Showing 10780 results

"Багато що з цієї війни ввійде в підручники історії. А в кожного з нас є своя історія війни, свої картини перед очима. Недавно я вперше після 24 лютого їхала такою знайомою Варшавкою. Знайомою, але вже розтерзаною війною, місцями схожою на пральну дошку. Хоча багато вирв від снарядів уже заасфальтовано, дякую дорожникам за це! Маршрут Київ-Гостомель-Бородянка. За 6 км до Бородянки дороге нам село Берестянка. І ось деякі сліди війни, їх там набагато більше. Це лише маленький шматочок нашої української землі, який був на шляху рашистів до Києва. Окопи орків, бліндажі, траншеї, повно ворожого залізяччя й сміття (хоча частину металу вже прибрали). Понад місяць тут був оркостан. У цих ворожих окопах люди познаходили свої ложки, черпаки, вишиті подушки та всяке інше своє, награбоване рашистами. Серед фото є і зроблені буквально на центральній вулиці села. Ми знаємо, бачили по медіа, що там було. Але бачити по телевізору і в житті - таки різні речі. І така от жива ще історія…"

Жанна, Київська область

"Я з дітьми і родинами наших друзів/колег виїхали з Києва. Чоловіки фактично вирішили все за нас і організували. Це чи не перша поїздка, коли я майже нічого не планувала, а лише займалася потребами дітей. Наші чоловіки залишились захищати Київ.
З 24го лютого ми з дітьми протягом 10 днів ночували у підвалі, я з Агатою на маленькому перекошеному диванчику, Єва на матрасі на підлозі в одязі, дихати всім було дуже важко. Коли вже почалися частіші вибухи, стало страшно за дітей і їх психіку.
Їхали автівками, була пекельна ділянка від Вінниці до Хмельницького яку долали годин 6, але це ще не межа, як пишуть інші, а також ті, хто виїжджає з дітьми потягами((
Загалом з Києва до Хмельницького їхали 16 годин. На заправки часу не гаяли.
Діти були дуже чемні, хоча зазвичай їм дорога дається непросто. Агата багато спала в машині у мене на руцях, Єва старался сама себе розважати, ми грали у різні словесні ігри, робили невеличкі зупинки. Діти швидко дорослішають в таких умовах. Єва дуже допомагала і продовжує допомагати.
Ночували двічі у добрих людей 🙏
Перетнули кордон на пункті Угринів. Доволі швидко - за 1,5 години, завдяки Агаті - діти до 3х років і їх родини першу чергу можуть не стояти. Одразу пішли на паспортний, там окрема черга. Люди нервові, кричать і штовхаються. Але черга рухається швидко.
На кордоні дуже вітряно і холодно. Переживала, щоб діти не застудилися. Сама була мокра, бо в одній руці Агата, яка хотіла спати і вередувала та постійно прагнула десь бігти, в іншій - валіза і сумка з їжею, на мені - важкий рюкзак.
Після перетину можна взяти дитяче харчування, їжу, теплі напої. Казали, навіть сімкарту, але я не знайшла. Що говорили волонтери, я не могла зрозуміти (яийсь ступор можливо). Агаті хотіли подарувати іграшку, дали снікерси, Єві взяли картоплю фрі, але якусь товстеньку з сарделькою і поїхали далі слідували своєму маршруту.
Після перетину кордну трохи відпускає і розумієш, що діти нарешті у безпеці. Далі дорогою бачиш життя, людей, чуєш пісні на радіо, рекламу, яка закликає на щось приємне.
Ввечері перекусили, був теплий душ і мякі ліжечка. Як діти поснули (далеко не одразу) я вимила голову і вперше повноцінно розчісалася. І вперше за ці дні спала, зкинувши зайвий одяг.
Зараз ми у безпеці, є де перебути кілька днів, є що їсти.
Але дуже хочеться повернутися в Київ, цілий і неушкоджений і продовжувати життя в Україні. А їхати десь я хочу в геть в іншому контексті і повною сім'єю.
Вірю в скору перемогу 🙏🇺🇦
UPD Єва завмирає, коли десь бахкать доверима і час від часу мене перепитує, чи не буде тут сирени і чи не будуть тут стріляти. (Та я і сама напружуюсь, коли чую якийсь гуркіт)."

