"«Якби тяжко мені не було, але підтримую вибір свого героя!», -історія українських патріотів з Італії

Украінська сім’я уже шостий рік живе у одному із містечок Італії. Тут вони облаштували свій побут, знайшли роботу, школу та друзів.
24 лютого, коли Мар’яна сказала Максимові, що на їхній Батьківщині Росія почала повномасштабну війну, він не задумуючись відповів, що повинен бути там. Рідним пояснив - по-іншому не може, адже це його земля, дім та родичі…
« Війна закінчиться і я приїду в Україну, знайомі запитають, де ж я був, коли вони воювали?! Що ж я відповім, що переховувався у мирній Італії?!, -пояснив дружині Максим.
Мар’яна розуміла, що її благання та сльози тільки погіршать ситуацію, їй потрібно турбуватися про сина та підтримувати дух свого героя.
Того дня їм до будинку привезли меблі, розгружаючи іх, подружжя спілкувалося з сусідами, котрі не до кінця розуміли (як пізніше виявилося не вони одні) чому Максим хоче воювати. Мар’яна розповідає, були і такі, що пізно ввечері (хоча до цього тільки вітались) принесли конверт з грошима…
Добирання до України виявилося ще тим квестом, адже автобуси, які до цього регулярно курсували з містечка уже не їздили. Тому Максим разом з товаришем відправилися до польського кордону, де в чергах чоловік на власні очі побачив реалії «вимушеної втечі» наших жінок та дітей, кілометрові черги, чекання в яких супроводжувалося без води та їжі. Останні запаси продуктів чоловік віддав своїм землякам. Звідти хлопці автостопом добирались до Львова ( друг там і залишився), а Макс - поїхав далі. У військкоматі йому дали добу на збори, адже чоловік раніше служив у армії, тому був неабияк затребуваний. Пізніше Мар’яна разом із українськими родичами обмундировувала свого разом з побратимами, Зараз Макс у епіцентрі війни, на зв’язок виходить по мірі можливості. Мар’яна тим часом старається себе максимально чимось зайняти: ходить на роботу, виховує сина та активно допомагає своїм землякам. Для реалізації останнього - знайшла однодумців: через Інтернет, в церкві ( куди іі запросили розповісти історію про свого патріота) та серед друзів. Багато незнайомців зносили ліки, продукти, одяг, памперси та дитяче харчування просто жінці під двері будинку, де вона це все сортувала. Опісля українські чоловіки забирали цю гумунітарну допомогу і везли у великі міста, звідти фурами доправляли на Україну. Також Мар’яна старається допомогти біженцям, зокрема у пошуках житла. На рідній землі у іі будинку зараз живе сім’я киян.
«Я хвилююся за свого найріднішого героя, але розумію, що це його свідомий вибір, який зроблений на користь нашоі сім’ї та української держави. Ми з сином дуже сильно його любимо, молимося за нього та всіх військових і чекаємо нашої перемоги та такої теплої зустрічі… Мого патріота зустрічатимемо вдома обіймами та курочкою з духовки. Потім ми всі троє повернемося додому, щоб відбудовувати нашу країну і я обов’язково народжу Максові донечку», - ділиться Мар’яна.
Далі буде…
Р.S. Це перша мною написана історія нашої української війни і наших патріотів, котрі кожен по своєму наближає перемогу!
Слава Україні."

Ірина, Івано-Франківська область, зі слів Мар’яни й Макса

"24 лютого я лягла спати о четвертій ранку, думала, що нічого не встигла по роботі, крутилася в ліжку. Через півгодини за вікном пролунав перший вибух. Потім ще п'ять. У квартирі затрусилися шибки, на вулиці почали вити автомобільні сирени. Потім я дізналася, що це ракета влучила у військове містечко у Броварах, де я жила. Ще три дні людей там діставали з-під завалів. Я живу з бабусею, їй 89. До речі, це вже друга війна в її житті. Найважче було пояснити їй, що відбувається і чому по кілька разів за ніч треба йти ховатися у ванну чи коридор. Так само важко було пояснити це тваринам: у мене 5 котів, пес, 2 пацюки і 4 хом'ячки. Всіх їх я свого часу врятувала чи з вулиці, чи від горе-власників. Кожен день бабуся питає мене чи ще не закінчилася війна. Наразі своїм найбільшим досягненням я вважаю те, що я змогла вивезти бабусю і звірят у безпечніше місце."

