Affichage de 7270 résultats

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

"Коли хтось потрапляє до реанімації, ти сподіваєшся до останнього. Навіть коли людина вже на ШВЛ, лишається шанс, що їй якимось дивом вдасться видряпатися. Але ось в коридор виходить лікар і каже: вибачте, ми зробили все, що змогли, але хвороба сильніша.
Міста на лінії зіткнення схожі на пацієнтів палати інтенсивної терапії. Тільки замість лікарів тут воїни ЗСУ. І вони самі гинуть та калічаться, намагаючися врятувати пацієнта.
…
Перша авіабомба впала в травні. Потім іще дві. Вибуховою хвилею нам винесло вікна, їх забили ДСП. В середині березня вже цього року я побачила короткий ролик: хтось швидко їхав нашою вулицею та знімав усе підряд. Наш дім був на відео і він був у порядку. Без вікон, трошки порепаний, але загалом у порядку.
Ми з мамою розуміли, що мародери, мабуть, вже не раз побували у нас, але сподівалися, що їх не зацікавило те, що мало цінність тільки для нас. Те, що ми не забрали: спочатку не зрозуміли, наскільки все серйозно, а потім вже було занадто страшно та занадто пізно.
Я про дрібнички, котрі доповнюють історію родини. Столітні фотографії, книжки, колекція ялинкових прикрас. Швацька машинка, яку прабабуся купила на гроші, подаровані їй на весілля. Вона з трьома дітьми та з цією машинкою ховалася в кукурудзі, коли фашисти палили місто у 1943. Її дім тоді не згорів, пощастило. Вишиванка дідуся — подарунок дівчини, яка дуже хотіла за нього заміж. Це було чи то в Чернівцях, чи то на Хмельниччині, задовго до його знайомства з бабусею. Нам би вистачило багажника легкового авто, щоби це вивезти. Але той клятий багажник ми не змогли організувати. І тепер картаємо себе за це.
Вчора на відео з дрону, який завис над центральною площею, я побачила наш згорівший будинок. За відчуттями це було так, ніби в живої істоти, яку ти обіймаєш, раптом перестав битися пульс. Не думала, що на це буде настільки боляче дивитися.
Наша квартира мала красиву адресу: будинок 25, квартира також 25. Чомусь здавалося, що це щасливі цифри. Але ця крихітна гармонія не врятувала наш дім. Бахмут знищила ракова пухлина, яка пустила метастази в нашу землю і за пряме згадування якої Meta турботливо банить мене на місяць.
Але всі і так знають, про яку країну-гній іде мова."
Аня, Бахмут

"Від вчорашніх фоток з Бучі з форуму на річницю трагедіі стало тошно. Від помпезності, гламуру, доглянутих жінок в напів вечірніх сукнях та черевиках зі стразами… Це просто шоу треш, бенкет у чуму.
Мої спогади про цей день і період в Бучі та Ірпіні один: стійкий трупний запах.
А ще безкінечне горе, тисячі втомлених і голодних бучанців в черзі за гуманітаркою, гори трупів, переповнені морги, трупи лежать в машинах-рефрежираторах і їх везуть все більше і більше, рідні шукають своїх в цих рефрежираторах самі, перекладаючи тіла з купи на купу, мертвих возили в машинах для перевозки заморожених продуктів. І чомусь в ці дні я там не бачила вчорашнього бомонду, який би був готовий допомогти ресурсами і владою бучанському горю і хаосу.
На моєму 1му фото наш депутат Taras Vyazovchenko, який допомагає розвозити трупи з бучанських рефрежираторів по моргах Київщини.
Світла пам’ять всім жертвам російських катів!"
Юлія, Буча

"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.

"Це мій тато – Кирило Стельмашов 23 лютого йому виповнилося 75. Вони з мамою не хочуть виїжджати з Києва, хоча я казав їм про це з першого дня війни. До початку війни він не зраджував звичкам своєї богемної молодості – насолоджувався життям, щоправда вже онлайн, лягав спати вранці та вставав після обіду. Тепер щодня він встає рано-вранці, сідає за кермо свого старенького Пежо і розвозить продукти та ліки тим, хто цього потребує. Хоча міг би бути не у списку тих, хто розвозить, а у списку тих, кому розвозять. Коротше, пишаюся татом."

