Affichage de 7218 résultats

"Смотрю на фото и видео Мариуполя бесконечно.
Вот эти обгоревшие камни - моя школа, а это – 27я, куда меня не отправили, чтоб не бегать через дорогу. Но мы всё равно бегали на ту сторону в кулинарию за плетенками. А Галина Михайловна опиралась пальцами на первую парту и говорила: «Тааак. Четвёртый-Г!», а дальше что-то про обалдуев и где она так нагрешила, что ей достался наш самый обалдуйский класс. Кстати, она выжила и эвакуировалась. Ее соседям повезло меньше – шесть человек не стало в один момент.
Вот 55й дом, обугленный, черный, с пустыми глазницами окон, 53й, где до сих пор выживает моя учительница украинского, а вот 51й - с прилётом в крышу и в торец. Вы там, наверное, искали нацистов, «братики», но по итогу где-то под завалами девятого этажа лежат четверо из семерых детей многодетной семьи, а на восьмом – моя одноклассница Юля и ее собака. Чуть ниже – одинокий почти неходячий старик, которого приходил кормить племянник, а теперь никто не придет. И сколько таких стариков там сейчас?
На наших дачах на 23м, откуда вы начали свой «освободительный» вояж, сейчас цветут абрикосы, и умирает не раскопанный с зимовки виноград. А еще там целый табун кошек, которых кормил Саша на свою пенсию. Но теперь нет ни мостика, чтоб туда пройти, ни корма для кошек, а есть ли еще Саша – неизвестно. Это были нацистские кошки, наверное, их стоило освободить от того минимума, что выпал на долю ничейной кошки с околиц Мариуполя.
Живой, современный, богатый город еще полтора месяца назад, где сейчас пытаются выжить люди, стоя целыми днями за гуманитаркой и часто возвращаясь без неё в холодную квартиру без окон. Люди, освобожденные от зарплат, еды, воды, медицины и возможности вырваться из ваших крепких артиллерийских объятий.
Дворы с ландшафтным дизайном, с новыми детскими площадками и беседками превратились в кладбища, троллейбусы с кондиционерами разбиты, а недавно отреставрированный городской пляж заминирован целой кучей братской любви, разрывающей в клочья.
А когда потеплеет, Мариуполь начнёт пахнуть. Нет, не морем и даже не заводами: горами мусора, нечистот и телами людей, которые лежат в руинах своих квартир.
Весь ваш ёбаный русский мир пахнет именно так.
Вы – реальная нечисть, которая не несёт ничего кроме смерти и дерьма. «Высокоморальные» наследники Достоевского и Толстого, насилующие детей и стреляющие в голову связанным людям….
Сидя на немецких машинах и одетые в итальянские костюмы, российская илитка годами рассказывала много интересного про нашу жизнь под «игом нацизма», но ни разу не сказала, почему итальянцы не ездят на шопинг в Рязань, а немцы не стоят в очереди за шедеврами русского автопрома.
Лицемерное, дешевое, напыщенное быдло, бесконтрольно размножающаяся патогенная фауна, инфекция этого мира. Если бы наша ненависть могла убивать, там не выжил бы никто.
Я не склонна к мистическому мышлению, у меня нет интуиции, предчувствий, мне не снятся вещие сны и не приходят откровения, я не гадаю на картах и не верю в гороскоп. Но почему-то я совершенно точно знаю: рано или поздно орда с востока перестанет жить и я приеду ДОМОЙ.
Я прыгну в новенький хрустящий троллейбус с кондиционером, доеду до судоремонтного и зароюсь пальцами в прибой. Чтобы сверху чайки, снизу море, а в голове бесконечно крутилось: «Вы сдохли, твари, а мы – нет!»"

