"Воєнні нотатки, день 5.
Диверсанти, качалки і шкарпетки від св. Миколая. Звоню мамі:
Як ти?
Поїла, намагатимусь трохи поспати. Ось зараз качалку з рукава вийму і ляжу.
???
Патрулювали вночі будинок.
Хто?
Ми з тьотьою Тенею і дядью Толею. (Це наші сусіди по поверху, я знаю їх майже все життя. Тьотя Таня - мамина ровесниця, переконана пацифістка, вона належить до спільноти християн-баптистів. Дядя Толя - незмінний очільник квартирного кооперативу вже 36 років, має за 70 років.)
Ти ж собі уяви, що ті падлюки придумали - у них бракує вибухівки взривать будинки, то вони пробираються в підвал і руйнують трубу каналізації. Раз - будинок тоне в гімні, бомбосховища нема, люди у відчаї. То ми з вечора самоорганізувалися. Одна людина постійно чергує в підвалі, і по двоє в будці конс'єржки - один на лавочці сидить, а другий ховається. Сьогодні графік складемо. Але ми першими пішли.
Розумно.
А яка в нас зброя? Пляшка - розіб'ється. Палка від швабри - довга. Костура в мене нема. То ми подумали і взяли по качалці для тіста. Дуже удобно - гладенька, чистенька, зручно в руці тримати. І в рукаві можна сховать. Я такого светра вділа, широкого.
Сидимо ми з Таньою, якраз ротація в нас була - між лавкою і будкою. Аж воно лізе. Ну ми йому і влупили. По-два рази. Вирубили. Тьотя Таня, ти ж її знаєш, плаче: "Жалко його", плаче, але б'є. А я їй кажу: "Не плач, чого він сюди приперся". То ми його вирубили. І викликали тероборону.
Прийшли два хлопці. Такі молоді, красиві, в амуніції, з автоматами. Один того вилупка забрав. А другий лишився біля нас - чекати, чи ще хто не полізе. Ну я показую на автомат й кажу: "Махньомся нє глядя". Він дивиться здивовано. Тоді я витягаю качалку з рукава. Він починає сміятися. "Тьотю, ви його справді качалками?" - "Синку, сам подумай, ну яка в мене ще зброя. Була качалка і кухонний молоток, битки робить. То качалка зручніша". Помовчали трохи. Я його питаю: "Синку, а як воно?" - "Все харашо, тьотю. Ми їх б'єм. Ото тільки нога в мене болить на мороз. А як в АТО був, то два поранення в ногу. Так - не болить. Це сьогодні мороз, то ходити можу, а стояти нє." - "Синку, а хочеш подарунок від тьотки? Я ж, бачиш, своя, бойова." Сміється. "Який подарунок?" - "Ну як на Миколая". Каже: "Хочу". "То жди мене тут". А в мене 35 пар шкарпеток в'язані запаковані й не відіслані лишилися. То я йому й винесла. Подякував, перевзувся. Я тоді кажу: "В мене ще варення і чай спаковані. Перед комендантською годиною забрати не встигли. То ти заходь після чергування, забери". А тут і ранок настав.
... Я сміялася і плакала. Мама:
Он цигани танка вкрали. А ми шо, хужі? Качалками їх заб'ємо, а Київ не здасться. Така от вранішня "Слава Україні!"
(І так, це Троєщина.)"

