Showing 10780 results

Archival description
5201 results with digital objects Show results with digital objects
Irina, 130-05-06
File · 2022-03-19
Part of Writings from the War project

"В Мариуполь есть безопасный способ для волонтеров добраться, я знаю два разных пути.
В городе есть точки со связью и у меня есть координаты этих точек.
Это не так стремно, как сидеть под бомбежкой в подвале, решайтесь! Я могу рассказать подробно что и как оптимально сделать.
Людям необходима вода! и простая еда (картошка, морковка, лук, хлеб и пр. Мясо это деликатес вообще).
Что-то, что не требует готовки - хлопья, каши быстрого приготовления и пр.
Мивина хотя бы, но детям ее не дать
Некоторые люди, которых я видела, не ели по нескольку дней.
Средства гигиены, салфетки влажные, бумага и прочее, что поможет без душа иметь комфорт.
Налобные фонарики (к ним батарейки пальчиковые, любые другие фонарики и средства для освещения (свечи, зажигалки, спички пр)
Люди не имеют связи никакой, они не знают, что можно эвакуироваться, я ходила возле дома и кричала, чтобы меня услышали.
Возле многоэтажек люди готовят на кострах. В квартире 2-5°С, все отсыревает. Химические грелки/термоодеяла тоже были бы к месту.
Лекарства, бензин, на блокпостах надо очень старательно прятать.
Еду, тёплые вещи, воду у меня не отобрали.
А вот автомобиль орки чуть не отжали в Мангуше. Сытый, жирный орк, с чувством превосходства надо мной насмехался, презрительно называя "Павловной", когда утверждал , что Украины нет с 14го... Документы мне все же отдали, когда я поговорила с начальником его и пообещала оставить им машину на обратном пути, когда вывезу людей.
Ну и поехала обратно через поля, минуя тот пост. Авто сохранила. Поля оказались минными 😑
Впрочем, все мы семеро в автомобиле не отодвигались от него больше чем на полметра. Мальчики писают перед капотом, девочки сзади багажника. Никто не стесняется.
Есть безопасные (относительно) районы, есть такие, в которых жарче ада. Город похож на ожившую компьютерную игру с постапокалиптическим сюжетом...
Классной идеей оказалось ставить метки адресов на офлайн картах, иметь имена и фото людей, которых персонально ищете.
Я потеряла бумажку с адресом, по которому прячется женщина с очень маленькими детьми, которую мне дал волонтер Игорь в Запорожье и теперь я думаю об этой женщине все время (( Ставьте метки на карту!
Кстати, это фото с орочьей заправки где-то между Токмаком и Бердянском, кажется.
Мне удалось сохранить его, спрятав в скрытую папку. Телефоны нужно очистить, смотрят абсолютно всю галерею, все мессенджеры и прочее. Знаю о случае, когда в Бердянске на глазах двух семей был в упор расстрелян человек за фото с Z техникой. Так же очень додалбываются и затем стирают фото разрушенных зданий, не нужна им огласка(
Парни, раздевают на блокпостах до трусов, смотрят тату и следы от ранений, имейте ввиду. Придабываются к прописке.
Мое место рождения Тернополь было много раз отмечено особым образом...
Да, в колонне ехать хуже, чем одному! Причем прилично хуже. По крайней мере мне.
Ох, хочется все что я поняла подсказать в нужные уши..."

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

“Сьогодні мені 28.
6 годин з цього дня я провів в операційній, оперуючи пораненого.
Сьогодні я вперше в житті виконував операцію на відкритому серці, аорті та легенях, оці та кінцівках одномоментно – осколки дуже підступні.
Ще трохи більше трьох тижнів тому я зовсім по-іншому уявляв своє життя, радів разом з пацієнтами результатам своїх естетичних та хірургічних операцій, міг зустрітись із друзями в вихідні за вечерею в ресторані, сходити в кіно.
Але все це зараз здається якимось сном, нереальним.
В нормальних умовах щоб мати доступ до оперування таких складних випадків хірургу має бути далеко за 30, має бути категорія, безліч курсів підвищення кваліфікації. Мені в цьому плані «пощастило» дещо більше.
Себе зараз я порівнюю з дитиною, яку щоб навчити плавати кидають на глибину. Але плавати я все ж навчився.
Звичайно для хірурга це закалка, це тільки на користь, але краще я б це робив в мирний час.
В свій день народження я бажаю всім скорішого миру та припинити цей тероризм над мирними людьми. А тому, хто в цьому всьому винуватий - відчути на собі все те, що сьогодні відчув цей поранений, тільки в 100 разів сильніше.”

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"

