"Історія одного подарунка.
Сьогодні рівно два тижні після трагедії в Дніпрі. Відбулося поховання 17-річного Максима Богуцького.
Час вирушати на помінки. Навколо цвинтар, десятки пар очей з пам'ятників і ми... стоїмо з зеленим фартухом.
Дмитро (45) і Тетяна (47) затримуються, щоб показати мені його. Це абсолютно єдине, що у подружжя залишилося на згадку про їхнього 17-річного сина Максима, який загинув в той день, знаходячись в квартирі (а батьки пішли раніше в гості).
Я вперше зустріла його батьків на другий день рятувальних робіт - в них була така величезна надія в очах. Вони показали свій дім на 7 поверсі, точніше лише кухню, все, що лишилося, і сказали - "бачите, там досі вісить зелений фартух на холодильнику, подарунок сина з першої стипендії". Наступного дня вони вмовили рятувальників дістати цю річ з уламків.
Цю квартиру, з краєвидом на ріку Дніпро, подружжя придбало рівно 10 років тому, і обожнювали ії. Наразі від машини, квартири не лишилося нічого, всі речі, і головне фотографії - все перетворилося у попіл.
**У першому коментарі є детальне відео квартири, яким поділилася Тетяна - зовсім нещодавно знімала його, на ньому присутній і живий Максим, і можна побачити як все виглядало.
Тетяна розповідає: "ми були дуже дружня родина. Максим завжди був з нами. Я завжди думала - як мені поталанило з сином. В нього було чудове почуття гумору, він любив готувати і навчатися новому".
На поховання прийшли друзі і з дитинства, і з університета "Політех", де Максим цього року вступив на перший курс програмування. Всі казали одне - який він був добрий й підтримуючий.
Саме поховання було важким: ховали його з накритим простирадлом. Тетяна тримала часто труну, дивилася на його портрет вдалечі і моторошно посміхалася якимось своїм думкам. Навколо всі ридали, а вона повторювала "не можна плакати, не плачте, Максим це завжди забороняв".
В якийсь момент Тетяна майже втратила свідомість, іі ледве підхопив чоловік...
Під кінець священники також не ховали своїх сліз...
Ця історія для мене - про всю безодню горя війни, яка забирає у людей абсолютно все.
Дитину, дім, речі, й навіть всі фото разом.
Все, що лишилося від "того" житті - цей зелений фартух."

Оксана, Дніпро

"До 24-го лютого ми, як і більшість, нервували, але повірити до кінця в можливість війни не наважувались.
Ранок 24-го розбудив звуками вибухів і телефонних дзвінків. У сповіщеннях від брата, який зараз боронить нас під Харковом, було коротке повідомлення: почалось, будьте обережні.

Усі наступні години й дні були наче в тумані. Як бути обережними, що робити, чи надовго це і чи насправді? Виявилось, що насправді й надовго. Ми – дві жінки й песик – склали рюкзаки й затамували подих. Що відчували? Паніка, страх, неможливість повірити, розгубленість і ще раз страх. Пам’ятаю, як глибоко я дихала, аби не задихнутись від усвідомлення. Подзвонила батькові в Кривий Ріг, намагаючись встигнути до того, поки він почує новини, заспокоїти. Він якраз був на вранішній пробіжці, і я відчула, як під його ногами задрижала земля. А я в цей час чимдуж старалась, аби не дрижав мій голос. На вулиці тим часом почали гудіти машини. На нашому малому спальному провулку, де й світлофора нема і їздять три машини на годину, була вервечка автівок. Це також лякало: всі (було відчуття, що всі) десь їдуть. А ми лишаємось.

За ті декілька годин ранку 24-го лютого ми всі змінились. За один ранок. Ранок, коли почалася повномасштабна війна.

Ми ходили вигулювати нашого собаку і бачили поодиноких людей з рюкзаками, валізками й переносками, з яких стирчали стурбовані носи чи хвости – коти, птахи, хом’ячки – хазяї боялися лишати їх самих і брали із собою всюди. Здавалося, що це все не може бути правдою. Сірий лютий, напівпустинні вулиці й звуки вибухів.
Уже другої ночі ми були в підвалі разом із сусідами – дорослі, діти, тварини. Усі одномоментно стали близькими одне одному. Я запам’ятала навічно, як чотирирічна дівчинка запитувала свою маму: ми ж не помремо, ти ж нас врятуєш? І мама притискала її до себе, ховаючи сльози відчаю.

За перший тиждень повномасштабної війни в Києві ми навчились відрізняти за звуками гради й чи ракети летять до нас або від нас. Наловчились між тривогами вигулювати собаку, пекти млинці, бігати в крамницю за необхідним. Пам’ятаю чергу в маркет після дводенної комендантської години. Повз проходять чоловіки з тероборони. Усі 4 кілометри черги починають аплодувати. Лунає: Слава Україні! Героям Слава! Чоловіки усміхаються й вигукують: Україна непереможна! Ми починаємо ридати. Сльози зворушливості.