Зоя, Вінниця, родом з Києва

"KDIS Bro-Sisterhood
Я навчалася в KDI School of Public Policy and Management з вересня 2016 по травень 2018, здобула диплом Master of Development Policy. Я дуже вдячна KDIS за всі ті можливості, які я отримала – саме завдяки освіті в Південній Кореї з вересня 2019 я працюю викладачем кафедри міжнародних відносин одного з найпрестижніших університетів України – Києво-Могилянській Академії. KDIS дала мені не лише знання, але і дружбу прекрасних людей, яка не лише завжди приносила мені щиру радість від спілкування, але й допомогла в критичний момент війни врятувати моїх трьох дочок Марію,16, Сашу, 14 і Анастасію, 9 років із бомбардованого російськими ракетами Києва.
Я викладаю на перших трьох курсах бакалаврату, «веду» студентів від першого року навчання до випуску. Я починаю на першому курсі з ознайомчої дисципліни «Міжнародні організації», другокурсникам викладаю «Якісні методи дослідження в міжнародних відносинах» та «Organization of United Nations in the Global Governance», третьокурсники здобувають практичні навички переговорів та вирішення конфліктів під час мого курсу “Negotiation and Mediation” та аналізують акторів, причини і способи трансформації міжнародних військових конфліктів під час курсу “Introduction to Peace and Conflict Studies”. На четвертому курсі бакалаврату багато студентів хочуть обрати мене у якості наукового керівника своїх дипломних досліджень. Тут я використовую принцип, якого навчилася під час навчання в KDIS - «first come first served”, щоб нікого не образити. Під моїм керівництвом студенти пишуть дослідження, присвячені діяльності міжнародних організацій та аналізу міжнародних збройних конфліктів. Деякі дослідження бувають настільки вдалими, що вже опубліковані в професійних часописах.
Іще я є академічним радником студентського клубу моделі ООН. Цього року Україна мала б бути вперше представлена на National Model United Nations in New York, April 3-7. Я і студенти-делегати до Нью-Йорка отримали візи США в останній день роботи американського консульства в Києві – 11 лютого. Евакуація американських дипломатів з Києва здавалася мені тоді просто зайвою обережністю.
20 лютого німецькі партнери, викладачі університету Єни, у тандемі з якими я викладаю “Introduction to Peace and Conflict Studies» написали, що вони не приїдуть на офлайн воркшоп, запланований на середину березня у зв’язку з напруженою ситуацією на кордоні з Росією. Це мене розлютило по-справжньому! Немає чого боятися, думала я тоді. Адже ця «напружена ситуація» зберігається в Україні з 2014 року, ми вже до цього звикли. Щойно пандемія трохи відступає, ми маємо проводити «живі» майстер-класи зі студентами! Крім того, ми вивчили лише аналіз конфлікту, другу частину курсу: трансформація конфлікту й розбудова миру краще подавати в практичному майстер-класі, онлайн це працює гірше. Так думала я тоді і щиро не розуміла німецьких партнерів.
Війна почалася 24 лютого. О п’ятій ранку я почула вибухи. За кілька кілометрів від мого дому знаходиться аеропорт Жуляни, бомбили саме його. Але мені, людині, що ніколи не чула вибухів, здалося, що вибухає просто у сусідньому дворі. «Ми залишимося в Києві», - думала я тоді. О 10 ранку 24 лютого у мене була лекція онлайн з третьокурсниками з “Introduction to Peace and Conflict Studies». Я зайшла у віртуальний клас, але лише 6 з 50 студентів приєдналися. Вони живуть на Заході України. Передали про своїх однокурсників зі Сходу, Півдня і Півночі – студенти рятуються разом зі своїми родинами. Захід і Центр все ще здавалися мені безпечними. Ми просто поговорили зі студентами, я сказала, як мені подобається моя робота, як мені подобається з ними працювати, дивитися, як вони розвиваються. Які вони всі розумні і прекрасні, що вони мають зберегти себе заради майбутнього України, що ми дуже скоро переможемо і зустрінемося з ними знову.
Наступні три дні в Києві було напружено, ракети руйнували будівлі у мирних кварталах, всі магазини зачинені, лунали сирени, довга комендантська година тривала від 5 вечора 26 лютого до 8 ранку 28 лютого, з дому ми не виходили. 27 лютого моя однокурсниця з KDIS написала, що могла б удочерити мою найменшу доньку. Дві речі розбили моє серце. Доброта однокурсниці з М’янми і така трагічна перспектива. Вирішила, що я сама маю рятувати своїх дітей, аби не було потреби їх удочеряти. Залишатися в Києві наразі – це піддавати їх невиправданому ризику. Я купила онлайн останні квитки на потяг від Києва до Львова – найзахіднішого міста України. Квитки були лише на 1 березня. 28 лютого ми зі старшими дівчатками вийшли в місто купити щось їстівне. Був відкритий лише один з безлічі продуктових магазинів. Ми вистояли дві години у черзі, хліба нам не дісталося, але ми купили сухариків і веганського молока. Постачання продуктів до магазинів стало дуже утрудненим. Я уявила собі всі жахи існування у місті без їжі, води, опалення, світла і мобільного зв’язку. Я попросила доньок спакувати найнеобхідніші речі у рюкзаки, які ми зможемо нести на собі. Не працювали центральні станції метро і ми завтра мали іти три кілометри пішки по місту від станції «Олімпійської» до залізничного вокзалу. Старші доньки влаштували мені бойкот, з плачами вимагали залишитися вдома, нікуди не їхати. Я теж плакала і просила їх послухати мене. Вночі знову падали бомби і завивали сирени повітряної тривоги. На світанку дівчатка склалися і слухняно пішли зі мною.
Київське метро дуже красиве, швидке і зручне. Кожна станція – витвір мистецтва, оздоблена мармуром і гранітом. Під час війни київські станції метро стали бомбосховищами. Сотні людей ночували тут по кілька днів на розстелених карематах. Зазвичай інтервал між потягами метро 5-7 хвилин. Ми очікували на свій півтори години. Натовп людей заледве поміщався на пероні. Жінки з дітьми, тваринами, валізами, іноземні студенти, старі люди. Доїхали до станції «Олімпійська», звідти вирушили колоною до залізничного вокзалу.
Київський вокзал 1 березня – вщент набитий людьми. Усі дослухаються, коли будуть поїзди на Захід. Бачила штурм одного такого поїзда, але вперто чекаю на свій, адже у мене є квитки, законне право зайняти наші місця. Стає дуже тривожно, коли бачиш, як натовп людей в паніці штурмує потяг. Отримую повідомлення від Geert Slabekoorn, колишнього свого однокурсника по KDIS, що його батьки в Нідерландах мають вільну кімнату і готові надати прихисток моїй сім’ї. Відповідаю, що дуже вдячна, але ми зупинимося у моїх друзів зі Львова.
Оголошують наш потяг і натовп шалено кидається до нього. На пероні – автоматники. Батьки гублять хлопчика, кричать у паніці. Автоматники шукають дитину, що, закривши голову руками, ридає, впавши на асфальт. Я вперто прямую до третього вагону, стискаючи квитки. Квитки не працюють, ми маємо будь-що прорватися до входу у потяг. Біля найближчих дверей до потяга – сутичка – автоматники не дозволяють зайти до вагону чоловікам, а ті з усіх сил пручаються. «Лише жінки, діти і старі люди», - волають солдати. Я показую свою найменшу доньку і автоматники відтручують натовп, дозволяючи нам пройти, старші доньки йдуть за нами, я кричу, щоб не розділяли сім’ю, дозволили і підліткам сісти в потяг. Солдати допомагають, підсаджують дівчат у набитий ущерть вагон. Марія і Саша заскакують останніми. Мені вдається покласти двох доньок на верхню полицю купе, зі старшою донькою мерзнемо, стоячи в тамбурі. Але нарешті їдемо. Замість 6 годин з Києва до Львова потяг прямує 9. Ми перечікуємо бомбардування Житомира, що на півшляху до нашої мети.
Опівнічний Львів забитий біженцями. Волонтери годують гарячою їжею, пропонують чай і каву. У мене є адреса друзів, але зараз уже комендантська година, на автомобілі нас забрати не можуть. Сподіваюся на чудо і волонтерів. І чудо стається. Волонтер, що вже падає з ніг після доби допомоги біженцям на вокзалі, бере нас у своє авто з розрізнювальним знаками волонтерів і везе у центральну, середньовічну частину міста. Стукаємо у вікно наших друзів. У двокімнатній квартирі, якій уже більше 600 років вже є 4 чоловіків. Усі потіснилися і виділили нам цілу кімнату. П’ємо чай, їмо канапки з джемом і засинаємо, хто на ліжку, хто на матраці, який розстелено просто на підлозі.
