Showing 979 results

"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ

"Я з дітьми і родинами наших друзів/колег виїхали з Києва. Чоловіки фактично вирішили все за нас і організували. Це чи не перша поїздка, коли я майже нічого не планувала, а лише займалася потребами дітей. Наші чоловіки залишились захищати Київ.
З 24го лютого ми з дітьми протягом 10 днів ночували у підвалі, я з Агатою на маленькому перекошеному диванчику, Єва на матрасі на підлозі в одязі, дихати всім було дуже важко. Коли вже почалися частіші вибухи, стало страшно за дітей і їх психіку.
Їхали автівками, була пекельна ділянка від Вінниці до Хмельницького яку долали годин 6, але це ще не межа, як пишуть інші, а також ті, хто виїжджає з дітьми потягами((
Загалом з Києва до Хмельницького їхали 16 годин. На заправки часу не гаяли.
Діти були дуже чемні, хоча зазвичай їм дорога дається непросто. Агата багато спала в машині у мене на руцях, Єва старался сама себе розважати, ми грали у різні словесні ігри, робили невеличкі зупинки. Діти швидко дорослішають в таких умовах. Єва дуже допомагала і продовжує допомагати.
Ночували двічі у добрих людей 🙏
Перетнули кордон на пункті Угринів. Доволі швидко - за 1,5 години, завдяки Агаті - діти до 3х років і їх родини першу чергу можуть не стояти. Одразу пішли на паспортний, там окрема черга. Люди нервові, кричать і штовхаються. Але черга рухається швидко.
На кордоні дуже вітряно і холодно. Переживала, щоб діти не застудилися. Сама була мокра, бо в одній руці Агата, яка хотіла спати і вередувала та постійно прагнула десь бігти, в іншій - валіза і сумка з їжею, на мені - важкий рюкзак.
Після перетину можна взяти дитяче харчування, їжу, теплі напої. Казали, навіть сімкарту, але я не знайшла. Що говорили волонтери, я не могла зрозуміти (яийсь ступор можливо). Агаті хотіли подарувати іграшку, дали снікерси, Єві взяли картоплю фрі, але якусь товстеньку з сарделькою і поїхали далі слідували своєму маршруту.
Після перетину кордну трохи відпускає і розумієш, що діти нарешті у безпеці. Далі дорогою бачиш життя, людей, чуєш пісні на радіо, рекламу, яка закликає на щось приємне.
Ввечері перекусили, був теплий душ і мякі ліжечка. Як діти поснули (далеко не одразу) я вимила голову і вперше повноцінно розчісалася. І вперше за ці дні спала, зкинувши зайвий одяг.
Зараз ми у безпеці, є де перебути кілька днів, є що їсти.
Але дуже хочеться повернутися в Київ, цілий і неушкоджений і продовжувати життя в Україні. А їхати десь я хочу в геть в іншому контексті і повною сім'єю.
Вірю в скору перемогу 🙏🇺🇦
UPD Єва завмирає, коли десь бахкать доверима і час від часу мене перепитує, чи не буде тут сирени і чи не будуть тут стріляти. (Та я і сама напружуюсь, коли чую якийсь гуркіт)."

Софія, Київ

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

"Я вже писала, що в селян повторюються історії від села до села. Про яблуню чи грушку, яка врятувала дім – класика. Про самогубців за час окупації. І є одна історія, яка повторюється просто з хати в хату і мені страшенно подобається. Це прямо історія про resilience в чистому вигляді. Звучить це так:
– А телефон?
– Дак телефони ж вони позабирали.
– Не вернули?
– Хто там вернув!
– Ясно.
– Але я ж їм старий телефон віддала, а новий сховала, виключила і з собою завжди носила."
Світлана --
22.05.22
Чернігівська обл.

"Ось такий великодній кошик зібрали для нас господарі квартири в Городенці, де наразі живемо. На всі наші намагання переконати, що, слава Богові, маємо на що жити, маєм хліб і до хліба, відповідь одна: "Візьміть і ні про що не хвилюйтеся! Кажіть, що вам ще треба, все вам дамо". Господиня, дізнавшись, що не їмо м'ясного, зчаклувала сирну паску. Також подарувала нам цей кошик і серветку, вишиту її дочкою, зі словами: "Будете про нас згадувати. Ось такий у нас Великдень... Аби лиш ми мирно жили!" І розплакалася.

Що тут сказати? Плачу і я від зворушення. Це речі, завдяки яким Україна переможе. Люди намагаються загасити цю війну своєю безмежною добротою, піклуванням, увагою до інших... Діляться, віддають, пропонують, наділяють... Цей кошик - нищівна бомба супроти чорної війни, яка мучить мою країну...

Наші пригоди з житлом у Городенці були такі. Наважилися їхати, бо знайомі знайшли нам тут квартиру. Та коли ми вже були в дорозі, господарі квартири передумали її здавати. На щастя, відгукнулася родина, яка нас прийняла в своєму приватному будинку і гостила певний час. Згодом завдяки допомозі Веретельник Стефанова інша родина поселила нас у своїй квартирі, з якої виїхали попередні орендарі. Жодна з родин не схотіла брати з нас гроші за оренду житла. Що дуже дисонує з одним нашим досвідом, коли шукали тут, у Городенці, квартиру для оренди і знайшли одну в поганому стані, тісну, брудну й обдерту, за яку господар просив 10 тисяч гривень на місяць (тоді як у середньому тут здають квартири за 2-4 тисячі грн). Казав: "Якщо щось не подобається - в мене є ще 20 дзвінків за останню годину". Люди бувають різні...

