Affichage de 1020 résultats

Description archivistique
120 résultats avec objets numériques Afficher les résultats avec des objets numériques
CA BMUFA 0269-7-141 · Dossier · 1964; 1972; 1975-1977; 1981; 1989; 1992-1993; 1995; 1998-2000
Fait partie de Ivan Lahola collection

File consists of textual records. It includes thank you letters to Lahola from the Canadian Foundation for Ukrainian Studies, Certificate on behalf of 50th anniversary of the liberation from concentration camps, Certificate in grateful recognition of Lahola’s continuing support from Ukrainian Canadian Social Services, Certificate from Ukrainian Youth Unity, Certificate from Canadian Foundation for Ukrainian Free University, Citation in appreciation of service on behalf of the credit union, Certification from UCC, The Alberta Hetman Award; 2 Certificates from the Brotherhood of Ukrainian Catholics in Canada, Certificate from the Fort Edmonton Historical Foundation, Certificate from the League of Ukrainians in Canada, Certificate of membership of Ukrainian public catholic society, Certificate on behalf of Lahola’s donation to the Stepan Bandera Centre of national renaissance, Certification of attending a course of Instruction and the completion of examination in First Aid to the injured, Certification of completion of the course Metrication for welders, machinists and blacksmiths; 3 Lahola’s business cards.

CA BMUFA 0269-7-149 · Dossier · 1991; 1995-2001
Fait partie de Ivan Lahola collection

The file consists of handwritten letters to Lahola from family and friends, nomination of Lahola for Hetman Award, memories of Lahola, media release about holocaust survivors, letter about Ivan Lahola from World League of Ukrainian Political Prisoners, Lahola’s biographies, Taras Shevchenko Medal Nomination Form, copy of the photo of Ivan Lahola, Resolution of the first World Congress of Ukrainian Political Prisoners, letter to Lahola from UCAMA.

Марина, Київ, 03-26-02
Dossier · 2022-02-24
Fait partie de Writings from the War project

"Вранці 24 лютого я прокинулася від того, що чоловік бігає по квартирі і шукає пусті пляшки, набирає воду у ванну і всі пусті ємності. - Ти чого? - питаю. - Війна почалася. Я не плачу, я починаю складати в наплічник документи і запасну білизну для дітей. За вікном глухо чути вибух. Того дня ми не поїхали, я не хотіла. Дві доби ми чекали у ванній, дивлячись, як все ближче до Лук'янівської падають снаряди. На третій день посадили своїх 5и річних близнюків в машину і поїхали в бік заходу України, в невідомість. Назустріч нам по трасі їхали танки і інша важка техніка. - Бібікай, це ж наші! - кричу. - А може і ні? Машини сунулись в три ряди, повільно, мовчки. Над потоком машин почувся гул літака, потім ще одного. Пролетіли низько. Все обірвалося на секунду, але ні, полетіли далі. А ми рушили в довгу дорогу, де були добрі люди, які залишали нас на ніч, на тиждень, кордон із 10 годинами пішки. Врешті я з дітьми у безпеці, а мій любий чоловік вдома допомагає організовувати вивезення біженців з харківщини. Мрію повернутися додому, аби всі були живі і було куди повертатися. А мій син і тут, в Польщі, питає мене "Мамо, а в нас не попаде бомба?""

Марина. 36 років, з Києва.

Богдана, Львів, 10-13-06
Dossier · 2022-03-14
Fait partie de Writings from the War project

"Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети. У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка."

Богдана, Львів

Зоя, Вінниця, 16-26-06
Dossier · 2022-02-28
Fait partie de Writings from the War project

