Print preview Close

Showing 279 results

Архівний опис
124 results with digital objects Show results with digital objects
Анна, Київ, 34-10-01
File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок. Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями. Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка купленная в ноябре выглядит ужасно. Младший сын, которому 1.5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы. Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов... периодическая перекличка. Не все отвечают... Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем. Сосредоточится на минимуме - накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить. Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія. Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання мабуть в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю... я подумаю потім над цим потім. Не зараз. А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали і пішли з нашої землі. А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви."

Анна, Київ

Таня, Київ, 43-26-01
File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Сьогоднішнє, хороше: я ще з Києва відправила Марині до Харкова насіння квітів, вербену і шавлію.
А 24 лютого вночі моя донька набрала нас телефоном і сказала що Харків розстрілюють... війна!
Декілька разів згадувала з сумом цей лист, було цікаво де він. Ще й без вказаного індекса. Але не писала нічого Марині, бо яке там вже насіння та пошта, коли Харкову доводиться жити під бомбами.
І от щойно Марина написала мені, що... отримала лист..
І я так здивована, що він таки надійшов за адресою, він як вісник з мирного життя.
Плачу і посміхаюся.
Щось є в цьому. А?"

Олена, Київ

File · 2022-02-24
Part of Writings from the War project

"Мій інтерес до політики проявляється хвилями. Як тільки щось серйозне відбуваються у світі чи в Україні, я переходжу у режим щогодинного читання новин. Так сталось і з останніми «навчаннями» армії північних сусідів на нашому кордоні. Я ретельно слідкував за тим, що відбувалось. Коли на московії виставили ультиматум до НАТО, потім вирішили визнати донбаські республіки, я зрозумів до чого все йде. У промові путіна про декомунізацію України я остаточно відчув його настрій. Перед сном 23го лютого я прочитав, що у Криму евакуювали нічну зміну підприємства, яке знаходиться біля Херсонської області. Прокинувся я від двох вибухів у Києві в районі 5ї ранку 24го лютого. Я вже переживав це у 2014му, коли жив у Луганську. Деякий час мені здавалось, що цими вибухами мене вже не налякаєш. Але за трохи менше ніж 8 років я забув це відчуття. Мене почало трясти, немов я змерз. Мільйони думок летіли в голові. Не відкриваючи сайтів з новинами, я вже все розумів. Мені знадобилось десь 20хв, щоб прийти в себе. Ми зателефонували родичам, щоб мати план на випадок, якщо не буде мобільного зв’язку. Протягом дня ми 5 разів змінювали позицію до того, чи безпечніше залишатись у Києві, чи їхати на Захід України. Ближче до вечора ми все ж зібрались з думками і вирішити тимчасово виїхати на Волинь. У мене сину 7 місяців і я розумів, що у Києві для нас занадто високі ризики залишитись без води, електрики чи необхідних для дитини ліків. Вже вдруге у житті я їду з улюбленого міста з одним рюкзаком з речима і без жодного плану."

Сергій, Київ

File · 2022-03-19
Part of Writings from the War project

"24 лютого 2022 року. Будильник задзвонив о 8. Як завжди. Я встану і збиратиму донечку в школу, чоловік поведе собаку у ліс. Робота, плани, ввечері заберемо донечку і підемо в наш парк. Там друзі, зефір на вогні, розмови. У суботу до друга на день народження. У неділю до батьків. Скоро ремонт у будинку доробимо, відсвяткуємо новосілля. Не відсвяткуємо. Не поїдемо. Не буде. Нічого. І я зрозуміла все це під мелодію будильника - достатньо було глянути у вікно. Навпроти нашого будинку - будівництво. Щоранку о 8 там в люльках повно будівельників у помаранчевих жилетах. Кран крутиться. Життя вирує. Завжди. Але не сьогодні. Сьогодні у вікні я не побачила нікого. Я знала, що це означає. Знала і закрила очі, щоб хоч на мить продовжити останній мирний ранок. Далі дзвінки рідних, страшні новини, тремтячі руки, речі, які треба зібрати, чи не збирати? Ми їдемо чи що робити? Якщо їдемо, то куди? Поряд рашисти бомблять аеропорт, ми вперше падаємо на підлогу, доня лякається, плаче. Вибухає далеко, все нормально, чи не нормально? Вибухає ближче, частіше. Ніч у бомбосховищі, сіра стеля, печальні очі донечки і її питання, яке вона повторює знову і знову: "Мама, коли цей день закінчиться?" Цей день не закінчився досі."

