In the fall of 2015, the Canadian Centre for Ethnomusicology at the University of Alberta, with primary funding from SSHRC and additional support from KIAS, Faculty of Arts, Department of Music, Museums and Collections Services, Art Gallery of Alberta, dc3 Art Projects, Royal Alberta Museum, St. John’s Institute, and Cape Breton University, organized a symposium "Exhibiting Sound." The symposium took place at different venues in Edmonton on October 30 - November 1. "The symposium intended to advance creative, collective, blue-sky thinking about exhibiting sound: its natures, purposes, environments, and technologies; the processes of its curation; its relation to visual culture; and its role as creative, pedagogical, and scholarly output, across all the academic fields: arts, humanities, social science, science, and applied science." (http://www.exhibitingsound.ca)
Larisa Sembaliuk Cheladyn collaborated with the musician John Stech (Stechishin) and dancers Anastasia Maywood and Tatiana Cheladyn to explore and interpret three folksongs from the "Kymasz files". The performance took place on Saturday, Oct. 31 at the Art Gallery of Alberta as part of the symposium. The performance was followed by the Q&A and the four creators' reflections on the creation process.
Maryna Chernyavska, the archivist at the Kule Folklore Centre, filmed the performance.
The collection consists of the video recording of the performance and the Q&A and the symposium poster.
Sembaliuk Cheladyn, Larisa
Poster advertising the 43rd Ukrainian Pysanka Festival in Vegreville, Aberta. Festival to take place July 1st to 3rd, 2016.
This is a poster of the Edmonton premier of the Chapters & Verses documentary held at St. John's Institute on October 27, 2017. Oksana Kuryliw and John Leeson were in attendance to introduce their documentary and answer questions after the screening. The event was organized by the Kule Folklore Centre and Canadian Institute of Ukrainian Studies.
This item is a research paper written about the folk hero, Oleksa Dovbush from Ukraine, and what he and other folk heroes say about the Ukrainian national narrative.
Lytviak, Marko
This item is a research paper about the symbolism of the rooster in Eastern Slavic folktales, using "Ivanoushka the Simpleton", "The Fox, the Hare and the Cock", and "the Tale of the Golden Cockerel" for analysis.
Hontar, Nataliya
This item is a research paper which analyzes whether Propp's 31 functions that all Slavic folktales have in common are still applicable to contemporary renditions of folktales, using the Last Bogatyr as a case study.
Raza, Abbie
Poster advertising "Kalyna: A 25th Anniversary Production" by the Viter Ukrainian Dancers & Folk Choir. Production was to take place on May 17, 2020.
Poster advertising a Malanka performance by the Viter Ukrainian Dancers and Folk Choir. Event took place January 11, 2020.
The fonds consist of two pdf files, including a book by Valentyn Moyseyenko in Ukrainian and an English translation with illustration and cover.
"Жінки, діти й люди з інвалідністю в будь-який критичній ситуації страждають у першу чергу. Карантин у 2019, війна у 2022 ще більше оголили їхню вразливість. Тому ми розпочинаємо цикл історій про те, як війна вплинула на сім'ї, де є люди з інвалідністю. Ця буде перша.
“Синку, з днем народження! Вставай, нас бомблять!” - так почався ранок для Вікторії і її двох синів з інвалідністю. Їхнє життя, як й життя мільйонів українців розбилось на друзки ранком 24 лютого.
Того ранку, як і завжди, Вікторія встала рано. Її молодший син Захар, що має ментальну інвалідність, відвідує центр денного догляду, який знаходиться доволі далеко від їхнього дому. Це дає можливість жінці працювати нянею, щоб винаймати квартиру й утримувати синів. Поки Віктоіря збиралась — почула вибухи, що пролунали одразу в багатьох українських містах. Спочатку вона сподівалась, що все швидко скінчиться. Але свист ракети, що наближалась, прискорив рішення виїхати з Києва.
Старшого сина розбудила словами: “Синку, з днем народження, вставай, нас бомблять!” - 24 лютого Богдану виповнилось 17 років.
Сім'я швидко покидала у валізу найнеобхідніше (вже за пару днів з'ясувалось, що вони не взяли й половину потрібного) і сіла у машину. Але покинути Київ їм не вдалося. Перелякані містяни масово намагались втікти з міста. Після трьох години у заторах їм так і не вдалося виїхати західному напрямку. Тоді Вікторія прийняла рішення їхати до мами у село. Хто міг подумати, до чого призведе це рішення.
Перший день пройшов спокійно. А з 25 лютого повз їхній будинок у чернігівської області почали рухатись колони російської бойової техніки, постійно лунали вибухи, літали літаки. Захар почав мало і погано спати, став збудженим і агресивним - так в нього проявляється страх і тривога. 9 березня Вікторія вирішила їхати далі й за 16 годин у дорозі вони були вже на Західній Україні. Батьки Вікторії прийняли рішення залишитись вдома, “у своїй хаті”.