"Воєнні нотатки, день 5.
Диверсанти, качалки і шкарпетки від св. Миколая. Звоню мамі:
Як ти?
Поїла, намагатимусь трохи поспати. Ось зараз качалку з рукава вийму і ляжу.
???
Патрулювали вночі будинок.
Хто?
Ми з тьотьою Тенею і дядью Толею. (Це наші сусіди по поверху, я знаю їх майже все життя. Тьотя Таня - мамина ровесниця, переконана пацифістка, вона належить до спільноти християн-баптистів. Дядя Толя - незмінний очільник квартирного кооперативу вже 36 років, має за 70 років.)
Ти ж собі уяви, що ті падлюки придумали - у них бракує вибухівки взривать будинки, то вони пробираються в підвал і руйнують трубу каналізації. Раз - будинок тоне в гімні, бомбосховища нема, люди у відчаї. То ми з вечора самоорганізувалися. Одна людина постійно чергує в підвалі, і по двоє в будці конс'єржки - один на лавочці сидить, а другий ховається. Сьогодні графік складемо. Але ми першими пішли.
Розумно.
А яка в нас зброя? Пляшка - розіб'ється. Палка від швабри - довга. Костура в мене нема. То ми подумали і взяли по качалці для тіста. Дуже удобно - гладенька, чистенька, зручно в руці тримати. І в рукаві можна сховать. Я такого светра вділа, широкого.
Сидимо ми з Таньою, якраз ротація в нас була - між лавкою і будкою. Аж воно лізе. Ну ми йому і влупили. По-два рази. Вирубили. Тьотя Таня, ти ж її знаєш, плаче: "Жалко його", плаче, але б'є. А я їй кажу: "Не плач, чого він сюди приперся". То ми його вирубили. І викликали тероборону.
Прийшли два хлопці. Такі молоді, красиві, в амуніції, з автоматами. Один того вилупка забрав. А другий лишився біля нас - чекати, чи ще хто не полізе. Ну я показую на автомат й кажу: "Махньомся нє глядя". Він дивиться здивовано. Тоді я витягаю качалку з рукава. Він починає сміятися. "Тьотю, ви його справді качалками?" - "Синку, сам подумай, ну яка в мене ще зброя. Була качалка і кухонний молоток, битки робить. То качалка зручніша". Помовчали трохи. Я його питаю: "Синку, а як воно?" - "Все харашо, тьотю. Ми їх б'єм. Ото тільки нога в мене болить на мороз. А як в АТО був, то два поранення в ногу. Так - не болить. Це сьогодні мороз, то ходити можу, а стояти нє." - "Синку, а хочеш подарунок від тьотки? Я ж, бачиш, своя, бойова." Сміється. "Який подарунок?" - "Ну як на Миколая". Каже: "Хочу". "То жди мене тут". А в мене 35 пар шкарпеток в'язані запаковані й не відіслані лишилися. То я йому й винесла. Подякував, перевзувся. Я тоді кажу: "В мене ще варення і чай спаковані. Перед комендантською годиною забрати не встигли. То ти заходь після чергування, забери". А тут і ранок настав.
... Я сміялася і плакала. Мама:
Он цигани танка вкрали. А ми шо, хужі? Качалками їх заб'ємо, а Київ не здасться. Така от вранішня "Слава Україні!"
(І так, це Троєщина.)"

Зоя, Вінниця, родом з Києва

Varvara, 15 years old, Kyiv, 17-26-04
Dossier · 2022-03-13
Fait partie de Writings from the War project

"Due to war many unpleasant things happened. I am very worried about the fact that most of my classmates are abroad now and no one can say when will they come back. My close friends don't even chat with me as often, as they used to, and some of them even transferred to other schools. In this situation I am very afraid, that they may stay there for very long and I will not be able to see them again for a long time. The parents of my friend had acquaintances, who lived in Irpen and died, which made me even more worried about my friends. Moreover I often get scared due to explosions, and sometimes I can even hear them at night. As the result I have to sleep in the hallway at these moments, and it is terrible, because my back aches if i lie on the floor for a long time and I still remember, how I couldn't fall asleep because I didn't want to get scared of the airstrikes again. I didn't have to go to the basements a lot, but I remember how I went there and it was very crowded, dusty and there were even people, who stayed there all day long, some of them even were with babies and pets, because they were too afraid. I really hope and believe that this terror will end soon and life will get back to normal, and all people will understand the terror, caused by russian invasion to Ukraine."