Ми знали, що нас захищають. А ще сподівались, що наш «пенсійний», як ми його звемо, київський район не буде зачеплено. Але саме він граничить із Бучею та Ірпенем. Тому, коли нашою вулицею проїхав БТР, ми не витримали напруги й, кинувши до рюкзаків по дві футболки й корм для улюбленця, рушили на вокзал.
Черга у потяг, а потім 12 годин дороги стоячи в тамбурі. На одних проміжках дороги провідниця наказала вимкнути телефони, на іншому – терміново присісти, бо обстріл, на третьому їдемо так, наче пробираємося навшпиньки. Увесь шлях потяг із вимкненим світлом. І я раптом піймала думку: якщо ми виживемо, то ось тобі новий досвід, якого б ти ніколи не отримала, якби лишилась на місці. Тепер ти маєш досвід евакуації. Болісний, але досвід. І в цьому досвіді були моменти, коли ми знову ревіли від зворушливості: на деяких станція у вагон волонтери закидували ящики з їжею, водою, памперсами, оскільки були пасажири, які хапали дітей з будинку, що вже палав. І ця допомога для них – єдине, що вони зараз мають.

П’ять днів ми провели у Львові. Було дивно спостерігати, як люди ласують напоями та десертами в кав’ярнях, спокійно ходять вулицями, голосно сміються. Але довкруж усе ж відчувалась сторожкість, усі наче були на низькому старті в очікуванні найстрашнішого.

Потроху за ці п’ять днів ми стали звикати до життя без сирен. Коли ти певний час живеш у стані постійного напруження, тривожних звуків, бухання зброї, то якось, хто його знає як, але звикаєш до цього. Спритніше бігаєш, швидше реагуєш, автоматично підхоплюєшся, врешті – стрибаєш краще за Бубку.

Потрапивши в зону умовної тиші, поволі розслабляєшся. І якщо перші два дні нас сіпало від фантомних сирен, то на третій день ми навіть перестали тримати піднятими в постійній напрузі плечі. Але на ранок п’ятого дня загула сирена.

Мабуть, у психології є для цього своя назва. Я ж назвала це ефектом повернення. Бо коли о четвертій ранку ми підкинулись від звуку львівської сирени, це було страшніше за київські чи не щогодинні тривоги. І рішення було прийнято відразу – їхати далі. Ми не думали, де нам буде краще, не обирали країну за кліматом чи ще чимось. Ми обирали автобус, який візьме нас із собакою. І через добу вже були в Чехії.

Нам пощастило із людьми, які нас прийняли до себе, пощастило із місцем проживання – Прага – найкрасивіше місто Європи. Але якби ж цей приїзд був за інших умов. Ми ходили, наче чумні, не помічаючи краси, відчували себе чужинцями й наче нахлібниками. Усе, що ми бачили, сприймали крізь одну призму. Призму війни.
Очі ловлять зовнішні прояви світу, а мозок миттєво прогнозує ситуацію.

– ух, які великі скляні балкони!
– погано ж, під час вибухів дуже небезпечно.
– о, яка маленька собачка!
– так, з такою зручно під час тривоги або евакуації, сховав під куртку й біжиш.
– які неймовірно красиві старі будівлі!
– добре, що їхні сусіди не росія, інакше б рано чи пізно й тут варварськи б усе нищили.
– яка цікава споруда!
– ох, як від вибухової хвилі вона б осипалась на скалки.

Проте привітні чехи, величне місто, дихаючі історією костьоли, сердечні хазяї, які нас прийняли, відігріли наші душі, наскільки це було можливо, і ми стали збиратись додому. Розуміли, що війна триває, небезпека лишилась, але наші серця лишились там, у лютому, в Україні. І тільки ми перетнули кордон рідної землі, я відчула алогічне щастя, що сповнювало мене по вінця – я вдома! я в своїй країні, яку ми нікому не віддамо!

Дивно, але під звуками сирен, проте вдома, почуваєш себе спокійніше, ніж у тихій чужині. Там ми постійно скролили новини, перевіряли купу чатів, сіпались від кожного дзвінка. А вдома ми робимо свою справу, працюємо, зустрічаємось із друзями, донатимо ЗСУ, чухаємо нашого песа-мандрівника, шарудимо вже осіннім листям, тримаємось.

Ми пам’ятаємо кожне: як ти? де ви? живі? любимо вас! обіймаю тебе! чим допомогти? скинь номер картки! ми переможемо!