Ірина, 31 рік, м. Бровари, Київської області.

"24 лютого 2022 року. Будильник задзвонив о 8. Як завжди. Я встану і збиратиму донечку в школу, чоловік поведе собаку у ліс. Робота, плани, ввечері заберемо донечку і підемо в наш парк. Там друзі, зефір на вогні, розмови. У суботу до друга на день народження. У неділю до батьків. Скоро ремонт у будинку доробимо, відсвяткуємо новосілля. Не відсвяткуємо. Не поїдемо. Не буде. Нічого. І я зрозуміла все це під мелодію будильника - достатньо було глянути у вікно. Навпроти нашого будинку - будівництво. Щоранку о 8 там в люльках повно будівельників у помаранчевих жилетах. Кран крутиться. Життя вирує. Завжди. Але не сьогодні. Сьогодні у вікні я не побачила нікого. Я знала, що це означає. Знала і закрила очі, щоб хоч на мить продовжити останній мирний ранок. Далі дзвінки рідних, страшні новини, тремтячі руки, речі, які треба зібрати, чи не збирати? Ми їдемо чи що робити? Якщо їдемо, то куди? Поряд рашисти бомблять аеропорт, ми вперше падаємо на підлогу, доня лякається, плаче. Вибухає далеко, все нормально, чи не нормально? Вибухає ближче, частіше. Ніч у бомбосховищі, сіра стеля, печальні очі донечки і її питання, яке вона повторює знову і знову: "Мама, коли цей день закінчиться?" Цей день не закінчився досі."

Іра, Ірпінь

“А меня вчера обматерил чужой мужчина. И, это было приятно. Я же, во время работы выключаю телефон, что бы не отвлекаться. А тут, звонок с неизвестного номера. Перезваниваю. Слушаю: «……ть, телефон можно с собой носить, тут война, а она трубку не берет, я нервничаю, я посылку вам привёз, ехал черт знаю откуда, а дозвониться не могу». Все правильно. Он вёз посылку живым, от любящих людей. Через всю стану. Мы обязаны быть живыми. На другое,он не согласен. Честно,я ещё не знаю, от кого, что в этой посылке. А, вчера, мне привезли, тоже, через несколько стран, от Штудгарда, Львова до Харькова. Каким словом мне выразить мою благодарность? Что то, мне часто,стало не хватать объема знакомых слов. Дорогие мои Tamara --, Наталья --, -- Надія, Михаил --, шлю вам свою любовь. У мужа есть инсулин и глюкометры с полосками, у внука памперсы, питание, игрушечки, носочки, а у меня успокоительное в капельках и сигаретках. Будем жить! Спасибо, моему волонтёрскому братству Tatyana --, Виктория -- за мнгновенный отклик, когда я прошу помощи для харьковчан. Всем, кто утром и вечером пишет мне «Як ви?», «Жива?», «Ей?». Я Вас обнимаю сердцем и, обязательно, обниму при встрече. Такая странная война, в которой столько любви.”

