Affichage de 114 résultats

Description archivistique
Personal Documents
CA BMUFA 0298-1 · Dossier · 1937, 1945, 1946, 1948, 1952, 1953, 1972, 1986
Fait partie de Michael Sopuliak Collection

The file consists of:
Program for the Golden Jubilee of the Sopuliak priesthood with his biography;
Certificate of Identity of Michael Sopulak;
Certificate of Merit from The Royal Canadian Legion;
Letter of Recommendation;
Residence Certificate;
Criminal Record Certificate;
Decision of Nomination of Sopuliak as Professor of the Seminary;
Sopuliak's portrait in pencil;
Sopuliak's bishop permissions for the priesthood in Germany;
Doctor of Theology degree;
Certificate from the Theological Academy in Lemberg.

Дарина, Київ, 01-26-01
Dossier · 2022-03-12
Fait partie de Writings from the War project

"Їй 81 і це її третя евакуація. Моя ба Людмила народилася в Донецьку у 1940-му році. У 41-му, упродовж 2-ї світової, її евакуювали в Курську область і по дорозі застудили легені. Було запалення, операція, після якої вона все життя живе без частини найважливішого дихального органу.
У 2017, коли батькам нарешті вдалося вмовити її покинути окуповане місто, де вона прожила все своє життя, ми забрали Люсю в Київ. Ну як, умовити: вона почала губитися, не завжди виходила на зв‘язок, а з близьких на той час у Донецьку лишилися хіба могили наших предків.
2022: 8 днів ми прожили у Крюківщині, лишалися там попри обстріли та збивані ракети. Але коли ракети почали прилітати у сусідські будинки, нам довелося їхати знову. Ба взяла з собою лише ікону. Міцно тримала її на колінах усі 10 годин поїздки з Києва до Вінниці.
Вночі вона забуває дорогу із вбиральні до спальні в однокімнатній квартирі, бо житло їй не знайоме. І так і сидить там, поки хтось із нас не прокинеться й не відведе її назад у ліжко. Вранці вона щодня питає: де ми і чому ми тут опинилися. Вибухи бомб, схоже, уже стерлися з її крихкої пам‘яті, тепер звикає до перманентного звуку сирен. Рідна сестра бабусі, народжена в тій першій евакуації, уже 17 днів живе в під’їзді багатоповерхівки у Харкові, в районі ХТЗ. Світлана частково паралізована, не ходить, має важке захворювання. Днями вона на сходовій клітині відсвяткувала свій 80-й ювілей. Її доглядає донька, з Харкова вони не поїдуть – місто проросло в них фізично, воно тече їхніми венами.
Якщо бомбити почнуть і Вінницю, не знаю, як моя ба подужає евакуацію далі. І куди далі — я теж не знаю.
У вас коли-небудь забирали дім? А двічі?"

Дарина, Київ

Dossier · 2022-03-05
Fait partie de Writings from the War project

"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "

Наталя, Київська область

Маша, Київ, 42-26-02
Dossier · 2022-03-14
Fait partie de Writings from the War project

"Поїзд Київ-Львів. Евакуаційний рейс. Ми, двоє дівчат з собакою із Києва прямуємо до Польщі. Поряд з нами дві жінки поважного віку, такі вишукані, їдуть до родичів у Францію. Ще поряд з нами Саша і Катя - дві сестри, Саші всього 10 років, Катя хоч і старша, але ще така юна. Вони їхали до Німеччини. А ще з нами був хлопчик Даня, якому теж 10 років. «Вчора біля нашого будинку так бахнуло, що ми зібрали речі і зараз їдемо до моїх родичів у Прагу» - каже Даня. «В нас теж вчора гриміло» - підхоплює розмову 10 річна Саша. Діти швидко знайшли спільну тему і ця тема - війна 💔 Ми, дорослі, слухали як 10 річні діти обговорювали у кого гучніше гриміло, як робити коктейлі молотова і де треба ховатися. Слухали і намагалися сховати сльози на очах. Діти говорили про війну як про щось буденне. «Це моя найкраща мить за цей день» - каже Даня, коли він почав гладити Едді. «В нас самий щасливий вагон, бо в нас є Едді». Всі посміхнулися. Едді як завжди «пішов по рукам» та облизав всіх наших сусідів. «Галя, ну хто тебе зараз ще поцілує як не собака?» - сказала своїй подружці жіночка та розсміялася. Ми всі сміялися так, наче ніхто з нас не покидає свої домівки, а ми просто вирушаємо в подорож. У Львові ми всі розійшлися хто куди, але на останок Даня сказав мені: «Ми обов‘язково переможемо і будемо ще подорожувати по Україні. Я майже всюди був в Україні, в нас гарна країна». А хто ми такі, щоб не вірити словам дітей. Ми обов‘язково переможемо! І будемо знову їхати потягом, але вже додому. Будемо розмовляти, але про щасливе майбутнє. Будемо плакати, але не будемо ховати сліз, бо вони будуть від щастя. І навіть будемо робити коктейлі! Коктейлі з кавунів, херсонських українських кавунів. 💙💛"

