"Нічого не пишу з приводу окупації та деокупації. На тлі більш-менш відновленного життя населених пунктів Київщини, це болючі спогади. Але.
Ми не маємо права стерти з повсякденної пам'яті жодної події, жодного злочину, що вчинили окупанти. Ці події дійсні та реальні, поки ми про них пам'ятаємо, говоримо, пишемо.
Тим більше, що, як виявляється, у де-кого пам'ять, як у рибок, не зважаючи на те, що війна триває.
І я починаю розуміти, що припускаюся великої помилки, намагаючись зменшити свій душевний біль мовчанням. Чим даю можливість іншим не знати, забути, "винести за дужки" з повсякденного контексту питання війни. Це не піклування про емоції оточуючих, чи ментальне здоров'я суспільства. Це штучна ілюзія, у появі якої ми самі сприяємо, і яка надзвичайно шкідлива в перспективі майбутнього. Така сама ілюзія миру призвела до байдужості та великої війни.
Отже, я буду виправлятися.
І Ви всі пишіть, говоріть при кожній нагоді - що бачили, відчували, і як то було тоді.
Мені не легко далося рішення виїзджати з Ірпеня на початку вторгнення, і весь час я себе карала за це. Але зараз, зізнаюся, тихо про себе радію, що я не бачила на власні очі того, що відбувалося під час окупації Бучанського району. Бо те, що я побачила після - мене морально вбило. До мого першого емоційного зриву пройшов лише тиждень перебування у розтрощеному жорстокими боями місті. Розплакалася. Ще місто було закритим і проводилися заходи з ліквідації наслідків приходу "асвабадітєлєй".
Їздили групи у складі поліції та медиків, які забирали з вулиць трупи загиблих, фіксували смерть. Автівок було не багато, але ті, що курсували, в більшості своїй мали помітку "200" та "Розмінування".
У груп "200" було багато роботи. Я не знаю чисельність тих груп, і чи було їх мало чи багато. Але ті, хто приймав участь, поверталися з обличчями мумій. Не можливо було зчитати емоцію з такого обличчя. І я боялася спитати, що до чого, і як пройшов день. Що вони тоді бачили згодом дізнався весь світ...
Окрім трупів, які лежали просто вулиці, були прикопані могили з хрестами та табличками, зробленими з підручниз засобів.
Так, майже поруч мого будинку, в парку "Мама", було щонайменш 2 могилки: мати і сина, які загинули на дорозі від прильоту снаряду. Моторошний символізм цих могилок не виходить досі з моєї пам'яті. Парк був облаштований на той момент менше року як, та названий тому, що в нашому районі багато молодих сімей з малими дітьми. Зазвичай там гуляли з дитячими колясками. Це була логічна назва. Для одної мами та її дитини парк став не лише місцем прогулянок...
Перші два тиждня квітня було дуже холодно. Вночі ще могли бути морози. Боротьба з холодом була постійною. Здавалося, він тебе просто паралізовує, а, інколи доходило до фізичного болю. Я боюся холоду і люблю тепло. Як люди виживали при -5-10, я не знаю. Бо це мої відчуття при -1 нічних заморозках. І це вже ніхто не стриляв, не бомбив, не бігав хаотично містом із зброєю. Були в місті наше добровольче ТРО і інші українські військові, які зайшли на блок-пости, або прямували через Ірпінь на північ, навздогін відступаючим окупантам. Ночами було чутно гул техніки. Наші військові колони годинами проїзджали повз моє вікно. Десь починаючи з 2-3години ночі. І до світанку. Виглядала в те вікно і на очах наверталися сльози. "Гоніть їх в шию, рідненькі, щоб їм не було місця на нашій землі"
Стало теплішати і з весіннім сонечком відкрилися нові образи деокупованого Ірпеня.