Іра, Ірпінь

File · 2022-03-21
Part of Writings from the War project

"Моя дружина Аренда — з Голландії, тому посольство ще за півтора тижні до початку війни попередило нас, що необхідно виїжджати. Та ми не прислухалися і залишилися вдома. Не вірилося, що буде повномасштабне вторгнення, максимум, чого ми боялися — серйозних воєнних дій на сході України. Тож незважаючи на попередження, ми продовжували розвивати сімейний бізнес (маємо пекарню, кафе і центр для людей з інвалідністю, а ще я — директор підприємства, що виробляє суміші для випічки), навіть почали будівництво нового великого складу. Перший день війни став шоком, ми не розуміли, що робити. Дружина почала пакувати чемодани. Але ми побачили, що на виїзді з міста, а також у Києві стоїть величезна черга машин, тому наважитися рушити в дорогу нам було теж непросто. Першу ніч ми майже не спали. А на ранок другого дня прийшло розуміння: мусимо допомагати людям. Ми як християни побачили: Бог дає нам ресурси, якими треба правильно розпорядитися. У нас є пекарня, сировина для виготовлення хліба, є кафе, де можна готувати і куди запрошувати людей, які потребують допомоги. Не було в нас тільки робочих рук — пекарі повиїжджали у безпечніші місця. Тоді ми через соцмережі запросили волонтерів. Відгукнулося багато людей, зараз їх є близько сімдесяти. Ми почали випікати хліб, на складах знайшли великі котли, у яких тепер варимо суп. Щодня до нас у кафе приходять сотні людей, які потребують хліба і гарячої страви: це ті, хто не зміг виїхати — переважно старші й менш забезпечені люди, у декого з часом закінчилися гроші, а ще наші гості — біженці з інших регіонів країни. Є люди, яким ми розвозимо їжу прямо додому. Коли працюєш, допомагаєш іншим, набагато легше переживати жах цієї війни. Ми відчули це самі, і наші волонтери це переконання підтверджують. Більшість нашої команди — християни, прихожани місцевих церков: це і баптисти, і п’ятедсятники, і католики, усі працюють разом. Наше служіння полягає не тільки в тому, щоб роздати чи розвезти їжу, а й у тому, щоб когось утішити, комусь дати надію, а когось просто вислухати. Відчуваємо велику відповідальність: ми тепер стали прикладом для багатьох у місті. Тож про виїзд із Броварів наразі не йдеться — не можемо покинути дані Богом ресурси і людей, яким ми потрібні. Утім, чітких планів не будуємо, живемо сьогоднішнім днем. Кілька днів тому снаряд влучив у склад неподалік від нашого. Тож ми розуміємо: можливо, настане момент, коли наше служіння припиниться; а тим часом робимо те, що можемо. Маємо велику підтримку від друзів і родичів за кордоном, зокрема з США та Голландії — вони стежать за нашою діяльністю через соцмережі й надсилають кошти, а ще гуманітарну допомогу, яку ми роздаємо через церкву в Броварах і довколишніх селах. Наші друзі з-за кордону забезпечили генераторами кілька сільських церков. Тепер ці будівлі можуть за потреби стати гарним прихистком для селян. Тож ми бачимо, як Бог веде нас навіть у такі складні часи."

Андрій, Бровари

File · 2022-05-05
Part of Writings from the War project

"Коли я торкаюся до бабусиного плеча і легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти - криміналісти збирають всю інформацію про тих кого розшукують рідні та роблять забір зразків ДНК - на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність та стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль - розсипаються.

Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їх протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.

  • Можна, будь ласка, ваш паспорт?

  • Кого саме ви розшукуєте?

  • Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.

  • Ким він (вона) були за професією?

  • Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв'язок?