"Ви, мабуть, вже читали цю страшну історію на сторінці мого чоловіка. Але там вона була викладена дещо сумбурно, через перебої з інтернетом та дещо шоковий стан доповідачки. 4 березня ми з Євгеном та наші співпідвальники зробили невдалу спробу на двох машинах виїхати з охопленої війною Бучі. Доїхали ми до Ірпеня, це приблизно 5-7 хвилин від нашого підвалу. Російські окупанти зустріли нас із засідки автоматними чергами. Чоловік встиг звернути у провулок: а я отримала удар гранатомета прямо в капот автівки, якою керувала. Мій прекрасний Jaguar Е-PACE витримав удар, але зайнявся вогнем. Я, ще дві дівчини і померанський шпіц вискочили з нього, але нас продовжували обстрілювати з автомата. Дівчина, що сиділа на пасажирському сидінні, отримала 9 куль в живіт. Поки Євген витаскував її з-під вогню, ми ховалися за ягуаром, потім, як я розумію, поки орки перезаряджали автомати, ми перебігли дорогу, яка прострілювалась і вскочили в машину чоловіка, туди ж він дотяг поранену. Довелося повернутися в підвал. Попереду в було ще 5 днів до другої вдалої спроби евакуації. Коли почали публікувати фото з наших пекельних передмість та аудіо перемовин асвабадітєлєй з їхніми тітками, я все не могла опанувати себе. По-перше, почала усвідомлювати, що для росіян розстріл автівки з мирними - буденність цієї війни, а, може, й не тільки цієї. По-друге, ніяк не могла змиритися з тим, що деякі дорогі мені речі буде носити якась баба з Воронєжа, яка навіть не буде усвідомлювати їхню справжню цінність. Але сьогодні зʼявилися гарні новини. Знайшли мій ягуар. Навряд чи хтось спромігся щось з нього витягти. Але найдорожче ми витягти встигли: нас трьох і песика. Отже, коли мої онуки спитають мене, бабуля, а що ти зробила задля перемоги, скажу, розрядила в себе пару магазинів автомата та одну гранату, вижила. Не багато, але як вже змогла. ))) На відео "всьо шо осталось от Снуппі" Трохи оговтаюсь і напишу продовження."

Євгенія Буча

"24 лютого прокинулася від характерних звуків. Я з Донбаса, тому надї на те, що це комунальники сувають ящики для сміття, не було. Далі як в багатьох - день у чергах, нема готівки, нема ліків, проблема з їжею... Сирени. До сховища не ходили, обладнали сховку в квартирі за правилами двох стін. Спали вдягнені, готові в разі чого виходити... Виїхали 6 березня, корпоративна евакуація... Їхали мінібасом. забитим вщент, спочатку на Хмельниччину, звідти хто куди. Холодно, 26 годин у дорозі, ряди полишених машин обабіч траси, неймовірні черги на блокпостах (3 години, 2 години ...) Наче не страшно порівняно з рештою співвітчизників, але двічі кидати життя у пащу війни - то боляче."

