"Меня сегодня пробило...
На воспоминания, на фото поворот в Романовке, там нас ждала машина для нашей эвакуации, мы переводим собак, первых увели инвалидов... Я ждала с агрессорами на стороне Ирпеня, переводя последнего через мост, я издалека вижу как одна из собак выпрыгивает из машины и убегает в этот поворот...
Я добегая туда, понимаю что, сбежал Лайф, инвалид у которого нет половины задних лап, казалось бы, далеко ли он может таким убежать? А он смог, он несётся галопом в Романовку, не пытаясь остановится, я кидаю собаку, которую привела, Артуру и кидаюсь за ним... За мной бежат военные с оружием, тогда я не понимала, что такого, я же не в курсе была что, за Романовкой уже не наши...
Я вообще ничего не знала, связи то не было😅
А я бегу, в зимних ботинках и куртке, военные за мной уже не бегут, они возвращаются на позиции, Лайфа уже не видно даже, я скидываю куртку и продолжаю бежать... Чисто интуитивно понимая, куда мне нужно бежать и что, потерять ещё одну собаку, ну просто, не могу...
Добежав с языком на плече, до конца Романовки я увидела Лайфа, ему стало плохо и он остановился, я подбежала и увидела что, у него посинел язык, вот тут я высадилась в осадок...
Быстро промяла ему лапы, взяла на руки и медленно пошла, кабанчик весил не мало, шли мы долго, с остановками, выйдя к повороту, я прокричала-позвала мужа, все военные вышли, из своих позиций, на меня посмотреть(хто ж так орет) Артур подбежал, схватил Лайфа и понес в машину, ему уже было полегче, мы сразу предупредили Снежану и она Лайфа передала реабилитационному центру, там его привели в порядок
И вот спустя столько времени, я поняла что, военные не бежали дальше потому что, там уже были оккупанты... Что я не просто жителей встречала, со странным поведением, а именно орков, которые от меня, судя по всему, были в ахое...
А я в ахое сейчас, от тогда происходящего, зато не потеряла Лайфика! Это была моя единственная мысль, за все мою пробежку
"Я его не потеряю, больше никого"
21.05.22 Анастасия --
"Як дівчата з Англії їхали в Україну "
Назвемо так мій пост про крутих волонтерок з Англії.
Не можу читати новин, бо від них зриває дах.
Тому розкажу я вам про людей, які роблять титанічну роботу, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Було три пікапи, які Anna Buyevska разом з чоловіком Томом та їх друзями купили для ЗСУ.
Цього разу Аня з подругою Зарою Zarah Wiles та іншими друзями вирішили доставити три пікапи з Англії у Львів самі.
Всі пікапи - здоровенні машини. В Лондоні парковки немає. Тому поставили машини в свого друга в затишному передмісті. Сусіди подумали, що в того приятеля криза середнього віку 😁 Але запитали, що це за монстри перед хатою. Коли дізналися для чого ці пікапи, швиденько поміняли свою регулярну доставку продуктів із супермаркетів на адресу їх друга. Ви тільки уявіть! Англійці, люди зі Шрі Ланки та всі інші сусіди скупляють консерви і тушонку, щоб передати нашим хлопцям із ЗСУ! Неймовірно!
Тож всі три машини загрузились і вночі виїхали з Англії. Але не всі пікапи доїхали 🤦♀️😃✌️
Перша машина зламалась та 10 годин чекала ремонтний сервіс. Поки чекали, купили нову тачку! Її доставили (з першого разу не вийшло, бо машина поїхала в іншу сторону, то ж з другого разу лише правильно за адресою доставили😁💪) до місця, де стояла машина, яка зламалася, перегрузились, поїхали далі.
Друга машина (з консервами) зламалася на автобані в Німеччині. Дівчата доїхали, перегрузили консерви, і поїхали далі, але той пікап ледве сунувся, бо там полетіло щось, і все це зі швидкістю 35 км/год😱😃
Коротше, дівчата заночували в якомусь готельчику і все. Машину віддали на ремонт. Дівчат та консерви з дроном підвезли до України на інший машині😃😃✌️✌️💪💪
На першій фотці німецький механік з дівчатами. Коли вони пояснили куди гнали машину, то механік сказав, що відремонтує її для хлопців із ЗСУ безкоштовно! За свій власний рахунок купить деталі і все зробить без оплати!!