"#свежее_сдежурства
Телефонный звонок раздался невовремя.
Я была в стерильных перчатках, осматривая скандальную пациентку, да ещё и в присутствии её, не менее скандального, мужа.
Обычно, я перезваниваю потом, но тут почему-то захотелось ответить сразу.
— Наталия Владимировна! Я знаю, что Вы работаете! Уже два месяца прошло, представляете? — очень счастливый, необычно счастливый голос раздавался в телефоне, — Я уже должна к Вам приехать на осмотр. Когда можно? И девочки мои со мной приедут. Оставить не с кем, хотя они уже совсем взрослые. И сейчас, разница в весе между ними всего лишь пятьсот грамм! Представляете, какие мы молодцы!
Я не помнила вообще ничего из того, что было два месяца назад.
Ничего!
Все мои воспоминания и вся моя жизнь закончилась и началась заново, одновременно, двадцать четвёртого февраля….
И вдруг, впервые после начала войны, у меня в голове заиграла музыка. И не просто музыка, а мой любимый Моцарт. Взвились торжественно отрывистые звуки скрипок в Маленькой ночной серенаде и я, вдруг, вспомнив … заплакала.
Видя недоуменные лица пациентов напротив, мне пришлось очень тихо сказать:
— В начале февраля я оперировала беременную с двойней. Родились две недоношенные девочки. Одна из сестричек была на целых полтора килограмма меньше другой. Мы их долго выхаживали. А выписали маму с малышками из роддома двадцать третьего февраля, днём.
И вот… Она хочет сегодня приехать ко мне на осмотр….
С двумя маленькими девочками, одна из которых уже хорошо набирает вес.
Мужчина нахмурился и посмотрел на меня с удивлением:
— Это что же получается. Эта женщина… С двумя маленькими недоношенными девочками… Она ведь даже вещи не успела распаковать дома, как следует, двадцать третьего…
И они никуда не уехали… Они остались здесь…..Они уже даже выросли здесь, — он вдруг очень искренне и счастливо улыбнулся, — А Вы можете передать им от нашей семьи огромный привет и самые тёплые пожелания?
Скрипки уже играли менее отрывисто, нежно, но ещё более торжественно и оптимистично.
Пациентка и её муж уходили, договорившись про следующий приём.
И они уже были не скандальные, а просто немного нервные и взвинченные. Возможно, как мы все сейчас.
Мне показалось, что я действительно спрятала в кармашек своего костюма самые тёплые пожелания от незнакомых людей двум маленьким двухмесячным девочкам, которые растут и набирают вес, несмотря на бомбёжки, воздушные тревоги и страх взрослых людей вокруг.
А ещё, я подумала о том, что нас всех объединяет.
Нас объединяет жизнь, сопереживание и любовь к друг другу, потому что мы все украинцы. А это дорогого стоит.
Вернее не так.
Это вообще нельзя купить.
Просто нужно дышать эти воздухом…
Дышать… Вместе с двумя маленькими недоношенными девочками.
Дышать воздухом Украины."

"— Мамо, як називається лікар, який лікує ротик?
— Якщо зуби — то стоматолог, а горло — отоларинголог.
— Мені більше подобається ротолог, — загадково мовить доня і додає: — Тоді пупчик лікуватиме пуполог, попу — пополог, тата — татолог, маму — мамолог, діда — дідолог, а бабу — баболог!
— Ого! Оце так компанія в тебе!
Доня дивиться уздовж стежки:
— Цю квіточку полікує квітолог, камінчик — камінолог, небо — неболог.
Я вже ледь стримуюся від сміху, але цікаво дослухати до кінця.
— Наші школи лікуватимуть школологи, міста — містологи...
— А країну?
— Українологи!
Тепер усі ми мусимо вивчитися на українологів. #діалоги_з_даринкою #словниквійни"

