Affichage de 1000 résultats

"Київська область звільнена і тепер я можу написати.
24.02.22 мене розбудила Vera -- слідом за нею подзвонив колишній чоловік, що він забирає молодших дітей і щоб я зібрала їм речі. Я в шоці та паніці почала читати новини та паралельно збирати речі. Коли Стас доїхав до мене вже була новина про гелікоптери над Гостомелем та війська орків зі сторони Білорусії, тому я трохи невпевнено спитала чи це хороша ідея їхати в ту сторону. Вони поїхали. По дорозі на їх очах були збиті гелікоптери. Їхнє село Озера знаходиться за Бучею, Гостомельський аеропорт поруч. По приїзду вони одразу влетіли в будинок і побігли в підвал. Речі із машини діставали трохи згодом, коли над головою нічого не літало. Будинок там великий, таунхаус на 4-6 кв (не пам'ятаю точно). Із їхньої квартири вхід та вихід до підвалу тільки з середини квартири. З іншої сторони будинку залишилась одна родина (3 дорослих та 1 дитина) - у них вхід до підвалу був з вулиці. Сусід колишній АТОшник і це їм трохи допомогло в подальшому, коли в село зайшли орки. Після підриву мосту в Ірпені стало зрозуміло, що повернутися назад вони вже не можуть. У Стаса залишалось трохи менше пів баку пального в машині. Було прийнято рішення чекати ліпшої нагоди для евакуації тощо. Всі 2,5 тижні вони провели в підвалі, з рідкими вилазками на перший поверх приготувати їжу, сходити в туалет. Перші три дні Тіма постійно ловив панічні атаки і дзвонив мені кожні 1-2 години. На третій день в селі зникло енергопостачання та мобільний інтернет. Протягом двох наступних тижнів Стас дзвонив мені тількі вранці та ввечері. З дітьми я могла поспілкуватися раз на 3-4 дні протягом 2-3хв максимум. Телефони/планшети заряджав в машині. Воду вони встигли набрати у ванну тощо. Коли був сніг набирали його у відра щоб була вода для туалету, а воду в ванній берегли для їжі. Коли залишилися без газу то знайшли тандир у іншого сусіда і бабуся в ньому випікала хліб. Сусід, почепивши білу пов'язку на руку, сходив до лісопілки (~ 1км) і приніс звідти буржуйку і поставив до себе у підвал. Решту днів до евакуації готували їжу на ній. Гради стояли за їх будинком за городами в лісозмузі. Танки їздили туди-сюди по вулиці постійно. Розверталися прямо в дворах будинків. Орки хотіли поставити якесь радіообладнання в їхньому дворі, але сусід якось домовився з ними і їх двір не чіпали. Брати з колодязя воду людям не дозволяли: "ще раз тебе побачу - застрілю". Але сусід-АТОшник якимсь чином роздобував воду. Напередодні їхньої евакуації до них зайшли кадирівці і забрали у Стаса три його телефони. Телефони дітей та бабусі вони не знайшли. Сусіда та ще двох чоловіків забрали на допит, за три години випустили. Евакуація. Я слідкувала за обстановкою навколо них і просила Стаса не геройствувати і чекати. Він слухав новини по радіо, а я читала новини та бачила фото розтріляних цивільних, які намагалися виїхати. Я сварилась з близькими, які хотіли допомогти мені з евакуацією із Києва, я сварилась з близькими, які підіймали тему евакуації моїх дітей. Все було не на часі і дуже мене ранило. 09.03.22 почалась офіційна евакуація з Бучі, Гостомелю та Ірпеня. По селу пішли чутки, що будуть автобуси до Львову і я просила Стаса не приєднуватися до тих колон, тому що наші вивозять тільки в сторону Києва і їх можуть вивезти в Білорусію тощо. Брат Стаса почав дзвонити депутатам, волонтерам тощо в тій місцевості (бо він проживав в тому будинку і знав людей в тій окрузі) щоб домовитись з орками дістатися до зеленого коридору в Бучі (після них ще двічі змогли вивезти людей звідти, потім орки збирали списки людей, що залишилися, і збиралися їх вивозити до Білорусії, але наші прийшли раніше). 10.03.22 наших не випустили із села із-за постійних обстрілів. В цей же день до них приходили кадирівці. Танки вже стояли за їх забором в городах.
11.03.22 їм підтвердили виїзд о 10 ранку, але виїхати із села вони змогли тільки о 12:30. Вони мали доїхати до точки А і приєднатися до іншої колони машин, які прямували в сторону Бучі. Та колона їх не дочекалась і поїхала без них. Стас на зв'язок не виходив. Десь о 14:30 мене набрав Стаса брат і сказав, що є інформація, що дві колони машин дісталися до основної. Нам залишалось сподіватися, що Стас в тих колонах. О 16:30 подзвонив Стас і сказав, що вони в Білогородці. О 19 вони були у мене. Ті обійми та сльози дітей я не забуду ніколи. Я досі не викинула папірці, які були в усіх карманах дітей, з моїм номером телефону та Стаса брата... Після заблокованих в Бучі 50-ти евакуаційних автобусів, обстрілів колон з цивільнними, мені було страшно. Ніч напередодні евакуації я не могла заснути. Я змогла заснути тільки після того, як замість жахіть, які приходили в мою голову, я змогла уявити себе великим білим янголом, який крилами обіймає машину, в якій мої діти разом з татом та бабусею. Моїм пощастило. Вже в дорозі до Хмельницького бабуся сказала: "було так страшно, але здавалося, що хтось нас оберігає". А я згадала свого янгола та заплакала. Моїм пощастило. Мої молодші вже три тижні в безпеці. Але я не знаю скільки часу має минути щоб цей біль за своїх та інших минув. Це неймовірно боляче та страшно 💔
П.с. фото в цей день рік тому. Я мрію знову побачити ці посмішки на обличчях дітей."
Вікторія, Київ