Юлія, Київ

“Хочу что-то написать, но не клеится. Слова не крепятся, не липнут. Падают. Тяжелые. Последние 4 поста я просто удалил. Не о чем говорить, все и так все видят и чувствуют. Зачем давить на открытые раны, лучше больше помогать и настраивать на свет, который в нас упал до минимума из-за тьмы вокруг. Но эмоции, мысли и информация копятся и если не проговаривать, то скрутишься.
Я рядом с Мариуполем и иногда просыпаюсь от того, что чувствую его запах. И запах моря тоже, где нам казалось невозможно купаться. Но сейчас бы поплавал с удовольствием. Есть много разной информации по Мариуполю. Много собранных в сундук сведений. Много диаметрально противоположного. Много всего. И героика в духе 300 спартанцев. И предательство мэра. И героика мирных жителей, которые создают свои маленькие дворовые общины и цепко держатся друг за друга. Настолько цепко, что даже вырывают своих побратимов из рук смерти. Они тоже герои. Они с достоинством теряют все что создали. Там нет исключений. Все потеряли всё.
Пока их семьи ищут возможность связаться с ними и отнять у города, там образуются новые семьи, микрообщины. Часто думаю какими я вытяну своих. Сколько седины будет у младшего брата? Сколько ненависти и боли в глазах? Сколько добавится седины у матери? Выйдет ли Санни встречать нас, радостно скуля и прыгая на руки как она обычно делает? А дом, вещи, что там с ними? Что окажется крепче всего, как та советская вещь в киевской квартире? А могила отца, куда мы все хотели но так и не успели поставить могильную плиту? А наши соседи? Наши бабушки. Кто уехал а кто остался? Кто стал братом, а кто предал братство? Кто приносит продукты и куда ходит за ними? Кто и куда ходит за лекарствами? Кто поёт, успокаивая трехмесячного ребёнка моего друга от постоянных взрывов. В нетронутых городах мы слышим взрывы вдалеке и уже тревожно. А как там, когда это совсем рядом и только с перерывами на обед? Пока пишу текст брат говорит, что люди из Строителей 35, это чуть ниже нас, кричат о помощи. Попали в дом рядом.
В Мариуполе несколько часов тишины пару раз в день. В ком открылся талант медика? Кто лечит души словами? Кто там мотивирует и придумывает как протянуть 48-ой день без всего что есть у современной цивилизации? Кто заряжает телефоны если есть где и зачем? Кто всех стрижёт? Кто отвечает за международные отношения с оккупантами? За внешнюю и внутреннюю политику общины? За отношения с соседями-общинами? Кто думает о будущем, когда каждый день живет в том настоящем? Кто там за старшего? Не удивлюсь если Санни, она умеет строить людей. Но главное, кто мотивирует людей уехать? Кто проверяет их? Подвозит помощь тем, до кого не добраться? Кто предлагает выехать? Лучше если бы заставили.
Информация на 9.04. Мои живы, и их пока с минимальными трениями, обошли основные ужасы. Это я знаю от тех кто покидает свои общины и не забывает заглядывать к другим. Не от государства, а от самих людей. У мирного населения нет старлинк, а появляется какой-то феникс. Про бесконечные гудки тоже как-то напишу. Вчера кто то один раз попытался нам позвонить, в ответ как наши военные, мы залпом отправили 15 ответных вызовов со всех орудий, но уже все. Не добили наши сигналы. И вот такие доли секунды ты ловишь.
Что осталось от Мариуполя? Скелет когда то красивого города на берегу Азовского моря. (а не чёрного, как пишут многие зарубежные СМИ, с большей халатностью относящиеся к нашей войне, чем к пощечине Уилла Смита). Что осталось от людей? Некогда большой город разбился на много мелких дворовых общин. На много маленьких государств в окружении зомби. В окружении скверны, которая уже потихоньку перекидывается на Харьков.
Когда откроется Мариуполь и он вернётся на место, поеду туда и отсниму город, найду в руинах и зафиксирую его душу потому что не верю что кто-то сможет это сделать лучше. Разве что Надежда --, чьи посты выжигают на коже как боль так и надежду.
В Мариуполе солдаты. В Мариуполе мирные жители. В Мариуполе смерть. В Мариуполе бои. Закрытые районы. Черно-белые дома. Скверна. Даже церкви не устояли.
Помните финал фильма 300 спартанцев? Один из спартанцев выжил, вернулся к своим и выступил в сенате с речью, после чего привел уже не 300, а 10 000 спартанцев. Его слова были такие: «Помните нас. Самый простой приказ, который может дать царь. Помните за что мы погибли». А я добавлю, помните за что мы живем.
Ниже город. Красным отмечены его раны от попаданий снарядов.”

“Я Тетяна --, художниця, у минулому галеристка. Усе життя займалася просуванням українського мистецтва. В останні роки повністю присвятила своє життя творчості.
Я була абсолютно щаслива: у мене чудова сім’я, пятеро онуків, я досягла серйозних творчих успіхів. Ми всі були щасливі, але вранці 24 лютого, коли почули звуки перших вибухів, вирішили рятувати наших дітей і внуків. Ми покинули Одесу й три дні і три ночі колесили по Європі, розшукуючи аеропорт, з якого літають літаки, і думаючи про місце, де можна було б зупинитися.
Нас прийняли друзі на Кіпрі, які оплатили нам житло на три місяці. Поки що ми тут і пристрасно мріємо повернутися назад. У нас немає нічого – ні дому, ні колишнього життя. Найголовніше, що наші діти в безпеці.
Але я вирішила не брати на себе роль жертви. Я художник, і ніхто не може забрати цього в мене.
Не знаючи, що чекає нас попереду, ми купили полотна й фарби, і я працюю. Якщо раніше у своїх роботах я малювала красу навколишнього світу, то тепер я стала «слугою народу» і втілюю на полотні наш спільний нестерпний біль від біди, що увірвалася в наше життя.”
🖊 📸 Тетяна --

