Showing 10780 results

"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."

"Моя дружина Аренда — з Голландії, тому посольство ще за півтора тижні до початку війни попередило нас, що необхідно виїжджати. Та ми не прислухалися і залишилися вдома. Не вірилося, що буде повномасштабне вторгнення, максимум, чого ми боялися — серйозних воєнних дій на сході України. Тож незважаючи на попередження, ми продовжували розвивати сімейний бізнес (маємо пекарню, кафе і центр для людей з інвалідністю, а ще я — директор підприємства, що виробляє суміші для випічки), навіть почали будівництво нового великого складу. Перший день війни став шоком, ми не розуміли, що робити. Дружина почала пакувати чемодани. Але ми побачили, що на виїзді з міста, а також у Києві стоїть величезна черга машин, тому наважитися рушити в дорогу нам було теж непросто. Першу ніч ми майже не спали. А на ранок другого дня прийшло розуміння: мусимо допомагати людям. Ми як християни побачили: Бог дає нам ресурси, якими треба правильно розпорядитися. У нас є пекарня, сировина для виготовлення хліба, є кафе, де можна готувати і куди запрошувати людей, які потребують допомоги. Не було в нас тільки робочих рук — пекарі повиїжджали у безпечніші місця. Тоді ми через соцмережі запросили волонтерів. Відгукнулося багато людей, зараз їх є близько сімдесяти. Ми почали випікати хліб, на складах знайшли великі котли, у яких тепер варимо суп. Щодня до нас у кафе приходять сотні людей, які потребують хліба і гарячої страви: це ті, хто не зміг виїхати — переважно старші й менш забезпечені люди, у декого з часом закінчилися гроші, а ще наші гості — біженці з інших регіонів країни. Є люди, яким ми розвозимо їжу прямо додому. Коли працюєш, допомагаєш іншим, набагато легше переживати жах цієї війни. Ми відчули це самі, і наші волонтери це переконання підтверджують. Більшість нашої команди — християни, прихожани місцевих церков: це і баптисти, і п’ятедсятники, і католики, усі працюють разом. Наше служіння полягає не тільки в тому, щоб роздати чи розвезти їжу, а й у тому, щоб когось утішити, комусь дати надію, а когось просто вислухати. Відчуваємо велику відповідальність: ми тепер стали прикладом для багатьох у місті. Тож про виїзд із Броварів наразі не йдеться — не можемо покинути дані Богом ресурси і людей, яким ми потрібні. Утім, чітких планів не будуємо, живемо сьогоднішнім днем. Кілька днів тому снаряд влучив у склад неподалік від нашого. Тож ми розуміємо: можливо, настане момент, коли наше служіння припиниться; а тим часом робимо те, що можемо. Маємо велику підтримку від друзів і родичів за кордоном, зокрема з США та Голландії — вони стежать за нашою діяльністю через соцмережі й надсилають кошти, а ще гуманітарну допомогу, яку ми роздаємо через церкву в Броварах і довколишніх селах. Наші друзі з-за кордону забезпечили генераторами кілька сільських церков. Тепер ці будівлі можуть за потреби стати гарним прихистком для селян. Тож ми бачимо, як Бог веде нас навіть у такі складні часи."

Андрій, Бровари

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

• а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
• Марія Тарасівна!
  так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
  дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"