Навіть зараз, в умовній безпеці, Захар не заспокоївся. Хлопчик не може приймати заспокійливе без консультації з лікарем — він приймає серйозні ліки под епілепсії. Старший, Богдан, зміг опанувати паніку першого дня і тепер є підтримкою для мами.
В Україні Вікторія не почувається у безпеці й хоче їхати далі, за кордон, але не може робити це наосліп. Для Захара дуже важлива рутина, режим, відвідування занять, тому спершу треба знайти центр денного догляду, який хлопчик зможе відвідувати. З цим їй допомагають працівники ГО “Родина для осіб з інвалідністю”, центру, який Захар відвідував у Києві.
Невідомо, чи їй вдасться домовитись з власником квартири у Києві про пільговий період оренди, поки триває війна, чи вдасться забрати звідти свої речі. Але в Україні її нічого не тримає, а для дітей з інвалідністю за кордоном є більше можливостей для соціалізації й реабілітації. Якщо все складеться — Вікторія планує залишитись там.
Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Вікторії
"Мій інтерес до політики проявляється хвилями. Як тільки щось серйозне відбуваються у світі чи в Україні, я переходжу у режим щогодинного читання новин. Так сталось і з останніми «навчаннями» армії північних сусідів на нашому кордоні. Я ретельно слідкував за тим, що відбувалось. Коли на московії виставили ультиматум до НАТО, потім вирішили визнати донбаські республіки, я зрозумів до чого все йде. У промові путіна про декомунізацію України я остаточно відчув його настрій. Перед сном 23го лютого я прочитав, що у Криму евакуювали нічну зміну підприємства, яке знаходиться біля Херсонської області. Прокинувся я від двох вибухів у Києві в районі 5ї ранку 24го лютого. Я вже переживав це у 2014му, коли жив у Луганську. Деякий час мені здавалось, що цими вибухами мене вже не налякаєш. Але за трохи менше ніж 8 років я забув це відчуття. Мене почало трясти, немов я змерз. Мільйони думок летіли в голові. Не відкриваючи сайтів з новинами, я вже все розумів. Мені знадобилось десь 20хв, щоб прийти в себе. Ми зателефонували родичам, щоб мати план на випадок, якщо не буде мобільного зв’язку. Протягом дня ми 5 разів змінювали позицію до того, чи безпечніше залишатись у Києві, чи їхати на Захід України. Ближче до вечора ми все ж зібрались з думками і вирішити тимчасово виїхати на Волинь. У мене сину 7 місяців і я розумів, що у Києві для нас занадто високі ризики залишитись без води, електрики чи необхідних для дитини ліків. Вже вдруге у житті я їду з улюбленого міста з одним рюкзаком з речима і без жодного плану."
Сергій, Київ
"Ви, мабуть, вже читали цю страшну історію на сторінці мого чоловіка. Але там вона була викладена дещо сумбурно, через перебої з інтернетом та дещо шоковий стан доповідачки. 4 березня ми з Євгеном та наші співпідвальники зробили невдалу спробу на двох машинах виїхати з охопленої війною Бучі. Доїхали ми до Ірпеня, це приблизно 5-7 хвилин від нашого підвалу. Російські окупанти зустріли нас із засідки автоматними чергами. Чоловік встиг звернути у провулок: а я отримала удар гранатомета прямо в капот автівки, якою керувала. Мій прекрасний Jaguar Е-PACE витримав удар, але зайнявся вогнем. Я, ще дві дівчини і померанський шпіц вискочили з нього, але нас продовжували обстрілювати з автомата. Дівчина, що сиділа на пасажирському сидінні, отримала 9 куль в живіт. Поки Євген витаскував її з-під вогню, ми ховалися за ягуаром, потім, як я розумію, поки орки перезаряджали автомати, ми перебігли дорогу, яка прострілювалась і вскочили в машину чоловіка, туди ж він дотяг поранену. Довелося повернутися в підвал. Попереду в було ще 5 днів до другої вдалої спроби евакуації. Коли почали публікувати фото з наших пекельних передмість та аудіо перемовин асвабадітєлєй з їхніми тітками, я все не могла опанувати себе. По-перше, почала усвідомлювати, що для росіян розстріл автівки з мирними - буденність цієї війни, а, може, й не тільки цієї. По-друге, ніяк не могла змиритися з тим, що деякі дорогі мені речі буде носити якась баба з Воронєжа, яка навіть не буде усвідомлювати їхню справжню цінність. Але сьогодні зʼявилися гарні новини. Знайшли мій ягуар. Навряд чи хтось спромігся щось з нього витягти. Але найдорожче ми витягти встигли: нас трьох і песика. Отже, коли мої онуки спитають мене, бабуля, а що ти зробила задля перемоги, скажу, розрядила в себе пару магазинів автомата та одну гранату, вижила. Не багато, але як вже змогла. ))) На відео "всьо шо осталось от Снуппі" Трохи оговтаюсь і напишу продовження."
Євгенія Буча
"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "
Наталя, Київська область
