"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:
– Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
Епізод 2:
Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
– Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
– Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
– От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
Епізод 3:
Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
– Добрий день!
– Добрий.
– А мені вже два місяці, як 18 год було!
Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
– Ну, вітаю..
– Так я і паспорт магу паказать!
– А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
Охрініваю повторно..
Епізод 4:
Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
– Це хто???!!! Шо нада?
Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
– Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
– Єммм.... (аж в ступор вігнала)
– В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
– Слухайте, а ви часом не Аліна?
– Аліна...
– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
– СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
Охрініваю:
– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
... Тиша... Майже пошепки:
– Що, правда?...
– Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
– Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
– А де він?..
Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
– Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
– Ємм...
– ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
– Тільки їдте через...
Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.
На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса"
Olexander --
"Мій дім, міцний бетон і гарна цегла
Виявився паперовим
Мій дім, де стіни носили мої малюнки
Скинув їх як осіннє листя
Дім, де дитина вчилася бігати і сміятися нестримно,
А ми вчилися бути батьками,
дім став міражем
Скільки тих прекрасних дрібниць, які я не врятувала з цього дому
Дім, де лишилася половина мого серця.
Моя наївність, радість та легкість, що вигоріли повністю.
Але є ми. Ми є.
А, значить, буде і дім."
Євгенія, Київ
"Київська область звільнена і тепер я можу написати.
24.02.22 мене розбудила Vera -- слідом за нею подзвонив колишній чоловік, що він забирає молодших дітей і щоб я зібрала їм речі. Я в шоці та паніці почала читати новини та паралельно збирати речі. Коли Стас доїхав до мене вже була новина про гелікоптери над Гостомелем та війська орків зі сторони Білорусії, тому я трохи невпевнено спитала чи це хороша ідея їхати в ту сторону. Вони поїхали. По дорозі на їх очах були збиті гелікоптери. Їхнє село Озера знаходиться за Бучею, Гостомельський аеропорт поруч. По приїзду вони одразу влетіли в будинок і побігли в підвал. Речі із машини діставали трохи згодом, коли над головою нічого не літало. Будинок там великий, таунхаус на 4-6 кв (не пам'ятаю точно). Із їхньої квартири вхід та вихід до підвалу тільки з середини квартири. З іншої сторони будинку залишилась одна родина (3 дорослих та 1 дитина) - у них вхід до підвалу був з вулиці. Сусід колишній АТОшник і це їм трохи допомогло в подальшому, коли в село зайшли орки. Після підриву мосту в Ірпені стало зрозуміло, що повернутися назад вони вже не можуть. У Стаса залишалось трохи менше пів баку пального в машині. Було прийнято рішення чекати ліпшої нагоди для евакуації тощо. Всі 2,5 тижні вони провели в підвалі, з рідкими вилазками на перший поверх приготувати їжу, сходити в туалет. Перші три дні Тіма постійно ловив панічні атаки і дзвонив мені кожні 1-2 години. На третій день в селі зникло енергопостачання та мобільний інтернет. Протягом двох наступних тижнів Стас дзвонив мені тількі вранці та ввечері. З дітьми я могла поспілкуватися раз на 3-4 дні протягом 2-3хв максимум. Телефони/планшети заряджав в машині. Воду вони встигли набрати у ванну тощо. Коли був сніг набирали його у відра щоб була вода для туалету, а воду в ванній берегли для їжі. Коли залишилися без газу то знайшли тандир у іншого сусіда і бабуся в ньому випікала хліб. Сусід, почепивши білу пов'язку на руку, сходив до лісопілки (~ 1км) і приніс звідти буржуйку і поставив до себе у підвал. Решту днів до евакуації готували їжу на ній. Гради стояли за їх будинком за городами в лісозмузі. Танки їздили туди-сюди по вулиці постійно. Розверталися прямо в дворах будинків. Орки хотіли поставити якесь радіообладнання в їхньому дворі, але сусід якось домовився з ними і їх двір не чіпали. Брати з колодязя воду людям не дозволяли: "ще раз тебе побачу - застрілю". Але сусід-АТОшник якимсь чином роздобував воду. Напередодні їхньої евакуації до них зайшли кадирівці і забрали у Стаса три його телефони. Телефони дітей та бабусі вони не знайшли. Сусіда та ще двох чоловіків забрали на допит, за три години випустили. Евакуація. Я слідкувала за обстановкою навколо них і просила Стаса не геройствувати і чекати. Він слухав новини по радіо, а я читала новини та бачила фото розтріляних цивільних, які намагалися виїхати. Я сварилась з близькими, які хотіли допомогти мені з евакуацією із Києва, я сварилась з близькими, які підіймали тему евакуації моїх дітей. Все було не на часі і дуже мене ранило. 09.03.22 почалась офіційна евакуація з Бучі, Гостомелю та Ірпеня. По селу пішли чутки, що будуть автобуси до Львову і я просила Стаса не приєднуватися до тих колон, тому що наші вивозять тільки в сторону Києва і їх можуть вивезти в Білорусію тощо. Брат Стаса почав дзвонити депутатам, волонтерам тощо в тій місцевості (бо він проживав в тому будинку і знав людей в тій окрузі) щоб домовитись з орками дістатися до зеленого коридору в Бучі (після них ще двічі змогли вивезти людей звідти, потім орки збирали списки людей, що залишилися, і збиралися їх вивозити до Білорусії, але наші прийшли раніше). 10.03.22 наших не випустили із села із-за постійних обстрілів. В цей же день до них приходили кадирівці. Танки вже стояли за їх забором в городах.
