"Коли хтось потрапляє до реанімації, ти сподіваєшся до останнього. Навіть коли людина вже на ШВЛ, лишається шанс, що їй якимось дивом вдасться видряпатися. Але ось в коридор виходить лікар і каже: вибачте, ми зробили все, що змогли, але хвороба сильніша.
Міста на лінії зіткнення схожі на пацієнтів палати інтенсивної терапії. Тільки замість лікарів тут воїни ЗСУ. І вони самі гинуть та калічаться, намагаючися врятувати пацієнта.
…
Перша авіабомба впала в травні. Потім іще дві. Вибуховою хвилею нам винесло вікна, їх забили ДСП. В середині березня вже цього року я побачила короткий ролик: хтось швидко їхав нашою вулицею та знімав усе підряд. Наш дім був на відео і він був у порядку. Без вікон, трошки порепаний, але загалом у порядку.
Ми з мамою розуміли, що мародери, мабуть, вже не раз побували у нас, але сподівалися, що їх не зацікавило те, що мало цінність тільки для нас. Те, що ми не забрали: спочатку не зрозуміли, наскільки все серйозно, а потім вже було занадто страшно та занадто пізно.
Я про дрібнички, котрі доповнюють історію родини. Столітні фотографії, книжки, колекція ялинкових прикрас. Швацька машинка, яку прабабуся купила на гроші, подаровані їй на весілля. Вона з трьома дітьми та з цією машинкою ховалася в кукурудзі, коли фашисти палили місто у 1943. Її дім тоді не згорів, пощастило. Вишиванка дідуся — подарунок дівчини, яка дуже хотіла за нього заміж. Це було чи то в Чернівцях, чи то на Хмельниччині, задовго до його знайомства з бабусею. Нам би вистачило багажника легкового авто, щоби це вивезти. Але той клятий багажник ми не змогли організувати. І тепер картаємо себе за це.
Вчора на відео з дрону, який завис над центральною площею, я побачила наш згорівший будинок. За відчуттями це було так, ніби в живої істоти, яку ти обіймаєш, раптом перестав битися пульс. Не думала, що на це буде настільки боляче дивитися.
Наша квартира мала красиву адресу: будинок 25, квартира також 25. Чомусь здавалося, що це щасливі цифри. Але ця крихітна гармонія не врятувала наш дім. Бахмут знищила ракова пухлина, яка пустила метастази в нашу землю і за пряме згадування якої Meta турботливо банить мене на місяць.
Але всі і так знають, про яку країну-гній іде мова."
Аня, Бахмут

