"Я цей текст писав кілька десятків разів. На чотири-п’ять сторінок писав. Потім нещадно видаляв літеру за літерою. Саме ось так, натискаючи бекспейс, а не просто не зберігаючи файл. Мені ніби точно хотілося запевнитися, що все зникне. Все до останньої літери, до останнього розділового знаку. Ніби злодій, що протирає хустинкою всі предмети на місці щлочину, навіть ті, до яких він не торкався.
Я не знаю як цим поділитися. Я не знаю як про це розказати. Я не знаю, як описати свої почуття. І тому я сподівався, що я далі зможу тримати це в собі. Що ніхто і ніколи не дізнається про це. Що нікому не доведеться пояснювати, відповідати на питання, озвучувати якісь подробиці. Зрештою, пройшло вже місяців десять, може більше. Не знаю. Але мені все рівно доводиться день за днем повертатися назад, у той руйнівний жовтень. Тому мені треба це сказати. Треба це випустити з себе. Як отруту, що так довго псувала мою кров.
Я тримав ногу мертвої дитини. Просто ногу. Без нічого. Розумієте? Тіло лежало окремо під купою цеглин. А нога була у мене в руках. Холодна, вся в крові, з роздробленою кісткою. Пройшло майже десять місяців, але ще не було жодного дня, ЖОДНОГО, щоб я не бачив цю картину перед сном, або уві сні. Кожної самотньої ночі мій розум говорить до мене: «Паш, а давай пригадаємо це? Ну чого ти! Давай!» Я пробую відмовлятися, але це як з фразою «не думай про слона». Про що ви в першу чергу подумаєте? Отож…
Я був серед волонтерів, що розгрібали завали приватних будинків. Страшна картина сама по собі. Ось тут був цілий квартал з житловими будинками, а потім – раз! Лише величезна яма та купа розчавлених, зруйнованих, потрощених предметів навкруги. Від дитячих іграшок та скриньок з дорогоцінностями до холодильників та автомобілів. Все вщент. Все на підлозі. Щось просто зламане, а щось сплюснуте до неймовірних розмірів. І так повністю довкола. Крутиш головою ліворуч, праворуч, а всюди тільки руйнування та смерть. А ще дим і пил. Багато пилу.
Ми розгрібали купи сміття, де різні предмети побуту змішалися з тим, що раніше було будинком: цегла, вікна, якісь арматури, кахлі, підвіконня, полиці… От уявіть собі свій будинок. Уявили? А тепер просто уявіть що всі предмети, абсолютно всі, не на рівні очей, чи навіть рук, а валяються під ногами. Просто все що ви бачите – від стіни з блакитними шпалерами до зарядки смартфона – все на підлозі. Голова не може зрозуміти як це сталося. Секунди. І чиєсь життя ось, під твоїми ногами. Фотографії з моря, новорічні малюнки, книжки-енциклопедії, відкриті шампуні та лосьйони після гоління, літній та зимовий одяг, поламані іграшки, стакани з серванту, ті що для особливого випадку, гроші в файликах, якісь пластикові картки, візитівки СТО та ортопеда, пазли, яким ніколи в житті вже не бути складеними, настінні годинники, продукти з кухні… Дивишся на все це, що фрагментами виглядає з-під цегли, і можеш скласти якийсь портрет людей, що жили тут. Жили. Минулий час. Звичайно, минулий час. Багато чого нині в минулому часі.
Я приїхав трошки пізніше, не з самого ранку. Якийсь час усвідомлював, якийсь час чекав підтвердження чи будуть допущені волонтери, якийсь час збирався з думками, бо попередні такі «громадські роботи» дуже сильно били по моєму психологічному стану. Тобто, наприклад, я бачив таку ж іграшку, як в моїх дітей, але засипану пилом та шматками цементу, і мене одразу косило. Не те, щоб я падав без свідомості, але хотілося плакати і кусати губи до крові. Люди по різному сприймають оточуючий світ і по різному приймають реальність. Зміріться. Ми спокійно приймаємо, що хтось може любити піцу з ананасами, а хтось ні, що комусь подобається прелюдія в сексі, а комусь ні, що хтось любить собак, а хтось котів, але ніяк не можемо прийняти, що люди можуть емоційно відрізнятися від нас. Відчувати глибше, сумувати більше, занурюватися у темряву швидше. Не треба пхати їм у обличчя свій позитив, вони просто інакші, вони не стануть веселіше, якщо сказати «чого ти невеселий?». Це ж не піца з ананасами, звичайно, для чого нам поважати цю відмінність у людях?..