  • У вас є його (її) документи?

  • Він (вона) одружені? Має дітей?

  • Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?

  • У нього (неї) є закордонний паспорт?

  • Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?

  • Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога?

  • Чи є у вас його (її) фото?

  • Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.

  • Ми шукаємо сина.

  • Я шукаю брата.

  • Я шукаю маму.

  • Я шукаю батьків.

  • Я шукаю сестру, а мама свою дочку.

  • Я шукаю батька.

  • Я шукаю дочку.

  • Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Опізнали її в морзі за колечками на пальцях.

  • Востаннє він виходив на зв'язок 26 лютого.

  • 5 березня батько подзвонив рано вранці і сказав, що збирається прогулятися.

  • Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі і усіх їх десь забрали.

  • Він був тут на блок посту. Їх усіх накрили.

  • Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.

  • Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.

  • Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.

  • Є дружина і двоє дітей.

  • Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.

  • Ні, у нас з братом немає батьків. Нас було лише двоє.

  • Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався у березні на відпочинок до Іспанії.

  • Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав з собою. Телефон вже давно не відповідає.

  • У мене є свідоцтво про народження сина. Це все що у мене лишилося.

  • Ось фото моєї дочки в телефоні.

  • У нього було татуювання з його групою крові на руці.

  • У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.

  • У нього був срібний хрестик на шиї. Обов'язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.

  • У нього був шрам після апендициту і маленька дирочка в грудях, після того як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.

  • У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали і як її зламали.

  • Машина згоріла вщент і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю де він.

  • У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.

  • Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.

  • Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК тест, правда?

  • Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю чи була вона тоді вдома.

  • Я знаю де знаходиться його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали не під тим ім'ям.

  • Та мені байдуже, що здавати. Головне знайдіть мою дочку.

Які ж всі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть посміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 всі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика у якого зник тато.

  • Результати будуть за тиждень-два. Ми вам зателефонуємо.
  • Як швидко, дякую. Бо я вже шукаю та чекаю з 12 березня. Все моє життя наче перевернулося.

Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання підіймає на мене очі і наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває в цей момент.
Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії і скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.

Французи вже за годину говорять "доброго дня" та "дякую". Працюють як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.

Поруч моргу, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен неопізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося.
Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного - знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику - що він живий.

Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них, щоб кожна частина неопізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною і нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими... "

Надія, Буча
05.05.22

File · 2022-04-17
Part of Writings from the War project

"Ми ніколи не знаєм, хто вийде з автобуса Восток SOS пообід. Бо зранку в нього спочатку сідають ті, хто записався вчора і кого ми могли врахувати. А вночі був обстріл і так вплинув на рішення людей, що вони з маленькою сумочкою, хто на милицях, хто на візочку, хто своїми ногами, але в супроводі бабусі 90+, стоять біля автобуса, готові їхати не куди, а звідки. З війни. Будь куди. То ж, квест нашого головного волонтера-евакуатора починається з панічної атаки загартованого водія, який каже, що в місці, яке було готове з вечора прийняти п’ятьох молодих і гарних, спроможних спати на матрасі в спортзалі, він привіз 22 стареньких і ці п’ять на возиках колесних. Такі речі не робляться нахрапом. Онли крафт. Домовляємось з водієм, щоб довіз до вокзалу. Домовляємось з «компактним проживанням», щоб пустили хоч в туалет, зуб даємо, ніхто не залишиться. Якось на вокзалі вивантажується все наше беспокійне господарство: валізи, мішки, пакети, ходунки, палочки, людоньки. Робиться мільйон комунікацій через доньку кума семенсеменича, отримуємо попередні домовленості. Когось знудило, хтось з’їв булку і вже не такий маломобільний, хтось все життя на милицях, а ми думаємо, що він і дихати не вміє, а він так і живе вже 45 років, і бігає скоріш за нас. Не без потвори-таксиста, який висадив, не доставивши 30 метрів, бо там калюжі, не поїду. Але вцілому з унікальними мужиками-таксистами, які бурчать і завантажують, чекають, терплять, погоджуються взяти гроші на карту, а не готівкою, відвертають очі… навчаються сприймати інвалідність як норму життя, везуть. А через три дні повторення подвигу віри: втискати в автобус на Румунію. І знов все заново, з перервами на ремонт авто і пояснення, що ніхто і нікого не висадить в полі. І іноді ввічливим наполегливим проханням стулити пельку і не казати нічого про мир і братерство народів. Бо що вже пані в 99 років пояснювати про державність, хоч би живу довезти. Я хочу написати про це книжку рівно 5 хвилин. Поки є перерва в дзвінках і завданнях, і я надихаюсь спогляданням Ярика, який штовхає візочок з пані до вокзального туалету. А що він там робив далі я хз, не питаю. Щільний трафік, потеревенім після війни. Коли Ре повернеться."