Анастасія, Київ

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Воєнні записки з мирного краю... Земля Нескоренних і мужніх, вірних і щирих, згуртованих і відкритих, як ніколи раніше до цього, людей... Ішов 22-й день війни... Нарешті зібралася з силами та знайшла час, щоб написати про 22 дні свого “нового життя” — скоріше не життя, а”проживання” в безкінечному очікуванні того, що нарешті “це” скінчиться, очікуванні почути такі бажані слова з уст нашого Президента про перемогу, очікуванні, що ми прокинемося зранку всі разом у своїй квартирі від лагідного проміння сонця на заспаних обличчях і не будемо прислухатися, що зараз щось прогримить за вікном... Дасть Бог — і це настане! Але спочатку хочу написати про все з самого початку. А починалося все з новин. І хоч наша сім’я та моє близьке оточення не було зацікавлене політикою, а по ТВ якщо і транслювалося щось у нас дома, то це були фільми, мульти чи пізнавальні передачі. Все ж таки іноді ми дивилися і новини. От саме з них заговорили про дивні “навчання” сусідніх “небратніх” народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований поближче до цих сусідів і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку про те, що це не спроста і потрібно приймати якісь дії. Скоріше всього в підсвідомості спрацював материнський інстинкт “я маю підготуватися, щоб не бути в повному розпачі перед очима сина”. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок, при цьому собі повторивши “нічого не мало б статися, але скоро ж весна і це все згодиться, коли будемо туди приїжджати на вихідних”. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, займалася вихованням сина, але новини вмикала вже частіше — просто так, щоб “знати, що в світі робиться”, як казали мої предки. І в перервах цього звичного життя, коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що ж з матеріальних речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Подумала і викинула думку з голови, але знову щось торувало в моїй голові, що варто було б “щось робити”. Ось так мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася по роду для найменшої доньки в сім’ї від моєї прабабці точно (до того не відомо звідки вона взялася), молитовника та євангелії на щодень — все спакувалося в валізу і під виглядом “потрібно завезти їду собачкам на дачу” вирушила в заміський будиночок. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги після переглянутих порад щодо складання тривожної валізи. “Ні, вона нам не пригодиться” — ширяло в моїх думках. Не буду я її спаковувати....але все таки завезу трохи теплих речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Повезла, а сама собі сказала, що і так шафи забиті — треба розвантажити. Ну а далі прийшла черга і “тривожної валізи” — складу, мені ж нічого складного в цьому не має, нехай стоїть собі тихенько в шафі за одягом їсти ж не просить. Все згідно порад з преси: змінний теплий одяг та шкарпетки, всі документи, трохи готівки, невеличка аптечка, засоби гігієни, голка-нитки-ножиці, свічка з сірниками та ліхтарик, запасна зарядка до телефону, книжечка для малечі і трошки сухої їжі, бутилочка води. Ось так собі стояло все сховане в шафі, а ми далі продовжували жити, чуючи звідусіль різні розмови про війну: і в кожного своя думка, хтось довіряв “дружнім братським народам”, хтось неминуче передбачував воєнні дії. Але мабуть ніхто і уявити тоді не міг собі про те, що може відбуватися на нашій земельці — ВІЛЬНІЙ земельці, за яку століттями боролися наші предки. У такий чудовий час ми жили: кордони були, але вони були відкритими для українців, ми могли дозволити собі подорожувати де завгодно кожен відповідно до свого бюджету, розумні сини та дочки нашого народу могли влаштуватися на роботу за межами нашої держави, нас сприймав увесь цивілізований світ. І в тих країнах, в яких мені в свої не повні 40 років довелося побувати, українців поважали. Так, не все так хороше було в нашій країні, були і міграції населення в пошуках кращої долі за кордоном, були революції, було невдоволення владою чи рівнем життя.... Сьогодні розумієш, наскільки ми були щасливі, бо був МИР! Маленьке слово, з таким безмежним змістом сьогодні для кожного українця і не тільки... Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо, завдаючи нам незручності у вигляді безсоння і усвідомлення загрози та небезпеки. В переддень початку війни чомусь схотілося нічого не робити, завантаживши сімейний фільм на дитячу тематику, наша сім’я відчула гостру необхідність заполонити диван і притиснувшись один до одного з купою смаколиків, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій в хаті, і невимушений дитячий сміх від деяких епізодів, а потім і щирі сльози, бо “мишок жалко”.... мало б бути хороше і спокійно, а мій “материнський інстинкт збереження” знову “увімкнувся” та не дає мені спокою... Встаю тихенько, пробираюся до спальні і... збираю кожному рюкзачки: дитині - з забавками, книгами та печеньками, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама панікер, який задумав вивезти “усю квартиру з квартири на дачу”), кожному по бутилочці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові передчуття, що щось не так, дзвінок від мами під ранок “ Таня, війна почалася. Уже стріляють...” Фатальний ранок.... Як мантру повторюю слова “Спокійно. Без паніки”. Чоловік у телевізорі. Дитя до останнього не будим. Тривожно та швидко згрібаю усі продукти, потрібні речі, кроличка — її також не забути, рибам корм, вазони підлити. Сміття забрати....Боже до чого це все зараз...треба, все буде нормально. Спокійно. Без паніки. Вибух....ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон все подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився зі словами війна, сльози, плач... Бабах - такий, що вікна затрусилися — “аеропорт” єдине слово. А сину мама, як і завжди, мусить щось сказати заспокійливе: - “Не лякайся, це лопнула шина на автомобілі, що проїжджав під вікнами”....