Так от, я був не з самого рання. Прибувши на місце мені одразу повідомили, що звідси вивезли вже кілька трупів. Пам’ятаю, що на мене ця інформація не сильно подіяла. Бо я, чесно кажучи, після побаченого ні на секунду не міг сумніватися, що люди загинули. Само собою, само собою… Я вдягнув каску, рукавиці і почав разом з усіма закидати сміттям (це тепер воно «сміття», а буквально за кілька годин до цього це було «життя») вирву від снаряду. Наші «визволителі» з росії обстрілювали місто ледь не щодня, тому страх давно вже не працював, хоч ДСНС і наголошували постійно, що можливі повторні удари, бо росіяни спеціально б’ють ще раз в те ж місце, розуміючи що нині там величезне скупчення народу, зокрема і медики, рятувальники, поліція, волонтери. Тобто всі ті, прибравши кого, можна посіяти ще більше паніку у місті і, відповідно, зробити так, щоб на наступний такий збір вже не було кому їхати. Але ніхто там не боявся. Лють та ненависть точно сильніше за страх, це я вже знаю. Вони сильніше за все. Навіть за кохання. Навіть за нього, виявляється.
Ми кидаємо у яму все. Цеглина – передаємо «змійкою» одне одному - кидаємо. Шматок шиферу – та ж схема. Якісь незрозумілі дерев’яні бруски, які колись були частиною кухні – нема часу, все викидаємо, звільняючи поверхню, бо ще можуть бути люди чи тварини під завалами. Все треба робити швидко. Час від часу хтось один з рядочку виходить, щоб віднести якусь важливу знахідку – документи там чи гроші чи якийсь альбом зі світлинами. Бо це не будівельні матеріали, це не купиш наново в «Епіцентрі». Пам’ять – це важливо. Все решта, крім цього, летить у прірву, яка, здається, не має дна. А якщо і має, то воно засмоктує у себе все, що ми туди кидаємо, бо рівень ями ледь-ледь змінюється, постійно лишаючись неймовірно глибоким.
В якийсь момент я опинився на початку черги. Тобто, по суті, за мною вибір, що саме брати першим і передавати далі. Чим саме заповнювати яму. І я раз за разом нахиляюся за новою цеглиною, шматком скла чи чимось, що раніше було сантехнікою. Це все відбувається автоматично. Тобі максимально треба виключити емоції, бо емоцій там зовсім не допомагають. Як тільки включиш їх, то взявши у руки якусь дитячу машинку на радіо керуванні одразу виключишся на кілька секунд, бо розумієш… Бо розумієш, що у неї має бути власник. Мав бути, вірніше. Враховуючи, що весь будинок нині під твоїми ногами, то… От для цього і вимикаєш емоції. Просто механіка: нахилився – взяв – піднявся – віддав. І так по колу сотні разів. Не відчуваючи втоми.
В якийсь момент я побачив ногу від ляльки. Взяв. Я дуже здивувався, що вона така важка. Бо в моєї доньки, наприклад, є ляльки і вони всі дуже і дуже легкі. Звичайно, було б дивно створювати ляльок у натуральну вагу для дівчаток, бо навряд дитина вагою в двадцять кілограмів має гратися чимось вагою у шість-сім кілограмів. І от я стою з цією ногою від ляльки і не передаю її далі. Розум, звичайно, виключений, але і він вже потроху починає розуміти. Але він намагається. Він бореться. Він дає тобі варіанти. Може манекен? Може це подушка якась? Але чому вона тоді така холодна? На вулиці ж відносно тепло, ти он ще у футболці досі… Але, всі ці варіанти, це те, що він намагається поставити прямо перед твоїм обличчям, а на фоні ти бачиш правильну відповідь. Вона одна. Там немає варіантів. Те що підкидає тобі мозок, це скоріше так, приблизно, як з дитиною, яку тобі треба відволікти, щоб покласти під ялинку подарунки, мовляв, дивись оно що там! І поки дитина довірливо дивиться у сторону, в яку ти ткнув пальцем, ти створюєш це новорічне диво. Але, на жаль, ти не дитина. З якогось віку обманювати самого себе важко. Як би не намагався мій мозок мене захистити, правду було ніяк не сховати. Я далі стояв з ногою, а звук та зображення навколо стало, немов у кліпі, де головний герой стоїть на місці, а всі решта дуже повільно рухаються, кричать, щось жестикулюють і показують одне одному.