Дякуємо механіку Андрію з Німеччини за таку круту допомогу! Ми дуже чекаємо третій пікап, який поки не доїхав до нас😃💪❤️
Оце процитую від Ані дослівно:
"Ми на аварійці їхали по аварійній полосі майже весь день, останні 6 годин взагалі 30 км на годину, а під гору 10 км на годину. Доповзли вночі до містечка Eisleben і заночували там.
О 7:30 ранку в неділю розбудили всіх механіків у всих селах 🙂
І от Andrei приїхав як лицар вже о 9:00 ранку."
Уявила я цю картину😃😃😃😃
На третій фотці дівчата з аварійниками, бо чекали їх на трасі, коли зламалися пікапи. А ще дівчата були голодні, то ж консерви стали в нагоді 😃😃
Ще було багато різних пригод. І взагалі, коли я в Ані запитали, як вони доїхали назад до Англії, то вона написала "Не повіриш, але в нас було ще купа пригод. Оце нарешті вдома. Оговтуємося".
Таких історій багато. Я знаю. Але ви тільки уявіть як всесвіт вказує куди, з ким, через кого робити/допомагати/діставати.
Друзі, ви чудові! Англійці, дякуємо вам за допомогу!
Ви круті!💪💪❤️❤️"
"Заправка
— Три великих хот-дога. Сосиски молочні. Соуси та булки не потрібні. Лише сосиски.
— ... (співробітниця OKKO здивовано дивиться на мене). Вам зовсім без всього? Лише сосиски?
— Я так і сказав.
— Може вам булки окремо з собою дати?
— Дякую. Не треба. Лише сосиски.
— Це ж не так смачно?!
— Це для собаки. Їм не можна хлібні вироби. Потім будуть боліти вуха. Лише сосиски.
— А візьміть тоді упаковку сосисок. Там 4 штуки. Це дешевше ніж замовляти 3 хот-доги але брати лише сосиски.
— Вони теплі?
— Ні. З холодильника.
— Дякую але мені потрібні теплі.
По дорозі в лікарню зупинилися біля магазину купити води та щось в дорогу погризти. Я з хлопцями пішов. БВ залишився в авто. Він завжди на задньому сидінні за водієм. Поки йому все болить, він дуже тихо себе поводить. Мабуть як всі ми, дволапі.
Повернувшись, БВ зустрів нас лаєм. Я відкрив автівку. Він лає та поводиться якось знервовано. Думаю, може в туалет хоче. Відкриваю двері. Беру його на руки. Скулить. Болить правий бік. Але і лапи посікло. Тому, щоб не розійшлися рани на лапах, він на руцях.
Ставлю на вулиці біля автівки. Стоїть біля мене. Побратим йде до свого місця пасажира покласти пакунок з харчами та водою. БВ знервовано лає на нього. Команда — "Всім стоять!". Зупинились навіть всі хто проходив поруч.
"Що трапилось, братанчик?" — присідаю біля БВ. Прижимається до мене. Глажу. Підіймаюсь. Роблю пару кроків до автівки. Він своїм тілом намагається загородити мені шлях. "Ти чого?" — глажу — "Що сталося? Покажи".
БВ хромаючи обходить автівку позаду. "Шо там?" — йду за ним. Зупиняється біля заднього правого колеса. Заглядає під нього. Присідаю. Бачу ПФМ-ку.
Поки ми ходили в магазин, якась гнида підклала під колесо міну. І тут перший урок для диверсанта: "Якщо треба швидко закласти вибухівку під авто, кладіть її саме під праве заднє колесо". Як думаєте, чому? Пишить у коменти ваші думки.
Побратим з БВ відходять осторонь, розганяють всіх подалі від автівки. Лізу під колесо. Та гнида навіть бруду накидала за для маскування. Але шо він хотів приховати від бандерівськіх вовків?! Довбойоб. Йду з міною до спортивного майданчика, розганяють всіх на своєму шляху. Кидаю. Вибух посеред міста. Ніхто не постраждав.
І тут другий урок: "Співчуття це не те саме що жалість. Жалість принижує одного та засліплює іншого". Аби я жалів БВ в цієї ситуації, то зовсім би не очикував, що навіть поранений він всеодно використовує свої навички, захищає.
І тут урок третій: "Брати та сестри військові, розвивайте свої навички які рятують вам життя. В критичний момент, коли думки охопить страх, сумління або інтуїція оглохне від болю, най ніхто не очикує, що ваше тіло все зробить самостійно, рятуючи вас. Швидка перезарядка магазинів, додавання патронів в магазин всліпу, відкриття рота під час вибуху, солодке коли треба перетерпіти біль, накладання джгута, масаж серця та штучне дихання і т.і. Під час підготовки до бою ми плануємо свої дії з міркувань "поганої погоди". Тобто коли все проти нас ми повинні діяти так, щоб виконати своє завдання. Тому готуйте себе саме з таких міркувань. Залишайтеся живими.