На ранок, поспілкувавшись з друзями і колегами, бачу, що Львів переповнено біженцями, зупинитися надовго – немає де. Так само лунають сирени, так само може «прилетіти». Сміливі мешканці міста Лева, чоловіки й жінки, працюють 24/7З, волонтерять, організовують допомогу: ночівля, їжа, транспорт через кордон. Львів – місто –транзит. З тієї квартири де ми ночували, двоє зранку переправляються через румунський кордон, нам знаходять місця на вечірній автобус через польський, тут таки прибуває іще одна велика родина: мама і четверо дітей. Стає цілком очевидно, що увечері нам потрібно покидати рідну країну. Пишу Гірту, що ми приймаємо його пропозицію, що ми приїдемо у Нідерланди. Він розробляє для нас маршрут безкоштовними потягами: Варшава-Берлін-Амстердам. Рішення приймаються якось миттєво у цей час. Старша знову плаче і протестує, коли я говорю їй про те, куди ми поїдемо. Обіймаємося усі вчотирьох. Я бачу світло в кінці тунелю, я довезу своїх доньок «у мир».
Знімаємо готівку в автоматі «Приват-Банку», її щойно завезли, стоїть черга. Дівчатка милуються прекрасним містом. Ми обідаємо в невеличкому ресторанчику борщем і варениками. Ціни «туристичні», але дівчатка давно не їли гарячого. Вони починають свою гру: знімають на мобільні телефони короткометражку. В ній має бути лише про красу і добро. Красиве місто, добрі люди, тварини-біженці.
Увечері через дорожні корки заледве встигаємо на автобус. Там лише жінки і діти. З Харкова, Херсону, Запоріжжя, є і львів’янки з малечею. Моя сусідка розказує, що її старенькі батьки залишилися в Херсоні, подруга бачила «розстріляний дім», але батьки у льосі, вижили, їм є що їсти. Вона рятує 11 річного сина, уже знайшла собі і місце, і роботу в Познані – буде вихователькою в садочку для дітей-біженців. Розмовляємо з жінками. Після перетину кордону шляхи у всіх різні – більшість – до Польщі, але є і до Франції, і до Італії, Німеччини, Іспанії. Ми до Нідерландів. Гірт пише, що дуже радий, що ми вирішили приїхати, що усі чекають на нас з нетерпінням, що він сам готовий виїхати нам назустріч, хоча б і до кордону. Ми вирішили добиратися самі.
Кордон Рава-Руська- Гребенне переходимо за кілька годин. Ми щасливці! Ті, хто виїздить автомобілями, стоять на кордоні кілька діб. Волонтери готують чай-каву й канапки, трохи підкріплюємося перед тим, як зайти в автобус. Дітям дають солодощі й сік. Їдемо півтори години Польщею. Далі сталося шокуюче. Водій автобусу буквально «викидає» мам з дітьми перед зачиненими дверима автобусного вокзалу в Замості і їде назад в Україну. Перша ночі, вокзал відчинять о 9 ранку. Морозець, падає сніг. Здається, що крім нас – розгублених і переляканих – немає нікого. Я не знаю, що робити. До середньої доньки підходить молода полька, вони розмовляють англійською. Полька приїхала на вокзал по родичку, але та затримується на кордоні. Вона знає, де щойно відкрили притулок для біженців з України, в неї є машина, вона нас підвезе.
В притулку ми одні з перших. Нас реєструють, запитують, куди ми рухаємося далі, відводять до спортзалу, де стоять рядами армійські похідні ліжка з теплими ковдрами. Мала просто відключається, прилігши. Старші ще п’ють чай, щось їдять і теж засинають. Я сиджу на ліжку і мене трусить. Спортзал повний людей і домашніх тварин. Деякі діти відключаються, як і мої, деякі галасують на повну потужність, бігають з криками між ліжками. Собаки гавкають, коти нявчать.
Зранку нас автобусом доправляють на залізничний вокзал. Їдемо із Замостя До Варшави 6 годин, стоячи, щільно притулившись одна до одної. Лише найменшу вдається посадити. У Варшаві з’ясовуємо, що безкоштовні лише електрички, їх дві до Берліна. Видають квитки на першу з них, обідаємо в Макдональдсі. Дівчата щасливо знімають «прекрасне».
До Жебіна їхати вже легше, аніж до Варшави, майже увесь шлях сидимо, хоча й у цьому напрямку поїзди наповнені біженцями. Волонтери в Жебіні були настільки добрими, настільки прекрасно нас нагодували, що дівчата знову «знімають прекрасне кіно». У потязі до Берліна знайомлюся з польською викладачкою. Вона просить нас розказати нашу історію. Ми з середньою дочкою, що сидить на моїх колінах розказуємо, плачемо, полька теж плаче. Дає мені свої контакти, обіцяє допомогти з місцем в своєму університеті. Обіймаємося на прощання.
Поїзд від Жебіна до Берліна. Біженців дуже багато. Поліція контролює посадку. Але все одно мою найменшу штовхають при посадці до вагону, заледве встигаю схопити, щоб не впала під потяг на колію. Шок і обдерта до крові спина, кості цілі. Велика сім’я, що влаштувала штовханину на пероні, свариться у вагоні за сидячі місця, зганяючи поляків з купленими квитками, відбувається бійка. Втручаються поліцейські, величезну родину виводять. Ми їдемо далі спокійно.
На Берлінському вокзалі все дуже добре організовано. Три напрямки: пошук ночівлі, рух далі, їжа на місці. Я прошу російськомовного волонтера про «рух далі», але потягів на Амстердам уже немає. Переходимо до плану «ночівля», адже вже одинадцята ночі і найменшу починає просто «вимикати», вона не знає де вона, що з нею, намагається лягти просто на підлогу. Нам видають німецькі картки мобільного зв’язку на 10 днів безкоштовно. Телефоную Гірту, прошу зустріти нас на вокзалі вже завтра. Він дуже радий нас чути, чекатиме. У відділі «ночівля» стоять із сотню берлінців з плакатиками про кількість гостей, яких вони готові прийняти. Відразу до нас направляється жінка з пропозицією помешкання, вечері й теплої ванни – все це так привабливо, але до її дому потрібно їхати двома видами публічного транспорту, мала не зможе. Волонтер, який нам увесь цей час допомагав, просить нас почекати, зникає серед берлінців на 5 хвилин і приводить до нас тендітну жінку: у неї є машина, 4 місця для ночівлі, ми зможемо помитися і поспати в теплих ліжках.
Доброта незнайомців вражає. Наша рятівниця розказує що живе в самісінькому центрі Берліна з трьома доньками, вони з перших днів війни виходили на мітинги, своєї машини в неї немає, але вона позичила в сусідки, щоб взяти біженців на ніч. Сьогодні вона приїхала опів на шосту вечора і все чекала і чекала – нарешті їй з нами пощастило. Вона дуже-дуже рада допомогти. Був момент, коли ми обидві дивилися одна на одну зачудовано і перелякано дещо. Ми схожі. Вона маленька жінка з трьома доньками – дві підлітки, одна дитина. І я така сама. Вона дуже хоче допомогти, але боїться, що їх можуть скривдити. Мені дуже потрібна допомога, але я теж боюся, що нас можуть скривдити. І враз ми впізнали одна одну і полегшено засміялися. Найменша донька доброї берлінки вже заснула, дві доньки-підлітка, кіт і пес нас зустріли. Я якось помила Настюшу, тримаючи на руках, бо вона вже практично спала, вклала в ліжко і та миттєво відключилася. Ми всі помилися, попили чаю. Я теж пішла спати, а дівчатка-підлітки, українки і німкені, розмовляли до другої ночі про все на світі.
Зранку уже була п’ятниця, 4 березня. Події війни роблять час стиснутим, уся рутина стирається. Для мене час нашої втечі поділився на гранично напружені моменти посадки до поїздів і кількагодинного заціпеніння під час руху потяга. У Берліні у нас був чудовий сніданок за великим сімейним столом. Німецькі дівчатка не пішли до школи, тому що їхня мама відвезе нас на вокзал і їй має іще раз пощастити з українською мамою з дітьми, що потребуватимуть прихистку на ніч. Дівчатка допомагатимуть.
В Берліні було багато відзнято матеріалу для короткометражки моїх доньок «про прекрасне». Іще всього 5 годин в потязі до Амстердаму і я змогла обійняти Гірта. Ще година в авто вечірніми нідерландськими рівнинами і ми вже в домі його батьків. Нас добре зустріли господарі, вдячність моя безмежна. Я сподіваюся, що за кілька тижнів зможу повернутися у свій улюблений Київ, до своїх студентів. А у моїх дівчаток буде їхній фільм «про прекрасне». "

