"Воєнні нотатки, день 4. Сьогодні мене турбує одне теологічне питання. Який вигляд має душа літака? В тому, що "Мрія" потрапить до раю - не маю жодних сумнівів. Можливо, вона схожа на доброзичливого дракона з однієї з казок Едіт Несбіт. Я переживаю новину про загибель "Мрії", як повідомлення про загибель близької людини. Я росла на історіях про виготовлення "Мрії", як на казках. Мій тато працював на Антонова біля 40 років - простим робітником. Але і його труд був у тому, що "Мрія" літала. Тато загинув у 2013р. Але ж "Мрія" літала. Вона чесно рятувала світ на початку пандемії короновірусу. Це як закатувати великого вірного доброзичливого собаку... А загалом - у нас поки тихо. Дякувати Богові та ЗСУ. Але я все одно не можу спати. Моє серце з Києвом. І коли я задрімую, мені починає здаватися, що це все ненасправді. Це рімейк "Володоря перстенів". Ґондор має вистояти. Звісно. Має. Але пітьма така задушлива...."

Зоя, Вінницька область, родом із Києва

"Я выхожу на улицу в перерывах между бомбежками. Мне нужно выгулять собаку. Она постоянно скулит, дрожит и прячется за мои ноги. Мне все время хочется спать. Мой двор в окружении многоэтажек тихий и мертвый. Я уже не боюсь смотреть вокруг. Напротив догорает подъезд сто пятого дома. Пламя сожрало пять этажей и медленно жуёт шестой. В комнате огонь горит аккуратно, как в камине. Черные обугленные окна стоят без стекол. Из них, как языки, вываливаются обглоданные пламенем занавески. Я смотрю на это спокойно и обречённо. Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы. Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут. Так нам ответили полицейские, когда мы поймали их на улице и спросили, что делать с мертвой бабушкой нашего знакомого. Они посоветовали положить ее на балкон. Интересно на скольких балконах лежат мертвые тела? Наш дом на проспекте Мира единственный без прямых попаданий. Его дважды по касательной задело снарядами, в некоторых квартирах вылетели стекла, но он почти не пострадал и по сравнению с остальными домами выглядит счастливчиком. Весь двор покрыт несколькими слоями пепла, стекла, пластика и металлических осколков. Я стараюсь не смотреть на железную дуру, прилетевшую на детскую площадку. Думаю, это ракета, а может мина. Мне все равно, просто неприятно. В окне третьего этажа вижу чьё -то лицо и меня передёргивает. Оказывается, я боюсь живых людей. Моя собака начинает выть и я понимаю, что сейчас снова будут стрелять. Я стою днём на улице, а вокруг кладбищенская тишина. Нет ни машин, ни голосов, ни детей, ни бабушек на лавочках. Умер даже ветер. Несколько человек здесь все же есть. Они лежат сбоку дома и на стоянке, накрытые верхней одеждой. Я не хочу на них смотреть. Боюсь, что увижу кого-то из знакомых. Вся жизнь в моем городе сейчас тлеет в подвалах. Она похожа на свечку в нашем отсеке. Погасить ее - нечего делать. Любая вибрация или ветерок и наступит тьма. Я пытаюсь заплакать, но у меня не получается. Мне жаль себя, моих родных, моего мужа, соседей, друзей. Я возвращаюсь в подвал и слушаю там мерзкий железный скрежет. Прошло две недели, а я уже не верю, что когда-то была другая жизнь. В Мариуполе в подвале продолжают сидеть люди. С каждым днём им все тяжелее выживать. У них нет воды, еды, света, они даже не могут выйти на улицу из-за постоянных обстрелов. Мариупольцы должны жить. Помогите им. Расскажите об этом. Пусть все знают, что мирных людей продолжают убивать."

Надежда, Мариуполь

"Історія одного подарунка.
Сьогодні рівно два тижні після трагедії в Дніпрі. Відбулося поховання 17-річного Максима Богуцького.
Час вирушати на помінки. Навколо цвинтар, десятки пар очей з пам'ятників і ми... стоїмо з зеленим фартухом.
Дмитро (45) і Тетяна (47) затримуються, щоб показати мені його. Це абсолютно єдине, що у подружжя залишилося на згадку про їхнього 17-річного сина Максима, який загинув в той день, знаходячись в квартирі (а батьки пішли раніше в гості).
Я вперше зустріла його батьків на другий день рятувальних робіт - в них була така величезна надія в очах. Вони показали свій дім на 7 поверсі, точніше лише кухню, все, що лишилося, і сказали - "бачите, там досі вісить зелений фартух на холодильнику, подарунок сина з першої стипендії". Наступного дня вони вмовили рятувальників дістати цю річ з уламків.
Цю квартиру, з краєвидом на ріку Дніпро, подружжя придбало рівно 10 років тому, і обожнювали ії. Наразі від машини, квартири не лишилося нічого, всі речі, і головне фотографії - все перетворилося у попіл.
**У першому коментарі є детальне відео квартири, яким поділилася Тетяна - зовсім нещодавно знімала його, на ньому присутній і живий Максим, і можна побачити як все виглядало.
Тетяна розповідає: "ми були дуже дружня родина. Максим завжди був з нами. Я завжди думала - як мені поталанило з сином. В нього було чудове почуття гумору, він любив готувати і навчатися новому".
На поховання прийшли друзі і з дитинства, і з університета "Політех", де Максим цього року вступив на перший курс програмування. Всі казали одне - який він був добрий й підтримуючий.
Саме поховання було важким: ховали його з накритим простирадлом. Тетяна тримала часто труну, дивилася на його портрет вдалечі і моторошно посміхалася якимось своїм думкам. Навколо всі ридали, а вона повторювала "не можна плакати, не плачте, Максим це завжди забороняв".
В якийсь момент Тетяна майже втратила свідомість, іі ледве підхопив чоловік...
Під кінець священники також не ховали своїх сліз...
Ця історія для мене - про всю безодню горя війни, яка забирає у людей абсолютно все.
Дитину, дім, речі, й навіть всі фото разом.
Все, що лишилося від "того" житті - цей зелений фартух."