"Заправка
— Три великих хот-дога. Сосиски молочні. Соуси та булки не потрібні. Лише сосиски.
— ... (співробітниця OKKO здивовано дивиться на мене). Вам зовсім без всього? Лише сосиски?
— Я так і сказав.
— Може вам булки окремо з собою дати?
— Дякую. Не треба. Лише сосиски.
— Це ж не так смачно?!
— Це для собаки. Їм не можна хлібні вироби. Потім будуть боліти вуха. Лише сосиски.
— А візьміть тоді упаковку сосисок. Там 4 штуки. Це дешевше ніж замовляти 3 хот-доги але брати лише сосиски.
— Вони теплі?
— Ні. З холодильника.
— Дякую але мені потрібні теплі.
По дорозі в лікарню зупинилися біля магазину купити води та щось в дорогу погризти. Я з хлопцями пішов. БВ залишився в авто. Він завжди на задньому сидінні за водієм. Поки йому все болить, він дуже тихо себе поводить. Мабуть як всі ми, дволапі.
Повернувшись, БВ зустрів нас лаєм. Я відкрив автівку. Він лає та поводиться якось знервовано. Думаю, може в туалет хоче. Відкриваю двері. Беру його на руки. Скулить. Болить правий бік. Але і лапи посікло. Тому, щоб не розійшлися рани на лапах, він на руцях.
Ставлю на вулиці біля автівки. Стоїть біля мене. Побратим йде до свого місця пасажира покласти пакунок з харчами та водою. БВ знервовано лає на нього. Команда — "Всім стоять!". Зупинились навіть всі хто проходив поруч.
"Що трапилось, братанчик?" — присідаю біля БВ. Прижимається до мене. Глажу. Підіймаюсь. Роблю пару кроків до автівки. Він своїм тілом намагається загородити мені шлях. "Ти чого?" — глажу — "Що сталося? Покажи".
БВ хромаючи обходить автівку позаду. "Шо там?" — йду за ним. Зупиняється біля заднього правого колеса. Заглядає під нього. Присідаю. Бачу ПФМ-ку.
Поки ми ходили в магазин, якась гнида підклала під колесо міну. І тут перший урок для диверсанта: "Якщо треба швидко закласти вибухівку під авто, кладіть її саме під праве заднє колесо". Як думаєте, чому? Пишить у коменти ваші думки.
Побратим з БВ відходять осторонь, розганяють всіх подалі від автівки. Лізу під колесо. Та гнида навіть бруду накидала за для маскування. Але шо він хотів приховати від бандерівськіх вовків?! Довбойоб. Йду з міною до спортивного майданчика, розганяють всіх на своєму шляху. Кидаю. Вибух посеред міста. Ніхто не постраждав.
І тут другий урок: "Співчуття це не те саме що жалість. Жалість принижує одного та засліплює іншого". Аби я жалів БВ в цієї ситуації, то зовсім би не очикував, що навіть поранений він всеодно використовує свої навички, захищає.
І тут урок третій: "Брати та сестри військові, розвивайте свої навички які рятують вам життя. В критичний момент, коли думки охопить страх, сумління або інтуїція оглохне від болю, най ніхто не очикує, що ваше тіло все зробить самостійно, рятуючи вас. Швидка перезарядка магазинів, додавання патронів в магазин всліпу, відкриття рота під час вибуху, солодке коли треба перетерпіти біль, накладання джгута, масаж серця та штучне дихання і т.і. Під час підготовки до бою ми плануємо свої дії з міркувань "поганої погоди". Тобто коли все проти нас ми повинні діяти так, щоб виконати своє завдання. Тому готуйте себе саме з таких міркувань. Залишайтеся живими.
І тут урок третій: "Якщо в вашому авто їздить постійно одна й та сама команда, то зведіть за правило — кожний перевіряє своє колесо, а по місцях сідають всі тільки після того, як кожен сказав — "Чисто".
Заправка
Співробітниця ОККО здивовано: "Сосиски не дуже холодні. Прохолодні. Це ж просто для собаки. Вона з'їсть. Ми тут своїх так підгодовуємо". "Дякую. Це не просто собака. Він давно заслужив повагу та смачне годування. Гроши тут зовсім нічого не варті. Три великих теплих молочних сосиски без нічого, будьласка" — підтвердив я своє замовлення.
P.S. Після крайнього завдання нас трохи пошматувало. Знищено багато речей. Відновлюємося. Якщо є бажання та можливість допомогти, в першому та другому коментарі данні картки та paypal. Щиро дякую."
Данило, Донецька область

"Діти не можуть чекати, поки ми відкладаємо життя.
Це один із уроків війни для мене.
Коли вона почалася, двійнятам було по 4. За ці 8 років вони навчилися вимовляти звуки, читати і писати, рахувати.
Вони стали вище ростом, їхні тіла трансформуються в дорослі.
Ті іграшки, які були важливими колись, зараз уже неактуальні. Улюблені кольори змінилися.
Старший син ходив до 1 класу, коли почався Майдан. Цього року він закінчує школу дорослим юнаком.
І я зрозуміла, що не можу відкладати їхнє дитинство. Щоб не відбувалося - якщо я маю можливість, я стараюся забезпечити для них те, що їм потрібно для щастя саме зараз.
Морозиво? Так, морозиво можна їсти під час війни.
Іграшки? Та лялька була цінною саме у 2015 році, коли наш тато воював під Маріуполем.
Вчитися - зараз.
Гуляти і дружити - зараз. Спілкуватися - зараз.
Любити - зараз.
Бо наші солдати воюють не тільки заради майбутнього, а й заради теперішнього наших дітей."

"Попередній день вже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала “тривожну валізку”. Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилась в сон), як він розбудив мене словами “вставай, війна почалась”. Я прокинулась перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже одразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглась, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять “всратись від страху”. Добре, що ми ще вдома і поруч туалет. (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього у новинах). Поки ми одягались, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були у машинах.

Те, що почалась жопа стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидві сторони, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалась евакуація. Якщо в нас вже були зібрані всі речи, то що, ці люди спали у машинах?