"Я выхожу на улицу в перерывах между бомбежками. Мне нужно выгулять собаку. Она постоянно скулит, дрожит и прячется за мои ноги. Мне все время хочется спать. Мой двор в окружении многоэтажек тихий и мертвый. Я уже не боюсь смотреть вокруг. Напротив догорает подъезд сто пятого дома. Пламя сожрало пять этажей и медленно жуёт шестой. В комнате огонь горит аккуратно, как в камине. Черные обугленные окна стоят без стекол. Из них, как языки, вываливаются обглоданные пламенем занавески. Я смотрю на это спокойно и обречённо. Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы. Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут. Так нам ответили полицейские, когда мы поймали их на улице и спросили, что делать с мертвой бабушкой нашего знакомого. Они посоветовали положить ее на балкон. Интересно на скольких балконах лежат мертвые тела? Наш дом на проспекте Мира единственный без прямых попаданий. Его дважды по касательной задело снарядами, в некоторых квартирах вылетели стекла, но он почти не пострадал и по сравнению с остальными домами выглядит счастливчиком. Весь двор покрыт несколькими слоями пепла, стекла, пластика и металлических осколков. Я стараюсь не смотреть на железную дуру, прилетевшую на детскую площадку. Думаю, это ракета, а может мина. Мне все равно, просто неприятно. В окне третьего этажа вижу чьё -то лицо и меня передёргивает. Оказывается, я боюсь живых людей. Моя собака начинает выть и я понимаю, что сейчас снова будут стрелять. Я стою днём на улице, а вокруг кладбищенская тишина. Нет ни машин, ни голосов, ни детей, ни бабушек на лавочках. Умер даже ветер. Несколько человек здесь все же есть. Они лежат сбоку дома и на стоянке, накрытые верхней одеждой. Я не хочу на них смотреть. Боюсь, что увижу кого-то из знакомых. Вся жизнь в моем городе сейчас тлеет в подвалах. Она похожа на свечку в нашем отсеке. Погасить ее - нечего делать. Любая вибрация или ветерок и наступит тьма. Я пытаюсь заплакать, но у меня не получается. Мне жаль себя, моих родных, моего мужа, соседей, друзей. Я возвращаюсь в подвал и слушаю там мерзкий железный скрежет. Прошло две недели, а я уже не верю, что когда-то была другая жизнь. В Мариуполе в подвале продолжают сидеть люди. С каждым днём им все тяжелее выживать. У них нет воды, еды, света, они даже не могут выйти на улицу из-за постоянных обстрелов. Мариупольцы должны жить. Помогите им. Расскажите об этом. Пусть все знают, что мирных людей продолжают убивать."

