"Значить, виповнилось сьогодні 36 років, дата і дата – зараз не до цього. Краще розкажу вам, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.
Їдучі на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід.
У їдальні на роздаточній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами і старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:
– Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка?
Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого,схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий - бінго! - її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:
– Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? - і до мене: - Зараз все зробимо!
І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнські, а з якоюсь блаженною вдячністю.
Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід.
Коли я зайшов на вечерю, жіночки і бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:
– Доброго дня, ми про вас подумали, ось.
І вони дали мені величезну порцію пісних страв. Я радів, що зустрів на службі таке розуміння.
Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.
Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло посміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на убій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:
– А це капелан бригади.
Стали зрозумілі і блаженні посмішки і поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».
Я пішов і більше того: я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси і привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? - подумав я і пішов їсти.
Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели і ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».
Брати і сестри, бажаю гарного дня і якнайшвидшої перемоги!
P.S. Єдина думка, що у мене промайнула щодо сьогоднішнього Дня народження, що це були дуже насичені 36 років, і що зараз я саме там, де маю бути. Дякую, доле"

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

"Підійшов нині дідусь на дитячий майданчик. Привітався, сказав, що спостерігає за нами давно, запитав звідки ми і чи моя це дитина грається, дістав з кишені 100 гривень і затис мені їх в кулак, хоч я пручалася. За півгодини він підійшов ще раз із двома банками варення. І я вперше з 24 лютого розплакалася"

Оля, Київ (зараз Вінниця)

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

"Насправді, єдине про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села і містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом гвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті в своїй збоченій країні? Чи я залишусь цілісною та нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування? Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані - бо вони правда цього не очікують. Адже, так легко вбивати, гвалтувати, руйнувати - і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале - малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макарівом. Максимально довга окупація росіянами: вже 25 лютого вони були, і тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корень, частина просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи тро, їх просто одразу знищили. Троє вмерли "спокійно": на них впали снаряди і випалили всьо. Я встигла побачити кістки та яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю. Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді, всі в селі знають як і коли. Була колона з 14 машин - діти, жінки, літні чоловіки - які намагались виїхати. Руські їм дали "зелений коридор". Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу. Далі. Десяток згвалтувань. Десяток! Всі про все знають. Знають, що були незаймані зкривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна. Ми розмовляли з всіма людьми, з родинами. Я плакала, я правда плакала разом з ними, з всією Україною. Я і зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу - бо правда, наша русофобія недостаня. Вони всі - ВСІ мають відповісти. Тоді мабуть моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"

Ольга, Дніпро

“#подяка #врятоване_життя #без_вас_ми_б_не_врятувалися
Ось так виглядають люди, шо вирвалися з окупаційного пекла.
Я жива.
Ми живі завдяки вам всім. Всім, хто витягував нас звідти.
Ми важко виїжджали і я повинна все розповісти як є, бо знаю, що ви всі хвилювалися. Рішення виїхати зріло вже давно, але тримали батьки.
Після того як почало прилітати поряд з батьківською хатою, вони погодились їхати. Тиждень ми чекали, та були як на голках, але з Божої та Вікторія -- (люблю, люблю, люблю, тебе рідна) допомогою батьки вже в безпеці.
Після того як спровадили одних батьків (інші, нажаль, їхати відмовились безумовно) почали шукати перевізника, який би вивіз нас з міста. Нас та ще одна пару, з якими ми були повинні виїжджати.
О п'ятницю ранком біля під'їзду чекали на друзів та перевізника. Підійшли дві жінки.
Не чекайте на друзів, кажуть. Їх вчора забрали. Рятуйтесь, їдьте. Перестала відчувати ноги. Забрали... Забрали, курви😭😭😭😭 Рішення мало прийматись негайно. Ми їдемо. Невзираючи на те, що грошей нам вистачить тільки на дорогу до оркокордону. Їдемо. Доїхали до кордону. Спека, орки. 6 годин мурижили скоти. В гаманці 950 дерев'яних. Квиток до бєлгороду сраного 570 з людини. Взяла сережки та хрестик та пішла до орка. Купіть золото, кажу. Нам потрібні гроші на проїзд. Ги-ги-ги, відповідь. Патрони є, грошей нема. Сіли на сумки. Спека. Орки. Підійшов чоловік. Каже, я чув, що у вас проблеми. Не впадайте у відчай. Проходіть кордон, а там поряд є гуманітарний пункт. Переночуєте, відпочиньте, а там і рішення прийде. Так і зробили. Перейшли кордон, Проковтнули всі знущання. Прийшли до пункту. Біля пункту "бізнес центр" де послужливі росіяни по курсу 1:1 знімуть твої гроші з карти, поміняють твою готівку, а за великі гроші навіть відвезуть тебе до кордону з Латвією. Ціна питання 10 000 з людини. Багаж та коти в подарунок. Рішення мало прийматись негайно. Незважаючи на те, що грошей вистачало на одного з нас. Ми їдемо. Ми їдемо!!! Написала моїм рідним Надежда -- та Виктория --. Дівчатка сказали все буде, ти поїдеш з мордору. За ніч нам зібрали всю суму. Ранком ми перевели кошти в готівку та поїхали. 19 годин по мордору. Брудному, пихатому, засраному своїми зетами та радянськими прапорами мордору. О третій ранку приїхали на кордон. Холод, мряка. Речей теплих ніхто не брав. Наділи на дитину все що було, котів замотали ковдрою. Пішла до того, хто піднімає шлагбаум. Кажу, дайте десь погрітись дитині та котам. Відповідь - не положено. В росії повинні страждати. Вісім годин холоду... Весь час розтирали дитину, щоб не було переохолодження. Були моменти, що я засинала стоячи. Як кінь. Потім забрали паспорти. Ще з пів години і вважалось шо вже ось вона воля. Хєр там.. Ольго Олександрівно, пройдіть до кабінету... Дуже холодно в кабінеті. Портрет хуйла на стіні. Допит. Чесно, думала, що не випустять. Випустили. Прощавай мордору сраний. Всі прокльони мира я залишила вам, коли їхала по ваших смердючих вулицях. І це все завдяки вам всім. Дякую рідні. Нескінченно дякую за врятоване життя. ...наші друзі досі в полоні. Боже, збережи їм життя🙏🙏🙏”