І тут урок третій: "Якщо в вашому авто їздить постійно одна й та сама команда, то зведіть за правило — кожний перевіряє своє колесо, а по місцях сідають всі тільки після того, як кожен сказав — "Чисто".
Заправка
Співробітниця ОККО здивовано: "Сосиски не дуже холодні. Прохолодні. Це ж просто для собаки. Вона з'їсть. Ми тут своїх так підгодовуємо". "Дякую. Це не просто собака. Він давно заслужив повагу та смачне годування. Гроши тут зовсім нічого не варті. Три великих теплих молочних сосиски без нічого, будьласка" — підтвердив я своє замовлення.
P.S. Після крайнього завдання нас трохи пошматувало. Знищено багато речей. Відновлюємося. Якщо є бажання та можливість допомогти, в першому та другому коментарі данні картки та paypal. Щиро дякую."
Данило, Донецька область
"Рівно рік, як ми вишли із дому і ще не повернулись.... зараз всі згадують той день.
Пів ночі просидівши перед екраном, ми намагались почути хоч якусь інформацію, але «шашлики» запам'ятались, напевно, назавжди...
Це була довга ніч, я намагалась дописати статтю, і відправивши її на імейла викладача збиралась вже йти спати, коли почула тупий, механічний грім — навіть ще думка проманула — «дивно, дощу нема»...
Я вийшла на балкон — в небі рітмічно спалахувала заграва...похололи руки, в роті стало сухо, у вухах вязко і глухо забухало серце...засмикала чоловіка за ногу і тихо, майже одними сухими як пергамент губами прошепотіла — «вставай, почалося»...
Гороховий суп, зварений ввечорі, простояв на плиті місяць...."
Вікторія, Київ
"Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох - все життя.
Я віднедавна залишилися з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік - на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!"
Марічка, Київ
"Рік тому я приймала найважче рішення у своєму житті: їхати не можна залишатись. Пунктуації в цьому реченні змогла поставити лише за 20 хвилин до втечі, коли схвильований батюшка нашого села забіг та сказав, що є затишшя на трасі і шанс проскочити. Чи не везу я своїх дітей на смерть - це болісно лунало в голові весь час. Але закінчувалась їжа, не було електрики та зв'язку вже 8 днів, над головою постійно літали снаряди, поле палало, вночі по селу ходили окупанти...
...Ми проїхали повз розстріляні з родинами автівки, розбиту техніку, горящі уламки мостів і домів, колону росіян на танках з дулами в нашу сторону і досягли блокпосту в Макарові, на якому стояли втомлені та бліді наші воїни. Вони сказали: дуже швидко без зупинок прямо. І ми виїхали. Так я дізналась що пунктуацію в тому страшному реченні ми поставили вірно."
Олександра, Київська обл.
"Спогади... Я не додумались тоді знімати, не до того було якось, але вже під мостом нас наз знімали люди з бейджами press. Стою в черзі, в сірій курточці, з дітьми та з шкільним рюкзачком сина. Наша евакуація відбулась 5 березня, коли навіть на краю міста, з боку Бучі було відносне затишшя, і лише завдяки сестрі та її чоловіку ми виїхали. Було настільки страшно, гучно й небезпечно тоді, що не можливо передати. Той, хто пережив, зрозуміє....Поки їхали бачила і трупи в парку Дубки і як горіли хати, і як взривались міни та земля розліталась, як зі стовпів падали проводи і валялись на дорогах як змії...А під мостом нас всіх зупинили, бо був обстріл, волонтери переносили в першу чергу, хто сам не міг йти, люди тягли родичів на тачках, носилках, на руках... Ми ще не знали, що половина міста буде захоплена і окупанти почнуть його знищувати разом з мирним населенням, яке лишилось.
Просто залишу цей спогад тут. Хоча, навряд таке можливо забути чи пробачити."
Іванна, Київська обл.
"#маріуполь_2022 #як_це_було
24.03.2022
Я лежала на диване у самого окна , обутая , одетая, в куртке затегнутой под самый подбородок с рюкзаком за спиной, к руке были привязаны четыре поводка с собаками, собаки спали со мной под одеялами,
Было очень тихо , танки умолки , три дня шел танковый бой на соседней улице Макара Мазая , он то приближался то отдалялся,один танк стоял возле нашего дома, и когда он начинал стрелять я с собаками ныряла под ванну ,закрывалась с головой одеялом , было настолько холодно и страшно ,что все тело сводило и оно просто каменело.