Надежда, Мариуполь

"Воєнні записки з мирного краю... Земля Нескоренних і мужніх, вірних і щирих, згуртованих і відкритих, як ніколи раніше до цього, людей... Ішов 22-й день війни... Нарешті зібралася з силами та знайшла час, щоб написати про 22 дні свого “нового життя” — скоріше не життя, а”проживання” в безкінечному очікуванні того, що нарешті “це” скінчиться, очікуванні почути такі бажані слова з уст нашого Президента про перемогу, очікуванні, що ми прокинемося зранку всі разом у своїй квартирі від лагідного проміння сонця на заспаних обличчях і не будемо прислухатися, що зараз щось прогримить за вікном... Дасть Бог — і це настане! Але спочатку хочу написати про все з самого початку. А починалося все з новин. І хоч наша сім’я та моє близьке оточення не було зацікавлене політикою, а по ТВ якщо і транслювалося щось у нас дома, то це були фільми, мульти чи пізнавальні передачі. Все ж таки іноді ми дивилися і новини. От саме з них заговорили про дивні “навчання” сусідніх “небратніх” народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований поближче до цих сусідів і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку про те, що це не спроста і потрібно приймати якісь дії. Скоріше всього в підсвідомості спрацював материнський інстинкт “я маю підготуватися, щоб не бути в повному розпачі перед очима сина”. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок, при цьому собі повторивши “нічого не мало б статися, але скоро ж весна і це все згодиться, коли будемо туди приїжджати на вихідних”. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, займалася вихованням сина, але новини вмикала вже частіше — просто так, щоб “знати, що в світі робиться”, як казали мої предки. І в перервах цього звичного життя, коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що ж з матеріальних речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Подумала і викинула думку з голови, але знову щось торувало в моїй голові, що варто було б “щось робити”. Ось так мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася по роду для найменшої доньки в сім’ї від моєї прабабці точно (до того не відомо звідки вона взялася), молитовника та євангелії на щодень — все спакувалося в валізу і під виглядом “потрібно завезти їду собачкам на дачу” вирушила в заміський будиночок. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги після переглянутих порад щодо складання тривожної валізи. “Ні, вона нам не пригодиться” — ширяло в моїх думках. Не буду я її спаковувати....але все таки завезу трохи теплих речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Повезла, а сама собі сказала, що і так шафи забиті — треба розвантажити. Ну а далі прийшла черга і “тривожної валізи” — складу, мені ж нічого складного в цьому не має, нехай стоїть собі тихенько в шафі за одягом їсти ж не просить. Все згідно порад з преси: змінний теплий одяг та шкарпетки, всі документи, трохи готівки, невеличка аптечка, засоби гігієни, голка-нитки-ножиці, свічка з сірниками та ліхтарик, запасна зарядка до телефону, книжечка для малечі і трошки сухої їжі, бутилочка води. Ось так собі стояло все сховане в шафі, а ми далі продовжували жити, чуючи звідусіль різні розмови про війну: і в кожного своя думка, хтось довіряв “дружнім братським народам”, хтось неминуче передбачував воєнні дії. Але мабуть ніхто і уявити тоді не міг собі про те, що може відбуватися на нашій земельці — ВІЛЬНІЙ земельці, за яку століттями боролися наші предки. У такий чудовий час ми жили: кордони були, але вони були відкритими для українців, ми могли дозволити собі подорожувати де завгодно кожен відповідно до свого бюджету, розумні сини та дочки нашого народу могли влаштуватися на роботу за межами нашої держави, нас сприймав увесь цивілізований світ. І в тих країнах, в яких мені в свої не повні 40 років довелося побувати, українців поважали. Так, не все так хороше було в нашій країні, були і міграції населення в пошуках кращої долі за кордоном, були революції, було невдоволення владою чи рівнем життя.... Сьогодні розумієш, наскільки ми були щасливі, бо був МИР! Маленьке слово, з таким безмежним змістом сьогодні для кожного українця і не тільки... Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо, завдаючи нам незручності у вигляді безсоння і усвідомлення загрози та небезпеки. В переддень початку війни чомусь схотілося нічого не робити, завантаживши сімейний фільм на дитячу тематику, наша сім’я відчула гостру необхідність заполонити диван і притиснувшись один до одного з купою смаколиків, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій в хаті, і невимушений дитячий сміх від деяких епізодів, а потім і щирі сльози, бо “мишок жалко”.... мало б бути хороше і спокійно, а мій “материнський інстинкт збереження” знову “увімкнувся” та не дає мені спокою... Встаю тихенько, пробираюся до спальні і... збираю кожному рюкзачки: дитині - з забавками, книгами та печеньками, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама панікер, який задумав вивезти “усю квартиру з квартири на дачу”), кожному по бутилочці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові передчуття, що щось не так, дзвінок від мами під ранок “ Таня, війна почалася. Уже стріляють...” Фатальний ранок.... Як мантру повторюю слова “Спокійно. Без паніки”. Чоловік у телевізорі. Дитя до останнього не будим. Тривожно та швидко згрібаю усі продукти, потрібні речі, кроличка — її також не забути, рибам корм, вазони підлити. Сміття забрати....Боже до чого це все зараз...треба, все буде нормально. Спокійно. Без паніки. Вибух....ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон все подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився зі словами війна, сльози, плач... Бабах - такий, що вікна затрусилися — “аеропорт” єдине слово. А сину мама, як і завжди, мусить щось сказати заспокійливе: - “Не лякайся, це лопнула шина на автомобілі, що проїжджав під вікнами”....