"Війна 2014-… прийшла до мене 2014-го.
Спочатку був Крим у телевізорі. Й якась частина мене знала, що Донбасу це теж торкнеться, а якась вірила у те, що Україна впорається з цим і вижене окупантів.
У травні у Макіївці провели «100 віршів до 100 років» Шевченка, однак не на площі біля ЦУМу, а у музеї, щоби не було заворушень.
У квітні захопили Слов’янсько-Краматорську агломерацію, а у нас з’явилися переселенці. «Ну хто буде їхати з війни на війну», - заспокоїла себе я.
Однак у травні провели так званий «референдум».
У червні почали захоплювати різні будівлі, а у липні Україна припинила виплати, бо зрозуміла, що годі годувати окупантів разом із тим, коли годуєш своїх.
14 серпня я їхала з Ясинуватої до Києва. Я та ще купа людей. Пасажири чотирьох потягів вмістилися в один, коли рашисти обстрілом із Градів перебили колії перед трьома потягами, що йшли з Донецька.
У вересні ми нарешті заклеїли вікна скотчем – мама довго пручалася. Скотч я на ледь знайшла.
У жовтні снаряд Граду прилетів до двору нашої прибиральниці, однак вона свято вірила, що це стріляли українці, а не її любі рашисти.
У листопаді дійсно українська відповідь перелетіла ціль і потрапила до трансформаторної будки шахти. Шахта на початку вулиці, мій будинок – наприкінці, однак нас теж підкинуло. Електрика у нас з іншої лінії, але електрика все одно зникла на скількись хвилин.
У грудні Дира вперше заплатила, але за вересень і без надбавок. У черзі на морозі ми стояли два дні.
А у січні 2015 року впала моя остання надія на визволення – ДАП.
Тому 1 лютого 2015 року я виїхала до Києва.
2019 року я розуміла, що війна розповсюдиться, однак не знала, наскільки та коли.
У липні 2021 року у мене знайшли мультирезистентний туберкульоз. У вересні розпочалося лікування – антибактеріальна хіміотерапія. Я приймаю антибіотики вдома, а раз на місяць здаю аналізи.
23 лютого 2022 року аналіз крові показав гемоглобін 74,6.
Госпіталізувати не запропонували. Втім, я би відмовилася, бо лікарняне харчування не передбачає швидкого зростання гемоглобіну, то який сенс.
Прописали вітаміни В6 і В12 в уколах, абсолютно проігнорувавши моє "Уколи робити нікому"; "Тотему", теж проігнорувавши моє "Я її вже пила та замінила, бо звикла" (коли організм звикає до якогось препарату, він не сприймає його у повному обсязі); та фолієву кислоту.
24 лютого о 5:20 я почула наземний вибух і подумала: «От петардасти». Та другий вибух показав, що не петардасти, а гірше. Прозвучало ще два наземних вибухи. При цьому сміттєвоз продовжував збирати сміття, а працівники «Швидкої допомоги» за вікном курили на вулиці. У мене був шок. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде, однак аж ніяк не хотіла пережити це знову.
Завдяки тому, що 2018-2020рр. я проходила психотерапію через ПТСР, я заспокоїлася завдяки диханню за квадратом. Зібрала тривожний заплічник (так, у мене його не було). А тоді вже вдяглася. Паралельно з тим було чути, як сусіди, в яких є авто, тікають, а господар квартири комусь дзвонить і істерить.
Щось прилетіло десь у Вишгороді.
Стало тихо.
Я вийшла з кімнати та вимкнула світло, оголосивши світломаскування, якого дотримуюся досі.
Набрала води у все, що можна.
Випила не знаю, скільки, та мені це дуже допомогло.
Та вперше у житті три дні майже не їла.
Господар квартири ввімкнув телевізор. Здається, перші скількись тижнів вторгнення телевізор із новинами працював цілодобово.
Почали працювати наші ППО.
Та знову я подякувала своєму попередньому досвіду, адже вмію відрізняти приліт від виліту.
У телевізорі оголосили повітряну тривогу.
Я пішла до сусіднього будинку,бо у нашому ні укриття, ні підвалу немає.
Люди стояли на вулиці та розмірковували – спускатися чи ні. Я спробувала пояснити, що спускатися треба до прильоту. Хоча сама робила це вперше)
У підвалі сусіднього будинку я провела рівно годину. Замерзла та наковталася пилу. Подзвонила господарю квартири, якого не вмовила піти до укриття, та спитала, що там нагорі. Оскільки все було спокійно, то повернулася. Чихала потім три дні.
Потім за повітряних тривог годинами сиділа у коридорі, поки не зрозуміла, що з’їду з глузду через тривожність господаря квартири та його відповідні розмови. Попросила не розмовляти про новини, бо сама можу подивитись, якщо мені треба.
Та коли 8 березня господар квартири спитав: «Як думаете, нас роскатают в блин?», - зрозуміла, що жодних більше сидінь у коридорі.
Ввечері подзвонила мамі та пояснила ситуацію.
У ніч із 24 лютого на 25 лютого мене знудило – від нервів, антибактеріальної хіміотерапії, відсутності їжі.
Перебралася спати на підлогу.
25 лютого телефонного зв'язку із рідними зранку не було, однак брат у фб написав, що відіслав мої відосики з антибіотиками, тож, я спитала, що у них.
Він написав: тихо, але про всяк випадок заклеїли вікна хрестиком (вони змінили вікна влітку).
Синхронія. Я теж заклеїла вікно на кухні та у кімнаті господаря. Скотч на цьому закінчився.
Ввечері з'явився телефонний зв'язок, тож, я поговорила з сестрою, вона сказала, що також оновила скотч на веранді, бо той місцями відстав трохи. Зняла та сказала, що взагалі не видно, що він там був. А ще налаяла мене, що мама через мене хвилюється. Наче ще одна донька мами не під Донецьком.
У ніч із 25 на 26 лютого доробляла таблицю річного плану для Громадської організації «Центр екологічних ініціатив «Екодія»», оскільки пронеслася новина, що електрику відключать.
Новина не справдилася.
26 лютого виповзла на вулицю та обійшла аптеки. Все було зачинено – і аптеки, і продуктові крамниці. Працював лише АТБ, до якого вишукувалася величезна черга.
27 лютого на вулиці хтось підірвав гранату, втім, ТРО його чи її відразу затримала.
Було два прильоти – досі не знаю, куди.
Почала працювати сирена повітряної тривоги.
Почала їсти.
28 лютого я на адреналіні вистояла чотири години у черзі до аптеки. Черга до АТБ була ще більша. Візуально до Сільпо навпроти – теж. Під час повітряної тривоги черга з місяця не зрушила. А я навіть не знала, де там ймовірне укриття, тож, теж стояла. Якась жінка сказала: «На п’ятий день війни ніхто вже не реагує на повітряну тривогу», я заперечила, що війна вже 9-й рік.
У результаті героїчного стояння, придбала фолієву кислоту, хоча виявилося, що прописаного дозування у природі не існує, "Неовітам" (комплекс вітамінів В у таблетках), "Хеферол" (препарат заліза), «Ентеросгель» (сорбент), «Антраль» (гепатопротектор) і «Мелатонін», прописаний неврологом 23 лютого. Загалом на ліки я тоді витратила 955 грн, тобто майже всі гроші, що у мене були.
Адреналін на цьому закінчився.
1 березня зник телефонний зв’язок із рідними. Його глушать, щоби населення окупованої території не знало правди про події в Україні. Та ж інтернет ще ніхто не відмінив.
Інститут пульмонології через повномасштабне вторгнення перейшов в онлайн-режим роботи, тож, здати контрольний додатковий аналіз крові через низький гемоглобін третього березня не було можливості.
Година в укритті, тижні у коридорі, сон на підлозі 24 лютого-28 березня, вимкнення опалення 28 березня, а коли потепліло – знову сон на підлозі, а то вдяглася трохи не за погодою. А ще імунітет вбито антибактеріальною хіміотерапією. Все це призвело до циститу. Це показали аналізи від 23 травня.
8 березня у квартирі знайшовся ще скотч. Заклеїла вікно у своїй кімнаті.
11 березня ввечері визирнула до вікна та побачила ворожий дрон. Руки трусилися, набрала 102 – не додзвонилася. Запанікувала ще більше, однак здогадалася набрати 101. Голос тремтів, до того ж, точної адреси дрону я назвати не могла. Тим не менше, ТРО зняли його за три хвилини від завершення розмови з диспетчером.
12 березня фтизіатр написала брату, який, м'яко кажучи, живе не зі мною, а не подзвонила мені, о 14:33,щоб я приїхала та взяла антибіотики на три місяці.
Не дуже хороший час кудись їхати, але що же ж: дзвоню лікарці, вона, як завжди, говорить довго та плутано, наче не виїхала за 500 км від Києва, чим відбирає мій і свій час.
Просить встигнути до комендантської години. Я-то взагалі за те, щоб у темряві не шастати, а до комендантської ще дійсно далеко.
Просить потому щодня віддзвонюватися, що зі мною все гаразд, я сторгувалася на дзвінки раз на тиждень))
Каже, що у Києві у неї двоє таких – я й якийсь Максим. Ну, вибачте,що не виїхала, чи що.
Каже, що Bolt до лікарень возить безкоштовно, ось тільки у Болта номеру телефону немає, а на сайті - немає вільних авто.
Біда ще й у тому, що я, коли двічі виходила з дому, бачила лише Болт.
Намагаюся видихнути та набираю 571, виявляється, вони теж працюють.
Авто прибуло за 10 хв., за які я встигла зібратися, написати заяву на ліки та вдягнутися, не застібаючися.
У таксі було душно, тож, і добре, що я не застібнулася.
У місті вразила наявність блок-постів.
Я, наївна, думала, що треба не впустити ворога у місто, тобто поставити укріплення на кордонах, як ось біля мене, але ніяк не на Хрещатику.
Доїхали швидко, авто на вулицях мало.
В'їзд зачинений, ну, мені-то вхід треба, а не в'їзд, а таксі тільки до воріт, це зрозуміло.
Питаю чоловіка у камуфлі,який стоїть на воротах, чи обійти, чи тут, чи як.
— А Ви хто? А Ви куди?
— Отримати ліки.
— У кого?
— У Галини Іванівни у другій терапії.
— Ось і дзвоніть Галині Іванівні, щоби ми Вас пропустили.
— А у мене немає її номеру.
— А як Ви зібрались у неї ліки отримувати?
— А мені моя лікарка подзвонила.
— Ось їй і дзвоніть.
Вийшов другий чоловік.
Набираю лікарку, вітаюся, питаю цих чоловіків, що їй сказати.
— Дайте я поговорю, так швидше буде.
Розмовляє, декілька разів перепитує, чи мене пропустити.
З розмови розумію, що лікарка не у курсі цих чоловіків і що це – не стандартна охорона, яка тут завжди була, а ТРО.
Пропускають.
Іду, куди сказали, як сказали.
Пацієнти у стаціонарі ще є.
А ось із лікарів – лише завідувачка.
А з медсестер: Галина Іванівна – три в одному (медсестра, маніпуляційна медсестра, старша медсестра) та ще одна медсестра.
Санітарок не бачила.