Ольга, Балаклія, 21.07.2022

"Історія спасіння моєї родини та Герої України.
Зараз після 4 днів, все здається, що то було якесь кіно, що такого не може бути. Крім того, наша реальна історія порятунку, а зараз все більше історій сумних.
Мені все ще важко описувати деталі, але потрібно написати про Героїв! І їм теж потрібна допомога і моїй родині зараз.
8 днів ми думали, що так і повинно бути ще трошки і Україна переможе. Вибухи, обстріли було чутно, майже без перерви. На 7 день перестрілка біля будинку нас налякала. Ніч ми збирались, шукали авто, щоб 3 км доїхати до евакуації. Зранку роздали всі припаси бабусям сусідкам.
Перед самим виходом пролунав вибух дуже сильний і близько. Ми замислились сидіти страшно і виходити. Значення "руская рулетка" набуло справжнього сенсу.
Але пішли двое дорослих трое дітей. 3 км пішки під обстріли навколо та вибухи. Сказати, що це було страшно...
Дійшли до Ірпінської Біблійної Церкви де проводилась евакуація на волонтерських засадах організована мережею Бабтисткої церкви. Нам пощастило бо швидко швидко роздали паливо, що привезли людям з власними авто.(палива не було вже в місті).
Під вибухи зі сльозами нам довелось розділитися по автобусам, бо малі діти сіли в бус з віконцем, а старші в бус без вікон грузовий. Набили всі машини людьми, всіми хто добіг. Їхали колонною сподіваючись, що такі дадуть зелений коридор... Игорь Рогожинский наш водій С...трасою сказав: "Зараз найважливіший проміжок, що будь якої миті його можуть "зняти", як водія..." А те що там вже не раз таке було...і що зелені коридори не зелені, а червоні це вже знає вся Україна.
Коли ми виїхали 8 годин до міста В...ми їхали у повній тиші та безпеці, я була в шоці і досі, бо я думала що кругом війна та вибухи, а виявилось що ми прожили в гарячій точці....
Поки їхали ми дізналися що через 15 хвилин після нашого виходу з дому був обстріл на бомбили нашу вулицю та будинок наш. Горіли будинки поряд, знесло дах поряд, наш залишився без вікон та балконів(на той час). Багато сусідів постраждали, відірвало кінцівки, важкі поранення.
Нас врятувало рішення в 15 хвилин!!!
У В...нас розмістили в церкві нагодували, заспокоїли, поклали спати. І виявилось що це все вони самі організувалися та допомогають. Тому хто хоче справді допомогти і має змогу це реальні рятівники що вивезли з гарячих точок сотні, тисячі людей.
Нами опікувалась церква 3 дні поки ми прийшли до тями та відпочили, годували, кормили, давали дах та везли куди потрібно.
По дорозі нам допомогали бог через людей, божі люди і інші. Славна Україна! Славними людьми!
Я прошу по можливості підтримати реальні пункти Бабтистів, що врятували та продовжують рятувати життя людей, дітей.
Мої Герої! Герої моєї родини!
Церква Церква Євангельських Християн Баптистів м.В...Солецький Андрій Олександрович 4149 4393 1697 7184
Церква Євангельських Християн Баптистів.
Чернівецька область с. Р... Віктор Мельник 4441 1144 1236 2103
Мої герої в дорозі безмежна вдячність за допомогу це все Герої мирні в тилу:
Виктор Барляк
Виталий Заставнецикий
Лена Бабчинская
Всім вдячна хто молився за нашу дорогу до безпечного місця.
Завдяки вам всім ми вижили та потрапили в безпечне місце.
Ми залишись без дому, з рюкзаками за плечима з документами. Ми раді що живі, це саме головне.
Перша частина історії про перебування в Ірпені ще буде, і те що тепер історія, кожного дня, бо тепер кожен день не відомість...
Буду вдячна і за підтримку нашої родини
Лесечко Олена Олександрівна
5168745013910697
Моя родина доньки Поліна та Ліза, син Нікіта, батько дітей Виталий Лесечко та я будемо продовжувати все життя дякувати людям. Вже вдячні хто допоміг нам матеріально, донька забула телефон вдома, вже купили, зв'язок зараз життєво необхідний.
Вибачте за помилки в тексті, така я.
І історія реальна.
Дякую Богу!
Слава героям України на передовій та в тилу!!!
П.С. Як могла коротко розповіла...багато деталей упустила важливих.
Шукаю роботу в тилу, залишаюсь в Україні, допомогаю всім чим зможу. Якщо ми всі згуртуємось ми не переможні!
АЛЕ ще важливе, якщо поряд вибухи чи перестрілка рятуйте дітей і себе одразу, не чекайте що це мине.