"Мій інтерес до політики проявляється хвилями. Як тільки щось серйозне відбуваються у світі чи в Україні, я переходжу у режим щогодинного читання новин. Так сталось і з останніми «навчаннями» армії північних сусідів на нашому кордоні. Я ретельно слідкував за тим, що відбувалось. Коли на московії виставили ультиматум до НАТО, потім вирішили визнати донбаські республіки, я зрозумів до чого все йде. У промові путіна про декомунізацію України я остаточно відчув його настрій. Перед сном 23го лютого я прочитав, що у Криму евакуювали нічну зміну підприємства, яке знаходиться біля Херсонської області. Прокинувся я від двох вибухів у Києві в районі 5ї ранку 24го лютого. Я вже переживав це у 2014му, коли жив у Луганську. Деякий час мені здавалось, що цими вибухами мене вже не налякаєш. Але за трохи менше ніж 8 років я забув це відчуття. Мене почало трясти, немов я змерз. Мільйони думок летіли в голові. Не відкриваючи сайтів з новинами, я вже все розумів. Мені знадобилось десь 20хв, щоб прийти в себе. Ми зателефонували родичам, щоб мати план на випадок, якщо не буде мобільного зв’язку. Протягом дня ми 5 разів змінювали позицію до того, чи безпечніше залишатись у Києві, чи їхати на Захід України. Ближче до вечора ми все ж зібрались з думками і вирішити тимчасово виїхати на Волинь. У мене сину 7 місяців і я розумів, що у Києві для нас занадто високі ризики залишитись без води, електрики чи необхідних для дитини ліків. Вже вдруге у житті я їду з улюбленого міста з одним рюкзаком з речима і без жодного плану."

Сергій, Київ

"Апд: блекаут 47 годин + 1 година світла + 12 темряви
У нас другий блекаут. Київ, правий берег, 19-20 грудня. Місто в темряві. Другу добу в квартирі немає електроенергії.
Холодильник - це тепер звичайна шафа, там ніхто вже не очікує взяти їжу. Продукти на балконі. Морозильна камера трималася довго. В перший блекаут (майже 50 годин без електроенергії) прийшлося викинути всі заморожені ягоди, овочі, гриби і заморожені напівфабрикати (пельмені, вареники, налисники). Цікаво, що, в умовах повного відключення їсти не хочеться. Це якщо хтось подумав зараз: треба було все з'їсти... Цього разу швидко і вчасно згадали про рибу і тісто. Більше нічого цінного.
Зв'язку немає. Не лише вайфаю, а й мобільний інтернет зникає після тривалого знеструмлення цілого району. Дзвонити по телефону немає сенсу, мобільна мережа або просто зникає, або такі перебої, що краще взагалі не телефонувати. Бо людина нічого не зрозуміє, а може подумати, що щось трапилось термінове.
Вода стоїть в бутлях і пляшках де тільки можна уявити, в усіх вільних місцях квартири. Унітаз треба чимось заправляти. І голову мити.
Якщо хоча би холодна вода є, це свято! Можна помити посуд, або його частину. В темряві. Добре, якщо плитка газова - є де воду підігріти. У кого електричні плити, то біда.
Батареї ледь теплі, але не холодні. Це не страшно. Це ніби гарантія, що котельня ціла. Чекаємо.
Найбільший клопіт в нових багатоповерхових будинках. Де немає газу взагалі. Ліфт не працює, світла немає, приготувати їжу чи нагріти воду немає можливості. Вода з крану не тече ніяка, бо насоси не працюють. Каналізація не виконує свої функції, бо знов насоси. Туалет "зачинено".
Все місто гуркотить генераторами, люди ходять на роботу, на зустрічі, в магазини, діти в школу. Лишають один одному записки. Домовляються: я буду!... навіть якщо не буде світла і не подзвоню.
Їжу купуємо на 1-2 дні. Але купити можна будь-що і практично будь-де. Все свіже, ніяких скандалів з зіпсованим. Хто не може забезпечити холодильник, так і каже відверто.
В супермаркетах та торгових центрах (в холі, в залі, біля ескалаторів) сидять люди на стільчиках чи просто на підлозі біля розеток. Заряджають гаджети, ліхтарики, хтось працює на ноуті. Всі тихі і чемні. Хтось посміхається, хтось зосереджений. Немає розпачу, сварок, звинувачень.
Ми живемо. Ми працюємо, спілкуємося, вирішуємо те, що можемо вирішити.
Дякуючи ЗСУ, дякуючи ППО. Коли сидиш на підлозі в коридорі (дві стіни) і чуєш вибухи, знаєш, що про тебе турбуються. Що там, за вікном, йде повітряний бій. Це тебе бережуть: збивають мотлох, який несе руйнування і смерть. І тоді з'являються сили, після відбою тривоги, йти і турбуватися про інших.
І жодного, ЖОДНОГО! слова про те, що треба поступитися. Ніколи! Ми переможемо. Україна ВЖЕ перемогла!"