Даю Галині Іванівні заяву, підходить друга медсестра, перепитує, хто я, що я.
Кажу, що я за ліками та прізвище.
— А це що? – про заяву.
Розумію, що аркуш із щоденника, складений вчетверо, поки їхала, виглядає непрезентабельно, пропоную переписати на їх бланку.
Відмовляються))
Виявляється, що ліки дадуть не до 23 червня, як я написала, а до 5-го, тож, виправляю 23 на 05, медсестра питає: "А чого 2020 рік?"
сама у шоці)) мабуть, 2020 року зі мною було все гаразд і захотілося туди, не знаю)
Виправляю.
Зворотне таксі 571 приїхало за 8 хвилин, за які я встигла зайти до туалету та вийти на зупинку, приязно попрощавшись із ТРО.
Коли я виходила, чорний джип привіз обід і завгосп чи хто вона там від корпусу їдальні кричала: "Та пропустіть! Я ж вас попереджала!"
Назад їхали дещо іншим маршрутом, але там теж багато блок-постів.
Зустріли наш танк, який здійняв куряву пилу, а я згадала питання психолога: "А як би Ви реагували на наш танк? Військова техніка є військова техніка".
Я встигла подумати, що ні – чеченські танки, що я їх зустріла у вересні 2014 року на бульварі 8-го вересня у Макіївці, від наших відрізняються, як з'явився другий наш танк, так чеченських я якраз два бачила – теж один за одним.
Я аж засвітилася від закритого гештальту, хоча до того мені було погано, це навіть таксист помітив (і що погано, і що засвітилася).
З'їздила не за всі гроші світу, але порядком дорожче, ніж 23 лютого.
Вдома мене знудило((
Чи у таксі перегрілася, чи перенервувала, чи антибіотики, чи все разом.
14 березня купила у «Форі» скотч. Однак його не пробили на касі. Це я з’ясувала, подзвонивши на гарячу лінію, бо чеків не видавали – закінчилася стрічка. Не пробили на касі – це, звісно, краще, ніж купила та прокохала дорогою додому.
15 березня наша арта працює так, що у мене двері у кімнаті відчинилися.
16 березня з’ясувала, що тою хвилею, що відчинила мені двері, вибило скло у господарській крамниці. Цікаво, що 25 лютого я саме на цю вітрину звернула найбільше уваги – як вона ходила хвилями, коли працювала наша ППО.
У «Форі» скотчу вже не було, у сусідній господарській квартирі – теж, а ось у цій – був! Нарешті я заклеїла двері на балкон, але на весь балкон скотчу не вистачило.
18 березня купила ще скотч і нарешті все заклеїла.
24 березня зробила комп’ютерну томографію з контрастом. Направлення виписав УЗДист, в якого я роблю два УЗД на рік. КТ/МРТ у Києві працює мало, однак мені допомогли знайти. Підвозив знайомий знайомої)) Аналізу креатиніну, який потрібен для томографії з контрастом, не було ні у кого, бо лабораторію знайти ще важче, ніж КТ.
Попросила психолога про консультації раз на тиждень замість раз на два тижні, бо зрозуміла, що попередній запас емоційної витривалості вичерпано.
Середина квітня витратила 2,5 тис. грн. на ліки.
Оскільки із продуктами у сусідніх крамницях все дуже погано, сходила аж до VARUSу. Там є салат «Смерть ворогам» ϑ і збирають продукти для армії.
Оскільки мені неможна підіймати більше трьох кілограмів, тричі (три дні) носила туди продукти, поки віднесла все, що могла віддати.
22 квітня здала аналізи,бо Інститут пульмонології почав повертатися до нормальної роботи.
16 травня оформила статус ВПО. Так, раніше я не відчувала це за доцільне. До собезу найбільша черга була саме на оформлення статусу ВПО, хоча оформлюється все доволі швидко, просто людей багато – з Харкова, Херсона, Маріуполя… Я ще ніколи не відчувала стільки негативних емоцій одночасно. Біль, страх, ненависть, відраза, гнів, злість, скорбота, сум підійнялись у мені одночасно, коли я постояла поруч із цими людьми."
"Во втором подъезде моего дома в Буче по улице Тарасовской живёт врач-терапевт Ирина Язова - стройная, изящная мама троих детей. Простые люди, которые проявили мужество в непростых ситуациях, часто остаются за кадром. Ира не из тех, кто снимала видосы на фоне танков/руин,пациентов, которых она спасала, но, думаю, она как раз и заслуживает наград и медалей. 5.03. в наш дом принесли раненого соседа (тащили его, кстати, мой муж и Alex Titov друг нашей семьи). Владимир живёт во втором подъезде, 5.03 он просто решил проведать родных в соседнем ЖК Континент, и в 15.00 возвращался домой. Кому-то из рашистских снайперов это не понравилось, и они в него выстрелили - попали в ноги, прострелили кость. С 15.00 до 18.00 Владимир лежал на дороге рядом с нашим домом, мимо ездили танки. Сначала он думал, хоть бы не наехали, а потом , ближе к 18.00. думал, пусть лучше наедут ,чтобы не терпеть эту боль. Но потом его забрали соседи, перенесли в подъезд. Четыре дня Владимир лежал в подъезде нашего дома, а Ира, обычный врач-терапевт, не хирург, не военный медик, его перевязывала, обезболивала, добывала лекарства. Когда мой муж притащил его вечером, он вернулся и сказал: если сегодня ночью раненного не заберёт скорая, он не доживёт до утра. Но Владимир дожил до утра, и до эвакуации через несколько дней, потому что рядом была Ира, она его лечила, выхаживала, спасала. Параллельно принимала роды. Так вышло, что в нашем доме осталась беременная женщина на 9 месяце. И так вышло, что ее ребенок решил родиться на 12 день войны, когда в Буче уже не было ни света, ни воды, ни газа, ни бригады акушеров - ничего не было. Но была Ира. Она никогда не принимала роды, но в процессе никто об этом не догадывался. Для роженицы она была воплощением уверенности, и никто не знал, только она сама, как страшно ей было той ночью. А вдруг асфиксия и обвитие пуповиной, а вдруг разрыв и потеря крови?! Спасибо Наталья Карась , которая взяла на себя самую неприглядную, но ответственную часть процесса. Вместе акушерская экспресс-бригада нашего дома (врач-терапевт + дизайнер + домохозяйка) встретила в этом мире маленькую Алису. Она родилась в темноте и холоде обесточенного дома, но все прошло отлично. Спустя несколько дней и мама и ребенок эвакуировались. Про маму Алисы потом писали ведущие порталы страны, Ира говорит, что была бы рада теперь весточке от них , всё-таки именно ее руки первыми приняли ребенка в этом мире. На руках Иры были и другие дети - семья из Ирпеня, которая решила эвакуироваться на машине через Бучанский ж/д переезд, но именно здесь ее остановили орки, завернули назад и стали стрелять по машине. Попали по людям на заднем сиденье: женщине прострелили голень на вылет, а полуторагодовалой дочке глубоко ранили ногу. Они завернули на нашу Тарасовскую, их приняли в своем доме незнакомые люди на нашей улице, Ира перевязывала их, давала обезболивающие, добывала антибиотики. Фишка в том, что свои действия Ира не считает чем-то из ряда вон, она просто делала то, что считала нужным в данный момент - была верна клятве Гиппократа, помогала тем, кто нуждался в помощи. Руками таких людей, которые, не задумываясь, выполняют свой долг - и свершаются большие победы. Горжусь своей соседкой. И думаю, что такими, как Ира, должна гордиться страна."
Вика, Киевская область
"Просто нехай це буде також і тут. Це витримки із деяких днів мого життя. Сьогодні багато що вже бачиться і відчувається інакше. Але півроку тому було саме так.
26.02.2022
Я вирішила нотувати. Ще не знаю для чого. Ще не знаю навіщо. Певно щоб не забути. Бо, як сказав Ремарк (схоже найближчим часом я часто цитуватиму Ремарка): «Пам'ять – найкращий фальсифікатор у світі, все, через що людині довелося пройти, вона з легкістю перетворює на захопливу пригоду; інакше не починалися б нові війни.»
Я не знаю скільки це триватиме. Хочеться вірити, що недовго, але вже ці три дні принесли втрати, про які не варто забувати.
Сьогодні пішов Лорг. Наша перша жертва війни. Міні хотілося б, щоб вона була єдиною. Жертва жорстокого поводження, він приїхав лише 22 лютого, наляканий і неконтактний. Сьогодні його серце не витримало вибухів.
28.02.2022
Приїздили волонтери. Це неймовірне відчуття, коли і фізичне і психічне навантаження можна розділити. З початку війни ми вдвох на території. 24-го ще трошки людей було. Потім все. Всього чотири доби, але ми виснажені. Я в котре впевнилася, що історії про якісне утримання притулків на сотні тварин однією людиною – утопія. Ми вдвох на 250 тварин чотири доби і якість догляду вже почала страждати. Електроопори розбомбили, тепер ми без світла.
01.03.2022
Трошки почався рух. Перше заціпеніння минуло і помічники хоч не на довго, але з’явилися. Стало легше. Прилетіло під паркан. Засипало уламками. Деякі надзвичайно великі. Багато у вольєрах. Собаки бояться. Нажаль не всі ховаються по будках – багато хто б’ється об прути намагається протиснутись або перелізти. Травмуються. Кожен день хтось травмується…
08.03.2022
Восьме березня. Війна. Весна. Тюльпани. Акумулятор, що дає мені змогу читати і писати хоч усю ніч. І заряджати телефон. Бо той хто дзвонить по кількасот раз обов’язково в якийсь момент пробивається, головне, щоб був заряджений телефон. Дякую.
10.03.2022
На територію прилетів снаряд. До сьогодні все прилітало поруч. Від хвилі знесло стіни в крайніх вольєрах і паркан. Собаки втекли… Герда налякана до скляного погляду і повної відсутності сприйняття. Білку і Моцарта повернула. За Гердою довелося побігати. Тридцятий вольєр втік майже весь. Нейрон, Протон, Біотон та Гера. За рік ніхто з них так і не став довірливим, а на фоні такого стрессу і поготів… що з ними буде? Хлопці хоч трохи орієнтуються і вміють виживати. Гера сама не вміє нічого…
14.03.2022
Сьогодні їздила додому. Від квартири залишились лише стіни. Чи можна щось врятувати не дивилась – не було сил. Мій дім - ілюстрація до слова «руїна»…А здавалося, що ненавидіти більше вже не можна.
15.03.2022
Вдень над нами пролетів безпілотник. Ввечорі на нас скинули бомбу. Бомба на екрані телевізора чи комп’ютера то зовсім не те саме, що бомба у тебе на очах. Від сьогодні я вмію гасити пожежі. Секунда і полум’я піднялося в гору і охопило все навкруги. Там де не було паркану воно відразу притко побігло територією…
Уява малювала мені тварин, що горять заживо. Я дивилась на довбаний вогонь і вже чула жахливі крики… вперше в житті я тримала в руках вогнегасник. Я молилася на хлопців, які вдень наносили в приміщення води, і хоча я витратила весь запас, а що залишилось на вулиці замерзле, але про то я подумаю завтра, а сьогодні я мочила ковдри і зупиняла посування полум’я.