Софія, Київ

“З голови не виходить рідний маршрут «Київ-Гостомель-Бородянщина (Берестянка)». Розтерзаний Гостомель. Закатований, але незламний. І навіть пам’ятник Невідомому солдату розстріляний. Зруйнована церква. Спалений танк прямо в центрі.

Гостомель до 24 лютого ми проїжджали як мінімум 2 рази на місяць, кожного разу зупинялись у центрі, заходили на ринок, у магазинчики. Раділи, як він гарно розбудовується. А на Різдво гуляли тут у новесенькому парку «Щасливий», розташованому в сосновій посадці. Там стояла мила Різдвяна шопка, світилась вогнями ялинка, усе віяло щастям. Зараз боляче, дуже боляче було бачити розстріляне гостомельське щастя, але треба щоб бачив світ, які сліди по собі залишили рашисти.”

Жанна, Київська область

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”

“Підручник шведської для тих, хто щойно приїхав.
У вправі на граматику між реченнями на кшталт «Куди їде цей автобус?» та «Як звуть твою тітку?» є ще одне — «Коли закінчується війна?»
Це речення не про Швецію: я стільки разів чула від шведів, що війни тут не було 200 років. Думаю, це важлива складова національної ідентичності.
Але за допомогою таких крихітних штрихів Швеція показує людям, що вони важливі.
Офіціант-швед, який приносить тарілки з обідом в центрі Стокгольма і старанно вимовляє «Смачного!»
Працівник метро, який бачить паспорт і каже «Привіт!» (отак українською і каже!). А я дякую йому: Tack!
Українські прапори скрізь, і над бутіком Louis Vuitton, і поруч з величним храмом в центрі Стокгольма.
Паперовий носовичок, який протягує офіцерка міграційної служби, коли замість пояснити, що мені треба, починаю плакати. Паспорт у мене все одно заберуть, але ці хустинки під рукою, як і їх терпіння до чужих сліз, — де вони тільки беруться.
Мітинги за Україну по понеділках, куди сходяться шведи, як сходились 30+ років тому за країни Балтії. І зброя, зброя, авжеж, зброя. Зброя, яка звільняє і захищає.
Я це дуже ціную. Це неможливо не цінувати.”

Kateryna

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.) Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"

Євген, Харків

“Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег з Громадського радіо про те, як вони згадують перші години 24 лютого. І мене прорвало.

Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі речі, думала, чи потрібно брати на весну чи літо... Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24,ні 25... Тому що тоді було дещо, що важливіше за власну безпеку - відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може і не багато, я не знаю.

Наступні чотири місяці були, як в тумані. Надія, що не дійдуть до нас, паралізуючий страх, коли все ж таки дійшли. "ДНР", росіяни, росгвардія, в балаклавах, ті, хто не ховав обличчя - орки вдень і вночі, безкінечні обличчя.

Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням. Сьогодні задобрювали, завтра - забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом. Один навіть гранату кинув в кабінеті, йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було. Товарищ гранату зловив, сказав, що я - наркоманка))

Може, так і було. Я не знаю. Не відчувала нічого. Лиш один тваринний страх. Була лиш одна задача, щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили і не відчули. А вони шукали мій страх, може він їх підживлює?

26 червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас на "передок, щоб"укри" розстріляли. Або вони. Вони ще тоді не визначилися.

Навіть тоді вони не побачили страху. Я хотіла плакати - не змогла. Старший із них сказав своїм:

“Посмотрите на неё, у неё даже руки не дрожат. Нет слез. Она - подготовленный боец украинского ДРГ".

Знали б вони, що зі мною так ніхто і не зв'язався, не пояснив, що робити, що робити людям. Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання.

А на Херсонщині живуть герої. Ті, хто підіймав високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, хто возив нам ліки "собачими" тропами або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїм життям. Ті, хто доставляв продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув'язненні, але вони виходили і все одно не корилися.

Я обов'язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов' язково повернуся, щоб вписати їх імена в історію нашої громади.

Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу - жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків.

Колись.... А зараз - порожнеча...і велике відчуття гордості за свою країну. Вона - незламна, значить незламною буду і я.”