Теперішні господарі постійно питають, що нам потрібно, чого бракує, привозять їжу, посуд, їхня дочка пропонує дитячий одяг, бо має своїх дітей... Люди на вулиці підходять з пропозицією допомоги...

Ми щиро вдячні городенківській вальдорфській громаді, родині пана Юрія і пані Галини, пані Галині Стефановій, родині пана Романа й пані Орисі - тим, хто нам шукав житло і приймав та приймає у себе. Молюся за цих людей.

А цей кошик обов'язково буду брати до церкви на кожен наступний Великдень. І згадувати тих, хто його подарував. Бо це і є Бог Живий, який ось так проявляється - в щирому людському піклуванні... І такі речі насправді найдорожчі."

Світлана

"А ще в Бородянці був кіт. Сидів на паркані спаленого поліцейського відділку і ліниво спостерігав за перехожими. В якусь мить він вирішив, що я достойний його почухати. І коли я мав необережність присісти, щоб приділити йому увагу – кіт безапеляційно вліз на моє коліно і вимагав «чухай давай». Вести переговори з котом – справа, загалом наперед програшна і безнадійна. Тому поки кіт лапами послідовно вимазував мої штани – я слухняно чухав йому вуха.
І його також погодували. Ми записали й розмову з людиною, яка весь свій час в Бородянці приділяє саме тваринам і годує їх. Корм привозять справно добрі люди, тваринки доглянуті. І ця самозакохана істота також.
Такий промінчик тепла в цьому важкому місці."

"Война. Эвакуация. Сирены

Все меньше сообщений мы получаем о поиске людей в Волновахе. Некоторые наши друзья вышли на связь. Кто-то эвакуировался в сторону оккупированного Донецка и иногда приезжает в Волноваху, чтобы забрать вещи.

Вчера я попросил друга заехать в убежище к моей бабушке. Если она жива, чтобы передать ей, что мы тоже живы и скоро вытащим ее из Волновахи.

Кто-то эвакуировался в безопасные регионы Украины. Тут людей селят в общежитиях, а кто-то живёт у родственников. Есть те, которым повезло арендовать недорого жилье. Много наших близких до сих пор остаются в Волновахе и ждут потепления, чтобы выбраться из города.

Те, кто эвакуируются на территорию Украины, их можно отличить по листкам бумаги на которых написано "Дети", приклеенных на автомобиле. Мариупольцы на трассе отличаются побитыми машинами. У них обычно скотчем переклеены задние стекла, а на зеркалах намотаны белая ткань.

Сейчас каждый из нас ждёт информацию из Волновахи или Мариуполя. Родная сестра моего друга 5 дней назад вышла пешком из Мариуполя в Мелекино. За окном мороз, а идти 20 километров. По дороге из Приморского района рядом с ними взрывались снаряды. Это был очень тяжёлый путь для ее ног. Сегодня она должна на эвакуационном автобусе добраться до Запорожья. А потом дальше, к брату.

Когда включают сирену, мы не спешим спускаться в бомбоубежище. Мы понимаем, что артиллерии противника рядом нет и уже как-то безопасные. А ракеты прилетают редко. Вчера, правда, ракетным ударом повредили железнодорожное полотно в Павлограде.

Регистрироваться и получать выплаты переселенцам можно будет в приложении "Дія". Многие уже получали одноразовые выплаты. Некоторым бюджетникам, как ни странно, продолжают платить зарплату.

Мне часто говорят, что пока Россия не отвоюет у нас територии Донецкой и Луганской области она не успокоится. Но я не совсем понимаю зачем ей полностью разрушенные города. Новая Абхазия что ли? Буферная зона между цивилизациями?
Когда война утихнет, мы расскажем историю каждого волновахца всему миру. Перед сном я перестану думать, как проживает эти минуты тот или другой мой знакомый, друг. Эти люди каждый день продолжают проходить путь из какого-то фильма про вторую мировую войну.

Война изменила миллионы жизней. Война не замечает детей или делает вид, что не замечает."

"Значить, виповнилось сьогодні 36 років, дата і дата – зараз не до цього. Краще розкажу вам, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.
Їдучі на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід.
У їдальні на роздаточній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами і старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:
– Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка?
Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого,схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий - бінго! - її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:
– Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? - і до мене: - Зараз все зробимо!
І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнські, а з якоюсь блаженною вдячністю.
Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід.
Коли я зайшов на вечерю, жіночки і бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:
– Доброго дня, ми про вас подумали, ось.
І вони дали мені величезну порцію пісних страв. Я радів, що зустрів на службі таке розуміння.
Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.
Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло посміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на убій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:
– А це капелан бригади.
Стали зрозумілі і блаженні посмішки і поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».
Я пішов і більше того: я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси і привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? - подумав я і пішов їсти.
Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели і ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».
Брати і сестри, бажаю гарного дня і якнайшвидшої перемоги!
P.S. Єдина думка, що у мене промайнула щодо сьогоднішнього Дня народження, що це були дуже насичені 36 років, і що зараз я саме там, де маю бути. Дякую, доле"

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

"Підійшов нині дідусь на дитячий майданчик. Привітався, сказав, що спостерігає за нами давно, запитав звідки ми і чи моя це дитина грається, дістав з кишені 100 гривень і затис мені їх в кулак, хоч я пручалася. За півгодини він підійшов ще раз із двома банками варення. І я вперше з 24 лютого розплакалася"

Оля, Київ (зараз Вінниця)

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