Дві години боротьби з полум’ям один на один. Я перемогла.
Мені часто пропонували виїздити з центру хоча б на ніч. Сьогоднішні події показали, що моє рішення правильне, інакше завтра не було б нічого.
Наші коти виявились набагато витривалішими психічно ніж собаки. Вибуховою хвилею відкрило всі замки. У кошатнику також. Всі коти вибігли. В темряву. На зустріч пожежі. Я розуміла, що шукати їх не зможу фізично – вогонь і темрява. Вирішила просто покликати, щоб повернути хоч когось – прийшли всі, наскільки я можу судити. Завтра перевірю. Але більшість на щастя точно на місті.
16.03.2022
Коли дивишся на згарище, все виглядає не так вже і страшно. І тільки не змита з рук і обличчя сажа та згарище нагадують про вогонь, що вирував тут учора. Дивлячись на наслідки ніхто не зрозуміє і не відчує,як було насправді, бо сьогодні здається, що нічого страшного не було, бо серйозних ушкоджень не видно. Лише я знаю, чого це «не страшне» мені вартувало.
Моцарта вбило уламком. 25 лютого він мав стати домашнім... Найважче не бажати того ж російським зоозахисникам. Кожен снаряд і кожна смерть піднімають в мені хвилю обурення і бажання щоб всі вони, підтримуючі, чи ті хто робить вигляд що нічого не відбувається, відчували те саме, що і я. Я зупиняю себе. Я кусаю губи і намагаюся змінити хід думок, бо побажання для них означатимуть страждання тварин. Тварин, які не винні ні прямо ні опосередковано… тисячі українських тварин не оминула «політіка».
Коти всі на місці.
Сьогодні 21 день війни. Психологи кажуть, що то переламний момент, що цикл в 21 день закриває гештальт і людина звикає. Мені 21 день приніс страх. До цього я не боялася. Були знервованість, переживання тощо. Але страху не було. Тепер він є. А я не можу собі дозволити таку розкіш, як страх…
19.03.2022
Пішов Тен. З його нервовими розладами він протримався доволі довго. Від цього не легше, бо він згасав дуже повільно, розуміння кінця було невідворотне але зробити я не могла нічого. Тена міг врятувати спокій. Тиша. Припинення постійних вибухів, пострілів та розривів. Хоча б тиждень тому. Йому не судилося пережити цю війну. Чи судилося тим хто залишився?
20.03.2022
Сьогодні приходила Саша. Пішки. З іншого кінця міста. Їм гірше ніж нам. Немає чим годувати тварин і що їсти самим. Поділилися чим могли.
22.03.2022
По нам стріляють. Кожні дві хвилини поруч падає снаряд. З уламків снарядів просто іде дощ. Єва злякалася і втекла. Від страху вона не розуміла, що робити і як поводитись, зовсім мене не чула. Шукати її під обстрілами немає ніякої можливості. Тільки сподіватись на краще…
Стріляють вже більше години в тому ж темпі. З жахом думаю про те, що і кого знайду у вольєрах. Якщо доживу щоб подивитись.
23.03.2022
Єва повернулась о шостій ранку. Сподіваюсь, що зробить висновки. Хоча, про що може іти мова, коли навіть люди втрачають здатність раціонально мислити від страху.
Вчорашній обстріл+витівки Єви дали мені вночі 220 тиску. Померти під обстрілом не від снаряду, а від інсульту буде образливо. На щастя сьогодні була допомога. Тварини прибрані і нагодовані.
24.03.2022
Всі сили пішли на надиктовування посту в телефонному режимі при майже повній відсутності зв’язку. Майже чотири години часу. Але мені важливо було розказати про це сьогодні, поки свіжо і «гарячими слідами». Прийшли незрозумілі хлопці з тер оборони, перелізли через паркан і випустили більше сотні тварин. Десяток я не змогла впіймати і закрити назад. Якісь люди, за чиєюсь вказівкою прийшли «причиняти нам добро»… прямо дежавю місцевого формату.
25.03.2022
Після вчорашнього «порятунку» помер Рідж. Собака спинальник на спробу врятувати якого було витрачено багато часу, сил і коштів, помер страшно і безглуздо, тому що хтось відкрив клітку другого поверху і він звідти впав, а потім ще був потоптаний здоровими сородичами.
Грибник у поганому стані – його вчора потягали собаки, зовнішніх ушкоджень немає, але судячи з усього надриви в середині…
До вольєрів повернула майже всіх. Із випущених залишилося ходити тільки двоє. Але далеко не йдуть, що радує.
Взагалі деякі здивували – багато хто з важких, диких, психічно не стабільних тварин не стали тікати, або просто походили навколо і самостійно повернулись до своїх вольєрів.
28.03.2022
Напевно ми потрібні цьому світу. Було багато волонтерів. Снаряд від гаубіци впав в декількох метрах від людей. Він не розірвався. Він просто не розірвався. Коли ти усвідомлюєш що мало статись, але не сталось, то навіть затяті атеїсти стають віруючими…
29.03.22
В черговий раз нам прилетіло. Уламками побило вольєри ізолятора. Всі собаки в ізоляторі поранені. Карат і Дар сильно. Вольєри схожі на сито. Карат сховався в будку: її прошило наскрізь разом з собакою.
Зірвало дахи майже на всіх вольєрах, собаки залишились під відкритим небом.
30.03.2022
Сьогодні я поклала до братської могили 20 труп…
01.04.2022
Танки стоять прямо під парканом. Хлопці попередили, що буде голосно. Я їм вдячна. Прильоти все одно голосніші. Хоча з яким звуком падає гільза від танкового снаряду я ще не чула. Нажаль собаки не в змозі навчитися розбирати де свої де чужі…"
Тетяна, Чернігівська область
"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро
"Я щаслива, що вчора не побачила жодного привітання. Ніде.
Нуль.
Хоча рік тому мій дім здригався від п'яної гулянки сусідів піді мною до двох ночі.
Так, що ми з сусідами грюкали до них у двері, щоб нарешті знизили гучність подяки дідам.
Зранку...
Всі українці пам'ятають той ранок 24 лютого 2022.
Моя інша сусідка, плачучи запихувала дітей у машину й збирала загублені по дорозі у коридорі речі, документи.
Вони були з Донецьку...
Я щаслива, що не полетіла тоді під Полярне Коло, як мріяла. Бо, напевне, зійшла б з розуму за дитину, який залишився б насамоті у Харкові.
Я щаслива, що саме тоді ми опинилися разом у одній квартирі всією родиною, хоча вже жили окремо на той час.
Я щаслива, що в моєму будинку було саме справжнісіньке бомбосховище, бо то був колись корпус лікарні військового училища. З туалетом, водою, повітрявитяжною системою й великою кількістю бетону метровими ребрами, між якими ми могли бути захищені.
Ми везунчики, що лізуча російська саранча не мала за ціль мій будинок до того, як ми звідти все ж вибралися через два тижні. Це вже потім...
Хоча все навкруги, що хоть колись було об'єктом їм цікавим, вони бомбили знову і знову.
Навіть років 15 вже як закинутий корпус льотного училища розтрощили.
Бідні бомжі...
Я щаслива, що у моєму рідному Харкові живуть найкращі люди, які зроблені з залізобетону. Ми, харків'яни, були на такому тонкому краю від прірви, яка поглинула Маріуполь, наприклад...
Й завдяки мужнім захисникам та захисницям росіяни у Харкові захлинулися своєю злобою.
Й залишилися назавжди.
Я пам'ятаю, як у подруги люди у придомовому чаті фотографували з вікон гнид у болотному, котрі переховувалися попід стінами чи то школи, чи то дитсадка й оперативно передавали місцеположення куди треба.
Ці теж залишились назавжди у нашій землі.
Кожний харківський кущ, кожний харківський камінь, кожний харківський стовб слідкував за переміщеннями росіян, що вирішили відгризти ще один шмат моєї країни.
Але все.
Цей шмат виявився завеликим.
Не можна бути настільки жадібними й голодними до чужого.
Нажаль у 2014, коли у нас вкрали Крим, ми не получили підтримки від світу, як зараз.
На щастя, ми, українці, маємо її сьогодні.
Й моя річниця втраченого життя не така пекуча й довга, як у тих українців, що бігли від російських "мирних" ракет у далекому 2014...
Цей харківський торт я купила на подарунок сім'ї шведів, до яких мала летіти тоді, рік тому...
Сім'ї, яка допомогла мені тоді вибратися з тої дупи.
А я допомогла у свою чергу іншим, але то вже інша історія...
Тоді, 24 лютого 2022 року я все ще вірила, що це все сон й якась жахлива помилка. Що все буде добре й те, що я бачу з вікна - це неправда. Мозок відмовлявся вірити.
Це вже потім було все, що було...
А тоді я вірила в розум і логіку.
Й ще.
Я більше ніколи не буду називати тих росіян, які на/в моїй землі інакше, ніж росіяни. Орки й тд - менш яскраво демонструє суть цієї армії, яка прийшла мене вбити рік тому."
Ірина, Харківська область
"7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті.. Як це було..
Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську..
В цей час мені телефонує подруга з Києва .. «Тая - ми зараз женемо на евакуацію -потім передзвоню»- відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…
Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...
Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія..
Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть. .. Тому, я даю нову команду доньці : «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини ( а це два рюкзаки, ноут бук і сумка з документами) вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м»яке.. хоча, насправді, я не пам»ятаю яке воно було.. я не пам»ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини- таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу.. єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу.. Але і це виявилося зовсім не боляче..
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька.. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою..
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… - але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою»..
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня.. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота .. Без варіантів... До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей- про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.
Ну що ж.. раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі.. перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим..
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам’ятаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони , а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять.. Це зовсім не варіант … ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва , я з ним на той час була знайома більше заочно.. Набираю , він бере трубку.. Я йому розповідаю, що з нами відбувається :… «зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
В цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї.. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя.. що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «не вбивайте»? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію.. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу -так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам).. .Так у кожної людини в душі є щось хороше -думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу.. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають.. Ось вони уже майже наблизилися до нас -залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста».. При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе .. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають» - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» - збрехала я. - «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» - Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки -думаю: «може пронесе?, як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», - «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» -кажу, .. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли.. Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку .
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.
Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, по-заду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт.. і все це вона робить з кулею в животі, про яку я , навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом.. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!»..
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «ну що ж, така у нас робота»..
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - по заду ..
До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають перенску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : «Ти поранена, тебе понести?» І вона відповідає –«так».. А я іще не усвідомила , що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли, нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові.. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене.. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... МИ так і не знаємо про нього нічого.. Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі та в той день загинула сім"я з двома дітьми..
Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше..., А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота.. – Ми, в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало а перші два дні війни.,.. Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.."
Мирослава, Київська область
"Ірпінь.
Це машина мого сусіда по ЖК. Машина Міші. Вони - переселенці з Донецька. Він запаркував цю машину біля моєї рік тому.
Машина досі тут. Водія немає. Вже рік як немає.