Оксана, Дніпро

"До 24-го лютого ми, як і більшість, нервували, але повірити до кінця в можливість війни не наважувались.
Ранок 24-го розбудив звуками вибухів і телефонних дзвінків. У сповіщеннях від брата, який зараз боронить нас під Харковом, було коротке повідомлення: почалось, будьте обережні.

Усі наступні години й дні були наче в тумані. Як бути обережними, що робити, чи надовго це і чи насправді? Виявилось, що насправді й надовго. Ми – дві жінки й песик – склали рюкзаки й затамували подих. Що відчували? Паніка, страх, неможливість повірити, розгубленість і ще раз страх. Пам’ятаю, як глибоко я дихала, аби не задихнутись від усвідомлення. Подзвонила батькові в Кривий Ріг, намагаючись встигнути до того, поки він почує новини, заспокоїти. Він якраз був на вранішній пробіжці, і я відчула, як під його ногами задрижала земля. А я в цей час чимдуж старалась, аби не дрижав мій голос. На вулиці тим часом почали гудіти машини. На нашому малому спальному провулку, де й світлофора нема і їздять три машини на годину, була вервечка автівок. Це також лякало: всі (було відчуття, що всі) десь їдуть. А ми лишаємось.

За ті декілька годин ранку 24-го лютого ми всі змінились. За один ранок. Ранок, коли почалася повномасштабна війна.

Ми ходили вигулювати нашого собаку і бачили поодиноких людей з рюкзаками, валізками й переносками, з яких стирчали стурбовані носи чи хвости – коти, птахи, хом’ячки – хазяї боялися лишати їх самих і брали із собою всюди. Здавалося, що це все не може бути правдою. Сірий лютий, напівпустинні вулиці й звуки вибухів.
Уже другої ночі ми були в підвалі разом із сусідами – дорослі, діти, тварини. Усі одномоментно стали близькими одне одному. Я запам’ятала навічно, як чотирирічна дівчинка запитувала свою маму: ми ж не помремо, ти ж нас врятуєш? І мама притискала її до себе, ховаючи сльози відчаю.

За перший тиждень повномасштабної війни в Києві ми навчились відрізняти за звуками гради й чи ракети летять до нас або від нас. Наловчились між тривогами вигулювати собаку, пекти млинці, бігати в крамницю за необхідним. Пам’ятаю чергу в маркет після дводенної комендантської години. Повз проходять чоловіки з тероборони. Усі 4 кілометри черги починають аплодувати. Лунає: Слава Україні! Героям Слава! Чоловіки усміхаються й вигукують: Україна непереможна! Ми починаємо ридати. Сльози зворушливості.

Ми знали, що нас захищають. А ще сподівались, що наш «пенсійний», як ми його звемо, київський район не буде зачеплено. Але саме він граничить із Бучею та Ірпенем. Тому, коли нашою вулицею проїхав БТР, ми не витримали напруги й, кинувши до рюкзаків по дві футболки й корм для улюбленця, рушили на вокзал.
Черга у потяг, а потім 12 годин дороги стоячи в тамбурі. На одних проміжках дороги провідниця наказала вимкнути телефони, на іншому – терміново присісти, бо обстріл, на третьому їдемо так, наче пробираємося навшпиньки. Увесь шлях потяг із вимкненим світлом. І я раптом піймала думку: якщо ми виживемо, то ось тобі новий досвід, якого б ти ніколи не отримала, якби лишилась на місці. Тепер ти маєш досвід евакуації. Болісний, але досвід. І в цьому досвіді були моменти, коли ми знову ревіли від зворушливості: на деяких станція у вагон волонтери закидували ящики з їжею, водою, памперсами, оскільки були пасажири, які хапали дітей з будинку, що вже палав. І ця допомога для них – єдине, що вони зараз мають.