Світлана, Київ

"Діалоги, яких не повинно бути:
Львів, бібліотека:
Дівчинка, виїхала з Харкова, 7 клас.
– У вас є уроки? – питаю.
– У нас школа не обов'язкова. Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий.
Я не знаю, що сказати. Уточнюю, чи всі даються чути.
– Однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.
Потяг Варшава-Сувалкі:
Дівчинка, виїхала з Одеси, 8 років:
– Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом?
– Чого б це нудно? Якби не їхати, довелося би знову ніч не спати.
Я нічого не кажу, але думаю, скільки є цій дитині довелося не спати ночей, рятуючись у бомбосховищах.
Вечір, село Красноґуда на кордоні Польщі й Литви:
– Що це? – питає 7-річний хлопчик, що виїхав із Києва, насторожено вслухаючись у небо.
– Літак, пасажирський, – кажу весело. – Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.
Добрий вечір, ми з України
Поляки –
Пізніше напишу детальніше. Ми повернемося обов'язково"

Ольга, Київ

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

"Ми сидімо в парку, така красива компанія дівчат в сукнях з горнятками кави та натовпом голосних дітей віком від 2 до 7. Інстаграмна картинка.

Але підійдіть ближче.
Ми слухаємо Таню, яка розповідає, як в 2014 виїжджала з вже окупованого Луганську.
Ми говоримо про свій біль, спогади, мрії та надії.
Біженки.
Ми біженки.

Пройшло півтора роки, я все ще не можу це усвідомити. Сьогодні, 20 червня, у Всесвітній день біженця, я радила вам поділитись з підписниками своєю історією. Тож подам приклад, хоч це і не просто.

Почну з того, що я ніколи не планувала своє життя за кордоном. Ми хотіли «добре жити вдома» та подорожувати світом. Ми сиділи вночі з чоловіком на балконі, дивились на зірки, і говорили – як це важливо жити, коли ти можеш жити поруч з могилами предків. Ми робили ремонт і планували навчання Ярослава в Миколаєві. 20 лютого 2022 я прилетіла в Краків з двома рюкзаками. Про те, що війна буде, ми почали говорити десь в січні. Звісно, першою моєю реакцією було заперечення. Справа не тільки в тому, що мій чоловік – військовий, всі могли читати тг-канали та бачити 100+ російських солдат біля нашого кордону, просто наш мозок, мозок адекватної здорової людини, не хотів вірити, що може бути «настільки». Я не хотіла, топала ніжками, казала чоловікову «не псуй мені вихідні», а потім таки повірила. У мене почалась істерична тривожність, я хотіла бути готовою і не знала як. Справа в тому, що я завжди була дружиною_військового. Мій чоловік в ЗСУ з 2014, і я прекрасно розуміла з ким ми воюємо. Коли я вже дозволила повірити собі в повномасштабне вторгнення, у мене не було ілюзій, що «цивільних бомбити не будуть», або «росіяни не будуть ґвалтувати та вбивати». Я знала, що якщо потраплю в окупацію – мені кінець. Мені в моєму прекрасному синові. Пишу це, і відчуваю як сироти біжать по шкірі. Занадто складно. Я знала, що мені треба виїхати в перший день, в першу годину, як тільки почнеться. Чомусь була впевненість, що одразу пропаде зв’язок. Я обговорила з батьками, що робити – я візьму дитину, кішку, рюкзак з речами та приїду до них на електросамокаті (реально? Я планувала так зробити?). І ми поїдемо. Я два рази виїхала з татом вчитись водити «Москвич». Їхала б на першій передачі до Польщі, ага. Перебрала документи. Складала і розкладала тривожний рюкзак з теплим одягом. А потім зрозуміла, що якщо батьки летять в відпустку на 20-27 лютого, а я залишаюсь тут – це надто небезпечно. За тиждень до їх подорожі я зробила вакцинацію Файзером (Польща не пускала з Коронаваком, тоді це було важливо) і купила квитки. 19 лютого ввечорі ми сиділи з чоловіком на кухні і говорили про наше життя. Я плакала. Мені було так страшно. Частина мене не вірила, що щось почнеться. Частина – вже тоді точно знала, що так, буде війна. 25 лютого у чоловіка закінчувався дворічний контракт в ЗСУ. 25 лютого він мав скласти речі, приїхати додому і чекати, як я 27 повернусь з Кракова.