6 березня 2022 року Міша наклеїв на лобове скло цей листок з написом «ДІТИ». Він хотів вивезти сім’ю. Колона з 12 машин рушила на Київ через Стоянку. Цю колону розстріляли штурмові загони русофашистів.
Так сталося, що Міша не встиг з тією колоною. Чи то на щастя, чи то на горе. Повернувся у ЖК, запаркував цю машину тут, де вона стоїть досі.
Увечері він із сім’єю піднявся у свою квартиру. Коли вони були вдома, почався мінометний обстріл з боку вже окупованої Бучі. Міна прилетіла саме в їхню квартиру.
Міша загинув швидко. Його син Сергій був важко поранений, помер кілька годин потому.
Машина вже рік стоїть тут. З написом «ДІТИ» та спущеними колесами. Мов пам’ятник загиблим.
Машина є. Водія давно немає.
Я щодня проходжу повз неї.
І щодня ненавиджу цю війну і тих, хто її розв’язав."
Алекс, Київська область
"27.02.2022
Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24-е.
До цього, ми ночували у будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і вибухи були весь час і страшні.
Ранок 27-го почався з того, що тато сказав швидко всім йти у погріб, тому що бій наближається. Ми швиденько зібралися, взяли іграшок донечці, їжі якоїсь, зловили своїх псів і пішли ховатися.
Трішки згодом мені написали знайомі з Гостомеля, що велика руснява колона рушила на Бучу. По Вокзальній. Тобто, прямо до нас.
Земля загула, звук не порівняти ні з чим.
Ми розуміли, що вони їдуть просто біля хати. І потім зрозуміли, що вони зупинились.
Через якийсь час почалися страшні вибухи, консервація у погребі дзвеніла, все хиталось, стіни осипалися. Ми чули як у нашому будинку сипляться вікна. У погребі був маленький отвір для вентиляції, який ми затулили шматком пінопласту і тряпками. Сила вибухів була така, що цей пінопласт постійно вилітав нам на голови, і це враховуючи те, що ми під землею. По колоні працювала наша артилерія. Бій йшов прямо над нами.
Я істерила. Сильно. Більше таких істерик в мене не буде, навіть в окупації.
Моя дитина відключилась, запас нервової системи у діток менший і організм просто виключив її.
А я вчепилась татові в руку і кричала.
Я не пам‘ятаю скільки тривав бій, напевно годин 5… Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти. Поряд від нас будинку не було, через дорогу будинку не було, ворота винесло, і уламок снаряду прилетів до нас, розбивши вікно.
Я вийшла у двір.
Чоловік сказав, щоб дитину я на вулицю не пускала, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець, тільки верхня половина до пояса і без частини голови. Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка з залишками м‘яса, можливо його бедро.
Ми пішли за ворота. І я почала плакати знову. Я не знала, що таке війна… до цього. Хоч і дивилась купу фільмів і читала книжки. Вулиці просто не було… ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче. Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі, він сміявся і був на диво радісний. Я запитала тата: чому він сміється? Тато відповів: тому що живий.
5.03.2022.
У цей день до нас прийшли.
Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку, у погріб (знаходиться в будинку) спускались тільки коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, вони рвуться в Ірпінь. У нас була спроба виїхати 3-го або 4-го березня (я і малеча). Мости вже були розвалені, і був план: машиною до Ірпеня, а потім на електричці у Київ. Ми вже були готові виїжджати і тато пішов у розвідку. Вулиця Яблунська вже прострілювалась, на його очах машини з цивільними просто розстрілювали з танків, які були на досить великій відстані. Тата намагались застрелити також, не попали, черга пройшла прямо біля ноги. Він подзвонив нам і сказав: ні, ви залишаєтесь вдома!
Тобто, виходу немає, бо це був єдиний шлях.
До слова, у нас ще була електрика, ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі і виходили на вулицю подихати.
5-го під вечір стало на диво тихо. Ми вирішили, що наші вибили всіх. В інтернеті трохи раніше бачили відео, як біля міської ради підняли жовто-блакитний стяг і проголосили, що Буча під нашим контролем.
Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину і крики… це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Пропало світло.
Страшне розуміння прийшло не одразу…
Але ми побачили, що у будинку сусідів вже рос солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир рос розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по колоні 27-го.
Через якийсь час тато спокійно сказав: до нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати… мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано.
Почувся сильний гуркіт, і рух надворі, ми почули, що у дворі ходять, будинок оточують, їх дуже багато. Російська мова з сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою, вона навіть не ворухнулася. Ми були у повній темряві.
Тато якраз був на другому поверсі, розвідував обстановку. Я переживала, що його одразу вб‘ть. Почали бити вікна, і кричати : «открывай!»
Вони були уже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки (не кадирівці). Кричали на тата: «руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»
Їм сказали сусіди, що тут дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита із дітей і жінок.
Запитали скільки людей у погребі, і сказали здати всім телефони і засоби зв‘язку зараз же. Забрали все, частково почистили хату. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Ми вас будем спасать. Теперь ви под защитой. Почему ви не выехали?»
Тим часом, БТР заїхав у двір і став прямо під хатою, у погріб потягло пальним, дихати стало важко. Тато весь час був з ними на першому поверсі, командир почувши, що тут дитина, наказав не лякати і БТР перегнали до сусідів через дорогу. Там вони зупинились. За нашим будинком встановили спостереження, не можна виходити на вулицю, користуватися фонариками чи розпалювати вогонь, не можна шуміти.
Ми залишились без світла, без газу, майже без води і без зв’язку.
Ми опинились в окупації.
06.03.2022
Уночі майже ніхто не спав. Невідомість лякала, дихати було важко, ставало дуже холодно, надворі був мороз. Більш за все ми боялись за інформацію у телефонах, чати у Телеграмі, пару днів назад ми дзвонили в тероборону і запитували чи можна виїхати.
Ми боялися недаремно.
Наступного ранку до нас прийшли знову. Взагалі з цього моменту, росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали. Спочатку забрали тата, він заглянув до нас у погріб і крикнув: «доця, я поїхав» і вийшов. Мені хтось сказав, що його забрали показати дорогу (я відчула, що це брехня). Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час, прийшли і почали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «я вас люблю» і пішов. Я залишилась сама з Сашою. Мене трусило, я схопила її на руки і хиталась з нею. Вона питала, куди пішов папа, я не вела з нею діалогу нажаль, я просто дивилась у стіну і повторювала одне і те саме: «Боже, поможи нам». Саша перестала питати, тихенько сиділа на руках.
На вулиці весь час стріляли, було чути крики людей, останні крики… цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я почала готуватися до цього і напевно трішки здуріла в той момент.
Потім я почула, що у погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати, спочатку троє. Мене здивував рівень амуніції, вони були дуже добре укомплектовані. Зайшли, почали питати чи є засоби зв‘язку, чи потрібна нам їжа або ліки (Саша починала страшно кашляти). Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь: «они занимались плохими вещами, с ними разбираются». Вийшли.
Через якийсь час зайшли другі, ті самі питання, здалося, що вони просто ходять подивитися на нас… Я осміліла. Почала наполегливо просити повернути моїх. Сказали, що повернуть.
Згодом зайшов один і дуже впевнений в собі. Почав розказувати, щоб я сильно тут « не выделывалась и тихо сидела», що чоловік мій скоїв помилку і за неї буде відповідати, але його повернуть.
В хаті було дуже людно, свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили - заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею і мамі наказали йти до нас у погріб з дитям. На першому поверсі було небезпечно. Дівчатка почали гратися. До нас привели молодого хлопця і сказали, дивитися щоб він не втік. Якщо втече - вони всіх переріжуть.
Ближче до вечора я почула слова «мама, встречай сына», це було адресовано моїй свекрусі. Я не повірила спочатку. Але згодом, мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися і трішки пожартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя, я навіть боялась мріяти.
Увечері, коли ми лягали спати, зазвичай чоловіки спали на першому поверсі, хто як, там було дуже холодно, вікон не було, на дворі -9. Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі і просто дивися в одну точку. Я запитала, чи він у порядку. Він сказав: «вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже. Він відповів: «тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу і тихенько плакала у темряві… від безсилля.
07.03.2022
Йшов третій день окупації.
В хаті було близько 15 чоловік, ми з дитиною сиділи в основному у погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали у холоді, але у погребі все ж було тепліше (десь -5), ніж на першому поверсі. Росіяни заходили весь час, ми були під контролем. Трохи далі по вулиці був штаб. Туди почали привозити продукти забезпечення, зброю, все це проїжджало за вікном. Тому вікна потрібно було заклеїти і не дай Боже визирати чи виходити. У дворі ходили дозорні. В хаті було темно і вдень і вночі. Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли… можливо знову забрати на допит, можливо ще раз нагадати правила, а може забагато диму виходило із вікон другого поверху (було дозволено дим, але не багато, відкритий вогонь строго заборонений!), а можливо ми недостатньо тихо сиділи… адже в хаті двоє діток, яким по 3 рочки.
Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані, мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються.
Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони звісно трохи іншими… Чого коштує для психіки поїздка на БТРі лежачи на трупах, полежати зв‘язаними у холодному підвалі, і відчути, як це - коли тебе вже поставили на коліна розстрілювати обличчям до стіни. Але навіть будучи там, вони все одно в першу чергу думали про нас з малою, хто тепер буде готувати нам їсти і як ми будем справлятись без них. І якщо чесно, я б сама не впоралась.
Коли нам заборонили розпалювати вогонь, стало питання приготування їжі. На другому поверсі будинку, мій тато разом з моїм чоловіком зробили вогнище, на якому варили їжу. З вулиці його видно не було. У кімнатах відкрили вікна і дим трохи виходив, але в основному йшов у хату. Прохід на перший поверх завісили ковдрами, але звісно дим трохи проходив. Тато готував зранку кашу Саші, в обід суп, а увечері ми розігрівали те, що було у російських сухпайках. Вибору ми не мали. Я їсти не хотіла, мене весь час нудило.
Я мила овочі на суп під малесеньким струменем крижаної води, нарізала, пальці дубіли і боліли. Але це повна фігня у порівнянні з тим, якою мукою було варити цей суп. Щоб розігріти навіть воду, потрібно було стояти прямо біля вогню і дихати димом у приміщенні. Тато приходив чорний, і я бачила, що йому погано. Завдяки йому - ми тримали дитині режим харчування, попри все. Адже це імунітет.
Мало того, годували ще й всіх, кого до нас привели.
Мої мужчини щохвилини дбали про нас. Вони не могли врятувати нас, але робили умови життя більш-менш комфортними, наскільки це було можливо. Я розуміла, як важко їм усвідомлювати, що зробити нічого не можна… що ми потрапили у таку ситуацію… що вони не можуть захистити нас. Я слухала тата і робила все, що він казав, без зайвих розмов. Я бачила в ньому чи не єдину людину, яка завжди мала план і знала, що робити. І я добре розумію, що якби ми з донею змогли виїхати раніше, а наші чоловіки залишились самі у будинку - їх би вбили одразу.
10.03.2022 Евакуація. Частина 1.