Нарешті моєму мозкові набридає шукати виграші комбінації для захисту. Він здається. Все це відбувається протягом кількох секунд або й взагалі однієї. От щойно ти намагався себе запевнити що це шматок ляльки, а тепер розумієш, що це шматок м’яса. Шматок м’яса, який ще кілька годин тому був чиєюсь дитиною. Шматок м’яса, який ще умовні десять годин тому почистив зубки, послухав казку від мами чи батька, вдягнув улюблену піжамку з єдинорогами, вкрився з голови до п’ят ковдрою, щоб не дай Бог монстри не схопили і заплющив очі, сподіваючись їх як завжди відкрити зранку. Можливо, цей шматок м’яса дивився у вікно на дерево, тінь від якого могла лякати, можливо слухав цокання годинника, що ми кілька хвилин до того викинули в яму, вірніше те, що лишилося від нього. Тисячі варіантів, що могло відбуватися тут. В дитинстві ти віриш, що мама і тато можуть захистити тебе. Але…
В наступний момент я відчув як хтось намагається вирвати у мене з рук цю ногу. А як, як ідіот, притискаю її до себе. Не віддаю. Я не знаю чому. Розум вирішив, що розбирайтеся самі як хочете, я зробив все, що міг. Я піднімаю очі і бачу, що переді мною стоїть рятувальник, показує на мої руки і щось кричить. Але я не чую. Серйозно. Як у якомусь кіно, де перед персонажем починають крутитися якісь кадри з його життя, а весь світ ніби встає на паузу, або принаймні на беззвучний режим. В момент, коли ногу таки виривають з моїх рук, я повертаюся в цю реальність. У цю грьобану реальність, в якій я не маю бути. У ту реальність, де я щойно тримав у руках частину трупа дівчинки. У цій реальності я бачу, що там, де я щойно взяв цю ногу, темно-брунатна калюжа, яка ввібралася у решти пилу від цементу. Що там з-під цегли виглядають шматки обірваних м’язів, шкіри та кісток… Я встигаю буквально відбігти на кілька кроків і мене починає нудити. Прямо в ту яму, куди ми кидали рештки будинку. Куди ми кидали рештки життя. Символічно.
Як крізь якийсь фільтр я бачу, як туди, де щойно був я підбігають дснсники та лікарі. Я бачу як вони відкидають решту шматків цегли та кахлів. Я бачу, як вони витягають неживе тіло дівчинки. Маленької такої. Років семи-восьми. Я не бачу її обличчя, я не бачу у що вона одягнена, не бачу довжину її волосся, я не бачу нічого. Жодної деталі. Я продовжую блювати, але для чогось і продовжую дивитися далі. Я досі, досі ніяк не можу повірити в те, що я бачу. Ніяк не можу зрозуміти чому ця дитина перетворилася на… ніщо? Не можу зрозуміти за що. Не можу зрозуміти. Нічого. Ніяк. У голові стільки думок одночасно, але й досі продовжує нудити. Разом зі сніданком, здається, з мене виходять і всі ці думки. Дуже неприємно, але стає легше. Хоча, що таке «легше» у цій ситуації?
Та найстрашніша думка, за яку мені дуже соромно, але я ніяк не міг її позбутися, звучала у мене в голові, як мантра, як молитва. Я відганяв її від себе, розуміючи що не маю жодного морального права на неї, але вона продовжувала і продовжувала звучати у скронях, як платівка, що заїла. Всередині хтось не моїм голосом повторював: «Хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули…» Бо я не можу уявити себе в цій ситуації, як батько. Ніяк не можу. Думаю, що я б шукав смерті з першої секунди, якби побачив таку картину. Я б не хотів жити. Я не уявляю як можна з таким жити. І я не уявляю для чого. Нема для чого. Абсолютно. Ви можете хоч сотні разів намагатися мене переконати, але ні. Нема. Просто ти можеш це розтягнути на деякий час, поки твоє серце саме не підкосить тебе в якийсь момент через таку кількість болю та чорноти всередині, але для чого чекати? Для чого розкривати зранку очі, розуміючи, що те, що ти любив найбільше, тепер десь закопане на глибині кілька метрів у землі? І особливо, розуміючи, що це сталося просто так. Що це не було заслужено, що це не було кармою чи долею, що це не було справедливо чи що? Просто хтось вирішив, що може вбивати – і вбив. Все. Жодних інших причин. І для чого жити у цьому світі, де тебе більше нічого не тримає?