Катерина, Вишгород

"Як дівчата з Англії їхали в Україну "
Назвемо так мій пост про крутих волонтерок з Англії.
Не можу читати новин, бо від них зриває дах.
Тому розкажу я вам про людей, які роблять титанічну роботу, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Було три пікапи, які Anna Buyevska разом з чоловіком Томом та їх друзями купили для ЗСУ.
Цього разу Аня з подругою Зарою Zarah Wiles та іншими друзями вирішили доставити три пікапи з Англії у Львів самі.
Всі пікапи - здоровенні машини. В Лондоні парковки немає. Тому поставили машини в свого друга в затишному передмісті. Сусіди подумали, що в того приятеля криза середнього віку 😁 Але запитали, що це за монстри перед хатою. Коли дізналися для чого ці пікапи, швиденько поміняли свою регулярну доставку продуктів із супермаркетів на адресу їх друга. Ви тільки уявіть! Англійці, люди зі Шрі Ланки та всі інші сусіди скупляють консерви і тушонку, щоб передати нашим хлопцям із ЗСУ! Неймовірно!
Тож всі три машини загрузились і вночі виїхали з Англії. Але не всі пікапи доїхали 🤦‍♀️😃✌️
Перша машина зламалась та 10 годин чекала ремонтний сервіс. Поки чекали, купили нову тачку! Її доставили (з першого разу не вийшло, бо машина поїхала в іншу сторону, то ж з другого разу лише правильно за адресою доставили😁💪) до місця, де стояла машина, яка зламалася, перегрузились, поїхали далі.
Друга машина (з консервами) зламалася на автобані в Німеччині. Дівчата доїхали, перегрузили консерви, і поїхали далі, але той пікап ледве сунувся, бо там полетіло щось, і все це зі швидкістю 35 км/год😱😃
Коротше, дівчата заночували в якомусь готельчику і все. Машину віддали на ремонт. Дівчат та консерви з дроном підвезли до України на інший машині😃😃✌️✌️💪💪
На першій фотці німецький механік з дівчатами. Коли вони пояснили куди гнали машину, то механік сказав, що відремонтує її для хлопців із ЗСУ безкоштовно! За свій власний рахунок купить деталі і все зробить без оплати!!
Дякуємо механіку Андрію з Німеччини за таку круту допомогу! Ми дуже чекаємо третій пікап, який поки не доїхав до нас😃💪❤️
Оце процитую від Ані дослівно:
"Ми на аварійці їхали по аварійній полосі майже весь день, останні 6 годин взагалі 30 км на годину, а під гору 10 км на годину. Доповзли вночі до містечка Eisleben і заночували там.
О 7:30 ранку в неділю розбудили всіх механіків у всих селах 🙂
І от Andrei приїхав як лицар вже о 9:00 ранку."
Уявила я цю картину😃😃😃😃
На третій фотці дівчата з аварійниками, бо чекали їх на трасі, коли зламалися пікапи. А ще дівчата були голодні, то ж консерви стали в нагоді 😃😃
Ще було багато різних пригод. І взагалі, коли я в Ані запитали, як вони доїхали назад до Англії, то вона написала "Не повіриш, але в нас було ще купа пригод. Оце нарешті вдома. Оговтуємося".
Таких історій багато. Я знаю. Але ви тільки уявіть як всесвіт вказує куди, з ким, через кого робити/допомагати/діставати.
Друзі, ви чудові! Англійці, дякуємо вам за допомогу!
Ви круті!💪💪❤️❤️"

“Характерна риса російських окупантів, яка в мене досі не вкладається в голові - вони усюди сруть. В прямому сенсі.
От був у них штаб в Бучі, кількаповерхова будівля. І фактично в кожній кімнаті - насрано. Вони пудили біля своїх спальних місць, біля позицій для стрільби, навіть біля місць, де жерли. От лежить купка, а поряд з нею - миска з недоїдками.
Хтось пудив прямо в коридорі, а потім його ж колеги вступали і розвозили гівно по коридору та сходам. Загалом, сморід стоїть жахливий.
І це робила не одна людина, і не в одному місці. Ледь не в кожному будинку в Бучі, де сиділи російські окупанти, залишились десятки купок їхнього гівна.
Це просто якісь кончені двоногі істоти.”

