"В мене є улюблена заправка по дорозі до дому. До війни я пила там ранком каву після того, як завозили старших у чудову приватну школу, і милувалась автоматичному поливу досконалого газону, якій створили власники на радість людям. Вода на сонці вибліскувала сотнею яскравих кольорів. Я мружилась і сьорбала гірке еспресо. Так починався ще один день. Заправка на трасі то не дуже романтично, але в моєму світогляді усе мало свою цінність та призначення.
А потім одного одного дня росіяни увірвались до нас своїми літаками, танками, вертольотами та бойовими машинами. Висадили своїх огидних військових, озброєних та готових вбивати. В них нарешті з'явилась можливість знищувати людей та знущатися, руйнувати будиночки і трощити автівки, палити квіти і газони, ламати споруди, стріляти в тварин, гвалувати дітей і жінок.
Того дня ми розвернулись на трасі і не доїхали до школи. Кава на заправці одразу стала чимось зі світу такого далекого та кіношного. Того дня ми кинули кубік в грі під назвою "виживання" і чекали, яким ребром він стане.
І поки ми чекали, на улюбленій заправці біля траси москалі по-звірячому вбивали людей. Тіла зґвалтованих жінок знесли у купу, обклали колесами та запалили. Прямо на дорозі. Вони хотіли позбутись слідів, але не вийшло. Машини з цивільними, що їхали в евакуацію, розстрілювали з БТР. Відео, випадково зняте з дроту нашими військовими, показує страшні кадри останніх минут родини. Чоловік піднімає руки та виходить з маленької автівки, а всередині його чекає вагітна дружина з дитиною. Вони вбивають. Просто так. З розваги.
Це все і багато іншого відбувалось тут, на трасі біля заправки, де так до ре було пити ранкову каву та милуватись газоном. Після звільнення Київщини її територія була заповнена трупами цивільних людей, яких тільки на цієї ділянці в кількасот метрів РОСІЯНИ вбили і закатували.
Я інколи зупиняюсь тут. Все відремонтовано. Новий газон, нова дорога, навіть новий полив. Реальність ніби вже зовсім інша, а очі бачать останні хвилини тих людей. Плями на трасі від розстріляних авто та спалених тіл. Ти можеш стояти на місці, де вони вмирали.
Я не знаю, нащо це пишу. Ми всі українці вже давно зрозуміли, що факти геноциду не змінюють нічого. Тільки додають нашим військовим люті. Тільки поглиблюють гидоту та ненависть до росіян. Але, мабуть, я пишу це для того, щоб не забувати. І це правильно, що минуле стоїть в очах. З тих пір відбулось в сотні рази більше масових катувань та вбивств. Світ не зупинився, не схопивсь за голову та не розчавив оскаженилого маніяка колективним осудом. Світ складний, скажете ви. А земля чудово вбирає кров, і новий газон прекрасен, тільки табличка про полив нагадує ті, що стояли над братськими могилами."
Олександра, Київська область