Галина, Київ

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

"Ну что же.... 2 марта 2022 года моя жизнь вместилась в один рюкзак, я вместе со своими девочками решила выбираться из Харькова.
Долго не могла найти машину, чтобы добраться до вокзала, уже готова была идти через весь город на вокзал пешком, но машина нашлась просто чудом.
Приехали на вокзал, там давка, паника неразбериха. Огромная толпа людей, дети, старики, собаки, толкотня и давка.
Прибыл эвакуационный поезд и начался ад: арабы и индусы полезли первыми, здоровые мужики начали отталкивать женщин с детьми, нам сесть туда не удалось.
К прибытию следующего поезда, люди в камуфляже и с оружием навели видимость порядка, построили женщин с детьми ровными шеренгами на перроне.
Поезд Бахмут -Львов прибыл уже полным, все полезлм на штурм, ломая шеренги, толкаясь и матерясь. Во время отхода поезда, раздался хлопок, полпа побежала к зданию вокзала, крики, я боялась в толпе потерять детей...
Мы провели на вокзале уже 8 часов, начался коммендантский час, людей стало меньше.
Тут в стороне от вокзала мы увидели поезд, духэтажную шкоду интерсити, побежали к нему, Катя решительно сказала, что это поезд наш!!
Двери были открыты в последний вагон, женщина, проводница, начальник поезда, не пускали в вагон мужин, только женщин с детьми, мы сели нам удалось.
Все два этажа поезда, тамбуры, ступеньки - все было забито людьми.
Дети спали сидя на одном сидении, я рядом на чьем-то чемодане.
Приехали в Тернополь, на перроне встречали волонтеры, все очень вежливые и доброжелательные.
Нам повезло, мы почти сразу успели сесть на поезд до Львова.
Во Львове мы планировали сесть на електричку до Пшемышля, но очередь на неё была через весь вокзал...
Удалось влезть в автобус на Варшаву!"

