були загули на місяць. Я раділа що він вміє ловити мишей та птахів.
Так от. Коли бахнуло по будинку, ми забрали кіцьку, собак і поїхали. Через тиждень ми побачили його біля дома на камері. Пару раз вдалося залишити йому корм і воду через людей, які погодились лізти на паркан.
Відколи ми повернулись він не відходить від мене і не може наїстися.
Він не дає мені писати щось на компі, не дає консультувати спокійно, спить з нами, їсть з моєї тарілки, їсть свою їжу 6-7 разів на день і виходитьна вулицю на 10 хвилин, тільки щоб швиденько зробити свої справи. Він дивиться таким закоханим поглядом, як собака. Тулиться, мурчить, бодається головою, прикусує мої руки, коли я щось роблю.
Ми з ним дуже змінилися. Він схуд, зменшився, а я просто змарніла. Але ми разом тепер працюємо з людським болем. Я консультую, а він знімає мою напругу.”

“Хочу что-то написать, но не клеится. Слова не крепятся, не липнут. Падают. Тяжелые. Последние 4 поста я просто удалил. Не о чем говорить, все и так все видят и чувствуют. Зачем давить на открытые раны, лучше больше помогать и настраивать на свет, который в нас упал до минимума из-за тьмы вокруг. Но эмоции, мысли и информация копятся и если не проговаривать, то скрутишься.
Я рядом с Мариуполем и иногда просыпаюсь от того, что чувствую его запах. И запах моря тоже, где нам казалось невозможно купаться. Но сейчас бы поплавал с удовольствием. Есть много разной информации по Мариуполю. Много собранных в сундук сведений. Много диаметрально противоположного. Много всего. И героика в духе 300 спартанцев. И предательство мэра. И героика мирных жителей, которые создают свои маленькие дворовые общины и цепко держатся друг за друга. Настолько цепко, что даже вырывают своих побратимов из рук смерти. Они тоже герои. Они с достоинством теряют все что создали. Там нет исключений. Все потеряли всё.
Пока их семьи ищут возможность связаться с ними и отнять у города, там образуются новые семьи, микрообщины. Часто думаю какими я вытяну своих. Сколько седины будет у младшего брата? Сколько ненависти и боли в глазах? Сколько добавится седины у матери? Выйдет ли Санни встречать нас, радостно скуля и прыгая на руки как она обычно делает? А дом, вещи, что там с ними? Что окажется крепче всего, как та советская вещь в киевской квартире? А могила отца, куда мы все хотели но так и не успели поставить могильную плиту? А наши соседи? Наши бабушки. Кто уехал а кто остался? Кто стал братом, а кто предал братство? Кто приносит продукты и куда ходит за ними? Кто и куда ходит за лекарствами? Кто поёт, успокаивая трехмесячного ребёнка моего друга от постоянных взрывов. В нетронутых городах мы слышим взрывы вдалеке и уже тревожно. А как там, когда это совсем рядом и только с перерывами на обед? Пока пишу текст брат говорит, что люди из Строителей 35, это чуть ниже нас, кричат о помощи. Попали в дом рядом.
В Мариуполе несколько часов тишины пару раз в день. В ком открылся талант медика? Кто лечит души словами? Кто там мотивирует и придумывает как протянуть 48-ой день без всего что есть у современной цивилизации? Кто заряжает телефоны если есть где и зачем? Кто всех стрижёт? Кто отвечает за международные отношения с оккупантами? За внешнюю и внутреннюю политику общины? За отношения с соседями-общинами? Кто думает о будущем, когда каждый день живет в том настоящем? Кто там за старшего? Не удивлюсь если Санни, она умеет строить людей. Но главное, кто мотивирует людей уехать? Кто проверяет их? Подвозит помощь тем, до кого не добраться? Кто предлагает выехать? Лучше если бы заставили.
Информация на 9.04. Мои живы, и их пока с минимальными трениями, обошли основные ужасы. Это я знаю от тех кто покидает свои общины и не забывает заглядывать к другим. Не от государства, а от самих людей. У мирного населения нет старлинк, а появляется какой-то феникс. Про бесконечные гудки тоже как-то напишу. Вчера кто то один раз попытался нам позвонить, в ответ как наши военные, мы залпом отправили 15 ответных вызовов со всех орудий, но уже все. Не добили наши сигналы. И вот такие доли секунды ты ловишь.
Что осталось от Мариуполя? Скелет когда то красивого города на берегу Азовского моря. (а не чёрного, как пишут многие зарубежные СМИ, с большей халатностью относящиеся к нашей войне, чем к пощечине Уилла Смита). Что осталось от людей? Некогда большой город разбился на много мелких дворовых общин. На много маленьких государств в окружении зомби. В окружении скверны, которая уже потихоньку перекидывается на Харьков.
Когда откроется Мариуполь и он вернётся на место, поеду туда и отсниму город, найду в руинах и зафиксирую его душу потому что не верю что кто-то сможет это сделать лучше. Разве что Надежда --, чьи посты выжигают на коже как боль так и надежду.
В Мариуполе солдаты. В Мариуполе мирные жители. В Мариуполе смерть. В Мариуполе бои. Закрытые районы. Черно-белые дома. Скверна. Даже церкви не устояли.
Помните финал фильма 300 спартанцев? Один из спартанцев выжил, вернулся к своим и выступил в сенате с речью, после чего привел уже не 300, а 10 000 спартанцев. Его слова были такие: «Помните нас. Самый простой приказ, который может дать царь. Помните за что мы погибли». А я добавлю, помните за что мы живем.
Ниже город. Красным отмечены его раны от попаданий снарядов.”