Showing 7243 results

"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому. Один з обмінів, про які говорили і писали, вони зараз часто відбуваються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює. Він з Азовсталі, ага, саме звідти, був серед тих двох з гаком тисяч захисників Маріуполя, що здались тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні.
Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених - по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати не можна,, може бути біда. Можна хіба яблука. Перші дні була проблема - хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував - це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав вночі, хоч якщо не поїсти - дружина слідкувала, вмовляла - то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитись на борщ чи котлети і холодильнику і трохи заспокоїтись. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше спочатку, в першу хвилину як обміняли, кожному дали торбу повну одягу, там також лежав новий телефон з сім-картою - вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім душ і потім розвезли по відомчим військовим шпиталям в різні міста відповідно до родів військ. В шпиталі повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ - все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів з двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Короткий час він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в‘язницю. За рік змінив 4 в‘язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра - невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають.
Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилась. Вони не вірили - от просто ніхто не вірив, але надіятись було важко. Тримали в камерах, кожний тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, щось не задумали - дуже боялись українців. Годували - раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба - оце на весь день. Від себе скажу - це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча» тобто в оповідання про сталінські табори. Так от - з того часу нічого не змінилось.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня - голосно, виразно. Не співаєш - б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся - б‘ють. Та й просто так б‘ють: один вєртухай там щодня бив його в одне і те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК - у всіх. Вони досі працюють в Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою - намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові - одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених - а раптом співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагали це основна тема - вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів як і більшість там. Каже - бачив на фото в наступному обміні був його товариш, з яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на 3 тижні в санаторії з дружиною і дітьми. Це добре. Він все ще не розуміє, що він вдома, що це минуло, може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
тут треба розуміти, що родич моєї подругу був, так би мовити, офіційний полонений. бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті - і родич в цих списках був. там було його прізвище. тобто його не можна було якось "загубити" десь чи "недорахуватись", його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали - і все одно він повернувся ледь живим. не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо
В той самий момент, як ми нажахано і водночас щасливо теревеніли з подругою - щасливо, бо людина попри все повернулась додому! - мені в телефон впала смс. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25 лютого і служив без зміни весь цей час, з яким я ще нещодавно пила каву на районі, коли він на 2 доби заїхав додому, пропав без вісті десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

"Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи. Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані. Листи її коханого Андрія з Другої світової. Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив. Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання. Бабуся мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим. Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч? Навіщо їй ця пам‘ять? Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними. Схоже, вони були емоційно дуже близькими. Схоже, це був її зв‘язок з собою. Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді? Може, зрозумію свою бабусю? Може, мені вдасться лишитися ніжною? Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?"

(с) Катерина, Вишгород, текст, 24.02. — 3.04.2022.

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород

"— Мамо, як називається лікар, який лікує ротик?
— Якщо зуби — то стоматолог, а горло — отоларинголог.
— Мені більше подобається ротолог, — загадково мовить доня і додає: — Тоді пупчик лікуватиме пуполог, попу — пополог, тата — татолог, маму — мамолог, діда — дідолог, а бабу — баболог!
— Ого! Оце так компанія в тебе!
Доня дивиться уздовж стежки:
— Цю квіточку полікує квітолог, камінчик — камінолог, небо — неболог.
Я вже ледь стримуюся від сміху, але цікаво дослухати до кінця.
— Наші школи лікуватимуть школологи, міста — містологи...
— А країну?
— Українологи!
Тепер усі ми мусимо вивчитися на українологів. #діалоги_з_даринкою #словниквійни"

Катерина, Вишгород

"Знаходжу в собі сили записувати історії, що стаються тут і тепер.
Сподіваюся, це важливо.

діалоги_з_даринкою

ЕВАКУАЦІЯ
— Мамцю, давай пограємося!
— Вибач, доню: щось мій внутрішній грайлик сьогодні не в формі.
— Зовсім трішечки! Ну будь ласка...
— Гаразд. Але вигадуєш ти.
Доня принесла іграшки: мама — Барбі, тато — м’яка іграшка лінивець, доня-ляля і песик. Розклала книжку-комікс дашком.
— Це буде бомбосховище у Маріуполі, — каже доня. — Вони розмовляють російською мовою і ховаються від рашистів.
Песик гучно гавкає Дарусиним голосом.
— Мамо, давай грати, ніби є евакуація?
— Давай...
— Евакуація! Евакуація!
Під‘їжджає пластиковий автобус: сім‘я ледве впхалася, довгі ноги Барбі стирчать з машини.
В уявному Києві іграшки весь час просять їсти.
— Після голоду вам багато не можна, бо болітимуть животики, — мовила я голосом вівці, яка волонтерила на вокзалі.
Поїзд на Польщу потрапляє під обстріл.
— Мамо, давай гратися, ніби вони вижили?
— Давай..."
словниквійни

Катерина, Вишгород

24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5 ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку. Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це і був початок кінця. Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла за склянкою води і, тремтячи, опустилась з нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води. Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими. Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було. Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите. З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували. І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі. Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні... Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками. Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати. Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити. Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом. Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям. Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму". Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

"Доброго дня! Ми з України! Ранчо знов на зв'язку! У нас гарні новини! Вже кілька днів як звільнили наше село від клятих рашистів. Ще немає нормального мобільного зв'язку, немає електрики, немає газу. Ще триває комендантська година, довго буде тривати розмінування. Але до Ранчо вже доїхали двоє приватних власнків та змогли зробити фото та відео. Дякуємо Галині та Володі! Ранчо з ранку 25.02 знаходилось в повній окупації. На третій день війни зникла електрика. Не було ніякого постачання їжі, палива, ліків. Геть нічого. Над нами літало усе, що можливо з першого дня війни. Літаки, гвинтокрили, ракети. Артилерія працювала постійно. Не було жодної тихої доби. Навколо нашого села бої йшли постійно. Все, що летіло з Білорусі на Ірпінь, Гостомель та Бучу летіло над нами. Через наше село орки їхали тією самою колоної, яка потім зайшла До Ірпеня Та Бучі. З тієї самої колони вони 25.02 зранку стріляли по Ранчо. Того ж ранку загинули перші люди у сусідньому селі. Від обстрілу ми втратили двох коней. Лакріц загинув від травми майже одразу, а булана красуня Санса не змогла оговтатися від наскрізного поранення ноги. Поруч з кіньми у момент обстрілу було четверо наших співробітників. Якимось дивом вони не постраждали. Орки каталися нашим селом постійно. Дорога з Димера на Бучу йде повз Литвинівку. Орки заходили у хати, викрадали людей, забирали майно. Вони зайшли, навіть, у сусідню будівлю. Якимось дивом вони не дійшли до Ранчо. Хоча не раз заїзжали на нашу вулицю, Ранчо є на Гугл-картах, його видно здалеку. Мабуть, хтось там на небесах дуже хотів, щоб це місце залишилось цілим. Мабуть, дійсно багато любові та тепла вкладено, мабуть, Ранчо - то є справжнє місце сили. Мабуть, так багато людей молилися за те, щоб Ранчо вціліло. У коней було усе необхідне. Ми мали генератор, тоже була вода з свердровини. Запас палива скінчивася як раз коли скінчилась окупація. Ми змогли швидко довезти паливо. Сіна під кінець окупації залишалось обмаль, на пару тижнів. Але ми почали завозити сіно з сусіднього села як тільки останній орк покинув наші вулиці. У нас був запас гранул та інших концентрованих кормів, тож наші коні-пенсіонери, які не можуть їсти сіно, теж були ситі. Крім коней на Ранчо живе зараз багато собак та котів. Частина наших, частина тих, кого залишили наші друзі, коли тікали з села. Усі тваринки вижили, у них була їжа завдяки тому, що наші найближчі друзі та партнери Натуральне харчування для собак. Україна, Київ. забезпечили хвостатих кормами повністю. А теперь ми хочемо розказати про наших героїв. Це наші неймовірні хлопці. Наші конюхи весь цей час залишалися з кіньми. Годували, доглядали. Попри обстріли, попри відсутність опалення, попри загрозу бути вбитими чи викраденими. Вони змогли зберегти 58 коней! Усіх, кого не вбили рашисти. Більш за те, хлопці залишаються на Ранчо досі. А Міша, що працював у іншій зміні, вже їде до нас. Його дім теж був у окупації, але у сумській області. І, як тільки шляхи звільнили, він поїхав на улюблену роботу. Чекаємо його з нетерпінням. Неможливо описати, наскільки ми пишаємося нашими героями! Наскільки вдячні ім за їх працю, за їх віданність. Низький уклін вам, хлопці, від колектива Ранчо, від приватних власників, від наших гостей. Ми дуже вдячні мешканцям нашого села, які підтримували хлопців, приносили їм гарячу їжу. Хлопці теж намагались підтримати людей чим могли. Не менш героїчні наші неймовірні коні. Не зважаючи на обстріли, вони не втекли, мужньо трималися. А згодом зовсім звикли. А було дуже голосно. Ні, було ДУЖЕ-ДУЖЕ голосно. Від артилерії, від гвинтокрилів, від винищувачів, які летіли так низько, що чіпляли дерева. А ще у нас чудова новина. Чотири різних табуни обїєдналися та живуть теперь разом! Для економії палива хлопці не підключали пастухи до мережі. Тому коні з часом розібралися, що огорожа не працює та просто повалили її, обїєднавшись у один величезний табун. Тільки ті, що живуть за деревїяними парканами залишилися там, де були. Тепер ми будемо намагатися зберегти Ранчо. Буде важко, тому що зараз ми не маємо змоги відновити роботу повністю. Не зможемо приймати гостей, крім приватних коней у нас 20 коней Ранчо та співробітників. Ми не будемо найближчим часом підіймати ціну постою. Хоча ціні на корми та паливо виросли. Ми дуже хочемо зберегти наших тяжиків. Ми хочемо, щоб ця унікальна порода існувала. Особливо це важливо, тому що Новоалександрівський кінний завод, де є основне поголів'я породи, зараз в окупації."