Varvara, 15 years old, Kyiv

Олена, Ірпінь, 21-10-01
Dossier · 2022-03-10
Fait partie de Writings from the War project

"Історія спасіння моєї родини та Герої України.
Зараз після 4 днів, все здається, що то було якесь кіно, що такого не може бути. Крім того, наша реальна історія порятунку, а зараз все більше історій сумних.
Мені все ще важко описувати деталі, але потрібно написати про Героїв! І їм теж потрібна допомога і моїй родині зараз.
8 днів ми думали, що так і повинно бути ще трошки і Україна переможе. Вибухи, обстріли було чутно, майже без перерви. На 7 день перестрілка біля будинку нас налякала. Ніч ми збирались, шукали авто, щоб 3 км доїхати до евакуації. Зранку роздали всі припаси бабусям сусідкам.
Перед самим виходом пролунав вибух дуже сильний і близько. Ми замислились сидіти страшно і виходити. Значення "руская рулетка" набуло справжнього сенсу.
Але пішли двое дорослих трое дітей. 3 км пішки під обстріли навколо та вибухи. Сказати, що це було страшно...
Дійшли до Ірпінської Біблійної Церкви де проводилась евакуація на волонтерських засадах організована мережею Бабтисткої церкви. Нам пощастило бо швидко швидко роздали паливо, що привезли людям з власними авто.(палива не було вже в місті).
Під вибухи зі сльозами нам довелось розділитися по автобусам, бо малі діти сіли в бус з віконцем, а старші в бус без вікон грузовий. Набили всі машини людьми, всіми хто добіг. Їхали колонною сподіваючись, що такі дадуть зелений коридор... Игорь Рогожинский наш водій С...трасою сказав: "Зараз найважливіший проміжок, що будь якої миті його можуть "зняти", як водія..." А те що там вже не раз таке було...і що зелені коридори не зелені, а червоні це вже знає вся Україна.
Коли ми виїхали 8 годин до міста В...ми їхали у повній тиші та безпеці, я була в шоці і досі, бо я думала що кругом війна та вибухи, а виявилось що ми прожили в гарячій точці....
Поки їхали ми дізналися що через 15 хвилин після нашого виходу з дому був обстріл на бомбили нашу вулицю та будинок наш. Горіли будинки поряд, знесло дах поряд, наш залишився без вікон та балконів(на той час). Багато сусідів постраждали, відірвало кінцівки, важкі поранення.
Нас врятувало рішення в 15 хвилин!!!
У В...нас розмістили в церкві нагодували, заспокоїли, поклали спати. І виявилось що це все вони самі організувалися та допомогають. Тому хто хоче справді допомогти і має змогу це реальні рятівники що вивезли з гарячих точок сотні, тисячі людей.
Нами опікувалась церква 3 дні поки ми прийшли до тями та відпочили, годували, кормили, давали дах та везли куди потрібно.
По дорозі нам допомогали бог через людей, божі люди і інші. Славна Україна! Славними людьми!
Я прошу по можливості підтримати реальні пункти Бабтистів, що врятували та продовжують рятувати життя людей, дітей.
Мої Герої! Герої моєї родини!
Церква Церква Євангельських Християн Баптистів м.В...Солецький Андрій Олександрович 4149 4393 1697 7184
Церква Євангельських Християн Баптистів.
Чернівецька область с. Р... Віктор Мельник 4441 1144 1236 2103
Мої герої в дорозі безмежна вдячність за допомогу це все Герої мирні в тилу:
Виктор Барляк
Виталий Заставнецикий
Лена Бабчинская
Всім вдячна хто молився за нашу дорогу до безпечного місця.
Завдяки вам всім ми вижили та потрапили в безпечне місце.
Ми залишись без дому, з рюкзаками за плечима з документами. Ми раді що живі, це саме головне.
Перша частина історії про перебування в Ірпені ще буде, і те що тепер історія, кожного дня, бо тепер кожен день не відомість...
Буду вдячна і за підтримку нашої родини
Лесечко Олена Олександрівна
5168745013910697
Моя родина доньки Поліна та Ліза, син Нікіта, батько дітей Виталий Лесечко та я будемо продовжувати все життя дякувати людям. Вже вдячні хто допоміг нам матеріально, донька забула телефон вдома, вже купили, зв'язок зараз життєво необхідний.
Вибачте за помилки в тексті, така я.
І історія реальна.
Дякую Богу!
Слава героям України на передовій та в тилу!!!
П.С. Як могла коротко розповіла...багато деталей упустила важливих.
Шукаю роботу в тилу, залишаюсь в Україні, допомогаю всім чим зможу. Якщо ми всі згуртуємось ми не переможні!
АЛЕ ще важливе, якщо поряд вибухи чи перестрілка рятуйте дітей і себе одразу, не чекайте що це мине.