дорослий, 6,5 років, уже дорослий... - “Мамо ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!” - “Ні сину, людей не бомблять, це підірвали заправку, що поруч” - ”А для чого?” - “Щоб ніхто не міг заправитися і покинути місто” - “А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також? Ти ж усе знала, ти готувалася, ти заправила наперед багато бензину в нашу Сьюзі”. Без відповіді, скоріше сам себе почав заспокоювати цими словами. А до мене: -”Що з нами буде? Ми помремо?” - “Ні синочку, ми виїдемо на дачу, там спокійно” - “Дійсно мамо, як добре, що ми маємо дачу. Що ми встигли її побудувати самі”. Ввімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. “Тарасику, все гаразд я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Все буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...” Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Під рев сирен, прощаюся з переляканою до краю мамою (її очі в сльозах були мабуть ще більш безпорадні чим у мого сина). Не стрималася....прикрикнула “ніяких сліз з Вами дитя. Все буде добре” (пробач мамусю). І найдорожчі слова сина “Мамо, бережи себе!” - от цим я була вражена, слів вимовити не змогла ніяких окрім “Люблю тебе” і стоп’ятсотий раз “Все буде добре”. Ще раз повторила про себе “Дорослий” і помчала в гараж за автівкою. А чоловік вдогін кричить, що не відпустить саму, що завезе на роботу і повернеться, щоб забрати і вивести мене до сина....та де там, хіба мене колись можна було “переперти”, як завжди він любив казати. Я маю бути тут і він це розумів, знаючи мою відданість роботі та любові до свої хлопців (колег). Поцілунок від чоловіка, мамине благословіння хрестом мені вслід ( у дзеркалі це було видно). Молитва на устах і я спокійна наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чоренного диму зі сторони аеропорту — “Суки!”. Необдумані вчинки переляканих водіїв, сигнали звідусіль, а я спокійна, на диво. Пропускаю тих, хто не має змоги себе заспокоїти за кермом і це помітно. Дотримуюся усіх правил дорожнього руху, хоча їзда мабуть була скоріше агресивною, ніж такою, як завше, вдячний кивок чоловіка, якому дала завершити посадку своєї сім’ї в авто на проїзджій частині без сигналу в його бік (всі хочуть врятуватися, усі ми ЛЮДИ). Робота. Я в безпеці. (Хоча яка безпека могла бути в такі хвилини, коли щойно стихли сирени, а з боку аеропорту далі щось чоренне, продовжує горіти). Нема часу переживати, потрібно переключитися на роботу, колег. Колеги — мужні хлопці, усі мають свої сім’ї, частина має вже й дітей, яких також потрібно вивезти в безпечні місця. А вони збігаються до бази, знаючи, що виконують важливу та відповідальну роботу, в якій нема місця страху чи паніці. Розпирає від почуття гордості за таких колег. Я одна жінка в чоловічому колективі з 33 чоловік. Знов зловила себе на думці, що мені повезло працювати серед них. Посміхнулася вперше за цей день, ні вдруге, бо вперше було на слова сина “Мамо, бережи себе!”- найдорожчі слова у світі тепер для мене. Робочий день промайнув у суцільному хаосі дзвінків від клієнтів з одного боту, а з іншого у самозаспокоєнні себе та колег, що мусить усе бути добре, потрібно і їх налаштувати на позитив. А в переддень ми отримали новесеньке інкасаторське авто, пригнане з Києва разом з традиційним Київським тортом від Рошен. Ну не пропадати ж добру, попереду невизначеність, тому можливо останнє кавування в колі колег, хто ж знає, що буде далі. Навіть жартувати намагалися. А далі дзвінки від родичів і знайомих, що полишали країну і їхали за кордон. Це також сильні люди, бо прийняти це рішення теж вкрай не просто. Полишити все те, що роками нажите, відірватися від близьких людей, полинути у чуже невідоме, розпочинати все з нуля на чужій землі. А я зрозуміла, що все ж таки потрібна тут. Такий мій вибір був у той час і до нині. Хоча як казала бабуся “Від чуми та від тюрми не зарікайся”. Чума — мабуть це слово стало найбільш вдалим тому, що назвали “спецоперацією”, але про це згодом. А в нас з цього моменту і почалося те “нове життя”. Спозаранку лечу з-за міста до роботи, навантаження шалене, телефон з зарядки не виймаю, дзвінки не стихають і в позаробочий час (останній в 22 годині), в перервах заскакую додому взяти ще щось необхідне, роблю фото квартири, будинку (можливо воно буде останнім(((( ) робота і швидкий виїзд з міста, щоб дістатися дорогих мені людей. На дачі як у фортеці (хоч там навіть нема підвалу, щоб сховатися в часі тривоги) — бо коли маленькі рученята вже “дорослої” дитини замикаються на твоїй шиї — всі тривоги та неспокій відступають. Наблизилися вихідні, які були для мене робочими, але я знайшла в собі сили, час, бажання та натхнення бути корисними комусь. Самопожертва — як спосіб витримати все те, що твориться на НАШІЙ землі. Ось відповідь на питання “як жити далі”. І хоча Івано-Франківськ, було “безпечним” містом, в яке з’їзджалися люди, гнані війною, в ньому вже дотепер тричі лунали вибухи, які вивертали весь страх і тривожність, сховані внутрі, назовні. Все частіше завивання сирен по декілька раз на день і навіть вночі. Поспішна евакуація людей до укриття. Мобілізація частини моїх колег. Війна все ближче до мене. Втрата сну, повна відсутність апетиту та бажання бути красивою, виключно чорний одяг, робота, що виконувалася автоматично, як злагоджена послідовність дій та слів в безкінечному потоці телефонних дзвінків. Не може так продовжуватися. Ось тут зародилося нове заняття — волонтерство. Це те, що дає наснагу до життя, віру в перемогу, вдячність нашим воїнам, маленькі радощі та втіха, коли вдається знайти те, що шукаєш, доставити в потрібне місце. У цій царині праці звідусіль відчувається повага та вдячність. Не знала, що можна радіти в часи війни. Можна! Що я робила? - УСЕ, що могла: після того як вкладала спати сина, біля телевізора ми різали з своїми рідними тканини на захистні сітки нашим воїнам, до пів