Всю дорогу на заправки стояли довгі черги (“до повного” в попередній тиждень такі стали помічними). Перед з'їздом на житомирську ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мамо з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі та повертаються додому або на дачу під Васильковим. "Тільки не Васильків, благаю!" Вже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — піздець! Піздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала, “мама, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно”. Відсунула у дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.
На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюсь скасовувати заплановану у ФБ публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скільки то годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить всю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хв, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішли 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Військовий стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарусин_щоденник

Дарина, Київ

“Характерна риса російських окупантів, яка в мене досі не вкладається в голові - вони усюди сруть. В прямому сенсі.
От був у них штаб в Бучі, кількаповерхова будівля. І фактично в кожній кімнаті - насрано. Вони пудили біля своїх спальних місць, біля позицій для стрільби, навіть біля місць, де жерли. От лежить купка, а поряд з нею - миска з недоїдками.
Хтось пудив прямо в коридорі, а потім його ж колеги вступали і розвозили гівно по коридору та сходам. Загалом, сморід стоїть жахливий.
І це робила не одна людина, і не в одному місці. Ледь не в кожному будинку в Бучі, де сиділи російські окупанти, залишились десятки купок їхнього гівна.
Це просто якісь кончені двоногі істоти.”

“З голови не виходить рідний маршрут «Київ-Гостомель-Бородянщина (Берестянка)». Розтерзаний Гостомель. Закатований, але незламний. І навіть пам’ятник Невідомому солдату розстріляний. Зруйнована церква. Спалений танк прямо в центрі.

Гостомель до 24 лютого ми проїжджали як мінімум 2 рази на місяць, кожного разу зупинялись у центрі, заходили на ринок, у магазинчики. Раділи, як він гарно розбудовується. А на Різдво гуляли тут у новесенькому парку «Щасливий», розташованому в сосновій посадці. Там стояла мила Різдвяна шопка, світилась вогнями ялинка, усе віяло щастям. Зараз боляче, дуже боляче було бачити розстріляне гостомельське щастя, але треба щоб бачив світ, які сліди по собі залишили рашисти.”

Жанна, Київська область

"Багато що з цієї війни ввійде в підручники історії. А в кожного з нас є своя історія війни, свої картини перед очима. Недавно я вперше після 24 лютого їхала такою знайомою Варшавкою. Знайомою, але вже розтерзаною війною, місцями схожою на пральну дошку. Хоча багато вирв від снарядів уже заасфальтовано, дякую дорожникам за це! Маршрут Київ-Гостомель-Бородянка. За 6 км до Бородянки дороге нам село Берестянка. І ось деякі сліди війни, їх там набагато більше. Це лише маленький шматочок нашої української землі, який був на шляху рашистів до Києва. Окопи орків, бліндажі, траншеї, повно ворожого залізяччя й сміття (хоча частину металу вже прибрали). Понад місяць тут був оркостан. У цих ворожих окопах люди познаходили свої ложки, черпаки, вишиті подушки та всяке інше своє, награбоване рашистами. Серед фото є і зроблені буквально на центральній вулиці села. Ми знаємо, бачили по медіа, що там було. Але бачити по телевізору і в житті - таки різні речі. І така от жива ще історія…"

Жанна, Київська область

"Воєнні нотатки, день 4. Сьогодні мене турбує одне теологічне питання. Який вигляд має душа літака? В тому, що "Мрія" потрапить до раю - не маю жодних сумнівів. Можливо, вона схожа на доброзичливого дракона з однієї з казок Едіт Несбіт. Я переживаю новину про загибель "Мрії", як повідомлення про загибель близької людини. Я росла на історіях про виготовлення "Мрії", як на казках. Мій тато працював на Антонова біля 40 років - простим робітником. Але і його труд був у тому, що "Мрія" літала. Тато загинув у 2013р. Але ж "Мрія" літала. Вона чесно рятувала світ на початку пандемії короновірусу. Це як закатувати великого вірного доброзичливого собаку... А загалом - у нас поки тихо. Дякувати Богові та ЗСУ. Але я все одно не можу спати. Моє серце з Києвом. І коли я задрімую, мені починає здаватися, що це все ненасправді. Це рімейк "Володоря перстенів". Ґондор має вистояти. Звісно. Має. Але пітьма така задушлива...."