психологнавсюголову

борщперемога

війнаУкраїна"

Олена, Ірпінь

Dossier · 2022-02-24
Fait partie de Writings from the War project

"Жінки, діти й люди з інвалідністю в будь-який критичній ситуації страждають у першу чергу. Карантин у 2019, війна у 2022 ще більше оголили їхню вразливість. Тому ми розпочинаємо цикл історій про те, як війна вплинула на сім'ї, де є люди з інвалідністю. Ця буде перша.

“Синку, з днем народження! Вставай, нас бомблять!” - так почався ранок для Вікторії і її двох синів з інвалідністю. Їхнє життя, як й життя мільйонів українців розбилось на друзки ранком 24 лютого.
Того ранку, як і завжди, Вікторія встала рано. Її молодший син Захар, що має ментальну інвалідність, відвідує центр денного догляду, який знаходиться доволі далеко від їхнього дому. Це дає можливість жінці працювати нянею, щоб винаймати квартиру й утримувати синів. Поки Віктоіря збиралась — почула вибухи, що пролунали одразу в багатьох українських містах. Спочатку вона сподівалась, що все швидко скінчиться. Але свист ракети, що наближалась, прискорив рішення виїхати з Києва.
Старшого сина розбудила словами: “Синку, з днем народження, вставай, нас бомблять!” - 24 лютого Богдану виповнилось 17 років.
Сім'я швидко покидала у валізу найнеобхідніше (вже за пару днів з'ясувалось, що вони не взяли й половину потрібного) і сіла у машину. Але покинути Київ їм не вдалося. Перелякані містяни масово намагались втікти з міста. Після трьох години у заторах їм так і не вдалося виїхати західному напрямку. Тоді Вікторія прийняла рішення їхати до мами у село. Хто міг подумати, до чого призведе це рішення.
Перший день пройшов спокійно. А з 25 лютого повз їхній будинок у чернігівської області почали рухатись колони російської бойової техніки, постійно лунали вибухи, літали літаки. Захар почав мало і погано спати, став збудженим і агресивним - так в нього проявляється страх і тривога. 9 березня Вікторія вирішила їхати далі й за 16 годин у дорозі вони були вже на Західній Україні. Батьки Вікторії прийняли рішення залишитись вдома, “у своїй хаті”.
Навіть зараз, в умовній безпеці, Захар не заспокоївся. Хлопчик не може приймати заспокійливе без консультації з лікарем — він приймає серйозні ліки под епілепсії. Старший, Богдан, зміг опанувати паніку першого дня і тепер є підтримкою для мами.
В Україні Вікторія не почувається у безпеці й хоче їхати далі, за кордон, але не може робити це наосліп. Для Захара дуже важлива рутина, режим, відвідування занять, тому спершу треба знайти центр денного догляду, який хлопчик зможе відвідувати. З цим їй допомагають працівники ГО “Родина для осіб з інвалідністю”, центру, який Захар відвідував у Києві.
Невідомо, чи їй вдасться домовитись з власником квартири у Києві про пільговий період оренди, поки триває війна, чи вдасться забрати звідти свої речі. Але в Україні її нічого не тримає, а для дітей з інвалідністю за кордоном є більше можливостей для соціалізації й реабілітації. Якщо все складеться — Вікторія планує залишитись там.

ITestifyWar

WarStories

DisabilitiesWar

StandWithUkraine"

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Вікторії

Alexander, 116-10-03
Dossier · 2022-05-17
Fait partie de Writings from the War project

"Хроніки війни

Один із найтепліших спогадів за час мого військового життя.

Це було коли ми поверталися зі соборів в Гондурасу (військові знають що це за місце). Це були виснажливі 3 дні, змагання серед взводів. Ми ретельно до них готувалися, щоб показати все на що здатні.

Літня спека, небо без хмариночки, 3 дня на полігоні з повною викладкою. Стрільби, медицина, евакуація пораненого в повному обладунку на спині, топографія та багато іншого.