Ми ніколи не забудемо, хто наш ворог. Ми знаємо, якою ціною виборюється кожен наш ранок і вечір.
Вони хочуть нас знищити, залякати, але ми – не вони. Війна може відібрати багато чого, але вона не здатна забрати нашої людяності, сутності, української ідентифікації. Ми інакші. Ми сповнені любові до нашої землі й люті до них, і ця суміш сильніша за будь-яку ядерну зброю.
Ми своєю любов’ю відродимо все понівечене, відбудуємо, відновимо!
А вони, що прийшли до нас у лютому, – від нашої люті й поляжуть! "

Леся, Київ

"Воєнні нотатки, день 4. Сьогодні мене турбує одне теологічне питання. Який вигляд має душа літака? В тому, що "Мрія" потрапить до раю - не маю жодних сумнівів. Можливо, вона схожа на доброзичливого дракона з однієї з казок Едіт Несбіт. Я переживаю новину про загибель "Мрії", як повідомлення про загибель близької людини. Я росла на історіях про виготовлення "Мрії", як на казках. Мій тато працював на Антонова біля 40 років - простим робітником. Але і його труд був у тому, що "Мрія" літала. Тато загинув у 2013р. Але ж "Мрія" літала. Вона чесно рятувала світ на початку пандемії короновірусу. Це як закатувати великого вірного доброзичливого собаку... А загалом - у нас поки тихо. Дякувати Богові та ЗСУ. Але я все одно не можу спати. Моє серце з Києвом. І коли я задрімую, мені починає здаватися, що це все ненасправді. Це рімейк "Володоря перстенів". Ґондор має вистояти. Звісно. Має. Але пітьма така задушлива...."

Зоя, Вінницька область, родом із Києва

"Я выхожу на улицу в перерывах между бомбежками. Мне нужно выгулять собаку. Она постоянно скулит, дрожит и прячется за мои ноги. Мне все время хочется спать. Мой двор в окружении многоэтажек тихий и мертвый. Я уже не боюсь смотреть вокруг. Напротив догорает подъезд сто пятого дома. Пламя сожрало пять этажей и медленно жуёт шестой. В комнате огонь горит аккуратно, как в камине. Черные обугленные окна стоят без стекол. Из них, как языки, вываливаются обглоданные пламенем занавески. Я смотрю на это спокойно и обречённо. Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы. Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут. Так нам ответили полицейские, когда мы поймали их на улице и спросили, что делать с мертвой бабушкой нашего знакомого. Они посоветовали положить ее на балкон. Интересно на скольких балконах лежат мертвые тела? Наш дом на проспекте Мира единственный без прямых попаданий. Его дважды по касательной задело снарядами, в некоторых квартирах вылетели стекла, но он почти не пострадал и по сравнению с остальными домами выглядит счастливчиком. Весь двор покрыт несколькими слоями пепла, стекла, пластика и металлических осколков. Я стараюсь не смотреть на железную дуру, прилетевшую на детскую площадку. Думаю, это ракета, а может мина. Мне все равно, просто неприятно. В окне третьего этажа вижу чьё -то лицо и меня передёргивает. Оказывается, я боюсь живых людей. Моя собака начинает выть и я понимаю, что сейчас снова будут стрелять. Я стою днём на улице, а вокруг кладбищенская тишина. Нет ни машин, ни голосов, ни детей, ни бабушек на лавочках. Умер даже ветер. Несколько человек здесь все же есть. Они лежат сбоку дома и на стоянке, накрытые верхней одеждой. Я не хочу на них смотреть. Боюсь, что увижу кого-то из знакомых. Вся жизнь в моем городе сейчас тлеет в подвалах. Она похожа на свечку в нашем отсеке. Погасить ее - нечего делать. Любая вибрация или ветерок и наступит тьма. Я пытаюсь заплакать, но у меня не получается. Мне жаль себя, моих родных, моего мужа, соседей, друзей. Я возвращаюсь в подвал и слушаю там мерзкий железный скрежет. Прошло две недели, а я уже не верю, что когда-то была другая жизнь. В Мариуполе в подвале продолжают сидеть люди. С каждым днём им все тяжелее выживать. У них нет воды, еды, света, они даже не могут выйти на улицу из-за постоянных обстрелов. Мариупольцы должны жить. Помогите им. Расскажите об этом. Пусть все знают, что мирных людей продолжают убивать."