"Ми ніколи не знаєм, хто вийде з автобуса Восток SOS пообід. Бо зранку в нього спочатку сідають ті, хто записався вчора і кого ми могли врахувати. А вночі був обстріл і так вплинув на рішення людей, що вони з маленькою сумочкою, хто на милицях, хто на візочку, хто своїми ногами, але в супроводі бабусі 90+, стоять біля автобуса, готові їхати не куди, а звідки. З війни. Будь куди. То ж, квест нашого головного волонтера-евакуатора починається з панічної атаки загартованого водія, який каже, що в місці, яке було готове з вечора прийняти п’ятьох молодих і гарних, спроможних спати на матрасі в спортзалі, він привіз 22 стареньких і ці п’ять на возиках колесних. Такі речі не робляться нахрапом. Онли крафт. Домовляємось з водієм, щоб довіз до вокзалу. Домовляємось з «компактним проживанням», щоб пустили хоч в туалет, зуб даємо, ніхто не залишиться. Якось на вокзалі вивантажується все наше беспокійне господарство: валізи, мішки, пакети, ходунки, палочки, людоньки. Робиться мільйон комунікацій через доньку кума семенсеменича, отримуємо попередні домовленості. Когось знудило, хтось з’їв булку і вже не такий маломобільний, хтось все життя на милицях, а ми думаємо, що він і дихати не вміє, а він так і живе вже 45 років, і бігає скоріш за нас. Не без потвори-таксиста, який висадив, не доставивши 30 метрів, бо там калюжі, не поїду. Але вцілому з унікальними мужиками-таксистами, які бурчать і завантажують, чекають, терплять, погоджуються взяти гроші на карту, а не готівкою, відвертають очі… навчаються сприймати інвалідність як норму життя, везуть. А через три дні повторення подвигу віри: втискати в автобус на Румунію. І знов все заново, з перервами на ремонт авто і пояснення, що ніхто і нікого не висадить в полі. І іноді ввічливим наполегливим проханням стулити пельку і не казати нічого про мир і братерство народів. Бо що вже пані в 99 років пояснювати про державність, хоч би живу довезти. Я хочу написати про це книжку рівно 5 хвилин. Поки є перерва в дзвінках і завданнях, і я надихаюсь спогляданням Ярика, який штовхає візочок з пані до вокзального туалету. А що він там робив далі я хз, не питаю. Щільний трафік, потеревенім після війни. Коли Ре повернеться."

Вікторія, Дніпропетровська обл.

"5 днів, що була у Києві, спокійно, квітуче. Метро, якого чекаєш по 40 хв, але й цінуєш більше. у чергах у супермаркетах люди розкуповують паски; навпроти будинку, куди прилетіло, стоїчно працює Нова пошта. і навіть піцерія відкрилася на виніс, у КМДА кажуть, що 40% ресторанного бізнесу вже запрацювало. така собі гра у мирне життя.

і тільки виїжджаєш на Житомирську трасу, і бачиш, якою ціною це все далося, який удар взяли на себе ближні села й містечка. Сотні зруйнованих і спалених будинків тільки по трасі, ще не прибрані танки й згорілі авта, розстріляні пологові, ресторації, супермаркети.

Чи колись я зможу сприймати без іронії готичні, романтичні романи, бітників, яких так любила, всі ці порадники західних бізнес-ковчів, бестселери нью-йорк-таймз і книжечки про антикризовий менеджемент і долання депресії?
Можливо, зараз краще розумію всю цю пекельно-чорну літературу, яку писали українські письменники до нас. і вона вже не видається такою штучно згущеною і сконцентрованою на стражданнях – навпаки, саме вона допомагає пережити біль сьогоднішній. наше ж покоління – чи не перше почало оглядатися назад і проговорювати травми вголос.
Ми ж лише почали, і скільки всього лишилося несказанним, і ось накрило свіжим грубим шаром, який із нами вже, напевне, так і зостанеться. і його пропрацювати нам навряд чи вдасться за своє життя."

Оксана, Київ

"Ось такий великодній кошик зібрали для нас господарі квартири в Городенці, де наразі живемо. На всі наші намагання переконати, що, слава Богові, маємо на що жити, маєм хліб і до хліба, відповідь одна: "Візьміть і ні про що не хвилюйтеся! Кажіть, що вам ще треба, все вам дамо". Господиня, дізнавшись, що не їмо м'ясного, зчаклувала сирну паску. Також подарувала нам цей кошик і серветку, вишиту її дочкою, зі словами: "Будете про нас згадувати. Ось такий у нас Великдень... Аби лиш ми мирно жили!" І розплакалася.

Що тут сказати? Плачу і я від зворушення. Це речі, завдяки яким Україна переможе. Люди намагаються загасити цю війну своєю безмежною добротою, піклуванням, увагою до інших... Діляться, віддають, пропонують, наділяють... Цей кошик - нищівна бомба супроти чорної війни, яка мучить мою країну...