Алла, Херсонська область

"Гараж на Яблунці в Бучі. Сліди від танку русні та контейнер з написом "совєтскіє жєлєзниє дорогі"... І гараж в якому ховалися цивільні жінки і чоловіки. солдати русні закрили гараж вкинули через вентиляційний отвір гранату... Рештки обгорілих тіл... Це все що лишилося від людей, які просто сховалися від русні. Сьогодні знову тут працює поліція, бо знайшли ще кістки, які ймовірно належать людині. Вічна пам'ять загиблим."

Тарас, Буча, 3 вересня 2022

"Були випадки, лежить корова, яка ще вчора ходила, а в неї відрізана або нога, або частина тулуба. Просто вбивали корів, відрізали частини, те, що їм краще смакує. І так залишали".
Колишня ферма схожа на коров'ячий морг. Всюди туші мертвої худоби. Вбиті обстрілами або застрелені росіянами на вечерю, померлі від голоду. В моєї покійної бабусі була Зорька, така біла корова, з великими очима, добра, ніколи не билася і завжди була чиста, аж блистіла. В обід ми прибігали з кружками, нам доїли свіжого молока і я й досі пам'ятаю цей теплий трохи солодкуватий запах...
Скажіть мені, як можна вбити корову?
Наші на фронті носяться з песиками, котиками, мостять їм ліжечка, а ці відрізали ногу корові і зжерли. Як можна взагалі жерти коли зовсім поруч від голоду помирає худоба? На невеличких ялинках немає голок, їх корови поїли навесні, рятуючись від голодної смерті.
Це історія про знищення великого фермерського господарства в Шестаковому на Харківщині. До приходу росіян там доїли по 40 тонн молока на день, вирощували пшеницю, соняшник, виготовляли цукор. З трьох тисяч корів вбито 2 тисячі, зерно, соняшник, цукор вивезли вагонами, техніку знищили або покрали, поля всіяні вибухівками.
"Коли бомбили ферму 28 лютого я трохи не доїхав метрів 200, сховався в ярку і ці 30 хвилин мені здалися двома чи трьома годинами. І авіабомбами били, і артилерією. Було таке, що прилітало по 200 снарядів. Загинув у нас хлопчик один, Саша - 21 рік, зварювальником працював, просто посеред ферми осколок навиліт".
"Оце бачите розбитий корівник, тварин позакидало аж на верхні конструкції".
"Спочатку зайшли "Л/ДНР", вони якось нас не чіпали, а потім через два-три тижні зайшла російська армія, це було просто... Треба їм трактор, корову зарізати, м'ясо. Ми бросили й корів, я не зміг тут залишатися. Я сказав, що пішов за ключами, сам завів машину і просто поїхав звідти."
"Було таке, що на територію не пускали й п'ять днів. Просто не пускали! А як же корови? Їх же ніхто не годує! Було багато корів з телятами й телята їх самі смоктали".
"Місцеві, ті що позалишалися, розказували - танк їхав, такий був "класний" механік, не вписався в ворота, він стіну просто зламав. Чи не в кожному нашому приміщенні стояла їхня техніка, танки, БТРи, все, що може бути, від краю до краю стояли танки, і не тільки в цьому приміщенні, у всіх приміщеннях і вони прям з сараїв в сторону Харкова стріляли".
"Все знищено відсотків на 80-90. В цьому приміщенні було все найінноваційніше, що є у тваринництві. Тут було освітлення, вентиляція, "штучний інтелект". В залежності від температури надворі, вологості, вентилятори включалися в залежності з якої сторони вітер дує, штори опускалися, підійматися. Світло - я сам цього не розумів, воно то червоним світиться, то помаранчеве, то денне освітлення. Все було для корів - підвищуються надої, корові так комфортно, зоотехніки говорили, що при цьому світлі вона краще їсть, а значить дасть більше молока. За одну хвилину рай перетворився на пекло. Через обстріли вхід заблокувало і корови просто померли з голоду".
"В травні після деокупації ми корів вивозили. Тому що фронт був он там за ярком, травень і все літо сюди прилітало. А коли у вересні звільнили майже всю Харківську область, ми почали тут все реанімувати".
"Зараз на фермі корови, вони ввечері мукають і в лісах ті, які блукали пів року, потихеньку повертаються". "Протягом окупації й всіх військових дій в нашому селі наші ветеринари не могли доглядати тварин, не проводились вакцинації планові. У зв'язку з цим хворіють корови. І ще одна причина - всі тварини були під обстрілами, і в кожній тварині можуть бути осколки від снарядів, це також може бути причина гибелі вже через деякий час".
"Вони дивувались як це так у корів пластикові вікна стоять, бойлери стоять, у нас там була роділка, на жаль її немає, розбили, пів бокса осталось, там були бойлер, поїлочки для телят, лампи для телят були, все сучасне, все модне, все зроблене для людей, для скотини, і вони навіть шланги покрали для доїльних апаратів."
"Коли я прийшов сюди працювати у 2009, було лише два сараї. Не було ні доріг, нічого! Все будували на моїх очах. Оце наша гордість минулорічна, ми провели фестиваль, на якому була незчисленна кількість людей, ми коли квадрокоптер підняли і підрахували - одночасно в нас довкола фестивалю стояло близько 5 тисяч легкових автомобілів. Була така гордість за це все! Ми зробили найбільший в Україні солом'яний лабіринт, це зафіксувала Книга рекордів України. А зараз дивіться, що залишилось від нелюдів, в яких, мабуть, цього всього немає і вони просто заздрять. Я думаю ми зробимо ще краще, на заздрість їм усім, і зробимо набагато краще ніж було!"