Зоя, Вінницька область, родом із Києва

"Воєнні нотатки, день 5.
Диверсанти, качалки і шкарпетки від св. Миколая. Звоню мамі:
Як ти?
Поїла, намагатимусь трохи поспати. Ось зараз качалку з рукава вийму і ляжу.
???
Патрулювали вночі будинок.
Хто?
Ми з тьотьою Тенею і дядью Толею. (Це наші сусіди по поверху, я знаю їх майже все життя. Тьотя Таня - мамина ровесниця, переконана пацифістка, вона належить до спільноти християн-баптистів. Дядя Толя - незмінний очільник квартирного кооперативу вже 36 років, має за 70 років.)
Ти ж собі уяви, що ті падлюки придумали - у них бракує вибухівки взривать будинки, то вони пробираються в підвал і руйнують трубу каналізації. Раз - будинок тоне в гімні, бомбосховища нема, люди у відчаї. То ми з вечора самоорганізувалися. Одна людина постійно чергує в підвалі, і по двоє в будці конс'єржки - один на лавочці сидить, а другий ховається. Сьогодні графік складемо. Але ми першими пішли.
Розумно.
А яка в нас зброя? Пляшка - розіб'ється. Палка від швабри - довга. Костура в мене нема. То ми подумали і взяли по качалці для тіста. Дуже удобно - гладенька, чистенька, зручно в руці тримати. І в рукаві можна сховать. Я такого светра вділа, широкого.
Сидимо ми з Таньою, якраз ротація в нас була - між лавкою і будкою. Аж воно лізе. Ну ми йому і влупили. По-два рази. Вирубили. Тьотя Таня, ти ж її знаєш, плаче: "Жалко його", плаче, але б'є. А я їй кажу: "Не плач, чого він сюди приперся". То ми його вирубили. І викликали тероборону.
Прийшли два хлопці. Такі молоді, красиві, в амуніції, з автоматами. Один того вилупка забрав. А другий лишився біля нас - чекати, чи ще хто не полізе. Ну я показую на автомат й кажу: "Махньомся нє глядя". Він дивиться здивовано. Тоді я витягаю качалку з рукава. Він починає сміятися. "Тьотю, ви його справді качалками?" - "Синку, сам подумай, ну яка в мене ще зброя. Була качалка і кухонний молоток, битки робить. То качалка зручніша". Помовчали трохи. Я його питаю: "Синку, а як воно?" - "Все харашо, тьотю. Ми їх б'єм. Ото тільки нога в мене болить на мороз. А як в АТО був, то два поранення в ногу. Так - не болить. Це сьогодні мороз, то ходити можу, а стояти нє." - "Синку, а хочеш подарунок від тьотки? Я ж, бачиш, своя, бойова." Сміється. "Який подарунок?" - "Ну як на Миколая". Каже: "Хочу". "То жди мене тут". А в мене 35 пар шкарпеток в'язані запаковані й не відіслані лишилися. То я йому й винесла. Подякував, перевзувся. Я тоді кажу: "В мене ще варення і чай спаковані. Перед комендантською годиною забрати не встигли. То ти заходь після чергування, забери". А тут і ранок настав.
... Я сміялася і плакала. Мама:
Он цигани танка вкрали. А ми шо, хужі? Качалками їх заб'ємо, а Київ не здасться. Така от вранішня "Слава Україні!"
(І так, це Троєщина.)"

Зоя, Вінниця, родом з Києва

Воєнні нотатки, день 61
Вибухи - два, з різницею десь у півхвилини, гучніший і тихіший - пролунали, коли я вдягала сукню. Знаєте, оцей момент, коли ти вже вcтромив руки в рукава і стоїш, як з мішком на голові. "Надіюся, наші збили..." - подумала я. Напевне, то було легковажно...
На моїй парафії не було загального Пасхального богослужіння через підвищені заходи безпеки в місті. І я чекала понеділка, щоб піти до церкви. Чи пак - поїхати. Звечора домовилися зі знайомим водієм, щоб підкинув.
Людей у храмі було небагато. Тихо, затишно. Дощ накрапає.
Відбій повітряної тривоги пролунав саме тоді, як заспівали "Христос воскрес із мертвих". І воно так дивовижно лягало одне на одно. Тричі співається "Христос воскрес" - тричі звучить відбій тривоги.
Я ніколи не забуду цього відчуття. Цього особливого богослужіння: "Сирена - Христос воскрес - відбій тривоги - із мертвих..."
І розпач відступив. Лишився світлий сум, щемкий. Ніби побачив красивого птаха. Так буває лише раз. Птах полетів.
...А коли вже після літургії, священник мовив казання - традиційне на ці часи... хтось із чоловіків, що прислужували йому у вівтарі, глянув у новини. І прошепотів щось на вухо. Священник затнувся, помовчав і ми пом'янули загиблих...
Два влучання по області. Є поранені, загиблі. Працюють рятувальники. Цілили у залізничні вокзали - в Козятині та Жмеринці.