Вранці ми знайшли радіо і вставивши туди батарейки з дитячих іграшок, почули що сьогодні з 9:00 домовлено про зелений коридор. Тато одразу і дуже рішуче сказав, що ми звідси будем вибиратись. Всім збиратись. Пішов питати у росіян чи можна виїхати машиною. Не дозволили. Тільки пішки і тільки в Ірпінь і тільки тим шляхом, який вони вказали. В мене опустились руки, я думала, що можна піти в центр Бучі, а не йти в інше місто. Але діяти можна тільки так, як кажуть вони. За ці дні ми це правило завчили дуже добре.
Зібрались, обмотались білими тряпками, на коляску причепили палку з великим шматком простині. Я взяла свого пса на повідочок з надією, що він буде бігти коло коляски. Він злякався і йти не зміг, я посадила його вниз коляски і повезла разом з дитиною.
Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили і я не впізнала рідні місця. Найперше, ми дійшли до школи (живемо поряд), там були люди, ніхто нікуди не збирався, дивувались, що ми кудись йдемо. Ми пішли далі, хвилин 10 від школи і ми впираємось у Яблунську. Перед нами лежить 3 мертвих молодих чоловіка, із зав‘язаними руками. Повертаємо на Яблунську… в цей момент у мене ввімкнувся режим «життя в картинці», реальність стала сприйматись дуже дивно, ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).
По вулиці лежать мертві люди, багато людей, на дорозі багато крові, їх вбили зовсім недавно. Чоловік каже закрити дитині очі. Нажаль, зробити я це не змогла. З першої хати вибігають рос солдати, направляючи на нас зброю і кричать «Стоять! Куда! Кто разрешил!» Вони не такі, як ті, що були в нас. Ці агресивні і імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, сваряться, але пропускають. Через хату знову така ж ситуація. Піднімаємо руки всі і чекаємо, чи пустять. Пустили, йдемо далі. Донечка питає чому дяді лежать і чому в них із голівки йде кров. Я не змогла нічого сказати… як це пояснити трирічній дитині? Далі вона вела себе дуже тихо і сидячи у колясці піднімала ручки тоді, коли піднімали ми. Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!» Стоїмо прямо посеред мертвих людей, мені здалося, що це нереально все і що нас ніхто не пропустить, ми ж побачили їх злочини, нас просто зараз застрелять. Досить агресивний військовий кричить розтягнуто: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!» Тато починає з ним балакати, що нас пропустили попередні, але той починає сердитись і погрожувати, я починаю панікувати. Всім шепочу: «розвертаємось швиденько, тихо, не дивимось на них, назад, назад!».
Руснявий військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. Хоч в мене і дуже відповідальна місія, я ж везу коляску з донечкою.
Виявилось, що шукали сигарети і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили. Ми повертаємось у школу, чекати 15:00.
Стан «життя в картинці» зі мною залишився ще на довгі місяці після цього. Я стала беземоційна, не відчувала життя і завдяки цьому - не зійшла з розуму.
Евакуація. Частина 2.
У школі було сховище, де було тепло, була їжа та багато людей. Я почала розмови про те, щоб залишитися там… я не хотіла знову йти туди, де ми були. Тато ці розмови присік одразу. Дитину треба вивести звідси і крапка. Рахую хвилини до 15:00, молюся і налаштовуюсь морально.
Йдемо другий раз. Проходимо все, що пройшли тоді… в мене з’являється думка, що ми навіть не можемо це все зафіксувати, це ж вбивства людей, наших сусідів, а ми просто проходимо повз.
На перехресті Яблунської і Вокзальної нас ніхто вже не спиняє, тільки стоїть багато руснявих і один спершись на ногу і тримаючи автомат, дивиться і ухмиляється.
Ми повернули до Ірпеня, попереду міст (саме він на фото).
Озиратися не можна, одразу отримаєш кулю. З маленького перехрестя попереду, вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду долітає і звук - страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у коляску, перевірити чи в нормі вона. В цей момент хотілось розвернутися, але розумію, що позаду шансів вижити не має зовсім. А міст можна пройти, якщо пощастить. Тато попереду. Йдемо. Проходимо підірвану машину, вона просто горить, звісно в ній всі загинули (на фото саме вона, тобто те, що залишилось). Попереду нас зупиняють крики: «Стоять! Руки!» Зупиняємось, стоїмо. До нас ідуть НАШІ! Тобто весь цей час, ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту, де жити майже неможливо! Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі і не вірила, що можна стримувати ту навалу десь тут. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску і грузну у болоті по кісточки. Варіантів нема, пхаю далі, нас зустрічають хлопці із ДСНС, сідаємо у автобуси і їдемо… на рос блокпост…
Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. А евакуаційні автобуси, яким погодили коридор, приїхали з Києва, і єдина дорога веде через окуповану територію (через Стоянку).
Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо у автобусі прямо на дорозі. На вулиці -10.
Якщо на землі є янголи, то це безперечно працівники ДСНС. Люди, які чужі життя рятують інколи ціною власних. З нами були найкращі люди, які вселяли надію.
Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. На вулиці почалося страшне, небо палало, Ірпінь бомбили.
Жінок і дітей влаштували у підвалі, там були навіть диванчики, я вклала Сашу біля жіночки з малесеньким дитятком, а сама сіла поруч і вже була подумала, що це не самі й погані умови.
Будинок був недобудований і туалет був на третьому поверсі. Через певний час почувся страшенний сморід і крики, що прорвало каналізацію. Все це полилось під ноги, я схопила речі, розбудила дитину, одягнула і почала звідти десь йти. Але йти нікуди. Ми знайшли місце біля самого виходу із підвалу, знайшли старий стілець-лежак, чоловік сів, поклали зверху донечку на нього, накрили її всім чим можна і ось так він з нею сидів до 5 ранку. Моя спина не змогла так, я пробувала. Я знайшла малесенький стілець для рибалки, який страшенно хитався, взяла свого пса на руки, сіла скрючившись і просто чекала ранку, хитаючись взад-вперед. Холод був страшенний, і смерділо так, що крутилась голова. Але моя дитина спала. Для мене це було головним.
11.03.2022 Евакуація. Частина 3.
У підвалі було приблизно 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.
В 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, ніби як домовились про подовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились у автобуси, стали у чергу. За вікном просто апокаліпсис, скрізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «діти». Ця частина Ірпеня ніби мертва, лише бігає багато тваринок покинутих.
Доїжджаємо до рос блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфіскують. Ми на той час вже й забули що це (наші забрали ще 5-го числа). У автобус заходить руснявий військовий, ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. Всіх чоловіків виводять із автобусів. У вікна дивитись не можна, все завісити. Через хвилину біля автобусу починається стрілянина, діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстрілюють наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися. Руснявий зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то вважай повезло. У лісі повно росіян. Їм ці всі коридори до одного місця взагалі.
Їдемо. У автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо.
Через півгодини зупиняємось. У автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!»
Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми у безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.
Позаду залишилась рідна Буча, з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській, світ же не знає, світ живе собі далі… а вони - ні, вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно так воно і виглядає. Ми прибули до Києва майже без нічого… чорні, брудні і від нас смерділо. Ми бачили людей, наших людей і це було так дивно. Можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитися у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, тільки різниця колосальна.
Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі і сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись неможливо було з 5-го числа. Я кільки разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.
У Бучі залишились батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, і прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку і це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… і він зберіг.
Моя мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму, вже будучи у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.
Через місяць після нашої втечі, Бучу звільнять. Знайдуть людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть спокою ще багато часу. Я не знала, що рос військові коїли з жінками і дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них поверути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.
Але нам пощастило. Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди.
Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік заговорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі.
У Бучу ми з донечкою повернулися у червні, це було тяжко, але це наш дім. Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми живемо тут далі і деколи самі не віримо, що пережили оті всі жахи. Але наше місто - чудове.
Наостанок можу сказати: друзі, цінуйте те, що маєте. Цінуйте час, проведений з рідними. Цінуйте життя!"
Ангеліна, Буча
"Я вирішила їхати в маріупольське пекло сьогодні
Пару годин тому.
Рік тому.
Бо Юля жива і вона там, на сусідній вулиці біля розбомбленого сьогодні Драмтеатру. Вона передала папірець з кимось, що вона жива.
Була.
До цієї братської мегатонної бомби, що забрала життя півтисячі людей під театром.
Я бачила Юлю один раз в житті, але я добре знаю її чоловіка. Який мені дуже допоміг кілька днів тому, коли був пи₴дець..
І його Юля жива, можливо.
У Прірві.
Десь зараз я прямую на ночівлю у волонтерів, які збирають мою підбиту ластівку на шлях до Пекла
Дорогоцінне пальне у пластикових баклажках, їжа у великих пакетах, вода
У будинку, де мене прихистили на ніч, кицька не злазить з мене, обігріваючи муркотінням і гарячий борщ.
Мене лихорадить так, що від тремора не можу попасти на букви, скачуючи офлайн карти Маріуполя, прораховуючи шлях і моніторячи усі маріупольскі пабліки, що знайшла, на предмет новин.
А там в пабліках Пекло кричить і вирує, втрачені діти, вмираючі під завалами люди, які волають про допомогу...
Якщо є зв'язок і рисочки.
А позаду, у Дніпрі мене чекає син і Вікінг, який з самої Швеції приїхав два дні тому, щоб витягти мене з тої дупи, де я була майже місяць...
Але я повинна.
16.03.2023
Прокинувшись сьогодні вранці, я почала збиратися у путь крізь війну.
Вчора були здерті усі плівки з вікон мого Jak.
Я прочитала, що ймовірність обстрілу/розстрілу при перетині лінії фронту зменшиться, якщо машина буде як оглядовий акваріум.
Розділила паливо на частини, половину засунула у салон, а другу у багажник.
Дуже боялася, бо могла б згоріти заживо з тим бензином під дупою.
Щоб хоч трошки набратися сміливості, я приєдналась до купки відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь з Запоріжжя.
Нас було, здається, 11 машин.
Збір був назначений на сьому ранку, але чомусь тільки о 9й виїхали, когось чекали. Обклеювали автівки написами "ДІТИ", "ЛЮДИ" й кріпили білі стяги на палках.
Я подумала, що треба сховати паливо і їжу для маріупольчан якось.
У тому волонтерському хабі я зустріла одного чоловіка, який підказав де взяти одяг, я набрала жіночого і дитячого, наваливши прямо насипом, без клунків, щоб було важко вигрібати все те при огляді автівки.
Чому жіноче і дитяче теж розумієте, думаю. Воно нах нікому не потрібне на блокпостах.
Той дядько вклав мені у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми, 4, 9 й 11 рочків, здається. Її чоловіка вбили, застрелили }осіяни.
Я поклала той папірець до іншого у карман.
На першому, який мені дав волонтер, де я ночувала, була записана адреса молодого лікаря, який залишився там зі своїми погано ходячою мамою і лежачою бабусею.
В мою автівку могло поміститися 4 включно зі мною.
На папірцях було вже шестеро, й два місця під Юлю і її похилого батька були вже зайняті.
Я вирішила думати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше.
Зараз мене чекала випалена лінія фронту.
Гаряча й спаплюжена, стогнуча земля...
Коли ми нарешті виїхали, мої нерви десь ділися. Я була холодна і тверезо мисляча, як машина.
Пам'ятаю очі наших воїнів на останньому блокпості на нулі. Вони були звірячі.