психологнавсюголову

борщперемога

війнаУкраїна"

Олена, Ірпінь

"Сьогоднішнє, хороше: я ще з Києва відправила Марині до Харкова насіння квітів, вербену і шавлію.
А 24 лютого вночі моя донька набрала нас телефоном і сказала що Харків розстрілюють... війна!
Декілька разів згадувала з сумом цей лист, було цікаво де він. Ще й без вказаного індекса. Але не писала нічого Марині, бо яке там вже насіння та пошта, коли Харкову доводиться жити під бомбами.
І от щойно Марина написала мені, що... отримала лист..
І я так здивована, що він таки надійшов за адресою, він як вісник з мирного життя.
Плачу і посміхаюся.
Щось є в цьому. А?"

Олена, Київ

"Мечтала доехать до Молдовы и вырубится на сутки, но у нашей с Лукой пошатнувшейся психики другие планы. Все ночь ловила Луку, который подрывался вниз по лестнице каждый раз когда из за окна был слышан хоть какой-то шум. А мой мозг, всю ночь мне зачем-то выдавал эпизоды которые я так хочу навсегда удалить из головы. Мои кошмары, которые, я знаю, крутятся в головах всех матерей которые переживают этот ад. Читайте, особенно те, кто в рашке, или те у кого транслируют до сих пор фашистские каналы.

1. «мама, за что они нас убивают??!!»
   кричал Лука лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах. В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
   На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня!! не вылезала из под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.» Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
2. «Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму»
   услышала с заднего сиденья, где сидел Лука, когда бурят-якут ткнул в меня автоматом и приказал выйти из машины.
   9 марта мы поняли что нас никто не будет вывозить в ближайшее, и мы с Дашей вышли на улицу и договорились что едем. Без плана, по дороге разберемся (это какое же отчаяннее было у нас на тот момент, если мы на это решились, хз).
   Мы ехали-ехали, и через мин 20 заехали в какой-то лес. Посреди дороги лежали пару сосен. Мы выбежали из машин и начали их двигать, но тут Андрей заорал в трубку: «Неееет!!! Не трогайте, они 100% заминированы!!!»
   Мы решили проехать лесом. Андрей: «блять, нет, они минируют такие ловушки». Впереди нас ехала старая волга с 2 мужиками, и мы, ничего им не сказав про мины, сказали ехать вперед, а мы за ними. Подло? Да. Но это единственная машина без детей и женщин. Мы поехали за ними, и попались в ловушку. В лесу нас встретили 8 солдат с автоматами. Буряты-якуты, один только со славянской внешностью. Моя машина была где-то посередины колонны в 7 машин. Я краем глаза смотрела в зеркало что они делают с первыми машинами. Вытаскивали водителей и мужчин, отбирали телефоны и силой разбивали их об дорогу. Я помню что быстро начала удалять все из телефона: телеграм, фб, фото и видео. В последнюю сек втолкнула телефон под сиденье.
   «Ты, выходи из машины». В это момент Лука завопил: Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму. На что бурят ему: «эй, ты же мужик, ты чё, не бойся, я ничего вам не сделаю. Сейчас я покажу вам дорогу и вы спасетесь. Ой, а что это у тебя за балонка, можно поглажу?. На разворот и езжайте обратно». Они развернули нас прямиком на Житомирскую трассу, в самый треш. В смерть, которую хз как нам удалось избежать.
3. «Маааам только не в этот огонь и дым, не заезжай туда пожалуйста, мне страшно, маааам!»
   из леса мы выехали на Житомирскую трассу, куда нельзя было выезжать ни в коем случае. Первое что я увидела - поперек дороги наполовину обгоревшая машина лекговая, полностью обстреленая. Люди не успели выбежать. Ребенок на заднем сиденье(((((( не знаю как это развидеть. Таких машин по трассе десятки. Десятки!!! Кто-то успел выбежать и лежал возле машины, кто-то нет. Попросила Луку смотреть вниз и успокаивать Оди, чтобы он этого всего не видел. Через 2 минуты, из черной глыбы дыма на нас выехало 2 танка. Дуло было направлены на наши машины, чуть приподняты вверх. Мы остановились, я зажмурила по-моему глаза и услашала как они проехали мимо нас. Дальше, по газам.
4. У нас заканчивалась еда от слова совсем. Я размешала муку с водой и испекла лепешки. Бляха, какие они вкусные! Детям по 2. Нам по одной.
   – мам, а можно мне еще одну, пожалуйста!
   – нет.
   – но там еще есть парочку, ну хоть половинку.
   – нет, это на утро.
   – теть Лена, можно мне пожалуйста еще кусочек?
   – Ромка, Лука, нет. Завтра.
   Да, именно так. Как забыть?
   Даже вашим детям, путинские твари, я не пожелаю пережить то, что пережили наши дети. Хотя если бы вы через это прошли, возможно вы бы начали что-то делать."
   Лена, Киев

"Как началась для меня война?
Мы не паниковали и не суетились, не складывали тревожный чемоданчик, не покупали продукты, не планировали отъезд. Я даже старалась не читать новостей, на настойчивые вопросы старшего сына, подруг, что мы планируем делать, планируем ли мы уехать, отвечала, что ничего не планируем. Войны не будет.
Но о приближении войны (я поняла это позже) мне сначала сказала наша дочка. Как сказала? Появлением у нее постоянной тошноты, трясущимися руками, отсутствием нормального сна и, наконец, просьбой уехать...
Еще мне "сообщили" о ней странные люди в нашем сквере Котляревского, каждый день разные пары в последние две недели перед войной. Они были не нашими, они ходили по двое, но видно было, что они не друзья и не родственники, одеты они были очень неприглядно, серо, у них были небольшие дорожные сумки или рюкзаки, а ещё они всё фотографировали. Улицы, дома. Но они не были похожи на туристов. Они ими и не являлись.
Потом о войне мне "сообщил" мой муж своим настойчивым предложением вывезти детей хотя бы на недельку. Я не верила, не хотела поддаваться этой правде, которая уже была во всём рядом со мной. Но он показал мне на дочь, на ее руки, которые все роняли в тряске, и сказал, что ее надо успокоить, что ничего не случится плохого, мы просто побудем недельку в Тбилиси и вернёмся. А он останется и присмотрит за теми, кто в Киеве. Я твердила одно: "Решить уехать - значит признать, что война будет. Если она будет, то мне нужно быть дома, со всеми". А он говорил: " Да ладно тебе, войны не будет, погостите недельку в Грузии и вернётесь". И на это я говорила : "А зачем тогда уезжать?" Так мы и ходили по кругу в наших диалогах с ним. Но все таки он купил билеты. На последний, как оказалось, рейс.
Что было дальше? Дальше я не могла собраться. Но я скачала книгу по терапии травм читать в самолёт. Я взяла вещей на неделю, что попалось под руку, совершенно бестолково, как потом оказалось, но что уж...
Я хотела поехать увидеться с мамой и папой, но не смогла. До сих пор не могу понять, как я могла так смалодушничать, как... Мне снова казалось, что если я поеду прощаться, то точно будет война, значит я точно знаю, что она будет и уезжаю от нее, а ведь я еду просто на недельку в Тбилиси. И скоро я буду снова дома.... Как будто от моих действий зависело начало этой жуткой страницы в жизни моей и моей страны...
Сын пришел к нам на ночёвку накануне отъезда. Мы долго сидели, разговаривали о разном и о возможности войны тоже. Спали пару часов. Утром я села на его кровати и рассматривала его спящего. Запоминала, какой он и плакала. Я старалась вглядеться в него, чтоб увезти его с собой. Так перед глазами эта картинка и стоит...
Мы улетели вечером, поздно, 23го. Почему-то в самолёте меня попустило. Я слушала книгу о терапии травм, рядом сидел мужчина грузинской национальности с украинским флагом в руках. Я начала шутить с детьми, даже смеяться. Нас встретили в Тбилиси родственники, была уже ночь, мы уставшие легли спать.
Рано утром я проснулась резко, как будто кто-то меня громко звал, кричал мне что-то важное. Я кинулась в телефон, ВОЙНА! Мой Киев бомбят. Я сижу в кровати, в соседней комнате спокойно спят дети, а я не могу поверить. То, что было уже во мне все дни до этого ужасного утра, все что было жуткой липкой правдой, которая меня уже окружала, внезапно вырвалось наружу реальности. А меня как будто выплюнуло за границы этой реальности, моей жизни, я наблюдаю с болью и ужасом со стороны , что вся моя прежняя жизнь, жизнь моей семьи, жизнь миллионов украинцев разрушена... Такие мысли были тогда.
Сегодня 100 дней войны. 100 дней борьбы моего народа с врагом. 100 дней смертей, травм, потерь, разлук с близкими. 100 дней боли. И ровно 100 дней нашей временной эмиграции."
Лена, Киев, 03.06.22

“Доброго вечора! Ми з України!
Наконец-то я готова рассказать, что с нами произошло, как мы прожили в оккупации 15 дней возле Гостомеля и как спаслись.
Мы выжили в этом аду и теперь, когда 2 апреля освободили Гостомель, Ирпень и Бучу, я нашла в себе силы об этом рассказать. Вряд ли я смогу словами передать пережитое, но я постараюсь, ведь мне это надо сделать в первую очередь для себя, не могу больше носить все в себе. Сочувствие и жалость мне не нужны, у меня не самая страшная история, просто хочу, чтоб эта история осталась тут для общего прочтения, и чтоб я никогда не забыла и не простила! Пусть Facebook мне каждый год напоминает об этом.
И да, страшных фото не будет, их и без меня уже хватает.
24 февраля в 5:25 неожиданный звонок из Одессы от моего родного брата Андрея "Война началась! Города бомбят! Собирайся скорее и выезжай к маме на дачу, подальше от города. В Одессу не едь, тут тоже бомбят!"
Мы с сыном Иваном жили в Гостомеле, а в 7-ми км от нашей квартиры находится дача "Озера 15", где жила моя мама.
В Гостомеле находится военный аэродром имени Антонова, его бомбили рано утром. Мы с Иваном собрались очень быстро, самое необходимое, документы и продукты из холодильника и поехали к маме на машине. Я давно в разводе с мужем, поэтому вся ответственность за ребёнка, дом, машину на мне. И конечно, мама тоже моя забота, так как брат далеко, в Одессе.
От моей квартиры в Гостомеле до дачи 10 минут езды. Проезжая мимо автозаправки увидела очень большую очередь автомобилей, но машины не заправляли, не работали насосы, так как повреждена электросеть взрывами на аэродроме, но люди ждут и надеются, что всё заработает. Я не стала ждать, хотя бензин почти на нуле, но до дачи хватит. Заехала в магазин, за продуктами, ведь мама не имеет привычку запасаться едой на долго, покупает всегда немного, чтоб всё было свежее. Но в магазине не принимали банковские карты, не было связи с банком, а наличных у меня было совсем мало.
И так, картина складывалось не наилучшим образом, бензобак полупустой, далеко не уедем, продуктов очень мало.
Мама уже все знала, ей звонил мой брат из Одессы и я её предупредила, что уже еду к ней. Примерно в 6:30 мы уже были на даче. Первые чувства тревоги, растерянности и надежды, что все скоро закончится.
Стали приезжать на дачи соседи с детьми из Киева, чтоб пересидеть подальше от города, но мы все ошиблись и попали в ловушку. Дачный посёлок стал зоной боевых военных действий на подступах к Киеву.
Уже в 11:30 над нашими домами полетела эскадрилья вертолётов в сторону Вышгорода и Киева, их было около 30-ти, а может и больше. Мы сперва подумали, что это украинские вертолёты поднялись с аэродрома в Гостомеле. Но это были российские десантные вертолёты, они летели очень низко над крышами домов и верхушками деревьев, и разбрасывали в стороны тепловые ракеты. Потом вернулись, сделали круг и опять в сторону Киева. От лопастей вертолетов поднялся ветер, ужасный рев. Я стояла на подоконнике на втором этаже, и думала, что снимаю видео на телефон, но от волнения так и не нажала на запуск видео. Они летели так низко, что из одного вертолёта пилот обернулся на меня, и мы встретились взглядом. Жуткое чувство животного страха. В этот момент началась стрельба, полетели истребители, их сбивали украинские ПВО. Со стороны аэродрома валил густой черно-синий дым. Это было как в кино, невозможно было поверить в реальность происходящего.
В первый день войны еще работал интернет, было электричество, но дозвониться кому-либо было сложно, сеть было перегружена. Из новостей в интернете мы узнали, что эти вертолеты высадили десант в Гостомеле, разбомбили аэродром и теплоэлектростанцию в Вышгороде. Что 3 вертолёта удалось сбить нашим ПВО и еще разные подробности, которые не укладывались в голове. Сообщили, что для безопасности при обстреле надо прятаться в подвале или в помещении без окон, чтоб взрывной волной выбитые стекла не поранили. У нас не было подвала, поэтому мы договорились с соседкой Олей, что при обстрелах будем прятаться у неё в маленьком подвале.
Стрельба и взрывы не прекращались весь день. Один раз попробовали сидеть в подвале, но сыро, холодно и тесно, сколько прятаться непонятно, а кушать и спать хочется. Мы стали прятаться от обстрела и спать в нашем доме, в сауне на полу под лавками, это первый этаж и там не было окон. Постелили на пол одеяла и спали в одежде, чтоб в любой момент можно было выбежать из дома при пожаре или разрушении от снаряда. Наружную дверь не закрывали, чтоб ее не заклинило во время взрыва. Спать, это мягко сказано. Это состояние полудрёмы с прислушиванием и вздрагиванием от стрельбы, взрывов, рёва истребителей, и ожидания, когда наступит утро. Сын спал хорошо, он мужественно всё воспринял, нас успокаивал и даже начел писать дневник военных событий.
25 февраля. Мы узнали, что все мосты через реку Ирпень взорваны, чтоб российские войска не зашли в столицу. Территорию наших дач, соседние села, Гостомель, Бучу и Ирпень от Киева отделяла река Ирпень. Теперь мы в оккупации и полностью отрезаны Киева, кругом слышны взрывы, стрельба, бежать уже поздно и некуда.
Отключили электричество, а это значит, нет воды, (не работает насосная станция), у некоторых электроплиты, электрическое отопление и нет печей. Нет интернета, телефон разряжается. К тому времени мобильная связь тоже почти не работала, были повреждены вышки сотовой связи. Жители дачного посёлка стали объединяться и помогать друг другу, готовили вместе еду и грелись у каминов, у тех, у кого они были. Нашли старые колодцы и скважины с ручными насосами. Вода была плохого качества, желтая, много примесей железа, отстаивали и пили.
Тем временем бои очень близко были рядом с нами. Перестрелка шла через нас в сторону Киева и с другого берега ответные боевые удары украинской боевой техникой. Шли ближние бои из автоматов и пулемётов. Все кругом грохотало и свистело от пуль, земля содрогалась от взрывов. Вокруг наших дач, в лесопосадках, рощах, в лесочках стояла военная боевая техника. Ракеты летели через наши головы, и мы молились, лишь бы ответный удар был точным и снаряды прилетят не в нас, а во врага.
26 февраля. Утром, когда ненадолго все затихло после ночного боя, я вышла на улицу за водой, и увидела недалеко от моего дома, из земли торчит не разорвавшаяся крылатая ракета. Она чудом не задела соседскую машину, которая была под завязку заправлена бензином и газом. Тогда я поняла, нас охраняют ангелы и мы обязательно должны выжить.
В тот же день соседи вскрыли местный дачный магазинчик «Теремок», и все выстроились в очередь за продуктами, конечно бесплатно. Пока стояли в очереди над головой начали лететь вертолеты, что-то взрывалось, грохотало, от этих звуков мы приседали, прижимались к забору, но все равно отчаянно стояли и ждали своей очереди. Ведь уже было ясно, это на долго и запастись едой необходимо.
Бои прекращались совсем не на долго, на час или два и с новой силой начинали стрелять из разных оружий.
Так продолжалось изо дня в день и все дни слились в один. Мы изучили звуки разных орудий и научились ориентироваться, далеко или совсем близко идёт бой и где взрываются снаряды. Откуда куда летят ракеты и где падают. Знали, как звучат автоматы, минометы, грады, как свистят ракеты, пролетающие над домами. Эти знания нам помогали выживать. Знали, когда надо присесть, когда упасть на землю и ползти в укрытие, когда прятаться в доме и молиться, а когда можно и подышать свежим воздухом под звуки далеко идущего боя.
Приспособились в этом выживать, ведь надо было готовить еду, ходить за водой, общаться с соседями и узнавать новости, что разрушено и все ли живы. Ночью мы видели, как горят дома и их конечно никто не тушил. Ужасное чувство беспомощности, ведь там могли быть люди.
Мы с соседями очень сдружились за это время. У нас организовалась небольшая компания "боевые друзья", и мы стали друг другу как родные, собирались вместе у камина, пили кофе, шутили, поддерживали друг другу моральный дух. В машине с включенным двигателем подзаряжали телефоны и слушали новости, но не на долго и только раз в день, берегли бензин. Мама на Масленицу даже блинов испекла, открыли баночку варенья и от куда-то появилась наливка из бабушкиного погреба. Поднимали себе настроение как могли.
Все это время солдаты и военная техника на заходили в глубь наших дач, в основном крайние участки больше всех страдали, люди там не выходили из подвалов по несколько дней.
Но примерно через неделю на территорию нашего дачного посёлка вошли войска рашистов с тяжелой военной техникой. Стали вламываться в дома, выбивать двери, окна. Ломали заборы, ставили танки и ракетно-зенитные установки на садовых участках, делали выстрелы в сторону Киева или Вышгорода и меняли позиции боевых машин, перевозя их на другое место. Мы стали живым щитом.
В наш дом тоже ворвались солдаты, дверь была не заперта, поэтому ее не выбивали. Мы спрятались в сауне на полу под лавкой, поджав ноги под себя и нас не увидели, но по всем комнатам что-то искали, открывали все шкафы разбрасывая вещи. Не понятно, что искали, возможно не нас, но знать не хотелось. Было очень страшно.
С этого дня солдаты стали постоянными гостями на наших улицах и из домов стало опасно выходить. Большую часть времени мы проводили на полу в укрытии. Каждый день военная техника заезжала на улицы и переулки наших дач и велись отсюда бои. После боя по улицам солдаты тащили своих раненых, размазывая кровь по асфальту. Трупы иногда вывозили на огромном военном грузовике, но соседские смелые мужчины после боя иногда выходили в поле и говорили, что трупами усеяно все вокруг.
В редких перерывах между боями общались с соседями и узнали, что скоро будет объявлен "зеленый коридор" для эвакуации из Гостомеля. Но до Гостомеля надо ещё добраться. От нас эвакуацию даже не планировали. Доехать до точки сбора в Гостомель надо было самостоятельно, а это 7 км по полностью оккупированной территории и перестрелка могла начаться в любой момент во время пути.
9 марта. По новостям объявили эвакуацию из Гостомеля, Бучи, Ирпеня об этом мы узнали от соседей, до них кто-то дозвонился и сообщил это. Там должны были собираться колонны автобусов, медики, волонтёры, под охраной военной полиции. Но у нас бои не прекращались, и мы слабо верили в достоверность этой информации.
В тот день как-то особо громкий шёл бой, и мы как обычно прятались в своем укрытии, в сауне. По звукам я определила, что прилетела ракета где-то очень близко с нами и похоже, что попала в чей то дом. Когда ненадолго утихли ракетные удары, я вышла посмотреть, что произошло и узнать, не кто ли не погиб. Увидела, что от дома остались одни руины. Подошли еще соседи и среди них Андрей, боевой друг из моей компании. И вдруг я услышала пронзительный свист ракеты очень-очень близко. Андрей крикнул - "Ложись!", толкнул, прижал к земле возле бетонного забора и накрыл собой. Ракета прилетела в дом рядом с нами за этим бетонный забором. Полетели осколки стекол, куски окон, камней, металла, упал столб. Нас засыпало каким-то мусором. Бетонный забор нас защитил от ранений, а может даже и от смерти. Мы побежали, и опять свист, и крик "Ложись!", и опять прикрывает собой. И снова всё разлетается в разные стороны как в замедленном кадре из фильма. Так прилетели 3 или 4 ракеты, я уже не считала, а только ложилась и бежала, ложилась и бежала. Добежала мы вместе до моего дома, и ракетный удар прекратился. Я увидела, что дом цел, мама и сын Ваня живы, но перепуганы.
Этот ракетный налет стал для меня переломный. Я решила, что если сейчас не сделать попытку эвакуироваться, то можно погибнуть под обломками собственного дома при следующем ракетном ударе. Быстро кинули в машину самое необходимое и кошку в переноске. Мужчины из нашей команды боевых друзей залили в бак бензил из пластиковых бутылок, и мы выехали с дач. В спешке не успела собрать свои вещи и я забыла переодеться, поэтому выехала в двух тёплых пижамах, в старых дачных кроссовках и в куртке, это была моя одежда в последние 2 недели и днем, и ночью. Мама с Ваней тоже не переодевались. Главное было взять документы.
Я за рулём, в машине мама, сын Иван, соседка Оля, моя боевая подруга Ксюша, её собака Джордж и моя кошка Груня. Еще трое наших боевых друзей Андрей, Саша и Паша провели нас до выезда с дач и остались, так как в новостях сказали, что эвакуировать будут только женщин, детей и мужчин старше 60 лет.
И вот мы выехали на трассу. С этого момента начинаются самые страшные и опасные часы нашей жизни. Описывать тяжело, сердце колотится от воспоминания.
Мы выехали с наших дач одни, больше никто не решился выезжать, хотя мы договаривались с соседями, что поедем большой колонной, так будет безопаснее.
На капоте нашей машины был приклеен скотчем кусок белой простыни и на нем фломастером написано "ДЕТИ". В руках держали высунув из окна белые флаги, которые смастерили перед выездом с помощью степлера, палок и куска простыни. Я ехала очень медленно, с включенными аварийками. Сердце выскакивало из груди, и мы все стали шепотом молиться.
Трасса была усеяна осколками снарядов и непонятного железного мусора, похожих на детали от какой-то техники. Страшно было и потому, что мы знали, что были те, кто ранее уже делали попытки выехать, но их машины были обстреляны. Некоторым удавалось спастись, и они раненые приползли обратно, а некоторые так и не вернулись.