• Пишуть, скільки? - питає мене старша пані на виході з церкви, дивлячись, як я натискаю на телефон, читаю і блідну.
• Ні. Пишуть, що гасять пожежу.
• Я якраз до церкви заходила, як їхали пожежні машини на Бар... І зрозуміла, що десь влучили, - хитає головою. - Іроди... До останнього надіялася, що наші збили...
  Отакий другий день Великодня...
  А в місті гарно. Цвітуть магнолії, сакури, дика алича, персики і форзиція. Квітники - всі в жовтих нарцисах.
  Повно дітей на роликах і самокатах.
  Йдемо вузенькою вуличкою за міськрадою. Три нахабні курки втекли з двору і пасуться на моріжку - посеред міста. Одна - біла пишна й породиста, та ще дві руді. Вони осудливо позирають на нас: "Чого ходите? От я вже з'їла хробака, наближаючи нашу перемогу! А що зробив ти?"

Зоя, Вінниця

"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому. Один з обмінів, про які говорили і писали, вони зараз часто відбуваються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює. Він з Азовсталі, ага, саме звідти, був серед тих двох з гаком тисяч захисників Маріуполя, що здались тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні.
Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених - по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати не можна,, може бути біда. Можна хіба яблука. Перші дні була проблема - хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував - це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав вночі, хоч якщо не поїсти - дружина слідкувала, вмовляла - то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитись на борщ чи котлети і холодильнику і трохи заспокоїтись. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше спочатку, в першу хвилину як обміняли, кожному дали торбу повну одягу, там також лежав новий телефон з сім-картою - вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім душ і потім розвезли по відомчим військовим шпиталям в різні міста відповідно до родів військ. В шпиталі повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ - все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів з двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Короткий час він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в‘язницю. За рік змінив 4 в‘язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра - невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають.
Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилась. Вони не вірили - от просто ніхто не вірив, але надіятись було важко. Тримали в камерах, кожний тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, щось не задумали - дуже боялись українців. Годували - раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба - оце на весь день. Від себе скажу - це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча» тобто в оповідання про сталінські табори. Так от - з того часу нічого не змінилось.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня - голосно, виразно. Не співаєш - б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся - б‘ють. Та й просто так б‘ють: один вєртухай там щодня бив його в одне і те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК - у всіх. Вони досі працюють в Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою - намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові - одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених - а раптом співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагали це основна тема - вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів як і більшість там. Каже - бачив на фото в наступному обміні був його товариш, з яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на 3 тижні в санаторії з дружиною і дітьми. Це добре. Він все ще не розуміє, що він вдома, що це минуло, може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
тут треба розуміти, що родич моєї подругу був, так би мовити, офіційний полонений. бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті - і родич в цих списках був. там було його прізвище. тобто його не можна було якось "загубити" десь чи "недорахуватись", його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали - і все одно він повернувся ледь живим. не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо
В той самий момент, як ми нажахано і водночас щасливо теревеніли з подругою - щасливо, бо людина попри все повернулась додому! - мені в телефон впала смс. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25 лютого і служив без зміни весь цей час, з яким я ще нещодавно пила каву на районі, коли він на 2 доби заїхав додому, пропав без вісті десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

"Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи. Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані. Листи її коханого Андрія з Другої світової. Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив. Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання. Бабуся мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим. Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч? Навіщо їй ця пам‘ять? Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними. Схоже, вони були емоційно дуже близькими. Схоже, це був її зв‘язок з собою. Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді? Може, зрозумію свою бабусю? Може, мені вдасться лишитися ніжною? Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?"

(с) Катерина, Вишгород, текст, 24.02. — 3.04.2022.

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород