"На початку лютого ми отримали наказ відбити одне село поруч із Соледаром. У мене було абсолютно чітке розуміння, що я йду в один кінець. Я помолився, поцілував хрест і пішов у невідомість. Від страху аж трусило, але я зібрав усі сили в кулак. Сонце сідало рано. Часу було мало. Розвідка сказала, що на позиціях, які ми мали зайняти, чисто. Однак там ми наштовхнулися на росіян, яких закидали гранатами.
Стемніло. Ми почули, як метрах у п’ятнадцяти від нас йшло троє росіян, які голосно говорили: «Адеса!» Це було їхнє слово пароль, за яким вони ідентифікували своїх. Вони просто розгубилися в темряві. Коли вони наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: «Здавайтесь!» Вони відмовилися. Зав’язався бій. В результаті ми розстріляли двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали і надали першу допомогу. Це був зек, якому запропонували два варіанти: або сидіти за гратами ще багато-багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів ($400). Тому він став до лав ПВК «Вагнер». Він встиг пробути на фронті буквально пару днів.
Вночі росіяни почали контрнаступ. Ми захопили російську рацію і через неї чули повідомлення: «Пока пристреливайтесь железякой, а зверёк подъедет попозже». Це означало, що поки по нас працює міномет, а пізніше під’їде танк.
Росіяни активно нас засипали снарядами. Наша позиція була облаштована за чотирма хатами. За три години обстрілів на місці хат залишалися просто воронки, глибиною по коліно.
Одному з побратимів уламками сильно посікло ноги. Він був у шоковому стані. Тому не впав, а побіг. І якщо всі бігли назад — подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки — побіг назустріч ворогу. Я йому крикнув: «Дурень, ти куди?! Назад!» А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди і почав кричати: «Мені болить!». Я підбіг до нього, нахилився, щоби його витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить.
Через день мені стало легше. А того хлопця на наступну ніч, коли стало трохи тихіше, витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові. Під час одного з обстрілів я патрулював в окопі. У двох метрах від мене стояв інший мій побратим. Несподівано між нами пролетів снаряд танка. Я був у шапці та шоломі, проте відчув, як після цього запекло вухо. Майже як обпік. Просто дивом той снаряд не розірвався, а відрикошетив від бруствера і полетів далі. Він упав десь далеко позаду і не розірвався.
Під час наступних обстрілів нам вже так не щастило. Якось перед нами впала міна. Мене відкинуло вибуховою хвилею. А йому уламком зрізало частину голови разом із мозком. Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Але даремно. Невдовзі він помер у мене на руках.
Я зірвав ковдру, яка висіла на вході в бліндаж і поклав на неї тіло загиблого. Щоби його винести, треба було пройти спочатку поле, яке обстрілювалося, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали і не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох. Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому довезли його до переправи.
Переправа представляла з себе просто дошки, які лежали трохи вище рівня води. Вони прогиналися під нашою вагою і берци повністю уходили під воду. Коли ми тягли тіло через переправу, то воно вирвалося з рук і впало у воду. Один боєць стрибнув у льодяну річку, яка була йому десь по пояс і підхопив тіло. Так ми потихеньку винесли його на інший берег, а там нам уже допомогли інші хлопці.
Потім я заліз у нашу бронемашину. Там мені хтось щось почав кричати. Але я не чув. Так я і зрозумів, що втратив слух. Згодом у мене діагностували сильну контузію і кілька днів тримали в лікарні. Я щовечора приймав по дві пігулки снодійного. Без нього заснути було просто нереально. А коли засинав, то мені постійно снився один і той самий сон — штурм цього села. Я бачив у сні всі ці події, про які тільки що розповів. А коли просинався, то помічав, що руки у мене стоять у положенні, немов би я тримаю автомат.
P.S. Невдовзі Художник знову працював на позиціях, де облаштовував укріплення. Там він загинув у ході мінометного обстрілу."
Антон, Донецька область