дорослий, 6,5 років, уже дорослий... - “Мамо ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!” - “Ні сину, людей не бомблять, це підірвали заправку, що поруч” - ”А для чого?” - “Щоб ніхто не міг заправитися і покинути місто” - “А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також? Ти ж усе знала, ти готувалася, ти заправила наперед багато бензину в нашу Сьюзі”. Без відповіді, скоріше сам себе почав заспокоювати цими словами. А до мене: -”Що з нами буде? Ми помремо?” - “Ні синочку, ми виїдемо на дачу, там спокійно” - “Дійсно мамо, як добре, що ми маємо дачу. Що ми встигли її побудувати самі”. Ввімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. “Тарасику, все гаразд я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Все буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...” Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Під рев сирен, прощаюся з переляканою до краю мамою (її очі в сльозах були мабуть ще більш безпорадні чим у мого сина). Не стрималася....прикрикнула “ніяких сліз з Вами дитя. Все буде добре” (пробач мамусю). І найдорожчі слова сина “Мамо, бережи себе!” - от цим я була вражена, слів вимовити не змогла ніяких окрім “Люблю тебе” і стоп’ятсотий раз “Все буде добре”. Ще раз повторила про себе “Дорослий” і помчала в гараж за автівкою. А чоловік вдогін кричить, що не відпустить саму, що завезе на роботу і повернеться, щоб забрати і вивести мене до сина....та де там, хіба мене колись можна було “переперти”, як завжди він любив казати. Я маю бути тут і він це розумів, знаючи мою відданість роботі та любові до свої хлопців (колег). Поцілунок від чоловіка, мамине благословіння хрестом мені вслід ( у дзеркалі це було видно). Молитва на устах і я спокійна наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чоренного диму зі сторони аеропорту — “Суки!”. Необдумані вчинки переляканих водіїв, сигнали звідусіль, а я спокійна, на диво. Пропускаю тих, хто не має змоги себе заспокоїти за кермом і це помітно. Дотримуюся усіх правил дорожнього руху, хоча їзда мабуть була скоріше агресивною, ніж такою, як завше, вдячний кивок чоловіка, якому дала завершити посадку своєї сім’ї в авто на проїзджій частині без сигналу в його бік (всі хочуть врятуватися, усі ми ЛЮДИ). Робота. Я в безпеці. (Хоча яка безпека могла бути в такі хвилини, коли щойно стихли сирени, а з боку аеропорту далі щось чоренне, продовжує горіти). Нема часу переживати, потрібно переключитися на роботу, колег. Колеги — мужні хлопці, усі мають свої сім’ї, частина має вже й дітей, яких також потрібно вивезти в безпечні місця. А вони збігаються до бази, знаючи, що виконують важливу та відповідальну роботу, в якій нема місця страху чи паніці. Розпирає від почуття гордості за таких колег. Я одна жінка в чоловічому колективі з 33 чоловік. Знов зловила себе на думці, що мені повезло працювати серед них. Посміхнулася вперше за цей день, ні вдруге, бо вперше було на слова сина “Мамо, бережи себе!”- найдорожчі слова у світі тепер для мене. Робочий день промайнув у суцільному хаосі дзвінків від клієнтів з одного боту, а з іншого у самозаспокоєнні себе та колег, що мусить усе бути добре, потрібно і їх налаштувати на позитив. А в переддень ми отримали новесеньке інкасаторське авто, пригнане з Києва разом з традиційним Київським тортом від Рошен. Ну не пропадати ж добру, попереду невизначеність, тому можливо останнє кавування в колі колег, хто ж знає, що буде далі. Навіть жартувати намагалися. А далі дзвінки від родичів і знайомих, що полишали країну і їхали за кордон. Це також сильні люди, бо прийняти це рішення теж вкрай не просто. Полишити все те, що роками нажите, відірватися від близьких людей, полинути у чуже невідоме, розпочинати все з нуля на чужій землі. А я зрозуміла, що все ж таки потрібна тут. Такий мій вибір був у той час і до нині. Хоча як казала бабуся “Від чуми та від тюрми не зарікайся”. Чума — мабуть це слово стало найбільш вдалим тому, що назвали “спецоперацією”, але про це згодом. А в нас з цього моменту і почалося те “нове життя”. Спозаранку лечу з-за міста до роботи, навантаження шалене, телефон з зарядки не виймаю, дзвінки не стихають і в позаробочий час (останній в 22 годині), в перервах заскакую додому взяти ще щось необхідне, роблю фото квартири, будинку (можливо воно буде останнім(((( ) робота і швидкий виїзд з міста, щоб дістатися дорогих мені людей. На дачі як у фортеці (хоч там навіть нема підвалу, щоб сховатися в часі тривоги) — бо коли маленькі рученята вже “дорослої” дитини замикаються на твоїй шиї — всі тривоги та неспокій відступають. Наблизилися вихідні, які були для мене робочими, але я знайшла в собі сили, час, бажання та натхнення бути корисними комусь. Самопожертва — як спосіб витримати все те, що твориться на НАШІЙ землі. Ось відповідь на питання “як жити далі”. І хоча Івано-Франківськ, було “безпечним” містом, в яке з’їзджалися люди, гнані війною, в ньому вже дотепер тричі лунали вибухи, які вивертали весь страх і тривожність, сховані внутрі, назовні. Все частіше завивання сирен по декілька раз на день і навіть вночі. Поспішна евакуація людей до укриття. Мобілізація частини моїх колег. Війна все ближче до мене. Втрата сну, повна відсутність апетиту та бажання бути красивою, виключно чорний одяг, робота, що виконувалася автоматично, як злагоджена послідовність дій та слів в безкінечному потоці телефонних дзвінків. Не може так продовжуватися. Ось тут зародилося нове заняття — волонтерство. Це те, що дає наснагу до життя, віру в перемогу, вдячність нашим воїнам, маленькі радощі та втіха, коли вдається знайти те, що шукаєш, доставити в потрібне місце. У цій царині праці звідусіль відчувається повага та вдячність. Не знала, що можна радіти в часи війни. Можна! Що я робила? - УСЕ, що могла: після того як вкладала спати сина, біля телевізора ми різали з своїми рідними тканини на захистні сітки нашим воїнам, до пів ночі, а зранку