Юлия, Харьковская область

"7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті.. Як це було..
Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську..
В цей час мені телефонує подруга з Києва .. «Тая - ми зараз женемо на евакуацію -потім передзвоню»- відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…
Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...
Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія..
Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть. .. Тому, я даю нову команду доньці : «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини ( а це два рюкзаки, ноут бук і сумка з документами) вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м»яке.. хоча, насправді, я не пам»ятаю яке воно було.. я не пам»ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини- таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу.. єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу.. Але і це виявилося зовсім не боляче..
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька.. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою..
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… - але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою»..
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня.. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота .. Без варіантів... До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей- про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.
Ну що ж.. раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі.. перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим..
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам’ятаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони , а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять.. Це зовсім не варіант … ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва , я з ним на той час була знайома більше заочно.. Набираю , він бере трубку.. Я йому розповідаю, що з нами відбувається :… «зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
В цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї.. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя.. що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «не вбивайте»? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію.. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу -так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам).. .Так у кожної людини в душі є щось хороше -думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу.. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають.. Ось вони уже майже наблизилися до нас -залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста».. При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе .. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають» - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» - збрехала я. - «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» - Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки -думаю: «може пронесе?, як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», - «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» -кажу, .. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли.. Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку .
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.
Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, по-заду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт.. і все це вона робить з кулею в животі, про яку я , навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом.. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!»..
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «ну що ж, така у нас робота»..
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - по заду ..
До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають перенску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : «Ти поранена, тебе понести?» І вона відповідає –«так».. А я іще не усвідомила , що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли, нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові.. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене.. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... МИ так і не знаємо про нього нічого.. Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі та в той день загинула сім"я з двома дітьми..
Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше..., А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота.. – Ми, в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало а перші два дні війни.,.. Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.."
Мирослава, Київська область

"Мій дім, міцний бетон і гарна цегла
Виявився паперовим
Мій дім, де стіни носили мої малюнки
Скинув їх як осіннє листя
Дім, де дитина вчилася бігати і сміятися нестримно,
А ми вчилися бути батьками,
дім став міражем
Скільки тих прекрасних дрібниць, які я не врятувала з цього дому
Дім, де лишилася половина мого серця.
Моя наївність, радість та легкість, що вигоріли повністю.
Але є ми. Ми є.
А, значить, буде і дім."
Євгенія, Київ

"Васильків. За метрів 700 від мого будинку влучила балістична ракета. Я поїхав подивитися що сталося зі школою/коледжем ПТУ, за 10 метрів від якої вона вибухнула. Всередині впали плити перекриття. Деякі речі вціліли і я взяв вогнегасник, щоб відвезти його в наш комюніті центр, де бомбосховище, багато жінок і дітей. Коли виходив, з'явився чоловік і сказав: це моя школа, я тут 25 років, і колись був директором, віддайте вогнегасник. Я віддав, звичайно ж. Він довго розповідав про свою роботу, про те що за декілька місяців до війни вони створили надзвичайні навчальні місця для навчання куховарству. Майже плакав. В цій школі колись вчився мій друг. Зараз він без роботи, і ми щоночі спимо у підвалі, регулярно чуючи потужні вибухи з боку аеродрому, який захищає небо над нами. Путіністи не лишають спроб зруйнувати наше життя повністю."
Іван, Васильків

"Вчора був день маленьких і великих радощів.
Відчути їх в повній мірі нема сил, але ми намагаємось.
Я купила нові колготи)
І шапку! У мене весь цей час не було шапки і як же було холодно... Забрала останню, з вітрини, досі не можу повністю відшкрябати з неї цінник в 90 грн, але це найкраща шапка, що в мене колись була) я в ній схожа на сардельку.
Тарас вперше за час війни гуляв. На дитячому майданчику. Ще й з братами. Як же він цього чекав... Сказати, що він був щасливий - не сказати нічого.
Я пила каву. Із кав'ярні. Смачну. Почалась повітряна тривога, довелося бігти в укриття, але переживати її з кавою виявляється набагато легше.
І найбільша радість дня - батьки чоловіка теж вирвались з того пекла.
Тут так багато почуттів, що писати нормально поки неможливо.
Зараз головна задача - відновити рівне глибоке дихання і сон. З цим поки погано. Але нічого. Все буде.
Нас прихистила абсолютно чарівна бабуся. Сподіваюся, зможу написати про неї окремо.
Дякую всім добрим людям за підтримку. Це дуже несподівано, приємно, цінно і ніяково..."