І ось ми сидимо в автобусі до Києва, спітнілі, втомлені, але задоволені собою.

Тоді мої побратими почали розповідати про своїх дітей. Уявіть, взвод втомлених солдат, і кожен розповідає "А ось моя така...", "А мій таке учудив...". Цей спогад назавжди закорбується в моїй пам'яті.

Цей спогад відображення того за що кожен із нас стоїть, чому кожен із нас вдягнув форму і взяв до рук зброю.

Дехто радіє, що в такі важкі часи війни у нього нема дітей, а мені дуже шкода з цього приводу.

Я радий, що зараз мій хрещений Олег в безпеці, і я роблю все що від мене залежить щоб він міг повернутися додому.

Єгорушка якось казав, що мої вишкіли у батальоні дуже агресивні, і він виховує Олега як цивілізовану людину, яка перш за все вміє домовлятися, і навіть не покупає йому іграшок у виді зброї, як це було заведено у нас в дитинстві.

Тоді я йому відповіл, що ми двоє бажаємо щоб Олегу ніколи не довелося брати до рук автомат, але для цього вони з Ольгою виховивають його як гідну людину, а я беру цей автомат сам.

Це нагадування для мене, що за спинами наших захисників стоїть не просто земля, не просто Україна, за нашими спинами щасливе майбутнє наших дітей.

Я всією душею сподіваюсь, що наші діти ніколи не дізнаються що таки "прихід", "птічка", "розтяжка" та "200".

Саме тому ми сьогодні так далеко від тих з ким завжди повинні бути поруч.

Вірте в ЗСУ!
Слава Україні!"

Віктор, Рівне, 240-12-05
Dossier · 2022-08-15
Fait partie de Writings from the War project

"Запускаю руку в його труси ковзаючи по стегну, минаю шкіру його провислих змокрілих яєць у пухкому волоссі і обхоплюю долонею хуй. Витягую його назовні з боксерів та через розрізану ножицями матню штанів і наказовим тоном вже кричу йому крізь вибухи снарядів САУ над нашим окопом - сци!

Лише після того той 20ти річний малий з татухами рун по тілу та на обличчі, пушком над губами, призаплющивши очі, нарешті облишив безглуздий сором і почав з полегкістю довго і рясно мочитись під себе на еластичні носилки, увігнута під вагою тіла чаша яких вже встигла наповнитись чималою калюжею його крові.

З переламаними кінцівками, трьома осколковими пробиттями, він лежав і терпів накладання турнікетів та болісні та глибокі тампонади ран, пальцями усередину аж до проламаних кісток. Але соромився сходити під себе, як тінейджер соромиться зняти труси у спортивній роздягальні перед хлопцями-однокласниками. Поки я не наказав йому це зробити.

"Це війна. Тут завжди так" - сказав я йому якусь рандомну аморфну фразу для заспокоєння, бо не придумав нічого ліпшого.

Евакуація затримувалась.

Поруч в тому ж окопі лежав його друг, мабуть вони призвались разом, візуально видно було, що вони з однієї тусівки, мали однотипні дорогі обвіси, придбані в М-таці, схожі татухи та крутий вигляд. Ну і обоє забили болт на аптечки. Але не робитиму жодних суджень і засуджень. Бо по-різному буває.

Щоб послабити турнікети і знизити ризики ампутацій я скористався часом евакуації, що затримувалась, для тампонади їхніх ран та накладання тиснучих пов'язок. Турнікети, які хлопцям наклав боєць поруч, були недокручені, один взагалі накладений поверх телефону у кишені - доволі типова помилка, з якою я не раз вже стикався.

Коли пробоїни були заткнуті кровоспасом і не сочились, довелося помучитись із тим як зв'язати докупи переламані та викручені кінцівки, щоб компактно розмістити їх на еластичних носилках, які от вже скоро треба було менш ніж за хвилину закинути на броню бехи, яка не могла стояти довго на точці - хвилини-двох було цілком досить для наведення ворожого вогню. По нашим укріпленням тоді прилітали усі можливі калібри та працювали вертушки.

Свої осколки хлопці отримали, бо по незнанню вибрали неправильну позицію, яку, до всього ж, не вкопали як слід. Розташована на схилі вона мала високу задню стінку, вищу, ніж бруствер попереду, в неї і влупив снаряд, а його осколки понівечили тіла бійців.