Тетяна, 5 листопада 2022

"- Дивись зараз на мене, на мене дивись, на нього не дивись. Ти його знав?
-- Так... - Як його звали, прізвище, скільки йому років було?
-- Олександр... 48 років... це мій тесть...

За 15 хвилин до цього.
Білий день, місто, тиша, наша стара располага в якій вже давно ніхто не жив, але яка продовжувала бути відправною точкою для виїзду і точкою повернення. Ми сиділи втрьох, кожен на окремій лавці після чергової поїздки. Хотілося взагалі впасти на цій лавочці, в тіні дерева і заснути, та нікуди більше не їхати.
-- О, почалося... раз... два... Два прильота, схоже що смерч розкрився, зараз побачимо куди пакет впаде.
-- Куди впаде... На завод. Вже від нього там нічого не залишилося, а вони все одно туди лупашать.
-- Ви чого сидите? Поїхали туди, там комусь може знадобитися медична допомога.
-- Як добре, Дімон, що з нами бойовий медик роти. Так би ми просто сиділи без діла, а так при роботі... поїхали.

Виїзд із спального району на проспект який вів до заводу, нагадував епізод із фільму "Я легенда" - жодної живої душі, взагалі нікого, ні людей, ні машин. Доїхавши до перехрестя, з якого вело декілька доріг в промзону ми зупинилися.
-- Щось я не бачу щоб десь щось горіло. Куди нам їхати, в яку сторону?
-- Ще два прильоти... Зараз касети розкриються і побачимо куди. Два потужніх вибухи розірвали тишу, а за ними покотилися менші вибухи.
-- Оно дві лігковушки вискочили! Значить нам туди треба.
-- Цікава ситуація, ми премся туди звідки всі тікають.

Ми під'їхали до прохідної заводу та попрямували в сторону людей які там були. Два охоронці і жменя роботяг стояли біля турнікетів і дивилися через скло в сторону чорного диму.
-- Вітаю. Є постраждалі? Вам потрібна медична допомога? З нами медик.
-- Так, потрібна.
-- Там людина лежить. Може ще живий, а може ні. Але я туди не піду.
-- Зате я піду. Хто може показати де він лежить?!
-- Я покажу...
-- Пішли.

-- Він все. 200-ті, холодний вже. Стік кров'ю. Уламок прилетів в сонну артерію, вони його почали волочити і кинули.
-- Тоді викликаю поліцію, дочекаємся їх і назад.
-- А інший 300-ий?
-- Там уламок застряг в шкірі в бочині. Легкий. В лікарні витягнуть і сьогодні відпустять.
-- Ось і екіпаж. Збираєтеся.