відвозила на пункти де невтомні “бжділки волонтери” дякували та виплітали сітки, у вихідні і самі долучалися до плетіння. Перерізали усе, що можна було, а коли не мали тканини — зняла з себе штани кольору хакі і їх порізала (воїнам більш потрібні, ніж мені). На пальцях виліз величезний мозоль від ножиць, але роботи ж є багато. Пляшки! Пусті пляшки, які ставали тарою для запальних коктейлів під назвою “Бандерівське смузі” для наших “гостей”, непроханих правда. Але наш край гостинний!) Поки збирала по сусідах і знайомих тару — люди почали зносити тканини. Чудово! Є що різати, будуть сітки! Тоді почали надходити повідомлення по спільнотах про потреби для наших захисників чи переселенців. Ось тут цілий лан непочатої роботи. Як чудово усвідомлювати, що ти не сама, що маєш вдосталь чудових, чуйних, відзивчивих людей поруч! Боже, яка радість жити з такими людьми! Людьми, які готові прийти на допомогу в любий час, віддати останнє, а якщо не мають, знайти того, хто має чи може дістати! Що ми тільки не знаходили: забезпечували продуктами пункти збору, зносили одяг чи речі для біженців, включалися в роботу по готуванню напівфабрикатів нашим воїнам, збирали тару на тушонки та “коктейлі”. І саме основне, що кожного дня відчуваєш якийсь поклик. А війна наближалася усе ближче. Наша близька родина у стражденному Харкові та Києві. Від них щодня чекаєш зісточки. Ще ніколи такі безневинні смс з текстом “Як ви?” не були такими радісними та бажаними. Ці два слова підтверджували, що наші рідні ще живі, хоча і на грані можливостей, а також давали усвідомлення, що наше життя є цінним для когось іншого. Ось тоді зароджується ще більша жертовність та жага допомагати. В простій життєвій переписці дізналася як тяжко нашим землякам на сході та в центральній частині де ведуться активні бойові дії, як тяжко усвідомлювати, що щойно народжене малесеньке життя не має, що їсти, бо звідусіль стрільба та вибухи, а тієї молочної суміші, що потрібно, щоб вижити і нема де взяти (ще одна ціль на один день). І як добре, що це швидше за мене усвідомили волонтери, що організували доставку дитячого харчування на Харків — це ж те, що потрібно мені саме сьогодні! А поруч знову чуйні люди, колеги, знайомі... Сповіщення про надходження коштів на карту такі радісні як ніколи, біжу по аптеках, скуповуюся, відвожу на пункти збору, а сповіщення і далі ідуть, а за ними смс, що вже зготовлені пакунки оплачені очікують в певному місці і потрібно лише забрати, знову аптеки-пункти збору-аптеки. І ти готовий кричати на увесь світ, які великі серця в наших людей. Це безцінно! І навіть сирени, які застають мене на пів дороги до цілі з заложеними коробками на сидіннях, не лякають. Їду собі спокійно до найближчого укриття, рада-радісінька, що день прожитий немарно. А далі мене знаходять,такі жертовні люди, що навіть не знаючи особисто мене, пропонують свою допомогу в забезпеченні хлібом, продуктами, медпрепаратами. Кожного дня щось знаходиться, нові потреби, нові люди, пошуки житла (своє все вже давно заселене), нові методи підтримки. Єднання — ось так я називаю своє сьогодення. Ось такими днями і наповнилося моє оце “гірко-солодке нове життя”. І звісно, як і в любої живої істоти, у мене теж є різні фази активності. Є спади і злети, є радість і смуток, є гордість і розчарування... Але коли трошки опустяться руки — Бог пошле випадок, який мене підбадьорить, нагадає, що не час розкисати чи не дай Боже, збайдужіти. Згадала слова, що не раз чула та співала у храмі Божому “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог...!” Так і буде! Процитую слова мого колеги з фронту: “З нами Бог! Перемога буде за нами! Слава Україні!” Так Ромчику, так і буде, але зараз реалії тяжкі для нас усіх. А найбільше для Вас — Воїнів, які своїми грудьми захищають нас, щоб ми могли, жити працювати та єднатися. Ви стримуєте цю навалу, орду, недолюдей і покидьків, які вдерлися на нашу землю. І ми старшенно тішимося кожному вашому здобутку, кожній перемозі та досягненню, кожному клаптику відвойованої нашої землі. Так само як і страждаємо за кожним втраченим життям, кожним зраненням Хоробрих, кожним населеним містом, в яке вдерлися ці варвари... Поміж усім постійне перелистування стрічки новин в телефоні, перегляд новин по телевізору дома, прослуховування по радіо в дорозі, смс від знайомих з=під обстрілів, щасливі звісточки від бійців (бо живі, бо борються та захищають нас)— все це відкриває жорстокі реалії сьогодення. Це не “спецоперація”, і зараз на 22-й день війни — це вже не “війна”. Це геноцид українського народу, це знищення мирних жителів лише за те, що вони українці. Тероризм ХХІ століття. Це руйнація останнього продуктового магазину в заблокованому місті, авіабомба на пологовий будинок, де, ще навіть не народилося зароджене дитя, драмтеатр, де знайшли прихисток, хворі, жінки та діти.... Маріуполь....Боже, молю щоденно, щоб зглянувся над тими, напівживими людьми. Як їм тяжко — знаєш тільки Ти....І таких міст чи містечок багато: Охтирка, Харків, Ізюм, Київ, Буча, Миколаїв, Суми, Чернігів, Херсон... Херсон — диву дивуюся кожного дня, які безстрашні люди, у місті повному до краю, що аж кишить терористами, вони виходять під блакитно-жовтим стягом і скандують “Херсон — це Україна”. А ми ж завжди вважали себе патріотами, а людей по ту сторону Дніпра “проросійськими українцями” (соромно за себе). Ось так виглядає єднання, але під вибухами та пострілами. Єднання....це те, що приведе нас до перемоги! Це те, чого не має в орків, які живуть по сусідству, най би земля розділилася навпіл, щоб ніхто не мав такого сусіда... Перемога буде за нами. Бо коли безхатьки приходять до територіальної оборони і пропонують свою допомогу, збирають під обстрілами пляшки для “коктейлів”, коли цигани працюють на ЗСУ, коли у кожного своє “єднання”- ця нація є незнищенною, цей народ нездоланний. І все буде Україна!"
Тетяна, Івано-Франківська обл.
18.03.22