Страшні очі.
Вони шукали ліки.
Сепарів, які везуть ліки загарбникам.
Вони могли вбити лише за неправильний рух руками...
Дорога на лінії перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, кусками покорьоженого металу, ящиками з під арт набоїв і трупами автівок.
Десятки розстріляних цивільних автівок, біля деяких, у траві я бачила кинуті клунки. Розшматована на куски яскрава дитяча коляска, яка чомусь не вся згоріла, напіввивалилася з машини без чверті.
А поряд, як мені здалося, мішки.
Але потім, вже через час, я зрозуміла, що то були не мішки...
Тоді вся моя концентрація була направлена на огляд дороги, бо пробите колесо там дорівнювало б смерті.
Зупинка дорівнювала б смерті.
Затримка дорівнювала б смерті.
Інші автівки, водії у нашій колоні теж це розуміли.
Було кілька жінок з нами, але водіями були лише чоловіки.
У одному місці ми звернули з дороги на польову, хз чому.
Мабуть так було треба.
І встрягли на одному з польових перехресть, біля якоїсь чи ферми, чи підприємства.
З-за забору на нас, як саранча, полізли люди з автоматами у болотній формі.
Вони почали трясти автівки.
На якійсь автівці зідрали внутрішню обшивку на дверях. Всіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Шерстили усю галерею у телефоні, продивлялися соціальні мережі, дивились на документи.
Я знесла тоді Фейсбук і Месенджер, але в галереї залишились дві фотографії сусіднього з моїм будинку у Харкові, які я зробила у останню поїздку, ось, що ви бачите тут...
Вони приколупалися до цих фото, але не стерли їх.
На тому перехресті я побачила близько півсотні здорових воєнних автівок і броні.
Половину нашої колони затримали патрати автівки, друга половина поїхала далі, бо вже було близько 3ї, а до Бердянску ще 100 км.
Я мала там заночувати у волонтерів, везла їм каністру палива.
У той момент я зрозуміла, що маю відділитися від колони.
Бо самій легше.
Що я і зробила.
Доречі, я замалювала потім увечері на мапі це місце, чітко вказавши де бачила і яку техніку і де будівлі, з яких особовий склад валив.
Передала одному моєму знайомому, тоді ще майору й ще одній відомій, і знайомій мені особисто людині.
Це було близько до лінії фронту, маю надію наша арта відпрацювала туди.
Мої схованки спрацювали, росіянам було ліньки вигружати одяг з салону, вони просто штрикали в нього, обмацуючи
А от з багажнику вигружали, там було все у клунках.
На одному з блокпостів один "вєжлівий" росіянин побачив паливо, 20 літрів у баклажках, які лежали плашмя. Він спросив що це, я сказала, що це на зворотній шлях. Він взяв ці баклажки і почав бережно їх, стоячи, запихувати назад 😬, закриваючи клунками з одягом.
Десь, здається під Токмаком, було велике коло-перехрестя.
Прямо по середині стояла здоровенна гармата, яка цілила в мою сторону.
Біля гармати шуршали болотяні чоловічки.
Мене зупинили і почали патрати автівку.
Коли вони побачили джип і жінку за кермом, в одного з них я побачила у очах зависть. То були молоді й агресивні селюки. Вони знайшли пакет з їжею і забрали, гигочучи.
Паливо не знайшли.
У той момент повз мене проїхала автівка з двома свинями у причепі. Вони почали обговорювати, що фермер тощих свиней вибрав, що він жлоб і вони ще з ним про це побалакають увечері...
Мене запитали куди я прямую, наодинці.
– Маріуполь
Я навіть, здається почула, як у їх мізках зашкреготіли шестерні, коли вони обдумували відповідь.
– Них#ясебе! Отчаянная баба!
Только машина не на вас.
Где доверенность?
– Це тому, що в нас не потрібна довіреність, ми, українці, можем їздити так.
– Просто сесть и ехать?
– Так
– Них#ясебе!
Під Бердянськом я застрягла на величезному колі у колосальному заторі.
Вздовж черги ходили вояки, видивлялися чоловіків і роздягали їх, обдивляючись.
На кожному з сотні блокпостів там, де я їхала, чоловіків роздягали до трусів.
До моєї автівки підійшов чоловік зі зброєю і запитав, чи брала я вже їжу? Я запитала "Яку їжу?"
– А он там, на грузовику.
Люди з черги тягли якісь консерви у великих червоних банках, марковані великими серпами з молотом.
Я не пішла.
Коли підійшла моя черга, я вийшла з автівки, її почали знову патрати.
А мене відвели до кубіку, зкладеного з плит, у якому усередині, за шкільною партою сидів чоловік у болотному
Він узяв мій паспорт, відкрив, послюнявивши пальці, зошит на 96 листів і повільно виводячи літери, вписав мої дані.
Я сказала, що тільки переночувати, бо назавтра їду у Марік.
Після мене черга схлопнулася, починалась комендантська година і всім цім людям залишилося ночувати у автівках прямо у черзі.
Я була остання, кого пропустили у місто.
Дуже хотілося пісяти.
Мене приютили волонтери. Вагітна жінка, її чоловік і батько.
Спеціально для мене зварили якийсь бульйон.
Їжі в них було обмаль. Магазини у Бердянську були пусті, люди без грошей.
Не було опалення і газу.
Але там не було обстрілів.
Мій мозок вперше за місяць з початку війни виключився на сон більше, ніж на 15 хвилин...
Ця сім'я дала мені ще один папірець з адресою. Де мешкала сестра вагітної жінки з сім'єю, два хлопчики і чоловік.
Ще четверо.
Усього 13 людей на мій чотиримісний Jak.
Я вирішила подумати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше.
Підйом був запланований о 5.45, щоб о 6 виїхати у Маріуполь.
17.03.2023
Прокинувшись сьогодні, але рік тому, о 4, я дивилась у стелю ще хвилин 40, прислухаючись.
Абсолютна тиша ночі у окупованому Бердянську після місяця неперестанних ракет у Харкові жахала мене чи не більше. Здавалося я розучилася назавжди спати, жити у тиші, без сирени і рокоту прильотів...
Тіло мобілізувалося. Я відмовилася від кави і сніданку, бо не знала, коли я зможу сходити у туалет.
Попереду був Маріуполь.
У той час наші захисники ще контролювали велику частину міста.
У Центрі безперервно велись запеклі вуличні бої.
Юлю шукати я їхала саме в Центрі.
Заповнивши бак до горловини, я трішки розслабилася, бо зрозуміла, що більше забрати в мене нічого з машини, все паливо всередині, а стрілку на приборці вони не дивляться. Й якщо все піде гаразд, мені хватить перетнути лінію фронту назад, в Україну.
Попрощавшись з волонтерами, я поїхала.
Їхала максимально швидко, дороги були абсолютно пусті, адреналін лився з вух.
Інколи на узбіччях стояли розпатрані пусті цивільні автівки, з відкритими дверми, багажниками...
Дорога була сильно побита гусеницями.
На зустріч йшли два хлопці, тягнучи валізку на колесах.
Через кілометр ще один хлопець. Він йшов без нічого, засунувши руки у кармани, якось безтурботно. Він дуже нагадав мені мого сина...
Мангуш.
Попереду я побачила великий пост ДПІ у вигляді НЛО тарілки й натовп болотної форми.
У скронях зашуміло.
Мене зупинили і затребували документи.
– Ирина Павловна, ставим автомобиль вон туда на штрафстоянку и вы свободны
– Тобто?
Він подивитися на мене, як на тупу.
– Я забираю вашу машину, вы свободны
– Але чому?
– Потому, что ваша машина оформлена не на вас, это машина фирмы, вы частное лицо и у вас нет доверенности управлять ей
І тут я зробила помилку.
– Але в Україні не потрібно мати довіреність для управління авто.
Його обличчя перекосилось.
– Я сказал на стоянку!
Я від'їхала на обочину, вийшла з автівки
– Я хочу побалакати з вашим начальником.
Він хмикнув і мовчки пішов у будівлю-тарілку. Я роздивлялася людей навколо.
Побачила жінку з трьома дітьми
Дівчинка-підліток років 13, хлопчик рочків 10 і маленька дівчинка у яскраво-рожевому, їй на вид було роки 4.
Вони стояли попід забором, у жінки було хмуре обличчя з величезними колами під очами. Діти мовчали, маленька дівчинка стояла і дивилась в нікуди, її обличчя було нерухоме, як воскова маска й абсолютно без емоцій.
Я подзвонила Сергію: "Вони забирають авто."
Відповідь: "Залишай! Щось придумаємо!"
Всмислі залишай? А як я виїду сьогодні? Мене дитина чекає, друзі, мій Стетік і Вікінг взагалі-то!
З НЛО вийшли двоє. Той, що мене зупинив, вказав на мене пальцем і пішов далі на смугу, зупиняти автівки. Другий підійшов до мене. Він був спокійний і ввічливий.
– Мы конфискуем все машины, которые не принадлежат частным лицам, ваша машина на фирму.
І тут я почала плакати. З відтягом так, рясно. В захлин!
Я підвела його до машини, відкрила багажник і двері і почала доставити речі, показуючи чим наповнена.
– В мене.... там.... сестра з дітьми.. це її автівка... вони були під Драмтеатром...
ці суки скинули на них бомбу.... все знищено... там стільки дітей прямо зараз вмирають від холоду.... це одежа для них... будь ласка... мені треба туди... дивіться, це на діток немовлят... а це на жінок... я бачу, що ви порядна людина, що ви мене розумієте.... будь ласка, дайте мені поговорити з вашим начальником
Він почав все те запихувати назад у автівку.
– Хорошо, идем, вон он как раз собирается уезжать, быстрее.
У машині сидів боров.
Щоки цього борова звисали на комірець, а пузо впиралося у кермо. Він перебирав якісь папери і жував гумку.
– Что она хочет?
– Чтобы мы ее отпустили.
– Всмысле? Она свободна. У нас указания только на автомобиль.
І тут я знову почала плакати.
– Я їду не звідти, а туди. Я везу дітям і жінкам одяг. Тим, що залишились живі під Драмтеатром після вчорашньої бомби
Будь ласка, пропустіть мене...
– Туда? Хм... Ну ладно, но знай, что машину на выезде оставишь тут. Все равно это один путь оттуда, так что имей ввиду.
– Дякую, дякую!
Ззаду підійшов до нас той перший.
Взяв у руки мої документи, вдивився у моє ім'я і приблизившись впритул викрикнув мені у обличчя, наголошуючи на кожному складі
– Слышишь, Павловна! Украины больше не существует! Украина умерла в 2014 году! По-ня-ла, Пав-лов-на?! ЗА ПОМ НИ! УКРАИНА УМЕРЛА!
Я стояла і мовчки дивилась у його риб'ячі очі, спокійно, беземоційно.
В голові бриніло і була тільки одна думка "мені ще людей вивозити".
Він якось швидко стух і мовчки віддав мені документи.
Я бігом пішла до авто, сіла і поїхала далі.
До Маріуполя залишалось кілометрів 25.
Більше блокпостів не було.