Проходячи вулицею повз де-які приватні будинки, можна було відчути стійкий запах спорченого м'яса. Особливо ті вулиці, де було багато пошкоджень і згарищ. Спочатку я не розуміла чому так смердить спорченим м'ясом... невже під час окупації хтось приховав запаси, та ще в такій великій кількості, що запах дістається аж до проїзджої частини вулиці? І чому на одній вулиці цей же запах повторювався через 2-3 будинки...
Але групи "200" повертали мої думки до жорстокої реальності - по цій вулиці ще не встигли забрати...
Цей запах невдовзі поселився і в аптеці поліклініки... це дуже дивно для мене було, бо пахли навіть ті предмети, які не повинні були пахнути. Наприклад, пластикові упаковки ліків, протерті дезінфектором. Мабуть, ліки від діабету везли автівкою "200". Бо спочатку я не могла зрозуміти, з відки взявся цей запах в аптеці і шукала його джерело. Знайшла 2-3 паперові упаковки із слідами рідини, яка вже висохла. Але по собі лишила невеличкі жовто-рожеві плямки, на яких виступили криштали якоїсь солі... запах жахливий.
Викинула картон. Пластикові баночки буквально викупала в спиртовому дезінфекторі. На них не було жодної плямки, лише на картоні. Запах з пластику зменшився, але (!) не зник. І я вже не придумала, чим ще б я могла почистити, якщо спирт не спрацював... Інші упаковки були ідеально чисті. Але так само пахли. Ніби той запах проникає навіть у атоми речовин.
Весіннє сонечко щодня додавало трохи енергії, надії та нових доказів воєнних злочинів дикунскої армії руських людожерів. Свідомість відмовлялася сприймати новини з Бучі. Ще не могла повернутися додому в будинок. Дякувати вищім силам, вцілів.
Ще треба було якось триматися.
Як трималися ті, хто пережив окупацію, я не знаю. Як вони виживали? Були з дітками люди... Це все, що я бачу, і плюс смертельна небезпека активних вуличних боїв, кадирівці, буряти та інші біологічні істоти, що мародерять помешкання, стриляють, кидаються гранатами, гвалтують, катують... Я радію, що мені не довелося це бачити. Що я знаю про це лише зі слів очевидців. Яку силу і мужність треба мати, щоб не поїхати дахом...
Одна жіночка не витримала точно. Її привів переляканий чоловік. Думаю, їй потрібна була вже допомога психіатра, якого тоді ще не було в місті.
Я вже трималася лише на заспокійливому.
Не хочу викликати жалість. Хочу, щоб люди знали, через що доведеться пройти знов і знов, якщо жити в ілюзіях миру та спокою коли війна ще не виграна."
Оксана, Ірпінь
"Багато галасу тут у вас через фоточки хрузьких із речами, які вони врятували разом із собою від злочинного режиму та вивезли в безпечні місця, де тепер дуже страждають по бєрьозкам, Толстоєвькому і Чайманінову. Там серед речей бібліотека на нормальну таку вантажівку, портрети батьків у рамках, сковорідки та щось таке ще щемливе і дороге кожному хруському.
Я жіночка практична, коли тікала від війни, ретельно зібрала всі фамільні коштовності: улюблені сережки з алмазами 1826 року випуску; всі придбані мною та моїм чоловіком каблучки з діамантами, індійськими сапфірами, сапфірами падпараджа; намиста; великі кулони з брилами бурштину; китайські перли - рожеві та білі; бабусині золоті годинники, свої годинники з діамантами; все, що дарували Насті хрещені та бабусі та ще багато чого.
Все разом з тачкою згоріло на Яблунській. Після деокупації чоловік знайшов тачку та весь цей мотлох у багажнику. Вигляд мій скарб мав дуже ефектний. Як колишній стиліст з глянцю вам кажу, от, якби все якось розʼєднати та на мене напнути, то була б шикарна фотосесія в стилі "дякую, що не навпаки".
А не це ганьбисько зі сковорідкою."
Євгенія, Буча
"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому. Один з обмінів, про які говорили і писали, вони зараз часто відбуваються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює. Він з Азовсталі, ага, саме звідти, був серед тих двох з гаком тисяч захисників Маріуполя, що здались тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні.
Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених - по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати не можна,, може бути біда. Можна хіба яблука. Перші дні була проблема - хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував - це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав вночі, хоч якщо не поїсти - дружина слідкувала, вмовляла - то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитись на борщ чи котлети і холодильнику і трохи заспокоїтись. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше спочатку, в першу хвилину як обміняли, кожному дали торбу повну одягу, там також лежав новий телефон з сім-картою - вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім душ і потім розвезли по відомчим військовим шпиталям в різні міста відповідно до родів військ. В шпиталі повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ - все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів з двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Короткий час він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в‘язницю. За рік змінив 4 в‘язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра - невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають.
Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилась. Вони не вірили - от просто ніхто не вірив, але надіятись було важко. Тримали в камерах, кожний тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, щось не задумали - дуже боялись українців. Годували - раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба - оце на весь день. Від себе скажу - це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча» тобто в оповідання про сталінські табори. Так от - з того часу нічого не змінилось.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня - голосно, виразно. Не співаєш - б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся - б‘ють. Та й просто так б‘ють: один вєртухай там щодня бив його в одне і те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК - у всіх. Вони досі працюють в Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою - намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові - одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених - а раптом співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагали це основна тема - вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів як і більшість там. Каже - бачив на фото в наступному обміні був його товариш, з яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на 3 тижні в санаторії з дружиною і дітьми. Це добре. Він все ще не розуміє, що він вдома, що це минуло, може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
тут треба розуміти, що родич моєї подругу був, так би мовити, офіційний полонений. бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті - і родич в цих списках був. там було його прізвище. тобто його не можна було якось "загубити" десь чи "недорахуватись", його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали - і все одно він повернувся ледь живим. не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо
В той самий момент, як ми нажахано і водночас щасливо теревеніли з подругою - щасливо, бо людина попри все повернулась додому! - мені в телефон впала смс. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25 лютого і служив без зміни весь цей час, з яким я ще нещодавно пила каву на районі, коли він на 2 доби заїхав додому, пропав без вісті десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область
"Біль
Тьотя Свєта.
Тьотя Свєта з сьомого поверху часто вішала прання. Простирадла і рушники, доріжки і пледи. Все висіло рівненькими рядочками. Вітер іноді дражнився з тьоті Свєти, відривав рушник чи простирадло і підкидав на мої мотузки.
Якось я пішла занести їй щось із знайденого. «Я вам подарунки принесла!»- кричу ще в коридорі. «Заходь!»- сміється тьотя Свєта. І вже, коли я опинились в її кухні, додає: «А в мене сьогодні день народження!».
Ми пили вино, закушували шарлоткою і розмовляли про все на світі. «Якби Інна вийшла заміж, я б поїхала жити в село, в мене там і хатка є, і вишні, і город», - бідкалась тьотя Свєта.
Тьотя Свєта загинула 28.04.2023 року. Її дочка Інна - теж.
Сусідах.
«Мама, я в сусідах!» - якось смішно перекрутив слово мій син. З тих пір ми так жартома один одного й називали «сусідах».
«Сусідах, в кого сьогодні вечеряємо - у нас чи у вас?»- перегукувались ми з Лєною через завжди відчинені двері наших квартир.
Лєна і Андрій мешкали якраз навпроти нас. За майже десять років, що ми прожили в тому будинку, сусіди стали нам рідними. Ні одна подія: чи свято, чи біда не проходили без сусідів. Мої діти і сусідський онука Максим росли разом. Максим любив до нас ходити снідати. А мої хлопці - до сусідів вечеряти. А ми, дорослі, казали, що наші дітки нігде не пропадуть.
Одного разу, коли мій Назарик ще був маленький, я вирішила пояснити йому, що краще казати «тато», а не «папа». Увечері вирішила похвалитись чоловіку:
– Ану, Назарику, скажи, як звати твого папу?
– Руслан! - впевнено відповідає малий.
– А тата?
