"До 24-го лютого ми, як і більшість, нервували, але повірити до кінця в можливість війни не наважувались.
Ранок 24-го розбудив звуками вибухів і телефонних дзвінків. У сповіщеннях від брата, який зараз боронить нас під Харковом, було коротке повідомлення: почалось, будьте обережні.
Усі наступні години й дні були наче в тумані. Як бути обережними, що робити, чи надовго це і чи насправді? Виявилось, що насправді й надовго. Ми – дві жінки й песик – склали рюкзаки й затамували подих. Що відчували? Паніка, страх, неможливість повірити, розгубленість і ще раз страх. Пам’ятаю, як глибоко я дихала, аби не задихнутись від усвідомлення. Подзвонила батькові в Кривий Ріг, намагаючись встигнути до того, поки він почує новини, заспокоїти. Він якраз був на вранішній пробіжці, і я відчула, як під його ногами задрижала земля. А я в цей час чимдуж старалась, аби не дрижав мій голос. На вулиці тим часом почали гудіти машини. На нашому малому спальному провулку, де й світлофора нема і їздять три машини на годину, була вервечка автівок. Це також лякало: всі (було відчуття, що всі) десь їдуть. А ми лишаємось.
За ті декілька годин ранку 24-го лютого ми всі змінились. За один ранок. Ранок, коли почалася повномасштабна війна.
Ми ходили вигулювати нашого собаку і бачили поодиноких людей з рюкзаками, валізками й переносками, з яких стирчали стурбовані носи чи хвости – коти, птахи, хом’ячки – хазяї боялися лишати їх самих і брали із собою всюди. Здавалося, що це все не може бути правдою. Сірий лютий, напівпустинні вулиці й звуки вибухів.
Уже другої ночі ми були в підвалі разом із сусідами – дорослі, діти, тварини. Усі одномоментно стали близькими одне одному. Я запам’ятала навічно, як чотирирічна дівчинка запитувала свою маму: ми ж не помремо, ти ж нас врятуєш? І мама притискала її до себе, ховаючи сльози відчаю.
За перший тиждень повномасштабної війни в Києві ми навчились відрізняти за звуками гради й чи ракети летять до нас або від нас. Наловчились між тривогами вигулювати собаку, пекти млинці, бігати в крамницю за необхідним. Пам’ятаю чергу в маркет після дводенної комендантської години. Повз проходять чоловіки з тероборони. Усі 4 кілометри черги починають аплодувати. Лунає: Слава Україні! Героям Слава! Чоловіки усміхаються й вигукують: Україна непереможна! Ми починаємо ридати. Сльози зворушливості.
Ми знали, що нас захищають. А ще сподівались, що наш «пенсійний», як ми його звемо, київський район не буде зачеплено. Але саме він граничить із Бучею та Ірпенем. Тому, коли нашою вулицею проїхав БТР, ми не витримали напруги й, кинувши до рюкзаків по дві футболки й корм для улюбленця, рушили на вокзал.
Черга у потяг, а потім 12 годин дороги стоячи в тамбурі. На одних проміжках дороги провідниця наказала вимкнути телефони, на іншому – терміново присісти, бо обстріл, на третьому їдемо так, наче пробираємося навшпиньки. Увесь шлях потяг із вимкненим світлом. І я раптом піймала думку: якщо ми виживемо, то ось тобі новий досвід, якого б ти ніколи не отримала, якби лишилась на місці. Тепер ти маєш досвід евакуації. Болісний, але досвід. І в цьому досвіді були моменти, коли ми знову ревіли від зворушливості: на деяких станція у вагон волонтери закидували ящики з їжею, водою, памперсами, оскільки були пасажири, які хапали дітей з будинку, що вже палав. І ця допомога для них – єдине, що вони зараз мають.
П’ять днів ми провели у Львові. Було дивно спостерігати, як люди ласують напоями та десертами в кав’ярнях, спокійно ходять вулицями, голосно сміються. Але довкруж усе ж відчувалась сторожкість, усі наче були на низькому старті в очікуванні найстрашнішого.
Потроху за ці п’ять днів ми стали звикати до життя без сирен. Коли ти певний час живеш у стані постійного напруження, тривожних звуків, бухання зброї, то якось, хто його знає як, але звикаєш до цього. Спритніше бігаєш, швидше реагуєш, автоматично підхоплюєшся, врешті – стрибаєш краще за Бубку.
Потрапивши в зону умовної тиші, поволі розслабляєшся. І якщо перші два дні нас сіпало від фантомних сирен, то на третій день ми навіть перестали тримати піднятими в постійній напрузі плечі. Але на ранок п’ятого дня загула сирена.
Мабуть, у психології є для цього своя назва. Я ж назвала це ефектом повернення. Бо коли о четвертій ранку ми підкинулись від звуку львівської сирени, це було страшніше за київські чи не щогодинні тривоги. І рішення було прийнято відразу – їхати далі. Ми не думали, де нам буде краще, не обирали країну за кліматом чи ще чимось. Ми обирали автобус, який візьме нас із собакою. І через добу вже були в Чехії.
Нам пощастило із людьми, які нас прийняли до себе, пощастило із місцем проживання – Прага – найкрасивіше місто Європи. Але якби ж цей приїзд був за інших умов. Ми ходили, наче чумні, не помічаючи краси, відчували себе чужинцями й наче нахлібниками. Усе, що ми бачили, сприймали крізь одну призму. Призму війни.
Очі ловлять зовнішні прояви світу, а мозок миттєво прогнозує ситуацію.
– ух, які великі скляні балкони!
– погано ж, під час вибухів дуже небезпечно.
– о, яка маленька собачка!
– так, з такою зручно під час тривоги або евакуації, сховав під куртку й біжиш.
– які неймовірно красиві старі будівлі!
– добре, що їхні сусіди не росія, інакше б рано чи пізно й тут варварськи б усе нищили.
– яка цікава споруда!
– ох, як від вибухової хвилі вона б осипалась на скалки.
Проте привітні чехи, величне місто, дихаючі історією костьоли, сердечні хазяї, які нас прийняли, відігріли наші душі, наскільки це було можливо, і ми стали збиратись додому. Розуміли, що війна триває, небезпека лишилась, але наші серця лишились там, у лютому, в Україні. І тільки ми перетнули кордон рідної землі, я відчула алогічне щастя, що сповнювало мене по вінця – я вдома! я в своїй країні, яку ми нікому не віддамо!
Дивно, але під звуками сирен, проте вдома, почуваєш себе спокійніше, ніж у тихій чужині. Там ми постійно скролили новини, перевіряли купу чатів, сіпались від кожного дзвінка. А вдома ми робимо свою справу, працюємо, зустрічаємось із друзями, донатимо ЗСУ, чухаємо нашого песа-мандрівника, шарудимо вже осіннім листям, тримаємось.
Ми пам’ятаємо кожне: як ти? де ви? живі? любимо вас! обіймаю тебе! чим допомогти? скинь номер картки! ми переможемо!
Ми ніколи не забудемо, хто наш ворог. Ми знаємо, якою ціною виборюється кожен наш ранок і вечір.
Вони хочуть нас знищити, залякати, але ми – не вони. Війна може відібрати багато чого, але вона не здатна забрати нашої людяності, сутності, української ідентифікації. Ми інакші. Ми сповнені любові до нашої землі й люті до них, і ця суміш сильніша за будь-яку ядерну зброю.
Ми своєю любов’ю відродимо все понівечене, відбудуємо, відновимо!
А вони, що прийшли до нас у лютому, – від нашої люті й поляжуть! "
Леся, Київ