Солнечно, солнце пробивалось через забитое одеялами и подушками окно, очень, очень хотелось спать,
Сын ночевал в подвале ,утром поднялся к нам в квартиру на 7 этаж , принес горячей воды, затем вышел в общий коридор к соседям...
В следущке мгновение .. я оказалась под потолком, кирпичи , провода ,пыль от штукатурки залипила глаза и рот.
Я услышала, как меня зовет соседка Надя, зовет по имени .зовет.зовет.
Понимаю ,что я завалена , но руки свободны.
Опять прилет и меня несет дальше по квартире, мне на голову летит мой потолок, меня теперь завалило почти всю.
Опять прилет , мне в лицо летит кирпич , я его очень четко вижу.
Я слышу, как меня все время зовут по имени.
Прилет , я оказываюсь в общем коридоре, где были соседи и мой сын.
Моя соседка Надя придавлена двумя железными дверьми , своей и моей , я вижу только ее руку и слышу ,как она перечисляетт всех по имени , Наташа , Гриша , Сережа, Рома...
Вижу кусок своей куртки ,в которой я была,..такой яркий оранжевый, выглядывает из под обломков.
Вижу под завалами "двух стен"кто то лежит , на нем лежит еще железный щиток со счетчиками..вижу только кровь и чьи то волосы.. дальше обрыв с 7 этажа.
Я пытаюсь раскопать , у меня нет сил сдвинуть железный щиток
Спрашиваю Надю :"ты цела?" ,
она отвечает "вроде да",
продолжаю откапывать одной рукой,почему одной, почему не могу двумя, мысли у меня прыгают и путаются, очень больно ,глаза почти не видят .
Вдруг понимаю, что в другой руке я держу свою собаку,я пытаюсь разжать руку и закинуть чихуашку в соседнюю квартиру, там безопасно.
Надя продолжает звать всех , перечесляет по имени..
Под завалам мой сын , остальных не вижу. Приходят военные. начинают откапывать, и пытаются меня вытащить через этот обрыв на 7 этаже.
Ромка завален у себя в квартире, живой , ему повезло на какие то секунды он успел закрыть дверь в свою квартиру, дверь завалило ,
Ниже на этаж под завалом,семья из пяти человек, с ними маленький ребенок..
Меня вытащили через завал, спускаюсь по леснице на первый этаж,чтобы позвать на помощь, на нижних этажах вижу Гришу , он успел спутится за мину до...
Спускаюсь и ловлю себя на мысли, что смотрю на себя сверху и со стороны и мне все всеравно..
Зову военных на помощь , они бегут на вверх, но их сил явно мало чтобы всех откопать, спускаюсь в подвал , зову наших мужиков,..
Обращаюсь к Витьку соседу, говорю :"твой друг и сосед с семьей под завалом надо помочь,"
в ответ слышу:"пусть сам откапывается, не хрен было там ситдеть"(
Военные откапали всех , сына снесли на одеяле в подвал , сказали: "шанса выжить почти нет ".
Врача, лекарств у нас то же нет.
Есть холодный подвал, есть самолет, есть боль и смерть, а шанса выжить почти нет.
Обстрел не утихает ни на минуту."
Наталья, Мариуполь
"Біль
Тьотя Свєта.
Тьотя Свєта з сьомого поверху часто вішала прання. Простирадла і рушники, доріжки і пледи. Все висіло рівненькими рядочками. Вітер іноді дражнився з тьоті Свєти, відривав рушник чи простирадло і підкидав на мої мотузки.
Якось я пішла занести їй щось із знайденого. «Я вам подарунки принесла!»- кричу ще в коридорі. «Заходь!»- сміється тьотя Свєта. І вже, коли я опинились в її кухні, додає: «А в мене сьогодні день народження!».
Ми пили вино, закушували шарлоткою і розмовляли про все на світі. «Якби Інна вийшла заміж, я б поїхала жити в село, в мене там і хатка є, і вишні, і город», - бідкалась тьотя Свєта.
Тьотя Свєта загинула 28.04.2023 року. Її дочка Інна - теж.
Сусідах.
«Мама, я в сусідах!» - якось смішно перекрутив слово мій син. З тих пір ми так жартома один одного й називали «сусідах».
