"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

“З голови не виходить рідний маршрут «Київ-Гостомель-Бородянщина (Берестянка)». Розтерзаний Гостомель. Закатований, але незламний. І навіть пам’ятник Невідомому солдату розстріляний. Зруйнована церква. Спалений танк прямо в центрі.

Гостомель до 24 лютого ми проїжджали як мінімум 2 рази на місяць, кожного разу зупинялись у центрі, заходили на ринок, у магазинчики. Раділи, як він гарно розбудовується. А на Різдво гуляли тут у новесенькому парку «Щасливий», розташованому в сосновій посадці. Там стояла мила Різдвяна шопка, світилась вогнями ялинка, усе віяло щастям. Зараз боляче, дуже боляче було бачити розстріляне гостомельське щастя, але треба щоб бачив світ, які сліди по собі залишили рашисти.”

Жанна, Київська область

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”

“Підручник шведської для тих, хто щойно приїхав.
У вправі на граматику між реченнями на кшталт «Куди їде цей автобус?» та «Як звуть твою тітку?» є ще одне — «Коли закінчується війна?»
Це речення не про Швецію: я стільки разів чула від шведів, що війни тут не було 200 років. Думаю, це важлива складова національної ідентичності.
Але за допомогою таких крихітних штрихів Швеція показує людям, що вони важливі.
Офіціант-швед, який приносить тарілки з обідом в центрі Стокгольма і старанно вимовляє «Смачного!»
Працівник метро, який бачить паспорт і каже «Привіт!» (отак українською і каже!). А я дякую йому: Tack!
Українські прапори скрізь, і над бутіком Louis Vuitton, і поруч з величним храмом в центрі Стокгольма.
Паперовий носовичок, який протягує офіцерка міграційної служби, коли замість пояснити, що мені треба, починаю плакати. Паспорт у мене все одно заберуть, але ці хустинки під рукою, як і їх терпіння до чужих сліз, — де вони тільки беруться.
Мітинги за Україну по понеділках, куди сходяться шведи, як сходились 30+ років тому за країни Балтії. І зброя, зброя, авжеж, зброя. Зброя, яка звільняє і захищає.
Я це дуже ціную. Це неможливо не цінувати.”

Kateryna

"Рівень похуїзму — моя мама
Поки Харків їбаше арта, мама їбаше розсольник. Бо яке укриття в підвалі, коли дітям нема чого їсти? Та й хулі якась підорашка буде вказувати моїй мамі, як жити і що робити, коли вона в себе вдома порається на кухні?
Українці дійсно непереможні
Вірю в ЗСУ і мамин розсольник"

"Мої батьки жили по Житомирській трасі за Києвом. Брат зміг знайти водія, якій довіз їх до вокзалу. Того дня в їхньому районі підірвали декілька будівель...

Батьки мали ще 8 годин до потягу. Його не було в розкладі. Мама (65 років) і тато (76 років) чекали на холоді, маючи при собі лише два рюкзачка. Як раптом - вибух. Усі люди організовано спустилися в підземний перехід. Мама і тато спустились до туалетів унизу на вокзалі. Їм було страшно. Вже потім вони дізналися, що це осколок російської ракети потрапив
у стіну вокзалу.

За пів години вони вийшли і сіли в потяг до Львова. В купе було більше 8-ми людей. У Львові вони жили два дні. Потім їм допомогли дістатися до Кракова. У мого тата радикуліт і хворі очі. Але вони їхали, потім довго шли, стояли на кордоні. Усі українці поруч були ввічливі.

Коли вони дісталися Польші, то їх нагодували смачною їжею. Волонтер навіть дала мамі крем для рук! Потім ще один волонтер довіз їх аж до Кракова, хоча це було дуже далеко від того кордону.

На третій день у Кракові моя мама вже влаштувалася на роботу викладати студентам одного з архітектурних вузів кракова. Вони обидва ведуть зараз соціальну роботу і закликають не співпрацвати з росіянами, які підтримують режим путіна. Я пишаюся своїми батьками. Україна переможе!"