Маша, Київ

Irina, 130-05-06
Dossier · 2022-03-19
Fait partie de Writings from the War project

"В Мариуполь есть безопасный способ для волонтеров добраться, я знаю два разных пути.
В городе есть точки со связью и у меня есть координаты этих точек.
Это не так стремно, как сидеть под бомбежкой в подвале, решайтесь! Я могу рассказать подробно что и как оптимально сделать.
Людям необходима вода! и простая еда (картошка, морковка, лук, хлеб и пр. Мясо это деликатес вообще).
Что-то, что не требует готовки - хлопья, каши быстрого приготовления и пр.
Мивина хотя бы, но детям ее не дать
Некоторые люди, которых я видела, не ели по нескольку дней.
Средства гигиены, салфетки влажные, бумага и прочее, что поможет без душа иметь комфорт.
Налобные фонарики (к ним батарейки пальчиковые, любые другие фонарики и средства для освещения (свечи, зажигалки, спички пр)
Люди не имеют связи никакой, они не знают, что можно эвакуироваться, я ходила возле дома и кричала, чтобы меня услышали.
Возле многоэтажек люди готовят на кострах. В квартире 2-5°С, все отсыревает. Химические грелки/термоодеяла тоже были бы к месту.
Лекарства, бензин, на блокпостах надо очень старательно прятать.
Еду, тёплые вещи, воду у меня не отобрали.
А вот автомобиль орки чуть не отжали в Мангуше. Сытый, жирный орк, с чувством превосходства надо мной насмехался, презрительно называя "Павловной", когда утверждал , что Украины нет с 14го... Документы мне все же отдали, когда я поговорила с начальником его и пообещала оставить им машину на обратном пути, когда вывезу людей.
Ну и поехала обратно через поля, минуя тот пост. Авто сохранила. Поля оказались минными 😑
Впрочем, все мы семеро в автомобиле не отодвигались от него больше чем на полметра. Мальчики писают перед капотом, девочки сзади багажника. Никто не стесняется.
Есть безопасные (относительно) районы, есть такие, в которых жарче ада. Город похож на ожившую компьютерную игру с постапокалиптическим сюжетом...
Классной идеей оказалось ставить метки адресов на офлайн картах, иметь имена и фото людей, которых персонально ищете.
Я потеряла бумажку с адресом, по которому прячется женщина с очень маленькими детьми, которую мне дал волонтер Игорь в Запорожье и теперь я думаю об этой женщине все время (( Ставьте метки на карту!
Кстати, это фото с орочьей заправки где-то между Токмаком и Бердянском, кажется.
Мне удалось сохранить его, спрятав в скрытую папку. Телефоны нужно очистить, смотрят абсолютно всю галерею, все мессенджеры и прочее. Знаю о случае, когда в Бердянске на глазах двух семей был в упор расстрелян человек за фото с Z техникой. Так же очень додалбываются и затем стирают фото разрушенных зданий, не нужна им огласка(
Парни, раздевают на блокпостах до трусов, смотрят тату и следы от ранений, имейте ввиду. Придабываются к прописке.
Мое место рождения Тернополь было много раз отмечено особым образом...
Да, в колонне ехать хуже, чем одному! Причем прилично хуже. По крайней мере мне.
Ох, хочется все что я поняла подсказать в нужные уши..."

Dossier · 2022-04-13
Fait partie de Writings from the War project

“Коли ми збирались їхати в евакуацію, Мурчика з нами не було. Він злякався чергових вибухів і ми не знали де він.
Якщо чесно, я вже не думала що він живий. Хоча десь глибоко надіялась, що він пересидить десь, бо він напівдикий кіт і в нього були загули на місяць. Я раділа що він вміє ловити мишей та птахів.
Так от. Коли бахнуло по будинку, ми забрали кіцьку, собак і поїхали. Через тиждень ми побачили його біля дома на камері. Пару раз вдалося залишити йому корм і воду через людей, які погодились лізти на паркан.
Відколи ми повернулись він не відходить від мене і не може наїстися.
Він не дає мені писати щось на компі, не дає консультувати спокійно, спить з нами, їсть з моєї тарілки, їсть свою їжу 6-7 разів на день і виходитьна вулицю на 10 хвилин, тільки щоб швиденько зробити свої справи. Він дивиться таким закоханим поглядом, як собака. Тулиться, мурчить, бодається головою, прикусує мої руки, коли я щось роблю.
Ми з ним дуже змінилися. Він схуд, зменшився, а я просто змарніла. Але ми разом тепер працюємо з людським болем. Я консультую, а він знімає мою напругу.”