24 лютого я прокинулась в орендованій квартирі в Кракові від дзвінків чоловіка. «Я йду в частину. Почалось». Почалось Почалось Почалось Почалось Почалось Ніколи не хотіла жити за кордоном. Але пройшло більше року. Здавалось, це закінчиться швидко, це МАЄ закінчитись швидко, світ побачить і скаже СТОП, і росія злякається санкцій, захлинеться в своєму жовчі, і ми повернемось додому. Ми не орендували квартиру, хоча, звісно, у нас була величезна перевага перед людьми, які в той час тільки збирали речі, виїжджали, стояли в корках і гинули в дорозі на евакуацію. Ми не орендували квартиру, бо перший+другий місяць – це занадто довго, я не буду тут аж стільки. 07:16 PM Три місяці ми жили в квартирі-студії брата (тато порахував, що площа кімнати була 12 кв), а ще там була маленька ванна і все, без балкону. Тато, мама, я, брат, Ярослав, і моя кішка – її привезли мені в березні. Якось у нас ще ночувала Оля з Яном, на матрасі під столом. Перші тижні я не знала куди себе подіти. Волонтерила на складі, волонтерила в кімнаті для відпочинку на головному вокзалі, трохи плела сітки. Створила «Українок в Кракові». Жила в новинах. Тусила в наметі для їжі біля Краковської. Була повністю одягнена з гуманітарки (дякую!). Якось нам не було де ночувати і ми з Олею та малими поїхали в Німеччину на кілька днів, бо там – було. Але це вже якась інша історія (як і історія про Олю). Біженство ніколи не було легким. Але ми в безпеці і Ярослав досі не чув жодного вибуха. Я познайомилась в Польщі з прекрасними людьми, поляками та українками, і я все життя планую бути вдячній цій країні. І все життя планую ненавидити рашку. Те, що ми опинились в Польщі перед війною – це найбільший щасливий квиток в моєму житті. Але я досі не знаю що це – везіння чи моя тривожність. Ми повернемось додому."

Олена, Краків

"В мене є улюблена заправка по дорозі до дому. До війни я пила там ранком каву після того, як завозили старших у чудову приватну школу, і милувалась автоматичному поливу досконалого газону, якій створили власники на радість людям. Вода на сонці вибліскувала сотнею яскравих кольорів. Я мружилась і сьорбала гірке еспресо. Так починався ще один день. Заправка на трасі то не дуже романтично, але в моєму світогляді усе мало свою цінність та призначення.

А потім одного одного дня росіяни увірвались до нас своїми літаками, танками, вертольотами та бойовими машинами. Висадили своїх огидних військових, озброєних та готових вбивати. В них нарешті з'явилась можливість знищувати людей та знущатися, руйнувати будиночки і трощити автівки, палити квіти і газони, ламати споруди, стріляти в тварин, гвалувати дітей і жінок.

Того дня ми розвернулись на трасі і не доїхали до школи. Кава на заправці одразу стала чимось зі світу такого далекого та кіношного. Того дня ми кинули кубік в грі під назвою "виживання" і чекали, яким ребром він стане.
І поки ми чекали, на улюбленій заправці біля траси москалі по-звірячому вбивали людей. Тіла зґвалтованих жінок знесли у купу, обклали колесами та запалили. Прямо на дорозі. Вони хотіли позбутись слідів, але не вийшло. Машини з цивільними, що їхали в евакуацію, розстрілювали з БТР. Відео, випадково зняте з дроту нашими військовими, показує страшні кадри останніх минут родини. Чоловік піднімає руки та виходить з маленької автівки, а всередині його чекає вагітна дружина з дитиною. Вони вбивають. Просто так. З розваги.
Це все і багато іншого відбувалось тут, на трасі біля заправки, де так до ре було пити ранкову каву та милуватись газоном. Після звільнення Київщини її територія була заповнена трупами цивільних людей, яких тільки на цієї ділянці в кількасот метрів РОСІЯНИ вбили і закатували.