– Тата? - задумався синок. - Татко у нас Андрій! - випалює.
Отак ми на сусіда й кажемо тепер «наш татко Андрій».
На свята татко Андрій брав до рук гітару, я іноді - баян, і наші співи чули всі навколишні будинки. Мої хлопчики дуже любили Світланку - дочку сусідів. Бо коли вона приходила, з неї миттєво висипалась гора солодощів і подарунків.
Коли ми переїхали, Світлана і Ярослав (чоловік) поселились в тій же квартирі, що орендували ми, щоб бути близько до батьків.
Отак ми й приходили в гості до них. Я по-хазяйськи розставляла тарілки, Андрій і Лєна заносили голубці та рибу, Світланка хвацько усіма керувала! І двері відчинялись навстіж, як раніше, і діти бігали туди-сюди…
Світлана і Ярослав загинули 28.04.2023 року. В квартирі, де народились мої діти, де майже десять років жило щастя…
Максим дивом лишився живий. Ночував у дідуся й бабусі.
Вічна пам’ять вам, мої дорогі сусіди. Усім, хто лишився життя в той страшний ранок.
Сил і здоров’я тим, хто це пережив.
Перемоги нашій Україні!
На фото наші сусіди Лєна та Андрій, я з чоловіком та дітьми і Світланка."
Наталя, Умань
"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.
"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.
"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299
https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.
"Вже декілька разів хотіла написати пост і не вдавалося. Просто почитайте це.
— Уяви нас три сімʼї в одному домі. Скрізь стріляють. Ми під обстрілами постійними з дітьми. На нервах в усіх жінок пішли місячні. Ні прокладок, нічого. Виходили на вулицю підмиватися снігом. А що було робити?
— Ми виізджаємо на евакуацію. Наша машина остання. Коли їхали танки російські, повалили всі дерева. Чоловік вийшов з машини, відкидати ці дерева, бо машиною не проїхати, а я мала сісти за кермо. Я все забула. Я в стресі забула де тормоз, де газ. Я кричу йому сідай за кермо, бо я не можу. Я вибігла і відкидала ті стовбури, чоловік з дітьми проїжджав, а я на ходу заскакувала в машину під свисти куль і череду автоматну.
— Уяви ми їдемо з Озер (це село біля Гостомеля геть практично біля аеропорту) по цій вулиці. І все на власні очі бачимо: трупи, розстріляні машини. Мене так почало трусити, я не могла зібратися, а діти ревіли і кричали.
— 8 березня ми вирішили їхати, бо евакуація декілька разів відмінялася. І от з дітьми сіли в машину (дітям 5 і 3 роки). Приїхали до меріі, де мала бути колона евакуаційна. Ми прочекали пʼять годин, звʼязку нема, світла нема, стемніє, то нас просто розстріляють. І тут бачимо, що в одного з натовпу водія, здають нерви і він на газ і пролітає, всі водії запригують в машини і за ним. Так самостійно утворилася колона і ми виїхали з Бучі. На свій ризик, бо ідучи дорогою розстріляні машини, а з однієї жінка випала, коли її застрелили і так лежала. На все життя ця картина перед очима.
Це лише коротенько про те, що я чую від тих, хто лишався в окупації в Бучі, Гостомелі, Ворзелі."
Юлія, Київська область
"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.
"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.
Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?
Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.
Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.
Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина).
https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.
This item is a recording of a meeting held of April 10, 1976, where the constitution of CEESSA was read and discussed.
Collection consists of four family histories researched and self-published by Gloria Rutherford: Yakemchuk family, Cherweniuk family, Bezmutko family, and Pluta family (Gloria's family on her mother's and father's sides). There are multiple newspaper clippings and family photographs enclosed in the books. Many of the photographs are signed at the back identifying people.
A local history book "A walk down memory lane" about Hufford, SK.
"My heritage from the builders of Canada" - a book by Olivia Rose Fry - Gloria's aunt, signed by the author on August 8, 1967: "To my dear niece Gloria and Phill Rutherford"