Через те, що я не міг зняти плитоноски пацанів через зламані руки, мені довелося різати кріплення, а зрізаними плитами накривати важливі органи - грудну клітину, пахову зону; шоломами - обличчя, щоб мінімізувати ризики, якби трапився наступний приліт снаряду.
Через залитий кров'ю одяг було важко виявляти характер ушкоджень - місця входу та виходу осколків, тож довелося зрізати ножицями штани, знімати берці.

Поруч третій терік* оперативно встигав допомагати мені подавати ножиці та мою парамедичну сумку, у якій ставало все менше витратних матеріалів.
Затягуючи сильніше один з накладених турнікетів його вороток почав так сильно вигинатися, майже літерою S, що потім неможливо його було зафіксувати у стремінці, а платформа воротка взагалі виверталась вусібіч - це був підроблений джгут і довелося накладати поруч свій, з власної аптечки, оригінальний американський САТ.

Прильоти ставали все ближче і доводилося все більше пригинатись долу, поранених попідтягувати ближче до безпечнішої стінки лежки і чекати, коли по рації надійде команда.

Ми почули гуркіт гусянки, поодинокі малі вибухи - це до нас на всіх парах пиздувала наша беха, наїжджаючи на російські лєпєсткі, якими русскі рясно засипали з касетних снарядів підходи до наших позицій - ми дуже швидко, тісними проходами непроритих як слід окопів насилу витягнули носилки з важким пораненим та закинули його на броню, на якій стояв навідник, що допомагав. Його напівголе тіло протягнулось вигином святого Себастіана-мученика на броні. Після цього, на одній нозі під руку, ми підвели другого пораненого і теж закинули його на беху, яка швидко уїбала, поки не почався новий обстріл.

З полегкістю виконаної роботи ми з Хотабичем відійшли назад на нашу позицію "Море" по слідам бехи, щоб не підірватися, копаючи ногами зірвані вітром з броні каремати, інші особисті речі військових, які ті губили на великій швидкості по дорозі на позиції.

Вже за годину, користуючись затишшям, ми пішли евакуйовувати два обгорілих тіла - вони лежали вже другу добу у величезній ямі, яка до влучання в неї снаряду була просто накрита поліетиленом від дощу. Коли Миколаївка та Ниркове стали одними з найгарячіших точок Сєвєродонецького котла (після самого Сєвєродонецька), через те, що утримували "дорогу життя" до міста, це укриття не можна було використовувати через його неграмотне розташування і ненадійність, чого не врахували згорілі бійці.
Їхні обгорілі трупи ми помістили в один чорний мішок, нам допомагало ще двоє солдатів, яким я навмисне постійно приказував, щоб їхній дух зовсім не впав до нуля: "заберем наших хлопців, вони загинули героями, прийшли на захист наших життів".
Обгорілі тіла дивились на нас майже білими шкіряними ямками, у яких википіли мішечки очних яблук, не даючи слизявій оболонці вигоріти начорно. Решта останків вкрились вугільною кіркою, а від кінцівок лишились лише обвуглені кістки, які довелося окремо підбирати і довклалати в пакет для 200. Один труп перехилився, коли ми підняли ноші, і впав головою набік, череп стукнувся об щось тверде і коробка розкололась, верхня частина відлетіла, мов кришка, всередині вже було порожньо, лише кістковий білий колір.

Від зривів мене тут рятує просте розуміння прийдешності буття і усвідомлення життя у Всесвіті, що весь час збільшується. Ні надуманих богів, ні чортів, ні вальгал чи пекла. Лише ти, реальність і альтруїзм воєнної праці і жертовності задля добробуту майбутніх поколінь та мирного населення за твоєю спиною.
А ще віра у лендліз та важку артилерію від союзників, які єдині можуть зупинити руйнування та смерті від навали орків.

Описане вище - кілька годин з боїв нашої бригади та підрозділів у взаємодії за утримування "дороги життя" на Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Села Миколаївка, Ниркове. Тепер під окупацією"

терік - тероборонівець беха - БМП
*лєпєсток - протипіхотна міна

Віктор, Рівне