П’ять днів ми провели у Львові. Було дивно спостерігати, як люди ласують напоями та десертами в кав’ярнях, спокійно ходять вулицями, голосно сміються. Але довкруж усе ж відчувалась сторожкість, усі наче були на низькому старті в очікуванні найстрашнішого.

Потроху за ці п’ять днів ми стали звикати до життя без сирен. Коли ти певний час живеш у стані постійного напруження, тривожних звуків, бухання зброї, то якось, хто його знає як, але звикаєш до цього. Спритніше бігаєш, швидше реагуєш, автоматично підхоплюєшся, врешті – стрибаєш краще за Бубку.

Потрапивши в зону умовної тиші, поволі розслабляєшся. І якщо перші два дні нас сіпало від фантомних сирен, то на третій день ми навіть перестали тримати піднятими в постійній напрузі плечі. Але на ранок п’ятого дня загула сирена.

Мабуть, у психології є для цього своя назва. Я ж назвала це ефектом повернення. Бо коли о четвертій ранку ми підкинулись від звуку львівської сирени, це було страшніше за київські чи не щогодинні тривоги. І рішення було прийнято відразу – їхати далі. Ми не думали, де нам буде краще, не обирали країну за кліматом чи ще чимось. Ми обирали автобус, який візьме нас із собакою. І через добу вже були в Чехії.

Нам пощастило із людьми, які нас прийняли до себе, пощастило із місцем проживання – Прага – найкрасивіше місто Європи. Але якби ж цей приїзд був за інших умов. Ми ходили, наче чумні, не помічаючи краси, відчували себе чужинцями й наче нахлібниками. Усе, що ми бачили, сприймали крізь одну призму. Призму війни.
Очі ловлять зовнішні прояви світу, а мозок миттєво прогнозує ситуацію.

– ух, які великі скляні балкони!
– погано ж, під час вибухів дуже небезпечно.
– о, яка маленька собачка!
– так, з такою зручно під час тривоги або евакуації, сховав під куртку й біжиш.
– які неймовірно красиві старі будівлі!
– добре, що їхні сусіди не росія, інакше б рано чи пізно й тут варварськи б усе нищили.
– яка цікава споруда!
– ох, як від вибухової хвилі вона б осипалась на скалки.

Проте привітні чехи, величне місто, дихаючі історією костьоли, сердечні хазяї, які нас прийняли, відігріли наші душі, наскільки це було можливо, і ми стали збиратись додому. Розуміли, що війна триває, небезпека лишилась, але наші серця лишились там, у лютому, в Україні. І тільки ми перетнули кордон рідної землі, я відчула алогічне щастя, що сповнювало мене по вінця – я вдома! я в своїй країні, яку ми нікому не віддамо!

Дивно, але під звуками сирен, проте вдома, почуваєш себе спокійніше, ніж у тихій чужині. Там ми постійно скролили новини, перевіряли купу чатів, сіпались від кожного дзвінка. А вдома ми робимо свою справу, працюємо, зустрічаємось із друзями, донатимо ЗСУ, чухаємо нашого песа-мандрівника, шарудимо вже осіннім листям, тримаємось.

Ми пам’ятаємо кожне: як ти? де ви? живі? любимо вас! обіймаю тебе! чим допомогти? скинь номер картки! ми переможемо!

Ми ніколи не забудемо, хто наш ворог. Ми знаємо, якою ціною виборюється кожен наш ранок і вечір.
Вони хочуть нас знищити, залякати, але ми – не вони. Війна може відібрати багато чого, але вона не здатна забрати нашої людяності, сутності, української ідентифікації. Ми інакші. Ми сповнені любові до нашої землі й люті до них, і ця суміш сильніша за будь-яку ядерну зброю.
Ми своєю любов’ю відродимо все понівечене, відбудуємо, відновимо!
А вони, що прийшли до нас у лютому, – від нашої люті й поляжуть! "

Леся, Київ

The Writings from the War / Я пишу з війни collection consists of testimonials of Ukrainians about their experience of the Russian invasion of their country. The project’s archiving coordinator Alex Averbuch periodically deposits firsthand testimonials transmitted to the project team from various hiding places; from shelters, train stations, and refugee camps; from besieged cities. The project’s team also includes Valentyna Vzdulska (the initiator of the project), Daria Bairak and Maryna Solohub (SMM managers and co-coordinators), as well as numerous volunteers assisting in translating the testimonials and maintaining project platforms (website, social media).

The mission of Writings from the War is to collect, preserve, and disseminate these testimonials, both in the language of the original and English translation, so as to provide a documentary source for researchers, academics, students, journalists, artists, and the public in general. There are testimonials by soldiers, volunteers, doctors, drivers, teachers, animal rights activists, cooks, artists, and scientists – people of all professions; by adults and children, displaced persons, rescuers and the rescued – in short, anyone interested in sharing their experience with the world. This is a panoramic picture of the wartime “everyday,” reflecting private experiences during this catastrophe. All the testimonials have been provided to the project team by the witnesses themselves, and every story has a title, and a record of the person behind it.

The project has been carried out since March 2022 in collaboration with the University of Alberta’s Kule Folklore Centre.