"Я з дітьми і родинами наших друзів/колег виїхали з Києва. Чоловіки фактично вирішили все за нас і організували. Це чи не перша поїздка, коли я майже нічого не планувала, а лише займалася потребами дітей. Наші чоловіки залишились захищати Київ.
З 24го лютого ми з дітьми протягом 10 днів ночували у підвалі, я з Агатою на маленькому перекошеному диванчику, Єва на матрасі на підлозі в одязі, дихати всім було дуже важко. Коли вже почалися частіші вибухи, стало страшно за дітей і їх психіку.
Їхали автівками, була пекельна ділянка від Вінниці до Хмельницького яку долали годин 6, але це ще не межа, як пишуть інші, а також ті, хто виїжджає з дітьми потягами((
Загалом з Києва до Хмельницького їхали 16 годин. На заправки часу не гаяли.
Діти були дуже чемні, хоча зазвичай їм дорога дається непросто. Агата багато спала в машині у мене на руцях, Єва старался сама себе розважати, ми грали у різні словесні ігри, робили невеличкі зупинки. Діти швидко дорослішають в таких умовах. Єва дуже допомагала і продовжує допомагати.
Ночували двічі у добрих людей 🙏
Перетнули кордон на пункті Угринів. Доволі швидко - за 1,5 години, завдяки Агаті - діти до 3х років і їх родини першу чергу можуть не стояти. Одразу пішли на паспортний, там окрема черга. Люди нервові, кричать і штовхаються. Але черга рухається швидко.
На кордоні дуже вітряно і холодно. Переживала, щоб діти не застудилися. Сама була мокра, бо в одній руці Агата, яка хотіла спати і вередувала та постійно прагнула десь бігти, в іншій - валіза і сумка з їжею, на мені - важкий рюкзак.
Після перетину можна взяти дитяче харчування, їжу, теплі напої. Казали, навіть сімкарту, але я не знайшла. Що говорили волонтери, я не могла зрозуміти (яийсь ступор можливо). Агаті хотіли подарувати іграшку, дали снікерси, Єві взяли картоплю фрі, але якусь товстеньку з сарделькою і поїхали далі слідували своєму маршруту.
Після перетину кордну трохи відпускає і розумієш, що діти нарешті у безпеці. Далі дорогою бачиш життя, людей, чуєш пісні на радіо, рекламу, яка закликає на щось приємне.
Ввечері перекусили, був теплий душ і мякі ліжечка. Як діти поснули (далеко не одразу) я вимила голову і вперше повноцінно розчісалася. І вперше за ці дні спала, зкинувши зайвий одяг.
Зараз ми у безпеці, є де перебути кілька днів, є що їсти.
Але дуже хочеться повернутися в Київ, цілий і неушкоджений і продовжувати життя в Україні. А їхати десь я хочу в геть в іншому контексті і повною сім'єю.
Вірю в скору перемогу 🙏🇺🇦
UPD Єва завмирає, коли десь бахкать доверима і час від часу мене перепитує, чи не буде тут сирени і чи не будуть тут стріляти. (Та я і сама напружуюсь, коли чую якийсь гуркіт)."

Софія, Київ

"Історія спасіння моєї родини та Герої України.
Зараз після 4 днів, все здається, що то було якесь кіно, що такого не може бути. Крім того, наша реальна історія порятунку, а зараз все більше історій сумних.
Мені все ще важко описувати деталі, але потрібно написати про Героїв! І їм теж потрібна допомога і моїй родині зараз.
8 днів ми думали, що так і повинно бути ще трошки і Україна переможе. Вибухи, обстріли було чутно, майже без перерви. На 7 день перестрілка біля будинку нас налякала. Ніч ми збирались, шукали авто, щоб 3 км доїхати до евакуації. Зранку роздали всі припаси бабусям сусідкам.
Перед самим виходом пролунав вибух дуже сильний і близько. Ми замислились сидіти страшно і виходити. Значення "руская рулетка" набуло справжнього сенсу.
Але пішли двое дорослих трое дітей. 3 км пішки під обстріли навколо та вибухи. Сказати, що це було страшно...
Дійшли до Ірпінської Біблійної Церкви де проводилась евакуація на волонтерських засадах організована мережею Бабтисткої церкви. Нам пощастило бо швидко швидко роздали паливо, що привезли людям з власними авто.(палива не було вже в місті).
Під вибухи зі сльозами нам довелось розділитися по автобусам, бо малі діти сіли в бус з віконцем, а старші в бус без вікон грузовий. Набили всі машини людьми, всіми хто добіг. Їхали колонною сподіваючись, що такі дадуть зелений коридор... Игорь Рогожинский наш водій С...трасою сказав: "Зараз найважливіший проміжок, що будь якої миті його можуть "зняти", як водія..." А те що там вже не раз таке було...і що зелені коридори не зелені, а червоні це вже знає вся Україна.
Коли ми виїхали 8 годин до міста В...ми їхали у повній тиші та безпеці, я була в шоці і досі, бо я думала що кругом війна та вибухи, а виявилось що ми прожили в гарячій точці....
Поки їхали ми дізналися що через 15 хвилин після нашого виходу з дому був обстріл на бомбили нашу вулицю та будинок наш. Горіли будинки поряд, знесло дах поряд, наш залишився без вікон та балконів(на той час). Багато сусідів постраждали, відірвало кінцівки, важкі поранення.
Нас врятувало рішення в 15 хвилин!!!
У В...нас розмістили в церкві нагодували, заспокоїли, поклали спати. І виявилось що це все вони самі організувалися та допомогають. Тому хто хоче справді допомогти і має змогу це реальні рятівники що вивезли з гарячих точок сотні, тисячі людей.
Нами опікувалась церква 3 дні поки ми прийшли до тями та відпочили, годували, кормили, давали дах та везли куди потрібно.
По дорозі нам допомогали бог через людей, божі люди і інші. Славна Україна! Славними людьми!
Я прошу по можливості підтримати реальні пункти Бабтистів, що врятували та продовжують рятувати життя людей, дітей.
Мої Герої! Герої моєї родини!
Церква Церква Євангельських Християн Баптистів м.В...Солецький Андрій Олександрович 4149 4393 1697 7184
Церква Євангельських Християн Баптистів.
Чернівецька область с. Р... Віктор Мельник 4441 1144 1236 2103
Мої герої в дорозі безмежна вдячність за допомогу це все Герої мирні в тилу:
Виктор Барляк
Виталий Заставнецикий
Лена Бабчинская
Всім вдячна хто молився за нашу дорогу до безпечного місця.
Завдяки вам всім ми вижили та потрапили в безпечне місце.
Ми залишись без дому, з рюкзаками за плечима з документами. Ми раді що живі, це саме головне.
Перша частина історії про перебування в Ірпені ще буде, і те що тепер історія, кожного дня, бо тепер кожен день не відомість...
Буду вдячна і за підтримку нашої родини
Лесечко Олена Олександрівна
5168745013910697
Моя родина доньки Поліна та Ліза, син Нікіта, батько дітей Виталий Лесечко та я будемо продовжувати все життя дякувати людям. Вже вдячні хто допоміг нам матеріально, донька забула телефон вдома, вже купили, зв'язок зараз життєво необхідний.
Вибачте за помилки в тексті, така я.
І історія реальна.
Дякую Богу!
Слава героям України на передовій та в тилу!!!
П.С. Як могла коротко розповіла...багато деталей упустила важливих.
Шукаю роботу в тилу, залишаюсь в Україні, допомогаю всім чим зможу. Якщо ми всі згуртуємось ми не переможні!
АЛЕ ще важливе, якщо поряд вибухи чи перестрілка рятуйте дітей і себе одразу, не чекайте що це мине.