На прохідний все так же стояли люди. Коли ми ще йшли на евакуацію, охоронець вийшов із дверей і крикнув мені в спину чи є у мене документи що я військовий. Я не зупиняючись крикнув що покажу, коли повернусь. Тепер я підійшов до нього:
-- Документи мої ще потрібні?
-- Та ні які документи... вже нічого не потрібно... як він загинув?
-- Уламок в сонну артерію прилетів і він просто стік кров'ю. Інші поранення не суттєві, там лік був на хвилини.

Охоронець балакав далі з медиком, а я дивився на роботяг які продовжували через скло виглядати в сторону диму.
-- Він у вашій бригаді був?
-- Так.
-- А чому ж ви його кинули?
-- Страшно... я ж не військовий.
-- Я теж не відразу став військовим. Я був цивільним.
-- Я не знав що робити...
-- Треба було пальцями затиснути артерію і чекати на медиків.
-- Звідки я міг про це знати?! Я не медик!
-- А ти ним стань. Пройди курси такмеду, подивись ютуб. Восьмий рік війна іде, а ти не знаєш що робити. Ви покинули свого товариша стікати кров'ю, а могли врятувати. Наступного разу тебе можуть кинути, переступлять і підуть. Наступним можеш бути ти."

Василь, Харківська область, 1 вересня 2022

• Джаз, а ну глянь в бінокль, це хтось іде до нас по полю чи це в мене глюки?
• Нє..., тебе не глючить... Пісец, це хтось іде... Хтось в нашій формі...
• Та ну на... І що він тут робить?
• Ну скоріше всього, що прислали заміну того аватара, в мінометку, якого ти відправив на задувку. Все логічно. Тільки я не розумію що він робить серед поля. Він не падає... він постійно до чогось нахиляється... "
• Мусоліні 1, Мусоліні 2 на зв'язок"
  "- На зв'язку"
  "- Мінемотка чекає когось?"
  "- Так. Одиничка. Крим"
  "- Плюс. Кінець зв'язку"

Картина була живописною. Посеред згорівшого пшеничного поля, де шматками ще були розкидані не спалені плями рослинності, не вздовж лісосмуги, як зазвичай ходять, а прямо через поле йшов боєць в напрямку передових позицій. А в цей час відбувався артилерійський обстріл позицій які були в метрах 500 за його спиною.

Відстань була безпечною, але ж це рукожопі касапи, вони можуть і промахнутися. Або просто перенести вогонь на середину поля. От по цьому полю йшов боєць з позивним Крим.

Щоб зрозуміти всю ситуацію, треба сказати що свого часу Крим був в нашій роті, але потім його перекинули в мінометку, разом з його товаришем, Єнотом. І вони пара. Так, вони пара. Інколи таке буває між чоловіками. Ще коли я тільки приймав поповнення, ці двоє відразу заявили хто вони. Не всі в підрозділі могли це сприйняти, я задовбався слухати розмови про це, тому коли рота отримала новий статус і її комплектували заново, цих хлопців перевели в мінометний підрозділ. Треба сказати що як солдати вони були дисципліновані і службу несли без зауважень, не тупили і не косячили (на відміну від деяких гетеросексуальних своїх колег).

І от цей Крим, високий і тендітний, йшов серед поля, в білий день, під обстрілом, абсолютно не звертаючи уваги на снаряди які пролітали над його головою. Але не зрозуміло було, чому він весь час припадав до землі, навіть тоді коли снаряди не рвалися.

• Це просто писец...
• Що таке Джаз?
• Не може бути...
• Та ти задовбав! Що там?
• Він квіти збирає...
• Що?!
• Він збирає квіти серед поля, під обстрілом, ще й веде з собою двох собак. Здається ми погарячкували коли віддали їх в мінометку. Може якось заберемо їх назад?
• Думаю треба.
• Це писець... Він нагадує Червону Шапочку яка йде по полю, збирає квіти і співає. Їх точно треба якось забрати до нас. Справжні бойові єдинороги."

Василь, Харківська обл., 28 серпня 2022

Бахмут. Пряма мова: Б.
“Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника.
Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний.
Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися.
По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект… Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.”

Антон, 8 січня 2023

The collection consists of nine printed illustrations for various fairytales and fables.