Артем, Київ

"Шість днів тому, коли я говорила з мамою, вона розповідала, як вони з татом дісталися до нашої квартири в Маріуполі на Східному: «Лівий берег повністю зруйновано. Там неможливо жити, - зітхала вона. - Нас неохоче пропускали ВСУ, не обіцяючи, що повернемося звідти живими. Але ж ти знаєш нас із татом: ми такі, що скрізь прорвемося». Мама за будь-яку ціну мусила потрапити до помешкання, бо ж, - тут обережно, - лишилися мій канадський диплом, Нарбутівський збірник видавництва «Родовід», плед із Гарварда, про існування якого я і забула, та мамина золота каблучка. А ще мільйон наших сімейних фото, де ми щасливі і разом. «Мам, - казала їй я, - ну це ж просто речі, хай їм грець. Вас же могли вбити». У відповідь на це вона лише вдало жартувала, вкотре переконуючи мене, що в такій ситуації допомогти може хіба що почуття гумору. А потім сказала одну важливу річ: «Ти розумієш, ця війна, вона передусім про цінності. От у нашої родини вони такі. Ми лишили подушки та ковдри, але взяли твого Нарбута, бо знаємо, як сильно ти чекала на цю книжку. Ми взяли фотоальбоми, бо це ж наші спогади, і ніхто не може їх відібрати. Розумієш, у нас взагалі ніхто нічого не може відібрати». А потім були шість днів тиші, які голосно заявляли про себе фото та відео доказами авіабомб, градів, зруйнованого пологового будинку, а ще - повідомленнями про братські могили та 1500 померлих. Ці шість днів у відносно безпечній Вінницькій області я і не жила: наче це мене, а не їх, узяли в заручники і готують до показової масової страти. Аж тут сьогодні мама змогла прорватися на якихось 30 сек і сказати мені, що вони живі. І досі живі. «Наталю, - бадьорим голосом сказала вона, - я веду для тебе щоденник. Щодня записую туди». Я не встигла в неї спитатися ні про воду, ні про їжу, ні про бомбосховище. А лише подумала: Моя Анна Франк. Твоя історія важить. І я дуже хочу, аби світ почув про неї. Я готова на неї чекати. Як і на мільйони інших українських історій спротиву та resilience. Хай там як, а їх у нас їм точно не відібрати."

Наталя, родом з Маріуполя

"Возвращение домой.
Похоже, это для меня самый сложный текст. Описать не первые дни войны, не эвакуацию под обстрелом, не проживание вскрывающегося зверства войны, не жизнь вдали и ежесекундную тянущую, ноющую боль «домой». Все это время ты продолжаешь падать — в долгий, долгий и бесконечный ад.
Но возвращение домой — это заветное дно. Острое, усеянное осколками дно. Наконец ты ударяешься на максимальной скорости падения лицом… о свою реальность.
После освобождения Бучи у меня уже было фото, как внутри дома. Я не ехала в неизвестность. Но когда ты туда входишь… Ты и счастлив — потому что твой родной есть, жив, избит и измучен, но жив. А в какой-то момент со свалки вещей поднимаешь открытку и тебя сгибает пополам и ты внутри орешь. От кусочка бумаги, который когда-то тебе подписали с любовью.
Все, что для тебя про выбор и любовь, вывернуто… Все в грязи и пыли, что-то порвано… На бумагах, которые не выбросишь, следы ботинок. Которые потом вытираешь. Перед тобой груда книг и бумаг — и каждую нужно взять и вытереть. Ты убираешь один квадратный метр и берешься за другой, а в это время первый опять становится грязным. Ты в иступлении смотришь на это все и не понимаешь — как?! Но сглатываешь пыль с языка и просто продолжаешь.
Я убирала семь дней. Только к четвертому беспорядок стал контролированным. И это не просто уборка, потому что еще нужно найти, чем убирать. В твоем доме, как и в жизни, больше нет ничего понятного раньше.
Вызвать профессиональную уборку было нельзя. Возможно, но не мне. Мое пространство — это я. Вызвать уборку для меня было все равно, что вызвать профессионалов и сказать «там мой любимый, после аварии, сделайте так, чтоб как раньше, или замажьте что невозможно исправить, но чтобы не бросалось в глаза, а то мне видеть его таким и любить дальше тяжело как-то…» А может, вообще сменить любимого? Забрать вещи и арендовать другую квартиру, у этого любимого ведь шрамы — и снаружи, и внутри…
Мое пространство живое. Я любила его, оно любило меня. Мы помогали и наполняли друг друга. Убирать — это посмотреть на своего любимого, увидеть каждую царапину, каждую рану, признать всю его боль и быть рядом. Обнаруживать все новые раны, не отворачиваться, промывать их и бинтовать, опять промывать и бинтовать. Мыть каждый сантиметр, не закрывая глаза на увечия, словно гладить и целовать, приговаривая, что все будет хорошо. Обязательно будет хорошо. ⠀ В первый вечер после дня работы на завалах я села на балконе — единственное чистое и свободное пространство. В состоянии «упоротой лисы». Убирала, плакала, а потом втыкала на сосны, нервно курила, и опять собиралась, и опять разгребала.
Первое удивительное осознание — 70 дней вдали от дома прошли в какой-то временной петле, в параллельной реальности. Там вроде бы была жизнь, были и печали, и радости. Но когда входишь в дом, то кажется, что ушел вчера. И ничего другого в твоей жизни не было, а было во сне.
Второе и самое важное осознание — родные стены лечат. Здесь завал, перерыто, не работают лифты, нет бензина, вопросы с продуктами, но когда смотришь на свои сосны, на свои стены, на свои улицы… появляются силы. Ты чувствуешь себя наконец-то живым."