Наші пригоди з житлом у Городенці були такі. Наважилися їхати, бо знайомі знайшли нам тут квартиру. Та коли ми вже були в дорозі, господарі квартири передумали її здавати. На щастя, відгукнулася родина, яка нас прийняла в своєму приватному будинку і гостила певний час. Згодом завдяки допомозі Веретельник Стефанова інша родина поселила нас у своїй квартирі, з якої виїхали попередні орендарі. Жодна з родин не схотіла брати з нас гроші за оренду житла. Що дуже дисонує з одним нашим досвідом, коли шукали тут, у Городенці, квартиру для оренди і знайшли одну в поганому стані, тісну, брудну й обдерту, за яку господар просив 10 тисяч гривень на місяць (тоді як у середньому тут здають квартири за 2-4 тисячі грн). Казав: "Якщо щось не подобається - в мене є ще 20 дзвінків за останню годину". Люди бувають різні...

Теперішні господарі постійно питають, що нам потрібно, чого бракує, привозять їжу, посуд, їхня дочка пропонує дитячий одяг, бо має своїх дітей... Люди на вулиці підходять з пропозицією допомоги...

Ми щиро вдячні городенківській вальдорфській громаді, родині пана Юрія і пані Галини, пані Галині Стефановій, родині пана Романа й пані Орисі - тим, хто нам шукав житло і приймав та приймає у себе. Молюся за цих людей.

А цей кошик обов'язково буду брати до церкви на кожен наступний Великдень. І згадувати тих, хто його подарував. Бо це і є Бог Живий, який ось так проявляється - в щирому людському піклуванні... І такі речі насправді найдорожчі."

Світлана

"А ще в Бородянці був кіт. Сидів на паркані спаленого поліцейського відділку і ліниво спостерігав за перехожими. В якусь мить він вирішив, що я достойний його почухати. І коли я мав необережність присісти, щоб приділити йому увагу – кіт безапеляційно вліз на моє коліно і вимагав «чухай давай». Вести переговори з котом – справа, загалом наперед програшна і безнадійна. Тому поки кіт лапами послідовно вимазував мої штани – я слухняно чухав йому вуха.
І його також погодували. Ми записали й розмову з людиною, яка весь свій час в Бородянці приділяє саме тваринам і годує їх. Корм привозять справно добрі люди, тваринки доглянуті. І ця самозакохана істота також.
Такий промінчик тепла в цьому важкому місці."

"Це пост про життя..... ❤️❤️❤️ Ця літня жінка перевернула наше ставлення до життя, особливо в цей не простий час. Ми були з поїздкою на Чернігівщині. Зупинилися біля її хати, точніше біля того, що від неї залишилося, щоб дати великодні гостинчики. Тремтячими руками вона брала паску і з посмішкою на устах щиро нам дякувала та сказала: "Сьогодні ж Чистий Четвер, то прибираю біля хати, бо свята йдуть......." Ми слухали її історію..... Від удару в хату її викинуло на подвір'я, хустина вся посічена, з одягу те в чому була вдягнута, але.... Вона прибирає біля хати, планує ще будуватися, грошей не просить, бо має гарну пенсію, а от за пасочку дуже дякує, бо ж треба освятити та з освяченим провідати всіх на кладовищі. Під час розмови, вона постійно сміється, жартує і таке враження, що не розуміє чого в нас сльози на очах. Від такої сили духу і нескореності просто перехоплювало подих, навіть не запитали, як звати, але уточнили скільки років, та й тут не без жартів: "А скільки ви мені дасте?)))". Було ще більше здивування, бо чомусь здалося років 75, але в цьому місяці для неї вже 86..... Не можливо здолати такий народ.🇺🇦 Ця історія для, щоб ми всі продовжували жити, вірити, перемагати та залишалися нескореними. Кожного з нас десь "викинуло із хати", але МИ ВСЕ ВІДБУДУЄМО!!!💪💙💛"

Алла, Київська область

"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.

В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.

В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.

В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.

Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.

Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."

Оксана, Київська область
27.04.2022

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”

"Мамы больше нет… 💔😭
Подорвалась на мине в Мариуполе….
Останки тела папа привёз на тачке домой….
Это все, что стало известно…
Там все также связи нет. Узнали инфу через десятые руки…. Даже не знаем дату смерти…
В ЛИЧКУ НЕ ПИШИТЕ МНЕ, ПОЖАЛУЙСТА ❌
Папа там остался один😩
—————————
P.S.
Все это время не было связи с родителями.
Сегодня, 27 мая, узнали, что мама погибла 31 марта.
На месяц позже, чем это произошло!🥹😢😭
—————————
Только сегодня, 20 июня, я могу поделиться с вами этой страшной историей, которая произошла в нашей семье.
—————————
Мама с папой шли по берегу моря за гуманитаркой и пытались найти место связаться с нами. Папа шёл сзади. 10.00 Раздался взрыв.
Мама наступила на мину. Папу откинуло взрывной волной. Удар пришёлся на грудь. Долго болела ещё потом грудная клетка. Стало резко плохо видно. Правый глаз пострадал сильнее. С груди от взрыва сорвало цепочку с крестиком. Когда пришел в себя, подбежал к маме.
Ее ног не было полностью. Их оторвало. Она попросила его ее посадить. Посадил. Спокойно сказала ему, что ей жарко. Папа снял ей верхнюю одежду. Попросила пить. Папа дал ей воды, она проглотила первый глоток, второй уже не смогла.
10.08 мама на глазах у папы скончалась от потери крови. Папа эти последние 8 минут ее жизни целовал ее и говорил с ней.
Поднять ее и нести домой не было сил. За этот месяц был обессилен постоянными бомбежками, сидением в погребе, отсутствием нормального питания. Накануне, во двор попала бомба и от взрыва папу контузило. Мама весь месяц, сидела в погребе с Библией в руках и молилась.
Папа пошёл домой за тачкой и вернувшись, погрузил маму и целый день до вечера вёз ее домой по проваливающемуся песку.
2 ночи тело мамы было дома. Больше некуда было тянуть время. Папа нашёл во дворе плотный целлофан, замотал тело, погрузил на тачку. Никто из соседей не согласился помочь хоронить, так как, шли очень сильные бои на улице. Папа сказал, что страха не было у него совсем, и такого ужаса, что происходило у них, не показывают даже в фильмах.
Он подошёл к первому танку под обстрелами и начал просить, чтобы его пропустили похоронить жену. Военный дал отмашку. Дали ему проехать. Приехал с мамой погружённой на тачку на кладбище. Все могилы были вывернуты от взрывов. Он тащил уже пакет с мамой по земле.
Возле могилы маминого папы начал копать яму. В него начали стрелять. Он кричал в ответ, чтобы целились лучше.
Вырыл яму. Закопал.
Папе 72 года.
Сейчас каждый день ходит к маме на могилу и носит свежие цветы с огорода. Дома разговаривает с ее портретом. Очень тоскует. Все время у него перед глазами стоит эта картина происходящего с мамой. Перестал спать ночами.
Все время рассказывает нам эту историю по телефону. На днях, когда рассказывал, расплакался. Я впервые слышала, как папа плачет.
Папа остаётся на данный момент в Мариуполе. Выезжать не хочет. У него там любимые 3 собаки и 4 кота. Которые все время в бомбежки спускались по лестнице в погреб и сидели с ними там. Я по этой лестнице еле спускалась, а-то здоровые собаки...
Там 4 месяца нет воды, газа, связи, света… Связь смогли ему организовать с огромными усилиями. У него одного на улице есть связь. Связь ужасная. Плохо слышно и бывает, по несколько дней не можем дозвониться.
Когда общается с нами, ему становится легче.
Сильное чувство вины у папы, что не уберёг маму.
Там сейчас просто каменный век какой-то. Жизнь впроголодь. Говорит, что на макароны уже не может смотреть. Гуманитарку дают редко и мало. Папе приходится по такой жаре готовить еду на костре. В его возрасте это все сложно и при этом, все быстро скисает. Коты и собаки сильно похудели. Грязные.
Папа очень любит читать. И ночами без сна, сейчас читает благодаря тому, что добрые люди привезли ему свечи.
Есть ещё один ужасный момент, который сделала в данной ситуации моя родная сестра, которая живет в России. Но, об этом пока у меня сил рассказывать нет.
Четыре месяца бессилия и ужаса для меня и моей семьи не прошли бесследно. Мое здоровье сейчас требует восстановления….
Маму звали Елена Васильевна. Маме было 68 лет. 30 лет непрерывного стажа работы учителем в школе. Вырастили с папой нас троих детей."