психологнавсюголову

борщперемога

війнаУкраїна"

Олена, Ірпінь

"Мечтала доехать до Молдовы и вырубится на сутки, но у нашей с Лукой пошатнувшейся психики другие планы. Все ночь ловила Луку, который подрывался вниз по лестнице каждый раз когда из за окна был слышан хоть какой-то шум. А мой мозг, всю ночь мне зачем-то выдавал эпизоды которые я так хочу навсегда удалить из головы. Мои кошмары, которые, я знаю, крутятся в головах всех матерей которые переживают этот ад. Читайте, особенно те, кто в рашке, или те у кого транслируют до сих пор фашистские каналы.

1. «мама, за что они нас убивают??!!»
   кричал Лука лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах. В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
   На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня!! не вылезала из под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.» Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
2. «Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму»
   услышала с заднего сиденья, где сидел Лука, когда бурят-якут ткнул в меня автоматом и приказал выйти из машины.
   9 марта мы поняли что нас никто не будет вывозить в ближайшее, и мы с Дашей вышли на улицу и договорились что едем. Без плана, по дороге разберемся (это какое же отчаяннее было у нас на тот момент, если мы на это решились, хз).
   Мы ехали-ехали, и через мин 20 заехали в какой-то лес. Посреди дороги лежали пару сосен. Мы выбежали из машин и начали их двигать, но тут Андрей заорал в трубку: «Неееет!!! Не трогайте, они 100% заминированы!!!»
   Мы решили проехать лесом. Андрей: «блять, нет, они минируют такие ловушки». Впереди нас ехала старая волга с 2 мужиками, и мы, ничего им не сказав про мины, сказали ехать вперед, а мы за ними. Подло? Да. Но это единственная машина без детей и женщин. Мы поехали за ними, и попались в ловушку. В лесу нас встретили 8 солдат с автоматами. Буряты-якуты, один только со славянской внешностью. Моя машина была где-то посередины колонны в 7 машин. Я краем глаза смотрела в зеркало что они делают с первыми машинами. Вытаскивали водителей и мужчин, отбирали телефоны и силой разбивали их об дорогу. Я помню что быстро начала удалять все из телефона: телеграм, фб, фото и видео. В последнюю сек втолкнула телефон под сиденье.
   «Ты, выходи из машины». В это момент Лука завопил: Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму. На что бурят ему: «эй, ты же мужик, ты чё, не бойся, я ничего вам не сделаю. Сейчас я покажу вам дорогу и вы спасетесь. Ой, а что это у тебя за балонка, можно поглажу?. На разворот и езжайте обратно». Они развернули нас прямиком на Житомирскую трассу, в самый треш. В смерть, которую хз как нам удалось избежать.
3. «Маааам только не в этот огонь и дым, не заезжай туда пожалуйста, мне страшно, маааам!»
   из леса мы выехали на Житомирскую трассу, куда нельзя было выезжать ни в коем случае. Первое что я увидела - поперек дороги наполовину обгоревшая машина лекговая, полностью обстреленая. Люди не успели выбежать. Ребенок на заднем сиденье(((((( не знаю как это развидеть. Таких машин по трассе десятки. Десятки!!! Кто-то успел выбежать и лежал возле машины, кто-то нет. Попросила Луку смотреть вниз и успокаивать Оди, чтобы он этого всего не видел. Через 2 минуты, из черной глыбы дыма на нас выехало 2 танка. Дуло было направлены на наши машины, чуть приподняты вверх. Мы остановились, я зажмурила по-моему глаза и услашала как они проехали мимо нас. Дальше, по газам.
4. У нас заканчивалась еда от слова совсем. Я размешала муку с водой и испекла лепешки. Бляха, какие они вкусные! Детям по 2. Нам по одной.
   – мам, а можно мне еще одну, пожалуйста!
   – нет.
   – но там еще есть парочку, ну хоть половинку.
   – нет, это на утро.
   – теть Лена, можно мне пожалуйста еще кусочек?
   – Ромка, Лука, нет. Завтра.
   Да, именно так. Как забыть?
   Даже вашим детям, путинские твари, я не пожелаю пережить то, что пережили наши дети. Хотя если бы вы через это прошли, возможно вы бы начали что-то делать."
   Лена, Киев