Наталя, Київська область
6 квітня 2022

"«7 березня. 12 день війни.» О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти - орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці. Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила! В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів. Хвилин 20 й доморощений наш розвідник повертається. - Чисто! - палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків - бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком. - 15 хвилин й виїжджаємо! - гукнув інший. - Погнали. Шанс! - кричить ще хтось. Валерій Бевзюк, полковник - керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу. - Це лише дані й станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам. - сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі. Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери , блін. Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися як мої рідні й хоч якісь новини мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок. Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими. Але сьогодні я не змогла це зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю. В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося... Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25 з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто. Так й ця юнка. Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «а тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день - два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані. Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні ми з Інною Байдюк й її 9 - ти літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками. Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (грашися в мародерів) - знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому. Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки були в одній із машин, яка виїхала зранку.В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів передзвонили одразу, як прорвалися. Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід - водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00 , а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця. Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати. Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув. «Ви можете врятувати себе лише самі.» Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок."

Лариса, Київ

"У нашій з Дарина Гладун квартирі в Бучі гостювали російські солдати. Виламали нам усі двері, розбили вікна, судячи з усього, вкрали всі молескіни, зокрема з неопублікованими віршами, засвітили наші весільні фотографії (навіть спогади вкрали), зіпсували багато речей, і тепер наша квартира виглядає так. Також тут гостювала пташка чи пташки, бо у квартирі досить багато пташиного посліду й пуху. Але це — чомусь приємний факт. Хоча позитивне мислення тут не дуже допомагає. Двері поставив, а далі нічого не можу. З нашого вікна видно рівно 13 побитих або спалених машин, знаю де лежали тіла людей. Думав, що стане легше, коли приїду. Не стало."

Лесик, Буча

"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.

"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.

Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?

Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.

Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина). https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

"Моя Оленка працює волонтером з дітками. Вчора прийшли у центр діти із Маріуполя. Розумні і надзвичайно виховані. Пишу і плачу..... Коли брали печеньку, то серьезно запитували, чи потрібно ще з кимось ділитися, а коли пили водичку із стаканчика, то після кількох ковточків питали, чи можна випити всю.... Щоб якось розрадити братиків, задавали питання про рідне місто. Старшенький серйозно відповів "Города нет", а молодший братик з добротою і безпосередністю запросив "Вы приезжайте, море осталось"..... Це розірвало мою душу на шматки.... Маріуполь..... Города нєт...... Но морє осталось...."

Майя, Закарпатська обл.

"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.

Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.

А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.

Сьогодні був дуже складний день.

Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.

Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.

В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.

Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.

Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.

Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."

Макс, родом зі Львівської обл.

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."