Я інколи зупиняюсь тут. Все відремонтовано. Новий газон, нова дорога, навіть новий полив. Реальність ніби вже зовсім інша, а очі бачать останні хвилини тих людей. Плями на трасі від розстріляних авто та спалених тіл. Ти можеш стояти на місці, де вони вмирали.

Я не знаю, нащо це пишу. Ми всі українці вже давно зрозуміли, що факти геноциду не змінюють нічого. Тільки додають нашим військовим люті. Тільки поглиблюють гидоту та ненависть до росіян. Але, мабуть, я пишу це для того, щоб не забувати. І це правильно, що минуле стоїть в очах. З тих пір відбулось в сотні рази більше масових катувань та вбивств. Світ не зупинився, не схопивсь за голову та не розчавив оскаженилого маніяка колективним осудом. Світ складний, скажете ви. А земля чудово вбирає кров, і новий газон прекрасен, тільки табличка про полив нагадує ті, що стояли над братськими могилами."

Олександра, Київська область

"Холмик пахтів вологими серветками. Запах нудотний і липкий не давав на чомусь повністю зосередитися. Поряд валялась передня частина броніка з наліпленим російським прапорцем. Тхнуло від прикопаного трупа. Мабуть, покійний був не сильно важною персоною, що його не винесли. Бо доставити тіло до машини - це бігти декілька кілометрів скрізь бурелом, каміння, воронки. Якщо тіло "полежало", до цього додавався сморід та опариші, що випадали з мішка на руки чи взуття. Тож його просто "прикопали".

Навколо холмика був окоп, який закінчувався бліндажем. Окоп був маленький, вузенький і не з'єднувався траншеєю з іншими позиціями. Бліндаж виритий на одного, тож як двоє спали в броніках, комусь доводилось спати на боці. Навколо позиції стирчали обскубані уламками дерева, валялось сміття і туалетний папір. В цьому замкненому світі доводилось жити декілька діб черговій зміні. Їсти, спати, ховатись від обстрілів, стріляти. Сидиш на чергуванні, дивишся на шмат поля і слухаєш рацію, - Човник, Човник, обстановка? - 4.5.0. - Що по повітрю? - Над нами наша пташка, над "Гаваною" підар-дрон! - У нас 4.5.1., по нам працює АГС!

Іноді було тихо, накривали сусідів в декількох кілометрах, а по холмику прилітало тільки перед ротацією (перед ротацією завжди щось прилітало або був штурм). А іноді не бувало дня без трьохсотих. Дзижчали мухи, несамовито кричали фазани, а ночами билися здичавілі коти. Сонце червоне, як апельсин, сходило кожного ранку. Здавалось природа живе своїм, паралельним життям. В холмику потихеньку розкладався труп невідомого ваньки.

російськоукраїнськавійна

піхота

війна

russianukrainianwar

war

infantry"

Олександр, Донецька область

"#щоб_памятати а це золото правдиве і янгол охоронець нашого будинку. Живе з дружиною Оленкою в нашому під'їзді, вітаємося, як годиться сусідам, заніс нам 05.03.22. пів мішка картоплі та пакет з морозилки. Салом поділилася з Лідою, посолила і за вікно виставила, з шиї , пупа та язика зварила 6- го бульйон, який був нам основою для харчування.
Забула, кров'янку розділила навпіл і занесла до Лідочки в 121 кв
Зустріла сусіда 08.03.22. вже на кп куди звозили людей з Ірпеня, обнялися, спитав, хто лишився у нас, бо хоче прориватися на Ірпінь і вивозити людей. 8-9-10 березня їздив і вивозив . Розказував мені, що якийсь дядько під'їхавши на міст своєю машиною віддав ключі і сказав ''вози поки бензину вистачить''. Здається, 09.03.22. 10.03.22 вивіз близько 100 людей.Хорошого сина виховали тато і мама , а я пишаюся, що знаю Сашка Саша Самков особисто"

Оксана, Ірпінь

"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "

Наталя, Київська область