11.03.22 їм підтвердили виїзд о 10 ранку, але виїхати із села вони змогли тільки о 12:30. Вони мали доїхати до точки А і приєднатися до іншої колони машин, які прямували в сторону Бучі. Та колона їх не дочекалась і поїхала без них. Стас на зв'язок не виходив. Десь о 14:30 мене набрав Стаса брат і сказав, що є інформація, що дві колони машин дісталися до основної. Нам залишалось сподіватися, що Стас в тих колонах. О 16:30 подзвонив Стас і сказав, що вони в Білогородці. О 19 вони були у мене. Ті обійми та сльози дітей я не забуду ніколи. Я досі не викинула папірці, які були в усіх карманах дітей, з моїм номером телефону та Стаса брата... Після заблокованих в Бучі 50-ти евакуаційних автобусів, обстрілів колон з цивільнними, мені було страшно. Ніч напередодні евакуації я не могла заснути. Я змогла заснути тільки після того, як замість жахіть, які приходили в мою голову, я змогла уявити себе великим білим янголом, який крилами обіймає машину, в якій мої діти разом з татом та бабусею. Моїм пощастило. Вже в дорозі до Хмельницького бабуся сказала: "було так страшно, але здавалося, що хтось нас оберігає". А я згадала свого янгола та заплакала. Моїм пощастило. Мої молодші вже три тижні в безпеці. Але я не знаю скільки часу має минути щоб цей біль за своїх та інших минув. Це неймовірно боляче та страшно 💔
П.с. фото в цей день рік тому. Я мрію знову побачити ці посмішки на обличчях дітей."
Вікторія, Київ
"Багато галасу тут у вас через фоточки хрузьких із речами, які вони врятували разом із собою від злочинного режиму та вивезли в безпечні місця, де тепер дуже страждають по бєрьозкам, Толстоєвькому і Чайманінову. Там серед речей бібліотека на нормальну таку вантажівку, портрети батьків у рамках, сковорідки та щось таке ще щемливе і дороге кожному хруському.
Я жіночка практична, коли тікала від війни, ретельно зібрала всі фамільні коштовності: улюблені сережки з алмазами 1826 року випуску; всі придбані мною та моїм чоловіком каблучки з діамантами, індійськими сапфірами, сапфірами падпараджа; намиста; великі кулони з брилами бурштину; китайські перли - рожеві та білі; бабусині золоті годинники, свої годинники з діамантами; все, що дарували Насті хрещені та бабусі та ще багато чого.
Все разом з тачкою згоріло на Яблунській. Після деокупації чоловік знайшов тачку та весь цей мотлох у багажнику. Вигляд мій скарб мав дуже ефектний. Як колишній стиліст з глянцю вам кажу, от, якби все якось розʼєднати та на мене напнути, то була б шикарна фотосесія в стилі "дякую, що не навпаки".
А не це ганьбисько зі сковорідкою."
Євгенія, Буча
"Вже декілька разів хотіла написати пост і не вдавалося. Просто почитайте це.
— Уяви нас три сімʼї в одному домі. Скрізь стріляють. Ми під обстрілами постійними з дітьми. На нервах в усіх жінок пішли місячні. Ні прокладок, нічого. Виходили на вулицю підмиватися снігом. А що було робити?
— Ми виізджаємо на евакуацію. Наша машина остання. Коли їхали танки російські, повалили всі дерева. Чоловік вийшов з машини, відкидати ці дерева, бо машиною не проїхати, а я мала сісти за кермо. Я все забула. Я в стресі забула де тормоз, де газ. Я кричу йому сідай за кермо, бо я не можу. Я вибігла і відкидала ті стовбури, чоловік з дітьми проїжджав, а я на ходу заскакувала в машину під свисти куль і череду автоматну.
— Уяви ми їдемо з Озер (це село біля Гостомеля геть практично біля аеропорту) по цій вулиці. І все на власні очі бачимо: трупи, розстріляні машини. Мене так почало трусити, я не могла зібратися, а діти ревіли і кричали.
— 8 березня ми вирішили їхати, бо евакуація декілька разів відмінялася. І от з дітьми сіли в машину (дітям 5 і 3 роки). Приїхали до меріі, де мала бути колона евакуаційна. Ми прочекали пʼять годин, звʼязку нема, світла нема, стемніє, то нас просто розстріляють. І тут бачимо, що в одного з натовпу водія, здають нерви і він на газ і пролітає, всі водії запригують в машини і за ним. Так самостійно утворилася колона і ми виїхали з Бучі. На свій ризик, бо ідучи дорогою розстріляні машини, а з однієї жінка випала, коли її застрелили і так лежала. На все життя ця картина перед очима.
Це лише коротенько про те, що я чую від тих, хто лишався в окупації в Бучі, Гостомелі, Ворзелі."
Юлія, Київська область
"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299
https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.
"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.