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород

"Коли я торкаюся до бабусиного плеча і легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти - криміналісти збирають всю інформацію про тих кого розшукують рідні та роблять забір зразків ДНК - на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність та стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль - розсипаються.

Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їх протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.

• Можна, будь ласка, ваш паспорт?

• Кого саме ви розшукуєте?

• Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.

• Ким він (вона) були за професією?

• Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв'язок?

• У вас є його (її) документи?

• Він (вона) одружені? Має дітей?

• Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?

• У нього (неї) є закордонний паспорт?

• Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?

• Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога?

• Чи є у вас його (її) фото?

• Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.

• Ми шукаємо сина.

• Я шукаю брата.

• Я шукаю маму.

• Я шукаю батьків.

• Я шукаю сестру, а мама свою дочку.

• Я шукаю батька.

• Я шукаю дочку.

• Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Опізнали її в морзі за колечками на пальцях.

• Востаннє він виходив на зв'язок 26 лютого.

• 5 березня батько подзвонив рано вранці і сказав, що збирається прогулятися.

• Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі і усіх їх десь забрали.

• Він був тут на блок посту. Їх усіх накрили.

• Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.

• Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.

• Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.

• Є дружина і двоє дітей.

• Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.

• Ні, у нас з братом немає батьків. Нас було лише двоє.

• Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався у березні на відпочинок до Іспанії.

• Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав з собою. Телефон вже давно не відповідає.

• У мене є свідоцтво про народження сина. Це все що у мене лишилося.

• Ось фото моєї дочки в телефоні.

• У нього було татуювання з його групою крові на руці.

• У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.

• У нього був срібний хрестик на шиї. Обов'язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.

• У нього був шрам після апендициту і маленька дирочка в грудях, після того як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.

• У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали і як її зламали.

• Машина згоріла вщент і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю де він.

• У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.

• Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.

• Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК тест, правда?

• Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю чи була вона тоді вдома.

• Я знаю де знаходиться його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали не під тим ім'ям.

• Та мені байдуже, що здавати. Головне знайдіть мою дочку.

Які ж всі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть посміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 всі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика у якого зник тато.

• Результати будуть за тиждень-два. Ми вам зателефонуємо.
• Як швидко, дякую. Бо я вже шукаю та чекаю з 12 березня. Все моє життя наче перевернулося.

Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання підіймає на мене очі і наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває в цей момент.
Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії і скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.

Французи вже за годину говорять "доброго дня" та "дякую". Працюють як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.

Поруч моргу, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен неопізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося.
Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного - знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику - що він живий.

Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них, щоб кожна частина неопізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною і нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими... "

Надія, Буча
05.05.22

"🚚Сьогодні завозили плівку для вікон і даху, яку купили на зібрані кошти, в Романівку.
😥Цей будиночок, в якому мешкає ця бабуся, що пам'ятає другу світову, вразив на стільки, що маю про нього розповісти.
Він знаходиться поруч з Форою, в тому місці, де в Фору влучив останній снаряд з обстрілу в кінці березня, тоді я зняв відео, але з причин безпеки, не став його публікувати. Сморід гарі там і зараз.
💥Звісно будинок отримав, і добре що батуся жива і не поранена. Ця жіночка, щоб заліпити тимчасово вікна, використала клійонку зі стола. Вистачило на одне вікно і ще трішечки. Дах тече. Добре знайшлася молода родичка, взялася допомогти закрити вікна плівкою. Дах також накриють, матеріал для цього ми дали.
🧑‍🦳Вразила бабуся, яка сиділа і грілася на лавочці, подивившись на дах її будиночку, стало стрьомно, що залізяка може впасти їй на голову.
🙏Але вона мене заспокоїла: "Головне що рашистів вигнали і обстрілів немає".
Ми і далі будемо надавати адресну допомогу, тим хто її потребує, але і ми потребуємо Вашої фінансової підтримки.
Велика подяка всім, хто допомогав нам фінансово, зі звіту можу чітко сказати, що це люди з України, Австралії, Канади, Штатів, країн Євросоюзу, Ізраїлю...
✅І звісно підтримати нас сьогодні фінансово, як і раніше переказавши гроші на ім‘я Володимир Гусак:
4149629331200261 Приватбанк
або PayPal: info@gusak-service.com.ua."