Батьки теж загинули. За кілька днів, коли я повернуся туди знову допомагати прибирати наслідки, на тому місці я бачив хрест з фотографією всієї родини. Всієї родини, яка зникла за кілька секунд. З фотографії вони посміхалися і затискали доньку, що була в якомусь новорічному костюмі принцеси, в обіймах з двох сторін. Їх очі, навіть через таку трошки вибілену на сонці глянцеву світлину, світилися щастям. І великою любов’ю. Чи може лють бути сильнішою за любов? Може. Бо от була любов і лишилася тільки на світлині, а лють у серці назавжди. Її звідти не викоріниш. Ніяк.
За півгодини після моєї «знахідки», я повернувся до роботи. Попив води чи чаю, навіть не пам’ятаю. І продовжив далі монотонно кидати цеглини у яму. Людям, які підходили і питали чи все добре, я відповідав, що так, все добре. Щоправда дуже високим голосом і ковтаючи слину, що блокувала горло. А ще розмазуючи брудними рукавицями сльози по щокам. Але треба було далі робити. Я знав, де я. І знав, що можу побачити. З тих пір світ чорно-білий.
Ще годин п’ять я продовжував це робити, а потім поїхав додому. Весь у пилюці та з руками, що тряслися. Пам’ятаю, що коли відпустив кермо, то на долонях були глибокі червоні сліди, бо я нічого не відчував. Не відчув і те, як стиснув кермо. А ще я боявся потрапити в аварію, бо кілька разів мозок відлітав кудись, повертаючись лише за секунди до аварійно небезпечних ситуацій.
З тих пір щоночі я бачу це. Я не міг нікому розказати про це. Я намагався, чесно. Я намагався поділитися з родиною, з друзями. Але кожного разу, коли я лише підводив до цієї розмови, горло ніби відмовлялася випускати звуки з себе. Я починав задихатися, мене починало нудити. Я був змушений мовчати, інакше я просто б задихнувся. Це правда, це не якась там фігура мови. Замість звуків з рота звучав просто якийсь скрип, ніби хтось відкрив двері у дуже старій будівлі. Як у фільмі жахів. Я намагався комусь сказати, але не міг. Як тільки я починав про це писати, руки відмовлялися стукати пальцями по клавіатурі, а якщо і виходило, то думки не збиралися разом. Ніби у грі, де ти маєш ловити якісь предмети, а вони з кожною секундою все збільшуються і збільшуються у кількості. І у цій грі немає кінця. Кінець – це той момент, коли ти просто вже не встигатимеш збирати все докупи. Як про це говорити? Як про це розказати правильно? Хіба є хоч якесь «правильно» у тому, коли розповідаєш про смерть семирічної дитини?
Я думаю про неї постійно. Ким вона могла стати? Юристкою? Журналісткою? Консультанткою у магазині парфумів? Контролеркою у кінотеатрі? Стюардесою? Домогосподаркою? Які б предмети у школі були б її улюбленими? Географія? Математика? Історія? Фізкультура? Хімія? З ким би вона пішла на випускний? В якій сукні? Чи залишилася б вона в місті чи поїхала? Чи вміла б вона добре співати в караоке з друзями? Чи читала б вона жіночі романи? Чи ходила б в тренажерний зал? Чи дивилася якісь ролики в ютубі? Чи відкрила б вона якусь нову планету? Чи стала б вона хорошою мамою? Чи пощастило б їй з чоловіком? Чи був би у неї взагалі чоловік? Чи полюбила б вона колись овочі? Чи кермувала б вона машиною? Чи любила б вона зиму? Чи відправилася б вона у подорож до Шрі-Ланки? Чи любила б вона сухе вино? Чи мала б вона якийсь особливий кулінарний рецепт, секрет якого намагалися б всі дізнатися? Чи слухала б вона BTS чи панк-рок? Чи була б вона щасливою у цьому гнилому та бридкому світі?