Надежда, Мариуполь

"Доброго дня! Ми з України! Ранчо знов на зв'язку! У нас гарні новини! Вже кілька днів як звільнили наше село від клятих рашистів. Ще немає нормального мобільного зв'язку, немає електрики, немає газу. Ще триває комендантська година, довго буде тривати розмінування. Але до Ранчо вже доїхали двоє приватних власнків та змогли зробити фото та відео. Дякуємо Галині та Володі! Ранчо з ранку 25.02 знаходилось в повній окупації. На третій день війни зникла електрика. Не було ніякого постачання їжі, палива, ліків. Геть нічого. Над нами літало усе, що можливо з першого дня війни. Літаки, гвинтокрили, ракети. Артилерія працювала постійно. Не було жодної тихої доби. Навколо нашого села бої йшли постійно. Все, що летіло з Білорусі на Ірпінь, Гостомель та Бучу летіло над нами. Через наше село орки їхали тією самою колоної, яка потім зайшла До Ірпеня Та Бучі. З тієї самої колони вони 25.02 зранку стріляли по Ранчо. Того ж ранку загинули перші люди у сусідньому селі. Від обстрілу ми втратили двох коней. Лакріц загинув від травми майже одразу, а булана красуня Санса не змогла оговтатися від наскрізного поранення ноги. Поруч з кіньми у момент обстрілу було четверо наших співробітників. Якимось дивом вони не постраждали. Орки каталися нашим селом постійно. Дорога з Димера на Бучу йде повз Литвинівку. Орки заходили у хати, викрадали людей, забирали майно. Вони зайшли, навіть, у сусідню будівлю. Якимось дивом вони не дійшли до Ранчо. Хоча не раз заїзжали на нашу вулицю, Ранчо є на Гугл-картах, його видно здалеку. Мабуть, хтось там на небесах дуже хотів, щоб це місце залишилось цілим. Мабуть, дійсно багато любові та тепла вкладено, мабуть, Ранчо - то є справжнє місце сили. Мабуть, так багато людей молилися за те, щоб Ранчо вціліло. У коней було усе необхідне. Ми мали генератор, тоже була вода з свердровини. Запас палива скінчивася як раз коли скінчилась окупація. Ми змогли швидко довезти паливо. Сіна під кінець окупації залишалось обмаль, на пару тижнів. Але ми почали завозити сіно з сусіднього села як тільки останній орк покинув наші вулиці. У нас був запас гранул та інших концентрованих кормів, тож наші коні-пенсіонери, які не можуть їсти сіно, теж були ситі. Крім коней на Ранчо живе зараз багато собак та котів. Частина наших, частина тих, кого залишили наші друзі, коли тікали з села. Усі тваринки вижили, у них була їжа завдяки тому, що наші найближчі друзі та партнери Натуральне харчування для собак. Україна, Київ. забезпечили хвостатих кормами повністю. А теперь ми хочемо розказати про наших героїв. Це наші неймовірні хлопці. Наші конюхи весь цей час залишалися з кіньми. Годували, доглядали. Попри обстріли, попри відсутність опалення, попри загрозу бути вбитими чи викраденими. Вони змогли зберегти 58 коней! Усіх, кого не вбили рашисти. Більш за те, хлопці залишаються на Ранчо досі. А Міша, що працював у іншій зміні, вже їде до нас. Його дім теж був у окупації, але у сумській області. І, як тільки шляхи звільнили, він поїхав на улюблену роботу. Чекаємо його з нетерпінням. Неможливо описати, наскільки ми пишаємося нашими героями! Наскільки вдячні ім за їх працю, за їх віданність. Низький уклін вам, хлопці, від колектива Ранчо, від приватних власників, від наших гостей. Ми дуже вдячні мешканцям нашого села, які підтримували хлопців, приносили їм гарячу їжу. Хлопці теж намагались підтримати людей чим могли. Не менш героїчні наші неймовірні коні. Не зважаючи на обстріли, вони не втекли, мужньо трималися. А згодом зовсім звикли. А було дуже голосно. Ні, було ДУЖЕ-ДУЖЕ голосно. Від артилерії, від гвинтокрилів, від винищувачів, які летіли так низько, що чіпляли дерева. А ще у нас чудова новина. Чотири різних табуни обїєдналися та живуть теперь разом! Для економії палива хлопці не підключали пастухи до мережі. Тому коні з часом розібралися, що огорожа не працює та просто повалили її, обїєднавшись у один величезний табун. Тільки ті, що живуть за деревїяними парканами залишилися там, де були. Тепер ми будемо намагатися зберегти Ранчо. Буде важко, тому що зараз ми не маємо змоги відновити роботу повністю. Не зможемо приймати гостей, крім приватних коней у нас 20 коней Ранчо та співробітників. Ми не будемо найближчим часом підіймати ціну постою. Хоча ціні на корми та паливо виросли. Ми дуже хочемо зберегти наших тяжиків. Ми хочемо, щоб ця унікальна порода існувала. Особливо це важливо, тому що Новоалександрівський кінний завод, де є основне поголів'я породи, зараз в окупації."