Я вирішила їхати не так, як веде головна дорога, а вздовж моря. Тому що на дорозі почали з'являтися автівки і тому, що попереду я чула гуркіт арти.
Мені здавалося правильним заїхати у місто зі сторони порту. Я підозрювала, що порт росіяни не руйнують, бо їм ще мародерити і вивозити Азовсталь і інші підприємства.
Порт ім потрібен неушкоджений.
І це спрацювало.
Вздовж моря дійсно було тихо і ціло.
По місту я їхала 30 км на годину, бо прочитала в якомусь пабліку, що якщо швидко рухатись - це гарантія нарватись на обстріл автівки.
Я заблукала, руки тряслись так, що я випустила телефон, роздивляючись офлайн карту.
З-за рогу вилетіла стара японська автівка з двома молодими хлопцями.
Вони зупинились поряд мене
– Як звідси виїхати? Вивезіть нас, ми вам заплатимо!
– Я не знаю, хлопці. У вас є автівка, то ви можете взяти ще лю...
– Смотри, вон машина какая-то поехала, нам туда!
Вони газонули, доганяючи ще одну автівку, яка хутко завернула за інший куток, на крутий підйом.
Я нарешті знайшла на мапі де я, порахувала кількість поворотів наліво-направо і поїхала.
Навколо було тихо.
Коли я піднялась у місто (порт в Маріуполі ніби знизу), я побачила...
Дерева, посічені і ніби зрізані чимось великим валялися на узбіччі, тролейбусні кабелі великими клубками або здоровими петлями звисали і стелились по шляху, ризикуючи намотатися мені у колеса.
Відкрила вікна, бо хотіла Чути.
Дуже смерділо.
Інколи смерділо так, що виїдало очі.
Я побачила згорівший тролейбус, а біля нього машину пожежної допомоги. Теж згорівшу.
За кермом пожежки сиділа людина, вірніше те що від неї залишилось.
В тролейбусі теж було щось, але я не могла дивитись, мене нудило.
Завернувши за ріг, проїхала кілька кварталів і побачила кількох похилих жінок, вони стояли на кутку будинку.
Я запитала де тут поворот на вулицю (назвала).
Але вони всі не відреагували, ніби я привид. Вони дивились на мене, але не бачили мене, вони дивились КРІЗЬ.
Вони ніби застрягли в текстурах.
Як та маленька чотирирічна дівчинка у Мангуші.
Я завернула, як мені здалося, у потрібний поворот, а потім у ще один і почала дивитися навколо.
Ще увечері я роздивилася на Гуглмепс фото цієї вулиці. Я бачила кольори будинків і впізнавала їх з тих фото у спаплюжених фасадах з вибитими вікнами-очами.
Ось, здається саме тут!
Я запаркувалася серед битого скла.
Так, десь тут мають бути ковані двері у двір з ручкою, як у купе поїзда.
Бляяяя! Ось вона, ручка!
Я тут!
Я забігла у двір п'ятиповерхівки і знову загубилася.
Де шукати Юлю?!
І я почала кричати.
Я викрикувала її ім'я знову і знову, в мене знову почало бриніти у вухах і плигали зайчики у очах.
– Юля! Юля! Юля!
Вона швидко вибігла з-за куща, за іншим заборчиком, який я чомусь не помітила спочатку, мабуть через нерви.
– Я Юля! А ви хто?
– Я Іра, ти мене не пам'ятаєш? Я приїхала за тобою!
– Ти.... ти своя?
– Так, я своя! Подивись, в мене для тебе є ось дещо!
Я трясучимися руками відкрила переписку і включила голос її доньки, яка благала маму послухати мене і робити те, що скажу. А потім голос чоловіка, який казав те ж саме...
І тут десь зовсім поряд прилетів Град.
Я добре знаю цей й@баний звук, я з Харкова.
Юля викрикнула, щоб я бігла за нею.
Я послизнулась, впала навколішки і поповзла, рятуючись від гуркоту навколо.
В голові було одне "машині пизд€ць машині пизд€ць машині пизд€ць"
Я піднялась, забігла у якісь двері і спустилася вниз, а потім вверх.
Юля звала свого батька.
Вона застрягла у Маріуполі на початку повномасштабної війни, тому що приїхала з Харкова піклуватися за захворівшим батьком. Це був відомий інженер-конструктор, який колись винайшов і спроектував унікальну бурову машину для добичі, здається металевої руди. Ці машини й досі працюють у рудниках.
Він спустився з другого поверху до нас і сказав, що нікуди не поїде..
Що він залишається.
Я включила аудіо й для нього. Бо там і для нього були слова.
Він прослухав, але відмовився.
Юля його обійняла, дістала з-під стола свій рюкзак і сказала, що вона готова.
Зовні затихло.
Я вибігла на вулицю, готова побачити знищене авто.
Але, блд, автівка була ціла!!
Яке щастя!!!
Я підбігла, почала викидувати на землю одяг з переднього сидіння, щоб Юля могла сісти.
Я відчувала жорсткий сором і докори сумління, що цей одяг не віддала комусь, а просто викинула на дорогу...
Ми сіли, я завела мотор.
На зустріч, по середині дороги йшли кілька молодих людей, маргінальної зовнішності.
Один з них розкинув руки в сторони і посміхаючись щось кричав нам.
Я розвернулася так, як вмію ще з автоспорту (дякую, сенсей Пітон за вміння!) й полишивши позаду цих чуваків, чкурнула назад по вулиці.
Мені потрібно було зупинитись і видихнути адреналін.
Тому я знову направилася в тихий порт, я вже запам'ятала шлях.
Юля заспокоювала мене
– Видихни, спокійно вдихни, знову видихни...
Запаркувавшись, я дістала з карману всі папірці з адресами людей і відкрила мапу.
Коли я ще вперше їхала у центр, я побачила, що дорога, що вела у сторону, де жив молодий лікар, його мама і лежача бабуся, була знищена здоровенною воронкою. Будинки зруйновані ніби катком, груди обломків. Обхідний шлях лежав би через Драмтеатр. Саме там, де тільки що гримів Град.
Картаючи себе, я відклала цю адресу.
БЛ£ДЬ!!! Де адреса мами з трьома дітками?! Де цей й○баний папірчик?!!!
Я вискочила з автівки і почала у лихоманці ритися під сидінням і по карманам. Я витрушувала все знову і знову, знову і знову...
Загубила! От пи$да, я загубила адресу!!!
Розумієте...
Усвідомлення того, що я тоді, своїми руками, можливо вбила цих всіх людей, мене жере вже рік!
У мене залишився останній листочок з адресою сім'ї з 4х чоловік і два місця у автівці.
Юля сказала, що знає де це. І це недалеко.
Ми поїхали.
Дорога була засипана мусором, відколотими кусками цегли, відірваними кабелями.
Були згорівші автівки...
Коли ми заїхали у двір звичайної п'ятиповерхівки, я побачила людей, що готують їжу на вогнищі біля будівель.
Я почала казати їм, що сьогодні у місто виїхало багато волонтерів, що вони прямують по оцій і оцій вулиці, збираючи людей на евакуацію (я знала план тих волонтерів, з ким виїхали з Запоріжжя)
Але люди не реагували.
Юля побігла, здається, у другий з правої сторони під'їзд, бо мала у руці папірець з іменами і точним описом.
Я почала діставати одяг з автівки і складати його на лавку поряд.
Почали стікатися люди, які рилися і щось вибирали.
І тут я знайшла другий пакет з їжею, який в мене не віджали росіяни вчора!
І пакет з водою, ще зі Швеції (я у останню мить закинула цей здоровенний пакет у авто, коли їхала сюди). Одна жінка з божевільними очима почала хватати ту воду і консерви та запихувати собі за пазуху, наповнюючи кофту...
До мене підійшла ще одна жінка у ковдрі. Вона питала, чи може поїхати з нами. Вона плакала і збивчо пояснювала, що приїхала провідати маму, а в їх дім попала ракета, і вона вибралась, і зараз у підвалі з чужими абсолютно людьми, нікого не знає тут взагалі...
Але в мене усього два місця!
Вона продовжувала стояти поряд і плакати.
З'явилася Юля.
І уся та сім'я, я запамятала тільки ім'я жінки - Альона.
Я подивилась на всіх них і зрозуміла, що якщо дуууууже потіснитися, взяти підлітків на коліна, влізуть усі п'ятеро!
Навіть та жінка у ковдрі, здається її звали Люда.
І я сказала
– Їдуть всі.
Ми швидко закидали рюкзаки у пустий багажник і поїхали. Всі ці люди, за ким я приїхала, мали зібрані рюкзаки, миттєво готові, хоча вони не знали, що я їду... Вони весь цей час жили надією.
Я вирішила виїжджати вздовж моря знову.
І спробувати їхати весь час вздовж моря, скільки зможу, щоб оминути той блокпост і не втратити автівку.
Біля невеличкого блокпоста на виїзді з міста, в мене знову почали трястися руки і колінки, я розуміла, що ми можемо залишились прямо тут без коліс.
Вздовж дороги йшли люди, що пішки покидали місто, багато людей, нескінченна верениця людей...
Десь через годину у заторі, ми під'їхали на блокпост.
І о чудо, ці болотяні чоловіки не роздягали наших хлопців і не придралися до документів!
Яка вдача!!!
Нас випустили!!!
Всіх, навіть чоловіків!!!
Ми відділилися від маси, поїхавши по узбережжю, а всі люди попрямували на Мангуш, до НЛО
Появився зв'язок.
Люда плакала і безперестанку комусь дзвонила, не замовкаючи. І тут в мене задзвонив телефон.
Сергій, чоловік Юлі. Я дала їй зняти слухавку. Здається він там загубив дар мови...
І тут навіть та гімняна дорога, що в мене була - скінчилася.
Всьо, немає.
Тільки у поле.
Ми повернули у поля, на свіже рілля і всходи пшениці, здається.
Позаду точилися якісь розмови, діти щебетали. Я знайшла кілька пачечок горішків і яблука. Люда сказала, що не їла два дні.
Позаду мене привязалася якась автівка, потім вона зупинилась, ярісно мигаючи мені світлом. І почала здавати назад.
І тут я побачила міни.
В грудях захололо, руки спітніли і вчепилися у кермо.
Здається ніхто з машини не помітив.
Я гримнула, щоб сиділи тихіше, бо гомін мене звинчував, а я й так була на кінчику адреналінової голки.
Десь кілометрів через 7-10 я побачила польове перехрестя по якому доволі жваво їхали якісь автівки і я зрозуміла, що ми вибралися.
Мені прижало в туалет.
Ми зупинилися на більш-менш втоптаному узбіччі і я строго наказала не відходити більш, ніж на метр від автівки, бо хз які ще сюрпризи могли б бути у кущах.
З'явився інтернет і я дивлячись на мапу зрозуміла, що ми оминули Мангуш і можемо спокійно повернутися на велику дорогу.
У якомусь маленькому селі працював магазинчик, де Люда купила собі плавлений сирок і ще щось.
Я подзвонила волонтерам, чию сім'ю вивезла й сказала, де і коли ми можемо перетнутися. Й взяла обіцянку, що вони також відвезуть Люду у дім відпочинку у Бердянську, де її чекала подруга.