"Шість днів тому, коли я говорила з мамою, вона розповідала, як вони з татом дісталися до нашої квартири в Маріуполі на Східному: «Лівий берег повністю зруйновано. Там неможливо жити, - зітхала вона. - Нас неохоче пропускали ВСУ, не обіцяючи, що повернемося звідти живими. Але ж ти знаєш нас із татом: ми такі, що скрізь прорвемося». Мама за будь-яку ціну мусила потрапити до помешкання, бо ж, - тут обережно, - лишилися мій канадський диплом, Нарбутівський збірник видавництва «Родовід», плед із Гарварда, про існування якого я і забула, та мамина золота каблучка. А ще мільйон наших сімейних фото, де ми щасливі і разом. «Мам, - казала їй я, - ну це ж просто речі, хай їм грець. Вас же могли вбити». У відповідь на це вона лише вдало жартувала, вкотре переконуючи мене, що в такій ситуації допомогти може хіба що почуття гумору. А потім сказала одну важливу річ: «Ти розумієш, ця війна, вона передусім про цінності. От у нашої родини вони такі. Ми лишили подушки та ковдри, але взяли твого Нарбута, бо знаємо, як сильно ти чекала на цю книжку. Ми взяли фотоальбоми, бо це ж наші спогади, і ніхто не може їх відібрати. Розумієш, у нас взагалі ніхто нічого не може відібрати». А потім були шість днів тиші, які голосно заявляли про себе фото та відео доказами авіабомб, градів, зруйнованого пологового будинку, а ще - повідомленнями про братські могили та 1500 померлих. Ці шість днів у відносно безпечній Вінницькій області я і не жила: наче це мене, а не їх, узяли в заручники і готують до показової масової страти. Аж тут сьогодні мама змогла прорватися на якихось 30 сек і сказати мені, що вони живі. І досі живі. «Наталю, - бадьорим голосом сказала вона, - я веду для тебе щоденник. Щодня записую туди». Я не встигла в неї спитатися ні про воду, ні про їжу, ні про бомбосховище. А лише подумала: Моя Анна Франк. Твоя історія важить. І я дуже хочу, аби світ почув про неї. Я готова на неї чекати. Як і на мільйони інших українських історій спротиву та resilience. Хай там як, а їх у нас їм точно не відібрати."

Наталя, родом з Маріуполя

"«7 березня. 12 день війни.» О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти - орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці. Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила! В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів. Хвилин 20 й доморощений наш розвідник повертається. - Чисто! - палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків - бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком. - 15 хвилин й виїжджаємо! - гукнув інший. - Погнали. Шанс! - кричить ще хтось. Валерій Бевзюк, полковник - керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу. - Це лише дані й станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам. - сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі. Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери , блін. Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися як мої рідні й хоч якісь новини мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок. Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими. Але сьогодні я не змогла це зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю. В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося... Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25 з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто. Так й ця юнка. Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «а тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день - два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані. Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні ми з Інною Байдюк й її 9 - ти літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками. Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (грашися в мародерів) - знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому. Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки були в одній із машин, яка виїхала зранку.В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів передзвонили одразу, як прорвалися. Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід - водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00 , а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця. Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати. Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув. «Ви можете врятувати себе лише самі.» Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок."

Лариса, Київ

"Немного о быте: я собрала своих под одной крышей недалеко от Киева - и в принципе у нас тут санаторий. Свежий воздух, камин, запасы алкоголя. Инстинкты требуют при каждом выезде в город забивать багажник, поэтому запасов продуктов, шампуней и туалетной бумаги нам хватит надолго. Реально надолго.
В доме панорамные окна, поэтому по вечерам у нас светомаскировка. Горит камин, свечи и телевизор на минимальной яркости. Всё.
Сегодня вечером мы играем в онлайн-ЧГК.
Диван вмещает всех нас: пять человек, две кошки, кролика не пускаем - слишком уж много гадит.
На сигнал воздушной тревоги мы реагируем только после громкого «бабах» неподалеку - и то через раз, если честно.
Мы все занимаем умы и руки, это помогает. Elizaveta Gogilashvili - богиня, потому что, нервничая, она готовит. Мой организм пытался осунуться от стресса, но Лиза вовремя предотвратила эту беду пирожками.
За неделю да начала войны Bogdan Shevchenko удалил зубы мудрости. Полчаса назад мы с Лизой снимали ему швы. Гостиная стала операционной, диван - стоматологическим креслом, тактический фонарик - хирургическим светильником, а кошка Лапка - ассистенткой. Вытащили почти все нитки, одну не смогли пока подцепить.
Завтра попробуем ещё раз."
Мария, Киев

"Це мій тато – Кирило Стельмашов 23 лютого йому виповнилося 75. Вони з мамою не хочуть виїжджати з Києва, хоча я казав їм про це з першого дня війни. До початку війни він не зраджував звичкам своєї богемної молодості – насолоджувався життям, щоправда вже онлайн, лягав спати вранці та вставав після обіду. Тепер щодня він встає рано-вранці, сідає за кермо свого старенького Пежо і розвозить продукти та ліки тим, хто цього потребує. Хоча міг би бути не у списку тих, хто розвозить, а у списку тих, кому розвозять. Коротше, пишаюся татом."

Артем, Київ