ночі, а зранку відвозила на пункти де невтомні “бжділки волонтери” дякували та виплітали сітки, у вихідні і самі долучалися до плетіння. Перерізали усе, що можна було, а коли не мали тканини — зняла з себе штани кольору хакі і їх порізала (воїнам більш потрібні, ніж мені). На пальцях виліз величезний мозоль від ножиць, але роботи ж є багато. Пляшки! Пусті пляшки, які ставали тарою для запальних коктейлів під назвою “Бандерівське смузі” для наших “гостей”, непроханих правда. Але наш край гостинний!) Поки збирала по сусідах і знайомих тару — люди почали зносити тканини. Чудово! Є що різати, будуть сітки! Тоді почали надходити повідомлення по спільнотах про потреби для наших захисників чи переселенців. Ось тут цілий лан непочатої роботи. Як чудово усвідомлювати, що ти не сама, що маєш вдосталь чудових, чуйних, відзивчивих людей поруч! Боже, яка радість жити з такими людьми! Людьми, які готові прийти на допомогу в любий час, віддати останнє, а якщо не мають, знайти того, хто має чи може дістати! Що ми тільки не знаходили: забезпечували продуктами пункти збору, зносили одяг чи речі для біженців, включалися в роботу по готуванню напівфабрикатів нашим воїнам, збирали тару на тушонки та “коктейлі”. І саме основне, що кожного дня відчуваєш якийсь поклик. А війна наближалася усе ближче. Наша близька родина у стражденному Харкові та Києві. Від них щодня чекаєш зісточки. Ще ніколи такі безневинні смс з текстом “Як ви?” не були такими радісними та бажаними. Ці два слова підтверджували, що наші рідні ще живі, хоча і на грані можливостей, а також давали усвідомлення, що наше життя є цінним для когось іншого. Ось тоді зароджується ще більша жертовність та жага допомагати. В простій життєвій переписці дізналася як тяжко нашим землякам на сході та в центральній частині де ведуться активні бойові дії, як тяжко усвідомлювати, що щойно народжене малесеньке життя не має, що їсти, бо звідусіль стрільба та вибухи, а тієї молочної суміші, що потрібно, щоб вижити і нема де взяти (ще одна ціль на один день). І як добре, що це швидше за мене усвідомили волонтери, що організували доставку дитячого харчування на Харків — це ж те, що потрібно мені саме сьогодні! А поруч знову чуйні люди, колеги, знайомі... Сповіщення про надходження коштів на карту такі радісні як ніколи, біжу по аптеках, скуповуюся, відвожу на пункти збору, а сповіщення і далі ідуть, а за ними смс, що вже зготовлені пакунки оплачені очікують в певному місці і потрібно лише забрати, знову аптеки-пункти збору-аптеки. І ти готовий кричати на увесь світ, які великі серця в наших людей. Це безцінно! І навіть сирени, які застають мене на пів дороги до цілі з заложеними коробками на сидіннях, не лякають. Їду собі спокійно до найближчого укриття, рада-радісінька, що день прожитий немарно. А далі мене знаходять,такі жертовні люди, що навіть не знаючи особисто мене, пропонують свою допомогу в забезпеченні хлібом, продуктами, медпрепаратами. Кожного дня щось знаходиться, нові потреби, нові люди, пошуки житла (своє все вже давно заселене), нові методи підтримки. Єднання — ось так я називаю своє сьогодення. Ось такими днями і наповнилося моє оце “гірко-солодке нове життя”. І звісно, як і в любої живої істоти, у мене теж є різні фази активності. Є спади і злети, є радість і смуток, є гордість і розчарування... Але коли трошки опустяться руки — Бог пошле випадок, який мене підбадьорить, нагадає, що не час розкисати чи не дай Боже, збайдужіти. Згадала слова, що не раз чула та співала у храмі Божому “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог...!” Так і буде! Процитую слова мого колеги з фронту: “З нами Бог! Перемога буде за нами! Слава Україні!” Так Ромчику, так і буде, але зараз реалії тяжкі для нас усіх. А найбільше для Вас — Воїнів, які своїми грудьми захищають нас, щоб ми могли, жити працювати та єднатися. Ви стримуєте цю навалу, орду, недолюдей і покидьків, які вдерлися на нашу землю. І ми старшенно тішимося кожному вашому здобутку, кожній перемозі та досягненню, кожному клаптику відвойованої нашої землі. Так само як і страждаємо за кожним втраченим життям, кожним зраненням Хоробрих, кожним населеним містом, в яке вдерлися ці варвари... Поміж усім постійне перелистування стрічки новин в телефоні, перегляд новин по телевізору дома, прослуховування по радіо в дорозі, смс від знайомих з=під обстрілів, щасливі звісточки від бійців (бо живі, бо борються та захищають нас)— все це відкриває жорстокі реалії сьогодення. Це не “спецоперація”, і зараз на 22-й день війни — це вже не “війна”. Це геноцид українського народу, це знищення мирних жителів лише за те, що вони українці. Тероризм ХХІ століття. Це руйнація останнього продуктового магазину в заблокованому місті, авіабомба на пологовий будинок, де, ще навіть не народилося зароджене дитя, драмтеатр, де знайшли прихисток, хворі, жінки та діти.... Маріуполь....Боже, молю щоденно, щоб зглянувся над тими, напівживими людьми. Як їм тяжко — знаєш тільки Ти....І таких міст чи містечок багато: Охтирка, Харків, Ізюм, Київ, Буча, Миколаїв, Суми, Чернігів, Херсон... Херсон — диву дивуюся кожного дня, які безстрашні люди, у місті повному до краю, що аж кишить терористами, вони виходять під блакитно-жовтим стягом і скандують “Херсон — це Україна”. А ми ж завжди вважали себе патріотами, а людей по ту сторону Дніпра “проросійськими українцями” (соромно за себе). Ось так виглядає єднання, але під вибухами та пострілами. Єднання....це те, що приведе нас до перемоги! Це те, чого не має в орків, які живуть по сусідству, най би земля розділилася навпіл, щоб ніхто не мав такого сусіда... Перемога буде за нами. Бо коли безхатьки приходять до територіальної оборони і пропонують свою допомогу, збирають під обстрілами пляшки для “коктейлів”, коли цигани працюють на ЗСУ, коли у кожного своє “єднання”- ця нація є незнищенною, цей народ нездоланний. І все буде Україна!"
Тетяна, Івано-Франківська обл.
18.03.22

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Діалоги, яких не повинно бути:
Львів, бібліотека:
Дівчинка, виїхала з Харкова, 7 клас.
– У вас є уроки? – питаю.
– У нас школа не обов'язкова. Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий.
Я не знаю, що сказати. Уточнюю, чи всі даються чути.
– Однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.
Потяг Варшава-Сувалкі:
Дівчинка, виїхала з Одеси, 8 років:
– Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом?
– Чого б це нудно? Якби не їхати, довелося би знову ніч не спати.
Я нічого не кажу, але думаю, скільки є цій дитині довелося не спати ночей, рятуючись у бомбосховищах.
Вечір, село Красноґуда на кордоні Польщі й Литви:
– Що це? – питає 7-річний хлопчик, що виїхав із Києва, насторожено вслухаючись у небо.
– Літак, пасажирський, – кажу весело. – Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.
Добрий вечір, ми з України
Поляки –
Пізніше напишу детальніше. Ми повернемося обов'язково"

Ольга, Київ

Таня, Київ, 43-26-01
File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Сьогоднішнє, хороше: я ще з Києва відправила Марині до Харкова насіння квітів, вербену і шавлію.
А 24 лютого вночі моя донька набрала нас телефоном і сказала що Харків розстрілюють... війна!
Декілька разів згадувала з сумом цей лист, було цікаво де він. Ще й без вказаного індекса. Але не писала нічого Марині, бо яке там вже насіння та пошта, коли Харкову доводиться жити під бомбами.
І от щойно Марина написала мені, що... отримала лист..
І я так здивована, що він таки надійшов за адресою, він як вісник з мирного життя.
Плачу і посміхаюся.
Щось є в цьому. А?"

Олена, Київ

File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії

File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

Юлія, Київ, 26-26-01
File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"24 лютого прокинулася від характерних звуків. Я з Донбаса, тому надї на те, що це комунальники сувають ящики для сміття, не було. Далі як в багатьох - день у чергах, нема готівки, нема ліків, проблема з їжею... Сирени. До сховища не ходили, обладнали сховку в квартирі за правилами двох стін. Спали вдягнені, готові в разі чого виходити... Виїхали 6 березня, корпоративна евакуація... Їхали мінібасом. забитим вщент, спочатку на Хмельниччину, звідти хто куди. Холодно, 26 годин у дорозі, ряди полишених машин обабіч траси, неймовірні черги на блокпостах (3 години, 2 години ...) Наче не страшно порівняно з рештою співвітчизників, але двічі кидати життя у пащу війни - то боляче."

Юлія, Київ

File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"Сьогодні приїхав Мелітополь. Вчителька звідти розповіла, як вони ходили на мітинги, а по них стріляли. Хлопцю, який мітингував поруч, прострелили ногу. Потім окупанти запитали організаторку про призначеного мера міста. Дівчина відповіла, що у нас в Україні не призначають, а обирають. Її викрали, вже кілька днів від неї жодної звістки. Іншу біженку я запитала, як вона дісталася Львова, чи складна була дорога. Та заплакала. Сказала, що їхала зеленим коридором, і по них гатили. В неї тряслися руки, коли я давала їй простий бутерброд із сиром. Ще одна, трохи за сорок, сама розповіла, що з Краматорська. Там лишився її син студент. Захищатиме місто. "Заборонив мені з ним панькатися і відправив у Львів". Хвилюється, вірить у ЗСУ. Це геть інша географія, такої не вчать у школі. Ці міста лишаються цвяшками у серці. Маріуполь, Мелітополь, Краматорськ."