"Багато галасу тут у вас через фоточки хрузьких із речами, які вони врятували разом із собою від злочинного режиму та вивезли в безпечні місця, де тепер дуже страждають по бєрьозкам, Толстоєвькому і Чайманінову. Там серед речей бібліотека на нормальну таку вантажівку, портрети батьків у рамках, сковорідки та щось таке ще щемливе і дороге кожному хруському.
Я жіночка практична, коли тікала від війни, ретельно зібрала всі фамільні коштовності: улюблені сережки з алмазами 1826 року випуску; всі придбані мною та моїм чоловіком каблучки з діамантами, індійськими сапфірами, сапфірами падпараджа; намиста; великі кулони з брилами бурштину; китайські перли - рожеві та білі; бабусині золоті годинники, свої годинники з діамантами; все, що дарували Насті хрещені та бабусі та ще багато чого.
Все разом з тачкою згоріло на Яблунській. Після деокупації чоловік знайшов тачку та весь цей мотлох у багажнику. Вигляд мій скарб мав дуже ефектний. Як колишній стиліст з глянцю вам кажу, от, якби все якось розʼєднати та на мене напнути, то була б шикарна фотосесія в стилі "дякую, що не навпаки".
А не це ганьбисько зі сковорідкою."
Євгенія, Буча

"Вже декілька разів хотіла написати пост і не вдавалося. Просто почитайте це.
— Уяви нас три сімʼї в одному домі. Скрізь стріляють. Ми під обстрілами постійними з дітьми. На нервах в усіх жінок пішли місячні. Ні прокладок, нічого. Виходили на вулицю підмиватися снігом. А що було робити?
— Ми виізджаємо на евакуацію. Наша машина остання. Коли їхали танки російські, повалили всі дерева. Чоловік вийшов з машини, відкидати ці дерева, бо машиною не проїхати, а я мала сісти за кермо. Я все забула. Я в стресі забула де тормоз, де газ. Я кричу йому сідай за кермо, бо я не можу. Я вибігла і відкидала ті стовбури, чоловік з дітьми проїжджав, а я на ходу заскакувала в машину під свисти куль і череду автоматну.
— Уяви ми їдемо з Озер (це село біля Гостомеля геть практично біля аеропорту) по цій вулиці. І все на власні очі бачимо: трупи, розстріляні машини. Мене так почало трусити, я не могла зібратися, а діти ревіли і кричали.
— 8 березня ми вирішили їхати, бо евакуація декілька разів відмінялася. І от з дітьми сіли в машину (дітям 5 і 3 роки). Приїхали до меріі, де мала бути колона евакуаційна. Ми прочекали пʼять годин, звʼязку нема, світла нема, стемніє, то нас просто розстріляють. І тут бачимо, що в одного з натовпу водія, здають нерви і він на газ і пролітає, всі водії запригують в машини і за ним. Так самостійно утворилася колона і ми виїхали з Бучі. На свій ризик, бо ідучи дорогою розстріляні машини, а з однієї жінка випала, коли її застрелили і так лежала. На все життя ця картина перед очима.
Це лише коротенько про те, що я чую від тих, хто лишався в окупації в Бучі, Гостомелі, Ворзелі."
Юлія, Київська область

"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299 https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.

"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.

This file contains 2 photographs and correspondence pertaining to the award, Queen Elizabeth II diamond jubilee medal

This item is a transcript of an interview with Kendra which was conducted at her home in Saskatoon on June 8, 2018

This file includes apostolic blessings, given to commemorate anniversaries.

Icon cards from various areas in East Central Alberta, some commemorating priests.

"Васильків. За метрів 700 від мого будинку влучила балістична ракета. Я поїхав подивитися що сталося зі школою/коледжем ПТУ, за 10 метрів від якої вона вибухнула. Всередині впали плити перекриття. Деякі речі вціліли і я взяв вогнегасник, щоб відвезти його в наш комюніті центр, де бомбосховище, багато жінок і дітей. Коли виходив, з'явився чоловік і сказав: це моя школа, я тут 25 років, і колись був директором, віддайте вогнегасник. Я віддав, звичайно ж. Він довго розповідав про свою роботу, про те що за декілька місяців до війни вони створили надзвичайні навчальні місця для навчання куховарству. Майже плакав. В цій школі колись вчився мій друг. Зараз він без роботи, і ми щоночі спимо у підвалі, регулярно чуючи потужні вибухи з боку аеродрому, який захищає небо над нами. Путіністи не лишають спроб зруйнувати наше життя повністю."
Іван, Васильків