"Насправді, єдине про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села і містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом гвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті в своїй збоченій країні? Чи я залишусь цілісною та нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування? Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані - бо вони правда цього не очікують. Адже, так легко вбивати, гвалтувати, руйнувати - і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале - малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макарівом. Максимально довга окупація росіянами: вже 25 лютого вони були, і тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корень, частина просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи тро, їх просто одразу знищили. Троє вмерли "спокійно": на них впали снаряди і випалили всьо. Я встигла побачити кістки та яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю. Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді, всі в селі знають як і коли. Була колона з 14 машин - діти, жінки, літні чоловіки - які намагались виїхати. Руські їм дали "зелений коридор". Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу. Далі. Десяток згвалтувань. Десяток! Всі про все знають. Знають, що були незаймані зкривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна. Ми розмовляли з всіма людьми, з родинами. Я плакала, я правда плакала разом з ними, з всією Україною. Я і зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу - бо правда, наша русофобія недостаня. Вони всі - ВСІ мають відповісти. Тоді мабуть моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

"Моя бабушка Лена родилась (1931 г) и выросла в Мариуполе. В нашем семейном архиве есть фотографии старого города, её деда, моего прапрадеда на первом в городе автомобиле.
Бабушка рассказывала много историй своего детства всем внукам, но я, пожалуй, единственный человек в семье, которому она доверила страшные истории войны. Той войны, которую видела ребёнком.
Тогда (подростком) эти истории вызывали во мне огромный спектр чувств. Я задавала много вопросов словно пыталась что-то осознать…
История 1
Перед тем, как фашисты зашли в город, они безбожно его бомбили. И погибло очень много мирного населения. Среди всех погибла бабушкина подружка-соседка. Ей, на глазах у бабушки Лены осколком снесло пол головы.
Я помню, как бабушка рассказывала и с горечью добавляла: «Я даже сейчас, спустя столько лет, старухой, помню до мелочей события тех лет…»
История 2
Во время оккупации в родном доме бабушки немцы сделали что-то по типу кухни. Дети её возраста и младше собирали объедки и очистки. Бабушка умудрялась сохранить хоть малую часть для слабой от болезни мамы. Говорила, что картофельные очистки и обгоревшие зерна пшеницы спасли от голода.
История 3
В Мариуполь зашёл отряд СС. Бабушка говорила, что эти солдаты были с пустыми глазами, словно бездушными. Тогда начались массовые расстрелы мирного населения. Расстреливали на месте даже тех, кто по мнению солдат СС «не так смотрел в их сторону»: женщины, дети, старики…
История 4
В окрестностях города и в самом городе были концлагеря. Бабушка говорила, что ужаснейшего зрелища она никогда не видела. Лагеря охранялись и любое поползновение в ту сторону сулило верную смерть. «Полуголые, худые, изнеможённые…»
Я никогда не рассказывала своим детям эти истории. Берегла их душу…
24 февраля россия начала полномасштабную войну против Украины. Цинично напала на суверенное мирное государство. Мои дети проснулись от взрыва снаряда, который прилетел к нашему дому и чудом попал в огромный рекламный щит. 18 дней мы ночевали в бомбоубежище…
Моя Милана в свои 11, знает про ужасы Ирпеня, про Бучу, Харьков и Мариуполь. Мариуполь, в котором родилась и выросла моя бабушка Лена…
Я верю в нашу победу! В Украину! В наших воинов! В наше мирное будущее! В наших детей! В нас!
Наш Дух силён и все буде Україна!"

Aleksandra