"Ми сидімо в парку, така красива компанія дівчат в сукнях з горнятками кави та натовпом голосних дітей віком від 2 до 7. Інстаграмна картинка.
Але підійдіть ближче.
Ми слухаємо Таню, яка розповідає, як в 2014 виїжджала з вже окупованого Луганську.
Ми говоримо про свій біль, спогади, мрії та надії.
Біженки.
Ми біженки.
Пройшло півтора роки, я все ще не можу це усвідомити. Сьогодні, 20 червня, у Всесвітній день біженця, я радила вам поділитись з підписниками своєю історією. Тож подам приклад, хоч це і не просто.
Почну з того, що я ніколи не планувала своє життя за кордоном. Ми хотіли «добре жити вдома» та подорожувати світом. Ми сиділи вночі з чоловіком на балконі, дивились на зірки, і говорили – як це важливо жити, коли ти можеш жити поруч з могилами предків. Ми робили ремонт і планували навчання Ярослава в Миколаєві. 20 лютого 2022 я прилетіла в Краків з двома рюкзаками. Про те, що війна буде, ми почали говорити десь в січні. Звісно, першою моєю реакцією було заперечення. Справа не тільки в тому, що мій чоловік – військовий, всі могли читати тг-канали та бачити 100+ російських солдат біля нашого кордону, просто наш мозок, мозок адекватної здорової людини, не хотів вірити, що може бути «настільки». Я не хотіла, топала ніжками, казала чоловікову «не псуй мені вихідні», а потім таки повірила. У мене почалась істерична тривожність, я хотіла бути готовою і не знала як. Справа в тому, що я завжди була дружиною_військового. Мій чоловік в ЗСУ з 2014, і я прекрасно розуміла з ким ми воюємо. Коли я вже дозволила повірити собі в повномасштабне вторгнення, у мене не було ілюзій, що «цивільних бомбити не будуть», або «росіяни не будуть ґвалтувати та вбивати». Я знала, що якщо потраплю в окупацію – мені кінець. Мені в моєму прекрасному синові. Пишу це, і відчуваю як сироти біжать по шкірі. Занадто складно. Я знала, що мені треба виїхати в перший день, в першу годину, як тільки почнеться. Чомусь була впевненість, що одразу пропаде зв’язок. Я обговорила з батьками, що робити – я візьму дитину, кішку, рюкзак з речами та приїду до них на електросамокаті (реально? Я планувала так зробити?). І ми поїдемо. Я два рази виїхала з татом вчитись водити «Москвич». Їхала б на першій передачі до Польщі, ага. Перебрала документи. Складала і розкладала тривожний рюкзак з теплим одягом. А потім зрозуміла, що якщо батьки летять в відпустку на 20-27 лютого, а я залишаюсь тут – це надто небезпечно. За тиждень до їх подорожі я зробила вакцинацію Файзером (Польща не пускала з Коронаваком, тоді це було важливо) і купила квитки. 19 лютого ввечорі ми сиділи з чоловіком на кухні і говорили про наше життя. Я плакала. Мені було так страшно. Частина мене не вірила, що щось почнеться. Частина – вже тоді точно знала, що так, буде війна. 25 лютого у чоловіка закінчувався дворічний контракт в ЗСУ. 25 лютого він мав скласти речі, приїхати додому і чекати, як я 27 повернусь з Кракова.
24 лютого я прокинулась в орендованій квартирі в Кракові від дзвінків чоловіка. «Я йду в частину. Почалось». Почалось Почалось Почалось Почалось Почалось Ніколи не хотіла жити за кордоном. Але пройшло більше року. Здавалось, це закінчиться швидко, це МАЄ закінчитись швидко, світ побачить і скаже СТОП, і росія злякається санкцій, захлинеться в своєму жовчі, і ми повернемось додому. Ми не орендували квартиру, хоча, звісно, у нас була величезна перевага перед людьми, які в той час тільки збирали речі, виїжджали, стояли в корках і гинули в дорозі на евакуацію. Ми не орендували квартиру, бо перший+другий місяць – це занадто довго, я не буду тут аж стільки. 07:16 PM Три місяці ми жили в квартирі-студії брата (тато порахував, що площа кімнати була 12 кв), а ще там була маленька ванна і все, без балкону. Тато, мама, я, брат, Ярослав, і моя кішка – її привезли мені в березні. Якось у нас ще ночувала Оля з Яном, на матрасі під столом. Перші тижні я не знала куди себе подіти. Волонтерила на складі, волонтерила в кімнаті для відпочинку на головному вокзалі, трохи плела сітки. Створила «Українок в Кракові». Жила в новинах. Тусила в наметі для їжі біля Краковської. Була повністю одягнена з гуманітарки (дякую!). Якось нам не було де ночувати і ми з Олею та малими поїхали в Німеччину на кілька днів, бо там – було. Але це вже якась інша історія (як і історія про Олю). Біженство ніколи не було легким. Але ми в безпеці і Ярослав досі не чув жодного вибуха. Я познайомилась в Польщі з прекрасними людьми, поляками та українками, і я все життя планую бути вдячній цій країні. І все життя планую ненавидити рашку. Те, що ми опинились в Польщі перед війною – це найбільший щасливий квиток в моєму житті. Але я досі не знаю що це – везіння чи моя тривожність. Ми повернемось додому."
Олена, Краків