Анастасія, Київ

"Необычный для меня пост. Про людей и животных. Катя, Екатерина Стрельцова, моя жена, как многие знают, работает в зоомагазине. С первых дней войны, почти каждый день – там, кормить животных (а больше некому). Мы не были в магазине только 26 (прорыв рдг врага в центр) и 1 марта (обстрел ХОДА). Кормили животных, в закрытый магазин стали проситься люди – что-то купить питомцам. Катя связывается с руководством, разрешают отпустить людей. Потом – вносит предложение открыть магазин официально. Это был первый магазин их сети, начавший работу в осажденном Харькове. За несколько дней починили интернет, заработал терминал. Кроме централизованных завозов, с помощью волонтеров-родственников организовали эвакуацию животных из другого магазина. Казалось бы, насколько важны животные – ведь с людьми такое… Первое. Люди, в такое время не бросающие своих питомцев, часто, еще и берущие чьих-то, заслуживают внимания и поддержки. Второе. Человек, обеспечивший питомца едой и уходом, спокойнее. И действует более правильно в непростое время. Третье. Пожалуй, главное. Если, во время войны, мы не едим собак, крыс и кошек, а заботимся о них – значит, все не так плохо, мы живы! Как сказала Катя: «Значит, мы остаемся людьми!» И люди выходят из магазина с ДРУГИМИ глазами. Пусть каждый сделает на своем месте то, что может. И – немного больше. МИ –ЛЮДИ. МИ – РАЗОМ. МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!"

Антон, Харьков

"«7 березня. 12 день війни.» О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти - орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці. Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила! В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів. Хвилин 20 й доморощений наш розвідник повертається. - Чисто! - палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків - бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком. - 15 хвилин й виїжджаємо! - гукнув інший. - Погнали. Шанс! - кричить ще хтось. Валерій Бевзюк, полковник - керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу. - Це лише дані й станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам. - сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі. Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери , блін. Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися як мої рідні й хоч якісь новини мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок. Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими. Але сьогодні я не змогла це зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю. В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося... Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25 з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто. Так й ця юнка. Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «а тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день - два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані. Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні ми з Інною Байдюк й її 9 - ти літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками. Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (грашися в мародерів) - знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому. Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки були в одній із машин, яка виїхала зранку.В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів передзвонили одразу, як прорвалися. Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід - водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00 , а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця. Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати. Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув. «Ви можете врятувати себе лише самі.» Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок."

Лариса, Київ

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

"Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи. Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані. Листи її коханого Андрія з Другої світової. Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив. Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання. Бабуся мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим. Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч? Навіщо їй ця пам‘ять? Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними. Схоже, вони були емоційно дуже близькими. Схоже, це був її зв‘язок з собою. Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді? Може, зрозумію свою бабусю? Може, мені вдасться лишитися ніжною? Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?"

(с) Катерина, Вишгород, текст, 24.02. — 3.04.2022.

"Попередній день вже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала “тривожну валізку”. Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилась в сон), як він розбудив мене словами “вставай, війна почалась”. Я прокинулась перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже одразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглась, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять “всратись від страху”. Добре, що ми ще вдома і поруч туалет. (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього у новинах). Поки ми одягались, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були у машинах.

Те, що почалась жопа стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидві сторони, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалась евакуація. Якщо в нас вже були зібрані всі речи, то що, ці люди спали у машинах?

Всю дорогу на заправки стояли довгі черги (“до повного” в попередній тиждень такі стали помічними). Перед з'їздом на житомирську ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мамо з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі та повертаються додому або на дачу під Васильковим. "Тільки не Васильків, благаю!" Вже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — піздець! Піздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала, “мама, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно”. Відсунула у дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.
На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюсь скасовувати заплановану у ФБ публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скільки то годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить всю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хв, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішли 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Військовий стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарусин_щоденник

Дарина, Київ