«Сусідах, в кого сьогодні вечеряємо - у нас чи у вас?»- перегукувались ми з Лєною через завжди відчинені двері наших квартир.
Лєна і Андрій мешкали якраз навпроти нас. За майже десять років, що ми прожили в тому будинку, сусіди стали нам рідними. Ні одна подія: чи свято, чи біда не проходили без сусідів. Мої діти і сусідський онука Максим росли разом. Максим любив до нас ходити снідати. А мої хлопці - до сусідів вечеряти. А ми, дорослі, казали, що наші дітки нігде не пропадуть.
Одного разу, коли мій Назарик ще був маленький, я вирішила пояснити йому, що краще казати «тато», а не «папа». Увечері вирішила похвалитись чоловіку:
– Ану, Назарику, скажи, як звати твого папу?
– Руслан! - впевнено відповідає малий.
– А тата?
– Тата? - задумався синок. - Татко у нас Андрій! - випалює.
Отак ми на сусіда й кажемо тепер «наш татко Андрій».
На свята татко Андрій брав до рук гітару, я іноді - баян, і наші співи чули всі навколишні будинки. Мої хлопчики дуже любили Світланку - дочку сусідів. Бо коли вона приходила, з неї миттєво висипалась гора солодощів і подарунків.
Коли ми переїхали, Світлана і Ярослав (чоловік) поселились в тій же квартирі, що орендували ми, щоб бути близько до батьків.
Отак ми й приходили в гості до них. Я по-хазяйськи розставляла тарілки, Андрій і Лєна заносили голубці та рибу, Світланка хвацько усіма керувала! І двері відчинялись навстіж, як раніше, і діти бігали туди-сюди…
Світлана і Ярослав загинули 28.04.2023 року. В квартирі, де народились мої діти, де майже десять років жило щастя…
Максим дивом лишився живий. Ночував у дідуся й бабусі.
Вічна пам’ять вам, мої дорогі сусіди. Усім, хто лишився життя в той страшний ранок.
Сил і здоров’я тим, хто це пережив.
Перемоги нашій Україні!
На фото наші сусіди Лєна та Андрій, я з чоловіком та дітьми і Світланка."
Наталя, Умань
"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому. Один з обмінів, про які говорили і писали, вони зараз часто відбуваються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює. Він з Азовсталі, ага, саме звідти, був серед тих двох з гаком тисяч захисників Маріуполя, що здались тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні.
Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених - по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати не можна,, може бути біда. Можна хіба яблука. Перші дні була проблема - хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував - це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав вночі, хоч якщо не поїсти - дружина слідкувала, вмовляла - то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитись на борщ чи котлети і холодильнику і трохи заспокоїтись. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше спочатку, в першу хвилину як обміняли, кожному дали торбу повну одягу, там також лежав новий телефон з сім-картою - вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім душ і потім розвезли по відомчим військовим шпиталям в різні міста відповідно до родів військ. В шпиталі повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ - все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів з двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Короткий час він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в‘язницю. За рік змінив 4 в‘язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра - невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають.
Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилась. Вони не вірили - от просто ніхто не вірив, але надіятись було важко. Тримали в камерах, кожний тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, щось не задумали - дуже боялись українців. Годували - раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба - оце на весь день. Від себе скажу - це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча» тобто в оповідання про сталінські табори. Так от - з того часу нічого не змінилось.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня - голосно, виразно. Не співаєш - б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся - б‘ють. Та й просто так б‘ють: один вєртухай там щодня бив його в одне і те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК - у всіх. Вони досі працюють в Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою - намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові - одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених - а раптом співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагали це основна тема - вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів як і більшість там. Каже - бачив на фото в наступному обміні був його товариш, з яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на 3 тижні в санаторії з дружиною і дітьми. Це добре. Він все ще не розуміє, що він вдома, що це минуло, може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
тут треба розуміти, що родич моєї подругу був, так би мовити, офіційний полонений. бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті - і родич в цих списках був. там було його прізвище. тобто його не можна було якось "загубити" десь чи "недорахуватись", його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали - і все одно він повернувся ледь живим. не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо
В той самий момент, як ми нажахано і водночас щасливо теревеніли з подругою - щасливо, бо людина попри все повернулась додому! - мені в телефон впала смс. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25 лютого і служив без зміни весь цей час, з яким я ще нещодавно пила каву на районі, коли він на 2 доби заїхав додому, пропав без вісті десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область
"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.