"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

"Сьогоднішнє, хороше: я ще з Києва відправила Марині до Харкова насіння квітів, вербену і шавлію.
А 24 лютого вночі моя донька набрала нас телефоном і сказала що Харків розстрілюють... війна!
Декілька разів згадувала з сумом цей лист, було цікаво де він. Ще й без вказаного індекса. Але не писала нічого Марині, бо яке там вже насіння та пошта, коли Харкову доводиться жити під бомбами.
І от щойно Марина написала мені, що... отримала лист..
І я так здивована, що він таки надійшов за адресою, він як вісник з мирного життя.
Плачу і посміхаюся.
Щось є в цьому. А?"

Олена, Київ

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

"Сьогодні приїхав Мелітополь. Вчителька звідти розповіла, як вони ходили на мітинги, а по них стріляли. Хлопцю, який мітингував поруч, прострелили ногу. Потім окупанти запитали організаторку про призначеного мера міста. Дівчина відповіла, що у нас в Україні не призначають, а обирають. Її викрали, вже кілька днів від неї жодної звістки. Іншу біженку я запитала, як вона дісталася Львова, чи складна була дорога. Та заплакала. Сказала, що їхала зеленим коридором, і по них гатили. В неї тряслися руки, коли я давала їй простий бутерброд із сиром. Ще одна, трохи за сорок, сама розповіла, що з Краматорська. Там лишився її син студент. Захищатиме місто. "Заборонив мені з ним панькатися і відправив у Львів". Хвилюється, вірить у ЗСУ. Це геть інша географія, такої не вчать у школі. Ці міста лишаються цвяшками у серці. Маріуполь, Мелітополь, Краматорськ."

Богдана, Львів