Наталя, Київська область
6 квітня 2022

"Галя...
Галя напередодні війни поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь й опинилась в ПЕКЛІ війни. Їх дім згорів, тата перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися у темних, холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів.
В кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом
залишилися у підвалі маріупольського будинку ...
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мне стыдно за людей, у
которых руки по локоть в крови, за людей, которые убивают и калечат без сожаления и смеют называть себя русскими...»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але...
Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Пройшов майже
місяць, поки нарешті розмова відбулася.
Історію Галі даю від її імені й за її згоди.
“Мама уехала в Бердянск в конце марта. Мы остались с папой в холодном подвале дома No78 на пр. Строителей. Папе было очень плохо, он не двигался, страдал от боли, холода, высокой температуры. Не было памперсов, лекарства и еда заканчивались. В подвале были соседи. Некоторые, глядя на его муки, говорили мне, что надо было оставить папу и уезжать с мамой – он-де не жилец. Я не могла объяснить им: это же мой любимый папочка! Он всегда любил и поддерживал меня. Даже в этой адской ситуации он шептал:
“Доченька, мне так жаль, что не увижу тебя снова счастливой...А ты обязательно будешь счастлива... потом...после нашей Победы...” Как бы я не любила папу и не верила в Чудо, как врач, я понимала – если ему срочно не оказать стационарную медицинскую помощь, папа умрет. Я решила действовать...
Сначала поднялась в нашу квартиру, чтобы взять вещи. Снаружи грохотало и выло... Наша
квартира как ни странно встретила тишиной. Как могила. Черная и выгоревшая. Я стояла в
закопченной промерзшей коробке убитого многоэтажного дома по щиколотку в пепле и не
верила, что это дом МОЕГО ДЕТСТВА. Здесь мы с сестричкой играли, мама кормила вкусными обедами. Здесь я впервые влюбилась и родной дом первым узнал о моей победе на конкурсе, и отъезде на учебу в Испанию...
Теперь ДОМ был мертвым. Его убили “братья”. Я пошарила в пепле и нашла остатки своего лептопа, а еще - одного из двух фарфоровых лебедей – символов семейного счастья моих родителей. Второго не было. Почему то отсутствие этого, второго, лебедя очень больно задело. Как будто он вырвался с Мариуполя, а мы с папой – нет...
Я спустилась в подвал и попросила присмотреть за папой соседку, у которой кода-то принимала роды (по первому, украинскому образованию Галя – акушер-гинеколог, по
испанскому – семейный врач и эндокринолог – прим. Авт). Решила идти за медицинской
помощью. Куда? Где меньше грохотало. Это была уже оккупированная русскими территория – поселок Мангуш. Со мной вызвались идти туда еще два соседа. Другие отговаривали – дорога обстреливалась, авианалеты были постоянными и чтобы выйти на относительно тихий участок, нужно было пройти семь кругов ада. Тогда я еще не знала, что настоящие адские круги меня ждут впереди... До Мангуша мы добрались. 30 км пешком, несколько проверок оккупационными войсками и первое мое задержание за то, что наряду с украинским паспортом у меня был испанский. Мое испанское гражданство вызывало подозрение и неоправданную злобу. Кстати, потом эти эмоции я встречала не единожды. Но в этот раз все обошлось. Помощь папе, вопреки моим надеждам, никто не захотел оказывать, но мне позволили переночевать в холодном помещении вместе с сотнями убегающих от войны мариупольцев и утром отпустили.
Я могла добраться до Донецка и уехать в Испанию. Но папочка... мой любимый, добрый
папочка оставался в темном сыром подвале под непрерывными бомбежками...Как бы я потом с ЭТИМ жила?
И я вернулась в Мариуполь.
Было начало апреля. Я добралась и поняла, что папе совсем плохо. Он бредил и остро нуждался в лекарствах. В отчаянии я пошла в горбольницу No2, ближайшую из действующих. Она была уже под контролем российских войск.
“Ну и что? - подумала я тогда, - они тоже люди, у них тоже есть родители и они поймут мое желание спасти отца.”
Если честно, я всегда жила в русскоязычной среде Донбасса, училась в русскоязычной школе, уехала в Испанию еще в 90-х, когда Украина только недавно вышла из состава СССР и дружба с рф была еще крепка. Я не могла поверить, что русские хотят смерти украинцев. Думала, это какая то ошибка руководства их страны, а нормальные люди есть везде и всегда можно договориться...
Как же я ошибалась!
В больнице No2 работало всего три врача – дико уставших и обозленных.
“Как вы не понимаете?! Туда “скорая помощь” просто не доедет – там постоянный обстрел! – кричал мне главврач Вакуленко Максим Валерьевич, - Лучше бы помогали нашим врачам, раз говорите, что тоже медик!” И я стала помогать, хотя на самом деле врачам нужны были крепкие мускулистые санитары, чтобы переносить раненных и уносить трупы.
Главврач (присланный из Донецка) показался мне сначала человеком порядочным:
выслушал, послал какого-то ополченца проверить, как там мой папа, пригласил на свой день рождения, который отмечал бутербродами и водкой тут же, в больнице. Я ничего не скрывала, сказала как есть: живу и работаю в Испании, приехала перед войной к родителям, теперь вот пытаюсь спасти папу...
Главврач слушал, кивал, а потом неожиданно начал расспрашивать об учебе в Донецке, о том, какие фамилии у преподавателей, как называлась столовая универа...Я не все смогла
вспомнить – прошло 25 лет! - и главврач заявил, что я не та, за кого себя выдаю.
Потом вернулся ополченец и сказал, что папы нет – в дом попала бомба и все сгорело. От него дико несло перегаром и я поняла – никуда этот гусь не ходил и просто врет.
Вырвалась с больницы и побежала к родному дому. Папа действительно умер. Соседи
вынесли его в одеяле во двор и положили рядом с другими жертвами этой бессмысленной
бойни. “Папочка, прощай и прости, что не могу тебя похоронить”, - прошептала я, поцеловав его в холодный лоб.
Я вернулась в больницу, просто больше было некуда идти, город оставался закрытым.
Теплилась надежда, что удастся выехать в Донецк вместе с заезжими оттуда врачами. Но
вместо врачей меня “забрали” так званые полицейские ДНР и отвезли в Володарск. Там взяли отпечатки пальцев, а потом мне и еще одной “заключенной” Марине – молоденькому лейтенанту одного из райотделов мариупольской полиции – замотали рты и глаза скотчем и куда то повезли в зарешеченном пазике.
Ехали час, остановились в поле. “Наверное будут расстреливать”, - прошептала Марина.
Нет. Мы приехали в Донецк, в тз изюмский отдел по борьбе с преступностью. Вместе с еще 5 людьми нас поставили лицом к стенке и заставили так стоять три часа. Было холодно. Еще в Мангуше я простудилась и в Донецке поняла, что у меня — воспаление легких. Была температура, сильный кажешь и боль в груди...
Три дня нас продержали без еды и воды. Допрашивали 5-6 раз.
Каждый раз, когда рассказывала правду, не верили и требовали «все рассказать».
Что, ВСЕ? Я не понимала, что от меня хотят – ведь так легко проверить, что я мариупольчанка, родители живут в Мариуполе, училась в Донецке, победила в международном образовательном конкурсе для молодых врачей и уехала в Испанию учиться. ВСЕ!
Наверное, рашистам не приходило даже в голову, что кто-то может ПОБЕДИТЬ не оружием и геноцидом, а умом и упорным трудом.
Сначала меня допрашивали вежливо. Потом — начали бить: по голове, а когда упала со стула – по ребрам. Я в сотый раз повторяла то, что было правдой. Но двум извергам казалось мало. Складывалось впечатление, что издевательства над людьми им лично приносят физическое удовольствие. Они подключили к моим ногам и рукам ток.
Было очень больно. ОЧЕНЬ. БОЛЬНО. Не получив никаких новых сведений, твари пообещали подключить ток «сама знаешь куда». И я почему то им сразу поверила.
Но привезли новую партию пленных и палачи обо мне на время забыли. Я слышала, как
пытали какого то молодого мужчину...судя по голосу, совсем мальчишку. Он страшно кричал три часа подряд. Этот крик мне теперь снится по ночам...
У меня отобрали документы, телефон и рюкзак с вещами и деньгами – там хранились
«похоронные» деньги родителей. Все исчезло, но в тот момент мне была важнее собственная жизнь. «Дайте мне антибиотики, а то я умру!» - умоляла местного «следователя». «А мне по...й!», - ответил он и даже воды не дал...
Они в массе своей были садистами.
Я думала, со мной произошло худшее, что могло быть. Но я снова ошиблась!
После Донецка, в начале апреля, не добившись новой информации, оккупанты отвезли меня в Еленовку и бросили в цементный «мешок» к другим заключенным. 40 человек на 40 метрах. Мои мучители сказали, что в «мешке» все азовцы. Но азовцев там не было, зато точно были зеки-стукачи рос.спецслужб, которые начали меня травить. «Поселили» возле грязного, вонючего туалета, не давали воды, выбивали из рук ту скудную еду, которую получали от «освободителей» – краюху хлеба на день.
Яркое воспоминание: просыпаюсь на холодном цементном полу. Болят ребра. Сильно болят легкие и голова от температуры. Хочется пить, а воды нет. Попыталась пить мутную
техническую воду, но и ее не дали. Хотелось есть. Я видела, как молодых женщин-заключенных иногда выводили под конвоем на ночь, а потом конвоиры давали им консервы или какую то работу вне «мешка». Это было привилегией - стоять и ходить. Догадывалась, какую цену было заплачено за те консервы...
Мне не давали вставать. Не давали ходить. Даже пойти в туалет. Меня травили, чтобы что?
Думаю, план был простой – они хотели, чтобы я, если выйду оттуда, рассказывала в ЕС, какие плохие азовцы. Какой же все-таки дешевый спектакль с тупыми актерами!
Через несколько недель я не выдержала и взбунтовалась. Кричала, требовала адвоката и
свободу. Меня бросили в карцер. Там было очень холодно, но хотя бы можно было вытянуть ноги...
Потом – опять боль в груди, полуобморочное состояние и изнеможение. За месяц мучений я потеряла почти 10 кг, стала бледной тенью себя с потрепанными волосами и желтой кожей. Я понимала – еще немного и этот мешок станет моей могилой. Было уже все равно. И когда в очередной раз мерзкая баба-заключенная, которая ненавидела и травила меня, подошла с угрозами и матом, я сломала ложку и закричала, чтобы отошла, иначе за себя не ручаюсь. Наверное, что-то в моих глазах было такое, что она замолчала и отошла...
А в начале мая меня отпустили. Просто выпихнули утром за ворота тюрьмы и закрыли за
спиной дверь. Не буду рассказывать, с каким трудом я добралась в Донецк, к старой 90-летней родственнице, которая меня даже не узнавала. Как мне помогло с деньгами и билетом представительство ООН в Донецке, как друзья отнеслись с непонятием, недоверием и подозрением, и как в старых, порванных туфлях родственницы ходила в изюмский отдел забирать документы у изверга, издевавшегося надо мной, и какими матерными словами этот садист меня «провожал» с «освобожденного» ДНР – это длинный рассказ... Скажу одно: когда мне в Донецке заявили, что выезжать на Испанию лучше через москву, я ответила: НИ ЗА ЧТО!
И когда наконец окольными путями добралась в Литву, то целовала землю перрона. Какое
счастье - я в ЕС!
Никогда не думала, что россия превратится в фашисткое государство.
Злоба, жадность, подозрительность, презрение, отупение – малая толика того «русского мира», который пришел в Мариуполь.
Мне очень-очень больно, что мой папочка остался лежать там, во дворе. И таких в Мариуполе тысячи, десятки тысяч...
Я прошу Бога когда-нибудь найти захоронение и по-христиански предать прах любимого папы родной земле. Он так верил, что я выживу и доживу до Победы.
Папочка, я обязательно доживу! Я уже дома, в Испании, даю интервью испанским СМИ, не смотря на то, что вспоминать все происшедшее очень больно. Но я должна рассказывать правду.
Прошу мою вторую родину и все западные страны: помогите Украине победить!
Примите Украину в ЕС и не оставляйте один на один с рашистами. Война не так далеко от ЕС, как кажется, а если Украина падет — падет и Европа».

Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвались з Маріуполя, розповідь Галі б’є навідліг. Можливо, хтось із українських ЗМІ Dmytro Lykhoviy, Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva вирішить зробити з нею інтерв’ю, можу поділитись контактами.
Разом переможемо..."

Тетяна, Київ

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"

Євгенія, Буча, 13 вересня 2022

"Ну что же.... 2 марта 2022 года моя жизнь вместилась в один рюкзак, я вместе со своими девочками решила выбираться из Харькова.
Долго не могла найти машину, чтобы добраться до вокзала, уже готова была идти через весь город на вокзал пешком, но машина нашлась просто чудом.
Приехали на вокзал, там давка, паника неразбериха. Огромная толпа людей, дети, старики, собаки, толкотня и давка.
Прибыл эвакуационный поезд и начался ад: арабы и индусы полезли первыми, здоровые мужики начали отталкивать женщин с детьми, нам сесть туда не удалось.
К прибытию следующего поезда, люди в камуфляже и с оружием навели видимость порядка, построили женщин с детьми ровными шеренгами на перроне.
Поезд Бахмут -Львов прибыл уже полным, все полезлм на штурм, ломая шеренги, толкаясь и матерясь. Во время отхода поезда, раздался хлопок, полпа побежала к зданию вокзала, крики, я боялась в толпе потерять детей...
Мы провели на вокзале уже 8 часов, начался коммендантский час, людей стало меньше.
Тут в стороне от вокзала мы увидели поезд, духэтажную шкоду интерсити, побежали к нему, Катя решительно сказала, что это поезд наш!!
Двери были открыты в последний вагон, женщина, проводница, начальник поезда, не пускали в вагон мужин, только женщин с детьми, мы сели нам удалось.
Все два этажа поезда, тамбуры, ступеньки - все было забито людьми.
Дети спали сидя на одном сидении, я рядом на чьем-то чемодане.
Приехали в Тернополь, на перроне встречали волонтеры, все очень вежливые и доброжелательные.
Нам повезло, мы почти сразу успели сесть на поезд до Львова.
Во Львове мы планировали сесть на електричку до Пшемышля, но очередь на неё была через весь вокзал...
Удалось влезть в автобус на Варшаву!"