Вікторія, Дніпропетровська обл.

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"— Мамо, як називається лікар, який лікує ротик?
— Якщо зуби — то стоматолог, а горло — отоларинголог.
— Мені більше подобається ротолог, — загадково мовить доня і додає: — Тоді пупчик лікуватиме пуполог, попу — пополог, тата — татолог, маму — мамолог, діда — дідолог, а бабу — баболог!
— Ого! Оце так компанія в тебе!
Доня дивиться уздовж стежки:
— Цю квіточку полікує квітолог, камінчик — камінолог, небо — неболог.
Я вже ледь стримуюся від сміху, але цікаво дослухати до кінця.
— Наші школи лікуватимуть школологи, міста — містологи...
— А країну?
— Українологи!
Тепер усі ми мусимо вивчитися на українологів. #діалоги_з_даринкою #словниквійни"

Катерина, Вишгород

File · 2022-05-30
Part of Writings from the War project

"Біля магазину хліб вивантажує автівка, на якій просто нема місця без кульових отворів. Дорога понівечена дрібними ямками від снарядів, де не де - чорні плями від попелища розміром з цивільну машину. Заправки, супермаркети, ресторани на узбіччі траси спалені і зруйновані. Я думала, буде страшно та взагалі флешбєк. А ні. Звично так. Реабілітована психіка відводить увагу на позитив: природу, цілий дім, близьких людей, смачні сезонні фрукти. Але голова твереза: тримати повний бак авто, зібрану валізу, готівку в гаманці і їхати без вагань при першому тривожному дзвінку. Здається, тепер це наша реальність на довгі роки: знов і знов відтворювати вдома повноцвнне життя, роблячи вигляд що все так буденно й звично, і бути готовим покинути його щомиті.

Фото машини вирішила не ставити. І так достатньо. Нехай буде життя, літо та ароматичні трави, що виросли у мене в саду. Ось цей "віник" в моїх руках - це естрагон."

Олександра, Київська область

File · 2022-05-07
Part of Writings from the War project

"Насправді, єдине про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села і містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом гвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті в своїй збоченій країні? Чи я залишусь цілісною та нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування? Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані - бо вони правда цього не очікують. Адже, так легко вбивати, гвалтувати, руйнувати - і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале - малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макарівом. Максимально довга окупація росіянами: вже 25 лютого вони були, і тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корень, частина просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи тро, їх просто одразу знищили. Троє вмерли "спокійно": на них впали снаряди і випалили всьо. Я встигла побачити кістки та яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю. Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді, всі в селі знають як і коли. Була колона з 14 машин - діти, жінки, літні чоловіки - які намагались виїхати. Руські їм дали "зелений коридор". Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу. Далі. Десяток згвалтувань. Десяток! Всі про все знають. Знають, що були незаймані зкривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна. Ми розмовляли з всіма людьми, з родинами. Я плакала, я правда плакала разом з ними, з всією Україною. Я і зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу - бо правда, наша русофобія недостаня. Вони всі - ВСІ мають відповісти. Тоді мабуть моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

Тарас, 125-10-06
File · 2022-05-06
Part of Writings from the War project

"🚚Сьогодні завозили плівку для вікон і даху, яку купили на зібрані кошти, в Романівку.
😥Цей будиночок, в якому мешкає ця бабуся, що пам'ятає другу світову, вразив на стільки, що маю про нього розповісти.
Він знаходиться поруч з Форою, в тому місці, де в Фору влучив останній снаряд з обстрілу в кінці березня, тоді я зняв відео, але з причин безпеки, не став його публікувати. Сморід гарі там і зараз.
💥Звісно будинок отримав, і добре що батуся жива і не поранена. Ця жіночка, щоб заліпити тимчасово вікна, використала клійонку зі стола. Вистачило на одне вікно і ще трішечки. Дах тече. Добре знайшлася молода родичка, взялася допомогти закрити вікна плівкою. Дах також накриють, матеріал для цього ми дали.
🧑‍🦳Вразила бабуся, яка сиділа і грілася на лавочці, подивившись на дах її будиночку, стало стрьомно, що залізяка може впасти їй на голову.
🙏Але вона мене заспокоїла: "Головне що рашистів вигнали і обстрілів немає".
Ми і далі будемо надавати адресну допомогу, тим хто її потребує, але і ми потребуємо Вашої фінансової підтримки.
Велика подяка всім, хто допомогав нам фінансово, зі звіту можу чітко сказати, що це люди з України, Австралії, Канади, Штатів, країн Євросоюзу, Ізраїлю...
✅І звісно підтримати нас сьогодні фінансово, як і раніше переказавши гроші на ім‘я Володимир Гусак:
4149629331200261 Приватбанк
або PayPal: info@gusak-service.com.ua."

File · 2022-03-26
Part of Writings from the War project

“На фото моя подруга Галя.
Героиня газетных рассказов в 90-х.
Мариуполь гордился ею. Ещё бы, в конце 90-х молоденький врач из Мариуполя выиграла очень сложный конкурс среди медработников бывшего СССР ( всего два победителя из сотен участников!) и уехала повышать квалификацию в Испанию.
Галя много училась и много работала, и стала неплохим врачом в Испании.
Она рассказывала мне о своей работе так, что было понятно - спасение жизни для неё не просто работа.
Галя - суперпозитивный и очень-очень одаренный человек: языки, музыка, спорт, - как только успевала все при постоянной учебе и круглосуточных дежурствах?
Она позвонила мне 19 февраля:
Привет, я в Киеве! Давай встретимся!
В тот день у меня не получалось, но я знала, что Галя едет к своим стареньким родителям в Мариуполь. Она очень за них беспокоится. Помогает, лечит в Украине и в Испании, но у папы - онкология и родители вернулись в Мариуполь: мол, дома и стены лечат.
Когда ты возвращаешься из Мариуполя в Испанию? Давай уже встретимся на обратном пути, - сказала я.
Никогда себе этого не прощу!
Галя уехала в Мариуполь, а потом случилась война…
Вчера я чудом дозвонилась маме Гали. Она рассказала, что все эти дни дочь была с ними под бомбежками в темном холодном подвале многоэтажки - с лежачим, умирающим отцом и старенькой мамой.
Сначала разбомбили их квартиру, они перенесли отца в соседскую, потом и туда прилетело, пришлось срочно нести его в подвал. Без тепла, еды, воды, света, медикаментов много дней они провели в подвале. На днях сосед на машине рискнул вывезти из города своих родителей и Галя упросила маму ехать с ними.
А сама осталась с умирающим отцом в темном, сыром подвале под бомбежками.
Гордость Мариуполя, прекрасный человек, спасший тысячи жизней.
У меня нет слов…
Только молитвы…
Господи, спаси и сохрани мариупольцев и всю Украину”
Тетяна, Київ
26 березня, 2022