Богдана, Львів

File · 2022-03-16
Part of Writings from the War project

"Show must go on. Дівчина в танцювальній студії у Вроцлаві розповідає, що її батьки сьогодні не виходили на зв'язок. Вони в окупованому містечку нв Сумщині, електрики немає, постійні обстріли. За мить вона робить глибокий вдих, усміхається ученицям, вмикає танцювальну музику і починає урок, як і місяць тому. Ввечері до неї привезуть 8 котів. Show must go on. Тисячі мам і дітей. Тисячі кілометрів від рідного дому. Одна тепер дає раду з істериками трирічки 24/7. Друга має забути про дипломи і хапатися за першу-ліпшу роботу, бо чомусь не встигла вивчити іноземну мову за пару годин у бомбосховищі. Ще одна перетинає всю Європу на авто, хоча нещодавно після травми боялася сісти за кермо. Але всі вони, проклинаючи ро**ю, зчеплюють зуби і роблять свою справу. '' Show must go on. Чоловік прокидається о 10, бо має дзвінок на роботі. До 5 ранку він допомагав розселяти людей на вокзалі, пояснював і перекладав. Він хоче потрапити в тероборону, але друзі переконують, що грошова допомога зараз не менш важлива. Тож він продовжує писати код, щоб переказувати гроші на спальники і тепловізори. Show must go on. Я припиняю скролити стрічку, в який досі не з'явилася новина, на яку ми всі чекаємо. Витягаю книжки і пакую в рюкзак. Долаю багатошарове почуття провини за те, що в безпеці, що можу робити улюблену справу. Вирушаю на інший кінець Вроцлава проводити літературний урок для школярів. З молодшими вигадуємо казку, на диво добру. Про гнома, який шукав свою кицьку. Зі старшими говоримо про різні наративи. Про те, що слово - це також зброя. "В яке місце в Україні ви би хотіли повернутися?" - "Додому. Просто додому". Я впевнена, що ця мрія незабаром здійсниться. Що підлітки писатимуть ЗНО за українськими партами. Вони відбудують цю країну, а потім напишуть такі історії, що світ аплодуватиме стоячи. And show will go on."

Анна, Вроцлав

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"Мої батьки жили по Житомирській трасі за Києвом. Брат зміг знайти водія, якій довіз їх до вокзалу. Того дня в їхньому районі підірвали декілька будівель...

Батьки мали ще 8 годин до потягу. Його не було в розкладі. Мама (65 років) і тато (76 років) чекали на холоді, маючи при собі лише два рюкзачка. Як раптом - вибух. Усі люди організовано спустилися в підземний перехід. Мама і тато спустились до туалетів унизу на вокзалі. Їм було страшно. Вже потім вони дізналися, що це осколок російської ракети потрапив
у стіну вокзалу.

За пів години вони вийшли і сіли в потяг до Львова. В купе було більше 8-ми людей. У Львові вони жили два дні. Потім їм допомогли дістатися до Кракова. У мого тата радикуліт і хворі очі. Але вони їхали, потім довго шли, стояли на кордоні. Усі українці поруч були ввічливі.

Коли вони дісталися Польші, то їх нагодували смачною їжею. Волонтер навіть дала мамі крем для рук! Потім ще один волонтер довіз їх аж до Кракова, хоча це було дуже далеко від того кордону.

На третій день у Кракові моя мама вже влаштувалася на роботу викладати студентам одного з архітектурних вузів кракова. Вони обидва ведуть зараз соціальну роботу і закликають не співпрацвати з росіянами, які підтримують режим путіна. Я пишаюся своїми батьками. Україна переможе!"

Анастасія, Київ

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"«Якби тяжко мені не було, але підтримую вибір свого героя!», -історія українських патріотів з Італії

Украінська сім’я уже шостий рік живе у одному із містечок Італії. Тут вони облаштували свій побут, знайшли роботу, школу та друзів.
24 лютого, коли Мар’яна сказала Максимові, що на їхній Батьківщині Росія почала повномасштабну війну, він не задумуючись відповів, що повинен бути там. Рідним пояснив - по-іншому не може, адже це його земля, дім та родичі…
« Війна закінчиться і я приїду в Україну, знайомі запитають, де ж я був, коли вони воювали?! Що ж я відповім, що переховувався у мирній Італії?!, -пояснив дружині Максим.
Мар’яна розуміла, що її благання та сльози тільки погіршать ситуацію, їй потрібно турбуватися про сина та підтримувати дух свого героя.
Того дня їм до будинку привезли меблі, розгружаючи іх, подружжя спілкувалося з сусідами, котрі не до кінця розуміли (як пізніше виявилося не вони одні) чому Максим хоче воювати. Мар’яна розповідає, були і такі, що пізно ввечері (хоча до цього тільки вітались) принесли конверт з грошима…
Добирання до України виявилося ще тим квестом, адже автобуси, які до цього регулярно курсували з містечка уже не їздили. Тому Максим разом з товаришем відправилися до польського кордону, де в чергах чоловік на власні очі побачив реалії «вимушеної втечі» наших жінок та дітей, кілометрові черги, чекання в яких супроводжувалося без води та їжі. Останні запаси продуктів чоловік віддав своїм землякам. Звідти хлопці автостопом добирались до Львова ( друг там і залишився), а Макс - поїхав далі. У військкоматі йому дали добу на збори, адже чоловік раніше служив у армії, тому був неабияк затребуваний. Пізніше Мар’яна разом із українськими родичами обмундировувала свого разом з побратимами, Зараз Макс у епіцентрі війни, на зв’язок виходить по мірі можливості. Мар’яна тим часом старається себе максимально чимось зайняти: ходить на роботу, виховує сина та активно допомагає своїм землякам. Для реалізації останнього - знайшла однодумців: через Інтернет, в церкві ( куди іі запросили розповісти історію про свого патріота) та серед друзів. Багато незнайомців зносили ліки, продукти, одяг, памперси та дитяче харчування просто жінці під двері будинку, де вона це все сортувала. Опісля українські чоловіки забирали цю гумунітарну допомогу і везли у великі міста, звідти фурами доправляли на Україну. Також Мар’яна старається допомогти біженцям, зокрема у пошуках житла. На рідній землі у іі будинку зараз живе сім’я киян.
«Я хвилююся за свого найріднішого героя, але розумію, що це його свідомий вибір, який зроблений на користь нашоі сім’ї та української держави. Ми з сином дуже сильно його любимо, молимося за нього та всіх військових і чекаємо нашої перемоги та такої теплої зустрічі… Мого патріота зустрічатимемо вдома обіймами та курочкою з духовки. Потім ми всі троє повернемося додому, щоб відбудовувати нашу країну і я обов’язково народжу Максові донечку», - ділиться Мар’яна.
Далі буде…
Р.S. Це перша мною написана історія нашої української війни і наших патріотів, котрі кожен по своєму наближає перемогу!
Слава Україні."

Ірина, Івано-Франківська область, зі слів Мар’яни й Макса

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"Ну що ж. Сьогодні свідомо змінила номер і всі, в кого я є в адресній книзі, тепер знають, що ми в Швейцарії.
Тут же полилося гіменце в приватні повідомлення про те, що «только орать умеете» і «наказаніє».
Тому напишу все як було, щоб і тим, хто відгукнувся теплим словом, подякувати додатково, а тим, хто хоче позловтішатися - також було що почитати.
Я була впевнена на 99%, що на цей раз Сходом України Путін не обмежиться, а тому ще 14 лютого відправила Єву і Меланію до брата в Івано-Франківську область. Святослав вчиться у Львові, а тому за нього на той час я була спокійна. Мені дуже шкода, що я виявилась права, але надзвичайно рада, що діти бачили війну лише з екранів телефонів.
Коли 24 лютого почалася війна, то перше, що ми зробили - закупилися з розрахунку «пересидіти місяць з Левом», бо точно не буде це аж так страшно. Але 25 лютого, коли крики дітей «У вас сирена! Тікайте з Києва!» в телефони глушили сирени на вулиці, ми за півгодини зібрали «тривожний» багажник і полями, лісами і навіть по зустрічній дорозі поїхали з дому. Колись напевно мені буде смішно згадати, що коли Сергій -- сказав «збирай тільки найнеобхідніше», то я зі своїх речей закинула плаття і обновки, але не взяла ні косметички, ні трусів (вибачте за правду). Тоді було не до веселощів. Взяли й Норку, ну але це ви також бачили.
За 23 години їзди до Калуша було всяке і направду сто разів пошкодували, бо до того вважали себе героями, коли з Левом аж 6 годин (!!!) їхали до моря. Кермувати механікою я не вмію, тому була весь час з Левом. І ми з машиною витримали). Правда машина трохи погнута з середини, а мої синяки за тиждень зійшли. Напевно це правда, що діти з аутизмом переносять дорогу і переїзд гірше ніж вибухи. На щастя, вибухи ми чули лише добу, в підвал навіть не планували спускатися, бо не для Лева ця пригода. Але до цього часу, як чути літак чи проїжджає фура, то Лев аж присідає(.
Плани були такі, що ми залишимося в Калуші. Святослав також приїхав і була задумка, що Сергій повернеться, бо хотів воювати, а старший син лишиться з меншим…
Але тут дійшов мій сигнал до космосу, який я посилала місяці 3 тому: поїхати у Швейцарію і подивитись, як там працюють медико-соціальні центри для осіб з психо-соціальними порушеннями… Не думала, що так швидко і при таких обставинах зможу поїхати.
Запропонували нам знайомі знайомих, які самі мають дитину з інвалідністю і як вихідці з України разом з громадою прийняли рішення прихистити у себе такі сім‘ї.
28 лютого ми вирушили до Чопу. Чому туди? Бо там найменші черги. Так як у Польщі, ви розказували, не було. Ніхто не зустрічав українців і не пропонував поселитися в Угорщині.
І так, Сергія випустили. Бо є виключення для чоловіків, які мають 3 неповнолітні дитини (Єві 17) та/або дитину з інвалідністю. Тут можна також позаздрити Сергію, але напевно тільки тих жаба задушить, хто з Левом близько не спілкувався. З набагато більшим задоволенням він би пішов воювати, але. Замінити його міг би Святослав, але він відмовився виїжджати з України.
З Калуша до Італії, де ми зупинилися на 2 дні на перепочинок, ми їхали вже 24 години. Чи то аура сестер, чи то у нас не було паніки і вибухів удалині по дорозі, чи то вже Лев змирився, але дорога пройшла менш травматично. В Італії ми трохи відпочили і ще за 1 ніч були на місці.
Ми в Швейцарії з 3 березня. Офіційно ще не оформлені, бо тут все складніше, ніж у ЄС.
За цей час побувала і у ролі прохача, і того, хто допомагає. Зранку шукала ресурси для евакуації і допомоги принаймні ліками для членів Родини, які залишились в Києві, а після обіду йшла з продуктовою карткою отримувати сухпайок разом з іншими СЖО. Боженька має гарне почуття гумору.
Плакала за цей час 3 рази: вже в Італії, коли під час онлайн наради несправедливо образили колегу, коли відізвались Пчолкіни і позавчора, коли відчула тотальну безвихідь у ситуації з Левом. Тут можна позловтішатися, що я бездушна і неемпатична. Але я особисто списую на не дозвіл собі розкисати, ну і трохи на антидепресанти, які, на превелике щастя, особливо в цей період притуплюють всі емоції. Ну бо ви знаєте, як мені може зносити береги….
Надзвичайно вдячні сім‘ї, яка нас прихистила, і людям, які нам тут допомагають. Швейцарці дуже щирі і щедрі. Сподіваюся, що зможу віддячити людям за це добре, яке ми тут отримуємо.
А ще тут гори. І я, ніби трішечки потрапила в дитинство і в Карпати.
Дівчата мої ходять на гуртки, ми з Сергієм по черзі працюємо, Лев адаптується до нового дому і нових умов, але дуже сумує за домом і Центриком (так він називає Родину). Постійно згадує вихователів, заняття, прогулянки… на жаль, в новій обстановці не розрахував і сильно вдарився(. Роздер собі ніс і «красується» з синяком. Ще ми ходили до лікаря, сусіди за нас подбали, щоб безкоштовно (так-так, Лева чути далеко). Сам лікар свого часу пробув 3 місяці у заручниках в чеченців, а тому розуміє без зайвих слів, що українцям доводиться зараз переживати.
А ще тепер на наше питання: «Левчику, як справи?», відповідає “Alles gut”).
До gut, звісно, ще дуже далеко, але не так, як додому(.
Не знаю, що буде завтра. Нічого не планую, ну бо ви знаєте, як воно, з планами…
Одне можу підтвердити: так, нам пощастило. Я завчасно відправила дітей, ніхто з нас не є травмований, принаймні сильно, бо ми на власні очі не бачили ні підвалів, ні смертей, ні людських страждань. Нам пощастило, що майже повним складом ми виїхали, та ще й у Швейцарію. І хоч люди чужі, але поставились як до рідних.
Я вважаю, що наш секрет успіху - це зайвий раз перестрахуватися, вджобувати 24/7 і не боятися. Але зі слів деяких доброзичливців виглядає так, що нам пощастило з Левом, бо і чоловіка випустили, і в Швейцарії прийняли, а що вже ми добра мали до війни дякуючи інвалідності сина - то не перерахувати!
Ну що ж, ви праві. Лев - наш найбільший подарунок у житті. Це правда.
Ну і традиційно: Слава Україні! Смерть ворогам!
ПС: фото з нашої подорожі від дому і до нового дому."

File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети. У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка."

Богдана, Львів

Анна, Київ, 34-10-01
File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок. Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями. Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка купленная в ноябре выглядит ужасно. Младший сын, которому 1.5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы. Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов... периодическая перекличка. Не все отвечают... Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем. Сосредоточится на минимуме - накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить. Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія. Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання мабуть в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю... я подумаю потім над цим потім. Не зараз. А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали і пішли з нашої землі. А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви."

Анна, Київ

File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"Ми в Німеччині, в маленькому містечку на північ від Гамбургу.
Я, Оля, батьки та племінники.
Мені важко описати все, що передувало тому.
10 днів з батьками від Києвом, в Макарівському районі, в тумані. З 5-го дня - без електрики, води, Інтернету. З розігріванням залишків іжі в декоративному каміні. Миттям однією кружкою води. Зі звуками боїв все ближче. І постійною тривогою за рідних, що лишались у Вишгородського районі за зруйнованим мостом. Це було найстрашніше.
Першого ж вечора ми заклеїли вікна звичайним скотчем і влаштували спальне місце на підлозі. Щовечора, засинаючи втрьох, в мене перед очима стояла сцена з Титаніку - коли похиле подружжя, розуміючи неминучість близької смерті, лягає спати і міцно обіймає один одного.
А 6 березня голова містечка - завжди до того оптимістичний і зібраний - сказав серйозно: хто може, виізжайте якомога скоріше. Наступного дня міст, яким ми встигли виїхати, вибухнув.
Знов панічні збори, коли ти кидаєш в сумки все підряд і не розумієш, що брати - бо не знаєш, де ти опинишся. І трусяться руки і вивертає зсередини, а треба триматись і збирати в кучу рідних.
І потім дорога, коли прямо над трасою - низько-низько - пройшов винищувач. А ми стояли в безкінечній пробці посеред поля, де просто нікуди бігти.
Безкінечні пробки, не вмикати обігрів в авто - економити дорогоцінний бензин. Перший раз поїсти за день - пізно ввечері, хот-дог на нарешті працюючій заправці.
В’їхати в містечко першої ночівлі під страшні завивання сирени, і жодного світла - маскування, темно і моторошно.
І потім знов їхати день за днем по 12 годин, не відчуваючи рук і ніг. Через кордони, з Котериною, яку доводилось поїти зі шприца, настільки вона стресувала від переїздів.
Вже 5 днів ми не чули сирени, але досі смикаємось від звуку літака у весняному небі.
Досі дивують заправки без черг.
Дуже переживаємо за рідних та друзів, що лишилися. Тримаємось за ниточки дзвінків та повідомлень, як за рятівне коло.
Облаштовуємось, граємо в казку «Рукавичка» - 6 дорослих в нашому маленькому помешканні. Але дякувати, що не в таборі для біженців.
Намагаємось прийняти факт, що ми тут - невідомо на скільки.
І всім серцем чекати миру, чекати повернення в наші домівки та до роботи, чекати обіймів рідних.
Чекати весни."