Анна, Буча

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

"Сьогодні близько 7:00 ранку за київським часом російський літак у місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області поцілив ракетою у стратегічно важливий об’єкт —будинок моєї покійної бабусі. Пожежа була настільки масштабною, що зачепила сусідні будинки і навіть перекинулася на сусідню вулицю.

Мої батьки - це люди з відмінним почуттям гумору. Мама одразу зауважила, як же добре, що ми так і не зробили там ремонт. А тато, дивлячись на свіже фото руїн, похвалився якісно зробленим його руками димарем. Він єдиний уцілів."

Наталя, родом з Маріуполя, 11.08.22

"Вчера вечером я впервые за это лето открыла окна. Дерзко так, настежь, во всей квартире, на своем 17-м этаже. Как когда-то, в той, в прошлой жизни.
Несколько лет назад, когда я искала квартиру, то смотрела только те варианты, которые ближек небу.
Помню, риелтор говорила коллеге по телефону: "У меня тут клиентка, она точно внучка Карлсона, десятый этаж ей низковато".
А мне нравится, чтобы много воздуха, чтобы там, где птицы, чтобы видеть любимый город.
Теперь я вижу линию фронта. Вижу, как летят ракеты. Вижу вспышки и пожары. Когда летали истребители, мне казалось я видела лица пилотов..
Жаркое, невыносимо душное харьковское лето. Закрытые, зашторенные, заклеенные скотчем крест-накрест или даже заколоченные фанерой окна.
Совершенно нечем дышать.
Я устала прятаться. От взрывной волны, от осколков, от грохота. Я открыла настежь окна и пустила в дом прохладу вечернего августа. Боже, какой же это кайф.
Долго сидела на балконе, смотрела на потрясающее звездное небо. Никогда в Харькове я не видела столько звезд.
Это был тяжелый день. Наверное, самый тяжелый в моей жизни.
Я провожала маму.
Но в этот день всё было как-то правильно, даже благостно. Без суеты, без перекрёстных процессий, когда два горя встречаются в коридорах или на аллеях.
Не было ничего фальшивого, пафосного, ритуально нарочитого. Прекрасная погода и, такая редкая в городе, тишина.
Мы подвезли маму прямо к центральному входу кардиологии, чтобы отец мог с ней попрощаться.
– У нас так не делают, так непринято, чтобы возле корпуса, – фыркнула недовольная санитарка.
Делают. В нашей семье всегда делают так, как велит сердце, а не приличия.
Я никогда не слышала, как рыдает мой отец.
"Жизнь моя. Душа моя. Ты подарила мне шестьдесят лет счастья. Будь проклята война"
Такая сильная любовь. Такая мощная ненависть.
Мама упала с инсультом через пару минут после взрыва очередной российской ракеты в
соседнем дворе.
И уже не смогла подняться. Никогда.
Да пап, будь проклята война. Прокляты люди, развязавшие её и поддерживающие. Прокляты настолько искренне, что не будет им покоя никогда, не на земле, не на небе.
Я распахнула окна. Я дышала августом и смотрела на звезды.
Полгода войны. Прошла весна – "весна, которой у нас не было".
Заканчивается лето – "лето, которое у нас отобрали".
Через несколько дней наступит осень. Пусть это будет – "осень, которая принесла нам победу"."