Юлия, Харьковская область

"Тобі сьогодні місяць.
23 лютого:
«Вже скоро весна, березень уже зовсім скоро! Ще трошки і ми зустрінемося з тобою, наша
весняна квіточка»
24 лютого:
«Ти чув? Вибухи...» — прокидаюся... не хочу в це вірити!!!
Почалась війна.
25 лютого:
Сирена і гуркіт ППО.
Стою в коридорі нижнього поверху пологового будинку, який перетворився на лабораторію/
маніпуляційну/ зал очікування для людей, медиків і вагітних... на наше УКРИТТЯ.
«Наташ, операційна на 6-му поверсі, туди не можна. Будемо тут народжувати».
Ходять одягнені у куртки люди, мене прикрили хірургічною хустинкою, анестезіолог
намагається відволікати мене від того, що відбувається, жартує і рахує вибухи:
— Наташ, ти в нормі? Дивись тільки на мене.
— Так.
За вікнами летять ракети, чутно гуркіт ППО і літаків.
Вікна і породіль закривають матрасами, несуть ще і ще. Декілька годин під перекриттями
підвалу: чекаємо бомбардування...
Відбій
Ті ж самі матраси кладуть на підлогу в коридорі. На них ми будемо спати перші 3 ночі твого
життя. Прямо тут. У коридорі в якому пролунав твій перший крик.
Комендантська година три доби. Ми з твоїм татом поряд. Ми нікому не дамо тебе образити.
На третю добу твого життя заїхали додому.
Дитяче ліжечко. Ти так в ньому і не спала...
Зібрали необхідні речі. Повітряна тривога. Вибухи. Дві доби у сховищі під будинком. Ти дуже
мерзнеш, і ми гріємо тебе з татом по черзі.
Тобі 5 днів.
Стою біля вікна. Хочу просто відчути хвилини перебування вдома. Замислилась. Бачу у вікно,
як у телевежу летить ракета. Немає часу думати. Ми повинні тебе вивезти звідси.
Тато мусить залишитися вдома. Я мушу їхати з тобою. Ти ще не знаєш, що це — РОЗЛУКА...
Немає слів, щоб описати як відколюється шматок серця. Але так треба зробити, і це єдине
вірне рішення.
Дві доби ми їдемо до Львова. Дві доби з твого першого тижня ти провела у дорозі... З перших
днів прививаю тобі любов до подорожей. Жартую. Не знаю, звідки в мене беруться сили на це.
У Львові ми зустрічаємося з надзвичайною добротою людей. Це Україна. Це неможливо
пояснити. Тільки відчути. Тут теж сирени. Твоя перша фотосесія. Твоя перша ніч у ліжку.
Тобі 9 днів.
На 10-й день свого життя ти вже за тисячі кілометрів від дому... Ми з тобою у Хорватії. Ми
живемо у прекрасних людей.
Вони прихистили нас.
Ти познайомилася зі старшим братом. Він любить тебе надзвичайною любов’ю і каже, що ти
пахнеш, наче кексик з пудрою.
Ти ростеш. Ти неперевершена. Ти казка.
Ти даєш мені сили зараз. Даєш сенс у житті.
Ти змушуєш мене усміхатися і проживати ці дні, не злетівши з катушек...
24.03...
Місяць ми не вдома.
Місяць нашу з тобою країну катують.
Але їм це не зійде з рук.
25 березня 2022
Твій перший день народження. Тобі сьогодні лише місяць, а ти вже маєш більше «пригод», ніж
більшість людей може назбирати за все життя. Але нехай таких пригод у тебе в житті більше
ніколи-ніколи не буде.
Я так тебе люблю! Ти — всесвіт. Ти — наша планета.
Маленька українка ❤
Вірю, що скоро ми повернемося до рідного, мирного і прекрасного міста, у якому ти
народилась. І тебе буде тримати на руках твій ТАТО. А ще я тебе познайомлю з дідусем і
бабусею. І ми будемо святкувати перемогу нашої країни.
Нашої УКРАЇНИ 💛💙"

💻 📸 Наталія, Київ

"Багато що з цієї війни ввійде в підручники історії. А в кожного з нас є своя історія війни, свої картини перед очима. Недавно я вперше після 24 лютого їхала такою знайомою Варшавкою. Знайомою, але вже розтерзаною війною, місцями схожою на пральну дошку. Хоча багато вирв від снарядів уже заасфальтовано, дякую дорожникам за це! Маршрут Київ-Гостомель-Бородянка. За 6 км до Бородянки дороге нам село Берестянка. І ось деякі сліди війни, їх там набагато більше. Це лише маленький шматочок нашої української землі, який був на шляху рашистів до Києва. Окопи орків, бліндажі, траншеї, повно ворожого залізяччя й сміття (хоча частину металу вже прибрали). Понад місяць тут був оркостан. У цих ворожих окопах люди познаходили свої ложки, черпаки, вишиті подушки та всяке інше своє, награбоване рашистами. Серед фото є і зроблені буквально на центральній вулиці села. Ми знаємо, бачили по медіа, що там було. Але бачити по телевізору і в житті - таки різні речі. І така от жива ще історія…"

Жанна, Київська область

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.) Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"

Євген, Харків

"Гараж на Яблунці в Бучі. Сліди від танку русні та контейнер з написом "совєтскіє жєлєзниє дорогі"... І гараж в якому ховалися цивільні жінки і чоловіки. солдати русні закрили гараж вкинули через вентиляційний отвір гранату... Рештки обгорілих тіл... Це все що лишилося від людей, які просто сховалися від русні. Сьогодні знову тут працює поліція, бо знайшли ще кістки, які ймовірно належать людині. Вічна пам'ять загиблим."

Тарас, Буча, 3 вересня 2022