Прокручуючи ці питання один за одним, я розумію, що відповідь лише одна. І відповідь ця - вона мертва. А значить, всі ці питання не мають сенсу. Бо росія вирішила, що сім років – це достатньо для цієї дівчинки. Що це її фінал. Крапка. Можливо, вона б вигадала ліки від СНІДу, а може б і завагітніла в 15 років від незнайомця у клубі. Невідомо. Цього ніхто не дізнається вже ніколи. Життя її обірвалося в один момент. Як павутинка, яку павук робить днями, а її за секунду змітають під час прибирання. Раз – і нема. Тільки дерев’яний хрест з фотографією. Та якісь лампадки під ним на купі мотлоху.
Мені ледь не щотижня доводиться відповідати на питання: «Чому, якщо мені так погано, я не поверну родину назад з-за кордону? Чому не орендуємо квартиру десь у Львові, Івано-Франківську чи Луцьку?» От саме тому. Я бачив, що буває. Я бачив смерть. Я бачив, як згасла людина, яка не встигла навіть як слід зажевріти. Як за клацанням пальців – клац! І все. Ніби це не життя взагалі, а гра у «Sims», де коли тобі набридло грати, то будуєш басейн навколо свого персонажа і чекаєш поки він помре, бо не вміє плавати. Одна довбана російська ракета, за яку заплатили якісь колишні мої чи ваші друзі, і все. Тому, я думаю, що і батьки цієї дитини говорили, що вони в безпеці, обіцяли, що все буде добре, цілували на ніч та говорили, що її береже янгол чи ще хтось. Ніхто не чекає, що це буде саме він. Це було б реально дивно, якби хтось знав, що саме в нього прилетить наступного разу. Цього ніхто не знає. І ніхто не вірить, що наступним може бути він. Ця родина теж не вірила. Але на місці їх будинку нині порожнеча, закинута сміттям яма та хрест. А самі вони десь на кладовище. І говорити про них будуть хіба що родичі чи люди, що будуть проходити повз могилку і дивуватися, чому роки життя дівчинки такі нетривалі.
В мене давно немає якихось напівтонів і толерування. Світ став чорно-білим. Нема часу розбиратися у відтінках сірого. Викладаєш пост «живу-кайфую» - іди на хуй. Викладаєш сторіз з російською музикою – іди на хуй. Не знаєш на якому ще європейському пляжі сфотати свої сідниці – іди на хуй. Захищаєш російську мову – іди на хуй. Розповідаєш, що хтось тут сам винний – іди на хуй. Все просто. Ці люди зайві. Можливо, колись до них дійде. Але я не хочу цього чекати, надто багато часу треба їм для розуміння. У мене стільки нема. Якщо ви не розумієте, що цим всім ви толеруєте смерть, кажете їй: «Так, так, будь ласка, вбивай там всіх, поки я тут тусуюся далеко», то це ваші проблеми. Я навіть не буду пробувати вам це пояснити. З того дня в мене все якось простіше. Є добро і є зло. Я бачу хто робить добро, а хто зло. Так само бачу і тих, хто робить вигляд, що робить добро, але по факту це або «галочка», або зло. Мені довіку жити з побаченим і відчутим, але вас у своєму житті мені точно не потрібно. Вистачить гівна вже. Існуйте у своїй реальності, де можна насолоджуватися і не треба діставати із завалів мертвих дітей.
І ще велике прохання. Мені було важко це написати і сказати. Для цього мені знадобилися десяток місяців, десятки тисяч витертих слів, десятки істерик, сотні безсонних ночей і нерозуміння найближчих. Я чесно, не хочу про це говорити. Я не зможу про це говорити. Тому, будь ласка, навіть не пробуйте зі мною про це заводити розмову. Я це все написав для того, щоб ви розуміли, що це поруч. Дуже близько. Навіть якщо ви у безпечному місці, де працюють клуби, можна гуляти спокійно алейками, кататися на атракціонах у парках, збиратися на природі, плавати на байдарках, ходити у IMAX-кінотеатри, а тривоги там звучать раз на тиждень, то пам’ятайте, що це не означає, що ви у безпеці. Все це може змінитися у один момент. І якщо надто розслабитися і забутися, то воно зміниться для багатьох і безповоротно. А цього не можна допустити. Ніяк. Інакше десятки тисяч смертей будуть марними. І ця дівчинка тоді померла просто так…"