Анна, Харьков

"Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм каналів «Хуйовий Харьков» і «Хуйове ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Вдома, на ХТЗ живе папа.
Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і прямо в парадному – там є вентиляція, питна і технічна вода, можливість вибратись при завалі і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище з стінами завширшки в півметра – коли папа був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялись ядерного удару.
Ще на районі багато «американок», це будинки дуже схожі на «сталінки», але будувались до війни, всі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.
Ще в нас на районі є будинки «тітаніки», це тіпо довгі такі общаги, ще є будинок «водорозділ», і щє є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру.
Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. В цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас – в нашому будинку лише одна арка.
На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів покаті кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам в малих діточок.
Ще по району багато видно високих башт - я все життя думала, шо вони водонапірні - а виявилось, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» – там сховища.
За останні десятки років тут змінилось наступне – поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці тіпа «2-пятилітки», «17-го партсъезда» і «фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і віднесли в молодий парк.
В той парк влучив снаряд і вбив людей, папа новини не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «скорі» і накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тошо в той особливий день простріляли весь район і постійно летіло і не зупинялось.
Папа вже сидів в бомбосховищі, а за півгодини до цього йому довелось повалятися на сходах в бібліотеку (в нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір – через дорогу, там стоять контейнери для сміття і гаражі – прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.
Каже, «ти не можеш повірити, шо 2-3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили два рази. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зато дахи просто нулячі.
Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч – блищать на сонці як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там все вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Папа каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.
Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує – повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці то мальви, всі з песиками гуляють, і купа площадок для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо, коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитяча площадка, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Всяке було.
Але я до чого – цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є – ХТЗ це спальний район. Старий, херовий, зі своєю тюрмою, базаром і церквою, та зі своєю дурною славою.
Коли в нас поремонтували бульвар з парком та з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз’їжджалися. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами і казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «о, а я там був, мене там били».
Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) ЗАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?
А ще папа сьогодні мені показав могилу – я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.
Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прям у дворі.
Папа сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину – повз двора йшов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі і пройшов повз стройовим шагом. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.
Так от я бажаю від всієї своєї душі, шоб кожний раз, коли хтось побачить могили тих руських, що з 2014 нелегально перетнули кордон України, щоб на їх могили плювали.
Щоб всі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб всі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулись додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не позорили.
І шоб вони всі дохли від болю і від злиднів.
А коли вмруть – а я ж можу вірити в потойбічне, правда? Так от, а коли вмруть, хай кожної ночі до них приходять козаки-характерники з Савур-могили, хай кожну ніч ці характерники виривають їх кишки і повільно накручують на свої стлівші нігті, видавлюють їм очі та ріжуть на малюсінькі шматочки.
І так кожної ночі.
Без кінця.
Вічність
Пс. Вибачте, що так багато.
Дякую, що дочитали."

Анна, Харків-Київ

"Самый грустный короткий рассказ теперь могу написать и я.
Сегодня, под завалами в Днепре, на моих глазах была спасена молодая женщина, я видела все этапы. В течение двух часов спасатели просто пытались подобраться ближе. Это было чудо.
20 часов, ночь, -3C.
Екатерина. Глухонемая. Это важно.
Представьте себе - объявляется "минута тишины", когда на площадке все смолкает, техника останавливается. Мы все прислушиваемся к любому звуку. А их молодая женщина издать не может.
Представьте себе - лежать под плитой почти сутки, а рядом годовалый ребенок и муж, и все время видеть самых близких в таком состоянии... Они погибли сразу.
Большое чудо выжить, но чтобы справиться с жизнью дальше потребуется еще одно чудо.
"Русский мир", реалии.

• Фото сделано мною.

I can also write the saddest short story now.
Today a young woman was rescued before my eyes under the rubble in Dnipro city as a result of missile strike. I saw all the stages. For two hours, rescuers just tried to get closer. It was a miracle. 20 hours, night, -3C.
Ekaterina. Deaf-mute. It is important.
Imagine - a "minute of silence" is announced, when everything is shut down on the site, all equipment stops running. We all listen to every sound. And a young woman cannot call us.
Imagine - lying under a slab for almost a day, with a one-year-old child and husband nearby, and all the time stare at your closest ones... They died immediately.
Her survival is a great miracle, but it will take another miracle to cope with life further.
This is so called "Russian world", realities.
*Photo taken by me."

Оксана, Дніпро