"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, звязку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Звязку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область
Воєнні нотатки, день 61
Вибухи - два, з різницею десь у півхвилини, гучніший і тихіший - пролунали, коли я вдягала сукню. Знаєте, оцей момент, коли ти вже вcтромив руки в рукава і стоїш, як з мішком на голові. "Надіюся, наші збили..." - подумала я. Напевне, то було легковажно...
На моїй парафії не було загального Пасхального богослужіння через підвищені заходи безпеки в місті. І я чекала понеділка, щоб піти до церкви. Чи пак - поїхати. Звечора домовилися зі знайомим водієм, щоб підкинув.
Людей у храмі було небагато. Тихо, затишно. Дощ накрапає.
Відбій повітряної тривоги пролунав саме тоді, як заспівали "Христос воскрес із мертвих". І воно так дивовижно лягало одне на одно. Тричі співається "Христос воскрес" - тричі звучить відбій тривоги.
Я ніколи не забуду цього відчуття. Цього особливого богослужіння: "Сирена - Христос воскрес - відбій тривоги - із мертвих..."
І розпач відступив. Лишився світлий сум, щемкий. Ніби побачив красивого птаха. Так буває лише раз. Птах полетів.
...А коли вже після літургії, священник мовив казання - традиційне на ці часи... хтось із чоловіків, що прислужували йому у вівтарі, глянув у новини. І прошепотів щось на вухо. Священник затнувся, помовчав і ми пом'янули загиблих...
Два влучання по області. Є поранені, загиблі. Працюють рятувальники. Цілили у залізничні вокзали - в Козятині та Жмеринці.
- Пишуть, скільки? - питає мене старша пані на виході з церкви, дивлячись, як я натискаю на телефон, читаю і блідну.
- Ні. Пишуть, що гасять пожежу.
- Я якраз до церкви заходила, як їхали пожежні машини на Бар... І зрозуміла, що десь влучили, - хитає головою. - Іроди... До останнього надіялася, що наші збили...
Отакий другий день Великодня...
А в місті гарно. Цвітуть магнолії, сакури, дика алича, персики і форзиція. Квітники - всі в жовтих нарцисах.
Повно дітей на роликах і самокатах.
Йдемо вузенькою вуличкою за міськрадою. Три нахабні курки втекли з двору і пасуться на моріжку - посеред міста. Одна - біла пишна й породиста, та ще дві руді. Вони осудливо позирають на нас: "Чого ходите? От я вже з'їла хробака, наближаючи нашу перемогу! А що зробив ти?"
Зоя, Вінниця
"Значить, виповнилось сьогодні 36 років, дата і дата – зараз не до цього. Краще розкажу вам, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.
Їдучі на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід.
У їдальні на роздаточній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами і старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:
– Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка?
Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого,схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий - бінго! - її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:
– Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? - і до мене: - Зараз все зробимо!
І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнські, а з якоюсь блаженною вдячністю.
Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід.
Коли я зайшов на вечерю, жіночки і бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:
– Доброго дня, ми про вас подумали, ось.
І вони дали мені величезну порцію пісних страв. Я радів, що зустрів на службі таке розуміння.
Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.
Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло посміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на убій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:
– А це капелан бригади.
Стали зрозумілі і блаженні посмішки і поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».
Я пішов і більше того: я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси і привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? - подумав я і пішов їсти.
Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели і ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».
Брати і сестри, бажаю гарного дня і якнайшвидшої перемоги!
P.S. Єдина думка, що у мене промайнула щодо сьогоднішнього Дня народження, що це були дуже насичені 36 років, і що зараз я саме там, де маю бути. Дякую, доле"
"Перші дні війни були для всіх найстрашнішими. Хтось переставав їсти, хтось спати. Але лишались і герої, яких було не збити з курсу жодними планами із завоювання всесвіту. От таку пані і довелося зустріти в останні дні лютого.
Тоді рашисти з усіх сил намагалися прорватися до Києва і гатили з усього підряд, а наші гатили їм у відповідь. Хоча з нашого боку окупації, на щастя, не сталося, шумно було ще й як. І от одного разу під вечір мені треба було бігом вискочити перед комендантською годиною.
Біжу, а кругом бах-бах-бах! Аж чую, поміж вибухів такий чіткий ритмічний стук. Повертаю голову, а це старша жіночка, яка явно встигла за життя побачити усяке, вийшла на своє регулярне заняття скандинавською ходою. Іде і так палками гатить об асфальт, що лють її аж чути. І вираз обличчя при цьому такий рішучий, що постав перед нею якогось русо туристо, вона б його тою палкою і пришибла б на місці.
За заспокійливим ефектом ця зустріч вийшла десь на 12 арестовичів із 10. Таких людей не перемогти."
Юлія, Київська обл.