Це фото, де усі, кого я вивезла з Маріку...
Я мала швидко їхати, бо хотіла як найскоріше перетнути лінію фронту, боялася, що форточка схлопнеться.
У одному селі ми зупинилися поряд магазину, мені потрібно було дещо найти на мапі. Саме в цей час в магазин привезли хліб. Знаєте, такі дерев'яні палєти з викладеними рівненько свіженькими буханочками. У Юлі розширилися очі.
– Я маю взяти цей хліб!
Хлібини, цікавої трикутної форми, звичайного сірого хлібу.
Смакота!
Коли я чекала Юлю з магазину, я побачила знайомця. Вздовж дороги чимчикував той самий безпечний хлопчина з Маріку, що нагадав мені сина вранці. Як він добрався сюди, невже пішки?
Ми тронулися і я зупинилася біля нього, бо бачила, що він голосував іншим автівкам.
Я вирішила вивезти ще і його з окупації.
Цей хлопчик дзвонив мамі, вони були з Краматорську. Він був студентом у Маріуполі.
Його мама плакала у трубку і просила дати мою картку, щоб заплатити.
– Та що ти плачеш, мам, та все ок, мене в Запоріжжі чекають друзі, ща виїду і всьо пучком!
Вертатись назад я вирішила не тою дорогою, що заїжджала, бо прочитала у пабліках, що там під Горіховим бої саме зараз.
У Василівці був розбомблений здоровенний міст через урвище. Й ми звернули направо. ХЗ чому туди, а не вліво, мені здалося, що там накатаніше дорога візуально.
І я знову не помилилася.
Сільська доріжка вела петляючи вздовж урвища, але я не бачила куди звернути, щоб проїхати по дну на ту сторону.
За мною якось вистроїлася колона машин так 30, що як мурашки повзли, наповнені людьми, дітьми, що лишали свої життя тут і зараз.
Їб@ть, чуваки, чого прилипли, камон! Я сама не знаю куди я їду!
І тут я побачила хлопчика років 10 на велосипеді, місцевого. І запитала чи знає він як дістатися на ту сторону
– Звичайно!
Тільки там міни, я вам покажу як проїхати, я сто раз там вже їздив!
І вся наша колона поповзла за маленьким провідником.
Коли той хлопчина повертався назад, з кожної автівки йому за пазуху сипалися яблука, цукерки, печиво.
Він виглядав дуже задоволеним і я, здається, зрозуміла чому саме він сто разів вже там їздив і що це не перебільшення
На дні урвища я побачила маленькі прапорці, які позначали міни
Українські прапорці, вштрикнуті у м'яку, жирну землю...
І я почала плакати.
І, здається, Юля також...
Наші воїни посміхалися нам і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, кого я бачила у своєму житті!
Передавши нашого хлопчину волонтерам у Запоріжжі, щоб його доставили по місцю, ми рванули на Дніпро.
Де мене чекали син, мій дорогоцінний доберман, друзі і Вікінг...
Попереду лежав ще дуже довгий і важкий шлях.
18.03.2023
Згадалося цікаве!
Я у цій дорозі кілька разів, коли бачила можливість відносно безпечно ставити запитання, питала у росіян, що вони тут роблять.
На цій землі.
Моїй землі
Першим був інтелігентного виду очкарік, років так 40. Він стояв на блокпості десь на краю мікросела, один.
Напарника не було
Він зупинив мене, я відкрила багажник, він в'яло поковирявся, почав дивитися документи, побачив, що я народилась у Тернополі, хмикнув і я запитала звідки він.
– Сахалин.
– Що ви робите тут, в Україні?
– Вы ведь не знаете, что меня побудило приехать сюда.
– Так скажіть
– У меня не было выбора.
– Вибір є завжди.
– А что вы делаете тут, харьковчанка?
– Я дома, це моя земля.
Він замовк, віддав мені документи, я сіла в автівку, глянула на нього і він повторив, навіть викрикнув трішки: "У меня не было выбора!"
Я перевела погляд на дорогу і поїхала далі, мовчки.
І був ще один раз, там був хлопчина, років 19ти. З великими дитячими очима.
Дамбілі бамбас і все оце
Культурний, спокійний, доброзичливий. Вірячий у святу місію...
Оті молоді селюки у болотяному, що жадно жерли їжу, яку я везла для маріупольчан а вони її відібрали.
Чи той, що листав мої фотки у галереї і тицькав на розрушений харківський будинок .
Чи той, що червоні консерви з серпом/молотом роздавав у черзі при заїзді у Бердянськ
Чи той, за шкільною партою, що слинив пальці й висунувши кінчик язика писав моє ім'я у великому зошиті у клітинку
Чи всі інші на мільоні блокпостів на шляху...
Я не знаю, який з них всіх є еталоном, картинкою, демонструючою дійсність, тих, хто прийшов вбивати мене.
Мабуть усі.
Вбивці.
З дитячими очима."
Ірина, Харків
"Нічого не пишу з приводу окупації та деокупації. На тлі більш-менш відновленного життя населених пунктів Київщини, це болючі спогади. Але.
Ми не маємо права стерти з повсякденної пам'яті жодної події, жодного злочину, що вчинили окупанти. Ці події дійсні та реальні, поки ми про них пам'ятаємо, говоримо, пишемо.
Тим більше, що, як виявляється, у де-кого пам'ять, як у рибок, не зважаючи на те, що війна триває.
І я починаю розуміти, що припускаюся великої помилки, намагаючись зменшити свій душевний біль мовчанням. Чим даю можливість іншим не знати, забути, "винести за дужки" з повсякденного контексту питання війни. Це не піклування про емоції оточуючих, чи ментальне здоров'я суспільства. Це штучна ілюзія, у появі якої ми самі сприяємо, і яка надзвичайно шкідлива в перспективі майбутнього. Така сама ілюзія миру призвела до байдужості та великої війни.
Отже, я буду виправлятися.
І Ви всі пишіть, говоріть при кожній нагоді - що бачили, відчували, і як то було тоді.
Мені не легко далося рішення виїзджати з Ірпеня на початку вторгнення, і весь час я себе карала за це. Але зараз, зізнаюся, тихо про себе радію, що я не бачила на власні очі того, що відбувалося під час окупації Бучанського району. Бо те, що я побачила після - мене морально вбило. До мого першого емоційного зриву пройшов лише тиждень перебування у розтрощеному жорстокими боями місті. Розплакалася. Ще місто було закритим і проводилися заходи з ліквідації наслідків приходу "асвабадітєлєй".
Їздили групи у складі поліції та медиків, які забирали з вулиць трупи загиблих, фіксували смерть. Автівок було не багато, але ті, що курсували, в більшості своїй мали помітку "200" та "Розмінування".
У груп "200" було багато роботи. Я не знаю чисельність тих груп, і чи було їх мало чи багато. Але ті, хто приймав участь, поверталися з обличчями мумій. Не можливо було зчитати емоцію з такого обличчя. І я боялася спитати, що до чого, і як пройшов день. Що вони тоді бачили згодом дізнався весь світ...
Окрім трупів, які лежали просто вулиці, були прикопані могили з хрестами та табличками, зробленими з підручниз засобів.
Так, майже поруч мого будинку, в парку "Мама", було щонайменш 2 могилки: мати і сина, які загинули на дорозі від прильоту снаряду. Моторошний символізм цих могилок не виходить досі з моєї пам'яті. Парк був облаштований на той момент менше року як, та названий тому, що в нашому районі багато молодих сімей з малими дітьми. Зазвичай там гуляли з дитячими колясками. Це була логічна назва. Для одної мами та її дитини парк став не лише місцем прогулянок...
Перші два тиждня квітня було дуже холодно. Вночі ще могли бути морози. Боротьба з холодом була постійною. Здавалося, він тебе просто паралізовує, а, інколи доходило до фізичного болю. Я боюся холоду і люблю тепло. Як люди виживали при -5-10, я не знаю. Бо це мої відчуття при -1 нічних заморозках. І це вже ніхто не стриляв, не бомбив, не бігав хаотично містом із зброєю. Були в місті наше добровольче ТРО і інші українські військові, які зайшли на блок-пости, або прямували через Ірпінь на північ, навздогін відступаючим окупантам. Ночами було чутно гул техніки. Наші військові колони годинами проїзджали повз моє вікно. Десь починаючи з 2-3години ночі. І до світанку. Виглядала в те вікно і на очах наверталися сльози. "Гоніть їх в шию, рідненькі, щоб їм не було місця на нашій землі"
Стало теплішати і з весіннім сонечком відкрилися нові образи деокупованого Ірпеня.
Проходячи вулицею повз де-які приватні будинки, можна було відчути стійкий запах спорченого м'яса. Особливо ті вулиці, де було багато пошкоджень і згарищ. Спочатку я не розуміла чому так смердить спорченим м'ясом... невже під час окупації хтось приховав запаси, та ще в такій великій кількості, що запах дістається аж до проїзджої частини вулиці? І чому на одній вулиці цей же запах повторювався через 2-3 будинки...
Але групи "200" повертали мої думки до жорстокої реальності - по цій вулиці ще не встигли забрати...
Цей запах невдовзі поселився і в аптеці поліклініки... це дуже дивно для мене було, бо пахли навіть ті предмети, які не повинні були пахнути. Наприклад, пластикові упаковки ліків, протерті дезінфектором. Мабуть, ліки від діабету везли автівкою "200". Бо спочатку я не могла зрозуміти, з відки взявся цей запах в аптеці і шукала його джерело. Знайшла 2-3 паперові упаковки із слідами рідини, яка вже висохла. Але по собі лишила невеличкі жовто-рожеві плямки, на яких виступили криштали якоїсь солі... запах жахливий.
Викинула картон. Пластикові баночки буквально викупала в спиртовому дезінфекторі. На них не було жодної плямки, лише на картоні. Запах з пластику зменшився, але (!) не зник. І я вже не придумала, чим ще б я могла почистити, якщо спирт не спрацював... Інші упаковки були ідеально чисті. Але так само пахли. Ніби той запах проникає навіть у атоми речовин.
Весіннє сонечко щодня додавало трохи енергії, надії та нових доказів воєнних злочинів дикунскої армії руських людожерів. Свідомість відмовлялася сприймати новини з Бучі. Ще не могла повернутися додому в будинок. Дякувати вищім силам, вцілів.
Ще треба було якось триматися.
Як трималися ті, хто пережив окупацію, я не знаю. Як вони виживали? Були з дітками люди... Це все, що я бачу, і плюс смертельна небезпека активних вуличних боїв, кадирівці, буряти та інші біологічні істоти, що мародерять помешкання, стриляють, кидаються гранатами, гвалтують, катують... Я радію, що мені не довелося це бачити. Що я знаю про це лише зі слів очевидців. Яку силу і мужність треба мати, щоб не поїхати дахом...
Одна жіночка не витримала точно. Її привів переляканий чоловік. Думаю, їй потрібна була вже допомога психіатра, якого тоді ще не було в місті.
Я вже трималася лише на заспокійливому.
Не хочу викликати жалість. Хочу, щоб люди знали, через що доведеться пройти знов і знов, якщо жити в ілюзіях миру та спокою коли війна ще не виграна."
Оксана, Ірпінь