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

“Хочу что-то написать, но не клеится. Слова не крепятся, не липнут. Падают. Тяжелые. Последние 4 поста я просто удалил. Не о чем говорить, все и так все видят и чувствуют. Зачем давить на открытые раны, лучше больше помогать и настраивать на свет, который в нас упал до минимума из-за тьмы вокруг. Но эмоции, мысли и информация копятся и если не проговаривать, то скрутишься.
Я рядом с Мариуполем и иногда просыпаюсь от того, что чувствую его запах. И запах моря тоже, где нам казалось невозможно купаться. Но сейчас бы поплавал с удовольствием. Есть много разной информации по Мариуполю. Много собранных в сундук сведений. Много диаметрально противоположного. Много всего. И героика в духе 300 спартанцев. И предательство мэра. И героика мирных жителей, которые создают свои маленькие дворовые общины и цепко держатся друг за друга. Настолько цепко, что даже вырывают своих побратимов из рук смерти. Они тоже герои. Они с достоинством теряют все что создали. Там нет исключений. Все потеряли всё.
Пока их семьи ищут возможность связаться с ними и отнять у города, там образуются новые семьи, микрообщины. Часто думаю какими я вытяну своих. Сколько седины будет у младшего брата? Сколько ненависти и боли в глазах? Сколько добавится седины у матери? Выйдет ли Санни встречать нас, радостно скуля и прыгая на руки как она обычно делает? А дом, вещи, что там с ними? Что окажется крепче всего, как та советская вещь в киевской квартире? А могила отца, куда мы все хотели но так и не успели поставить могильную плиту? А наши соседи? Наши бабушки. Кто уехал а кто остался? Кто стал братом, а кто предал братство? Кто приносит продукты и куда ходит за ними? Кто и куда ходит за лекарствами? Кто поёт, успокаивая трехмесячного ребёнка моего друга от постоянных взрывов. В нетронутых городах мы слышим взрывы вдалеке и уже тревожно. А как там, когда это совсем рядом и только с перерывами на обед? Пока пишу текст брат говорит, что люди из Строителей 35, это чуть ниже нас, кричат о помощи. Попали в дом рядом.
В Мариуполе несколько часов тишины пару раз в день. В ком открылся талант медика? Кто лечит души словами? Кто там мотивирует и придумывает как протянуть 48-ой день без всего что есть у современной цивилизации? Кто заряжает телефоны если есть где и зачем? Кто всех стрижёт? Кто отвечает за международные отношения с оккупантами? За внешнюю и внутреннюю политику общины? За отношения с соседями-общинами? Кто думает о будущем, когда каждый день живет в том настоящем? Кто там за старшего? Не удивлюсь если Санни, она умеет строить людей. Но главное, кто мотивирует людей уехать? Кто проверяет их? Подвозит помощь тем, до кого не добраться? Кто предлагает выехать? Лучше если бы заставили.
Информация на 9.04. Мои живы, и их пока с минимальными трениями, обошли основные ужасы. Это я знаю от тех кто покидает свои общины и не забывает заглядывать к другим. Не от государства, а от самих людей. У мирного населения нет старлинк, а появляется какой-то феникс. Про бесконечные гудки тоже как-то напишу. Вчера кто то один раз попытался нам позвонить, в ответ как наши военные, мы залпом отправили 15 ответных вызовов со всех орудий, но уже все. Не добили наши сигналы. И вот такие доли секунды ты ловишь.
Что осталось от Мариуполя? Скелет когда то красивого города на берегу Азовского моря. (а не чёрного, как пишут многие зарубежные СМИ, с большей халатностью относящиеся к нашей войне, чем к пощечине Уилла Смита). Что осталось от людей? Некогда большой город разбился на много мелких дворовых общин. На много маленьких государств в окружении зомби. В окружении скверны, которая уже потихоньку перекидывается на Харьков.
Когда откроется Мариуполь и он вернётся на место, поеду туда и отсниму город, найду в руинах и зафиксирую его душу потому что не верю что кто-то сможет это сделать лучше. Разве что Надежда --, чьи посты выжигают на коже как боль так и надежду.
В Мариуполе солдаты. В Мариуполе мирные жители. В Мариуполе смерть. В Мариуполе бои. Закрытые районы. Черно-белые дома. Скверна. Даже церкви не устояли.
Помните финал фильма 300 спартанцев? Один из спартанцев выжил, вернулся к своим и выступил в сенате с речью, после чего привел уже не 300, а 10 000 спартанцев. Его слова были такие: «Помните нас. Самый простой приказ, который может дать царь. Помните за что мы погибли». А я добавлю, помните за что мы живем.
Ниже город. Красным отмечены его раны от попаданий снарядов.”