File contains one biography on Stefania Turkewich-Lukianowicz written by Taras Filenko and translated by Lada Hornjatkevyc.
File contains one biography on Alexander Koshetz written by Taras Filenko and translated by Lada Hornjatkevyc.
File contains one biography on Andrij Hnatyschyn written by Taras Filenko and translated by Lada Hornjatkevyc.
A collections of textual work on kupalo and lemko weddings for the course Ukrainian 499 at the University of Alberta.
UntitledA wedding group photograph in front of the church wall painting (angels and 6 Archangels on the front). Wedding group is dressed in coats (early spring/late autumn)
A description of the midsummer customs of the holiday Kupalo with transcription of songs collected from various informants with musical scales for the course Ukrainian 499.
A description of wedding customs and wedding songs from the Lemko region of Ukraine as told by Pavlo Kril' for the course Ukrainian 499.
The hard cover book has 302 pages and is handwritten in Ukrainian. The cover has "Щоденник" written on it. The manuscript starts with the birth of the author in 1885 and goes on until 1963. The author tells his life story from 1885 when he was born in western Ukraine to 1905 when the family immigrated to Canada and settled in western Canada. He describes life in Calmar, Edmonton, and other places.
Notebook with the list of content of library books of the Ukrainian Educational Association (Укр. Тов. Просьвіта ім. М. Павлика) in Vermillion, AB.
2 notebooks with the calculations of income and expenses of the Ukrainian Educational Association in Vermillion and the Sichinsky's Reading Room.
Handwritten script for Vertep performance.
"Їй 81 і це її третя евакуація. Моя ба Людмила народилася в Донецьку у 1940-му році. У 41-му, упродовж 2-ї світової, її евакуювали в Курську область і по дорозі застудили легені. Було запалення, операція, після якої вона все життя живе без частини найважливішого дихального органу.
У 2017, коли батькам нарешті вдалося вмовити її покинути окуповане місто, де вона прожила все своє життя, ми забрали Люсю в Київ. Ну як, умовити: вона почала губитися, не завжди виходила на зв‘язок, а з близьких на той час у Донецьку лишилися хіба могили наших предків.
2022: 8 днів ми прожили у Крюківщині, лишалися там попри обстріли та збивані ракети. Але коли ракети почали прилітати у сусідські будинки, нам довелося їхати знову. Ба взяла з собою лише ікону. Міцно тримала її на колінах усі 10 годин поїздки з Києва до Вінниці.
Вночі вона забуває дорогу із вбиральні до спальні в однокімнатній квартирі, бо житло їй не знайоме. І так і сидить там, поки хтось із нас не прокинеться й не відведе її назад у ліжко. Вранці вона щодня питає: де ми і чому ми тут опинилися. Вибухи бомб, схоже, уже стерлися з її крихкої пам‘яті, тепер звикає до перманентного звуку сирен. Рідна сестра бабусі, народжена в тій першій евакуації, уже 17 днів живе в під’їзді багатоповерхівки у Харкові, в районі ХТЗ. Світлана частково паралізована, не ходить, має важке захворювання. Днями вона на сходовій клітині відсвяткувала свій 80-й ювілей. Її доглядає донька, з Харкова вони не поїдуть – місто проросло в них фізично, воно тече їхніми венами.
Якщо бомбити почнуть і Вінницю, не знаю, як моя ба подужає евакуацію далі. І куди далі — я теж не знаю.
У вас коли-небудь забирали дім? А двічі?"
Дарина, Київ
"Васильків. За метрів 700 від мого будинку влучила балістична ракета. Я поїхав подивитися що сталося зі школою/коледжем ПТУ, за 10 метрів від якої вона вибухнула. Всередині впали плити перекриття. Деякі речі вціліли і я взяв вогнегасник, щоб відвезти його в наш комюніті центр, де бомбосховище, багато жінок і дітей. Коли виходив, з'явився чоловік і сказав: це моя школа, я тут 25 років, і колись був директором, віддайте вогнегасник. Я віддав, звичайно ж. Він довго розповідав про свою роботу, про те що за декілька місяців до війни вони створили надзвичайні навчальні місця для навчання куховарству. Майже плакав. В цій школі колись вчився мій друг. Зараз він без роботи, і ми щоночі спимо у підвалі, регулярно чуючи потужні вибухи з боку аеродрому, який захищає небо над нами. Путіністи не лишають спроб зруйнувати наше життя повністю."
Іван, Васильків
"Сьогодні приїхав Мелітополь. Вчителька звідти розповіла, як вони ходили на мітинги, а по них стріляли. Хлопцю, який мітингував поруч, прострелили ногу. Потім окупанти запитали організаторку про призначеного мера міста. Дівчина відповіла, що у нас в Україні не призначають, а обирають. Її викрали, вже кілька днів від неї жодної звістки. Іншу біженку я запитала, як вона дісталася Львова, чи складна була дорога. Та заплакала. Сказала, що їхала зеленим коридором, і по них гатили. В неї тряслися руки, коли я давала їй простий бутерброд із сиром. Ще одна, трохи за сорок, сама розповіла, що з Краматорська. Там лишився її син студент. Захищатиме місто. "Заборонив мені з ним панькатися і відправив у Львів". Хвилюється, вірить у ЗСУ. Це геть інша географія, такої не вчать у школі. Ці міста лишаються цвяшками у серці. Маріуполь, Мелітополь, Краматорськ."
Богдана, Львів
"Ранок 24 лютого проголомшив: замість повсякденних справ ми вирішували як жити, коли у твоїй країні почалася війна. Шок. Безсилля. Розпач. Страх. Це далеко не всі емоції які захопили кожного в той день.
В нашому місті перші дні не було бойових дій. І це було наче тиша перед бурею. Перші бої були поблизу артучилища та аеропорту. В нашому будинку було чутно кожен вибух. Часом від вибухів здригалися вікна. Донька була дуже налякана, вона плакала і казала, що не хоче вмирати.
Були дні, коли по місту потерпало від артобстрілів, тоді ми всім будинком ховалися у підвал. Сидячи у підвалі і слухаючи вибухи, кожен молився, щоб вижити. Діти плакали. Це дуже важно пережити, коли маленькі діти усвідомлюють небезпеку для свого життя і питають батьків - нас не вб'ють?
Наша родина виїхала із міста після першого авіаудару. Я не знаю повернемося ми колись додому, чи взагалі буде наш дім. Дуже боляче тікати, лишаючи позаду все своє життя. І їхати в нікуди починати все спочатку.
Я не хочу, щоб моя донька здригалася від кожного звуку, я не хочу, щоб вона спала у підвалах, я не хочу, щоб війна забрала у неї дитинство.
Я хочу жити в мирній і незалежній Україні і вірю, що скоро наша країна буде саме така."
Наталя, Суми
"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "
Наталя, Київська область
"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"
Євгенія, Буча, 13 вересня 2022