Примерно через километр мы увидели солдат с оружием. Я притормозила и подняла руку из открытого окна. Автоматом мне солдат подал знак подъезжать ближе. Я подъехала и с поднятыми руками вверх вышла из машины. Мне сказали опустить руки, открыть багажник, всем показать документы и отдать свои телефоны.
Я уже знала случаи, что когда солдаты встречали местных на наших дачах, то забирали телефоны, проверяли фотографии, видео, читали переписку, а потом разбивали телефоны прикладом автомата, чтоб местные не сдавали их позиции и не отправляли видео и фото их техники украинской армии.
Я за ранее спрятала свой телефон под сиденье, а отдала им старый телефон своего сына как свой. У нас отобрали телефоны и никто из нас не пытался сопротивляться этому, молча отдали, ведь перед нами вооружённые люди.
Мы поехали дальше. Впереди ещё километров 6 очень страшной дороги до места эвакуации.
Я ехала очень медленно и внимательно смотрела на дорогу, чтоб не пробить колесо обломками. На обочинах стояли сгоревшие, расстрелянные и раздавленные танками гражданские машины. Я боялось повернуть голову и посмотреть туда, ведь в некоторых были трупы. Много и военной сгоревшей и разбитой техники тоже было на трассе. Мы проехали ещё несколько таких постов с вооружёнными солдатами и каждый раз с замиранием сердца я выходила из машины с поднятым руками и говорила, что еду на эвакуацию в Гостомель, что в машине только женщины и дети. Нас пропускали, и мы проезжали дальше.
Когда мы подъехали к назначенному месту эвакуации, то увидели огромную колонну из легковых машин. Все эти люди так же как мы приехали из ближайших сел и Гостомеля в надежде спастись. Много людей шли пешком с детьми, тащили в руках свои вещи, какую-то старенькую парализованную женщину везли в содовой тачке. Жуткая картина, как из фильма о Второй мировой войне. Колонна не двигалась, а машин становилось все больше и больше. Никто не понимал, что происходит. Потом люди стали по цепочке передавать друг другу информацию, что эвакуацию отменили, впереди рашисты взорвали дорожный переезд с машинами. И тут вдруг полетели военные вертолёты прямо над нами. Началась стрельба, взрывы, люди врассыпную, машины стали разворачиваться и ехать обратно. На перекресток, откуда мы приехали попал снаряд и там образовалось столпотворение машин. Назад пути для нас уже не было. Большинство домов на этой улице были уже разрушены или сгоревшие. Я стала бежать по улице в поисках уцелевшего дома, и тут мне люди из-за забора машут руками и кричат "Сюда! Быстрей к нам!" Они открыли ворота, и я быстро заехала к ним во двор, по пути случайно оторвала бампер машины, наехав на высокий бордюр. Но это было уже не важно, мы были в относительной безопасности. Дом этих людей был маленький, одноэтажный и в низинке относительно улицы и всех остальных домов. Его с улицы даже видно не было. Все соседние большие дома были полностью разбиты.
Хозяин дома Юра, его жена Жанна и их племянник Рома нас тепло приняли и разделили с нами свой ужин. Юра нам рассказал холодящую кровь историю.
В первых числах марта он, со своим другом Юрием -- (мэром Гостомеля) и еще с тремя волонтерами развозили еду и лекарства людям в подвалах в ЖК Покровский. Они ехали по центральной улице, им на встречу выехала военная техника и начали обстреливать их гуманитарную машину. Они развернулись и попытались скрыться в переулке, но путь был перекрыт трактором. Все люди выбежали из машины в попытке спастись, а в них стали стрелять снайперы из ЖК Покровский. Трое погибли, в том числе и мэр. Два человека спрятались под трактором, а за ночь они руками и перочинным ножиком, которой оказался в кармане у Юры, прокапали себе окоп до ближайшего полуразрушенного дома. Несколько дней они там прятались в холоде, без еды и воды, а на третий день переоделись в женскую одежду, старый халат, повязали платки на голову и в таком виде добрались домой. Тело мэра Юрия -- оккупанты заминировали и его не могли забрать. Батюшка из нашей Свято Покровской церкви пытался договориться с солдатами, но безуспешно.
Еще много ужасных историй мы услышали в тот вечер, но эта меня шокировала больше всех.
Мы остались ночевать у этой семьи в доме, 8 человек, 3 собаки и 3 кота. Легли кто где нашёл себе местечко, на диванчике, на кресле на полу, укрылись пледами. Всю ночь шёл ужасный бой. Уснуть было невозможно, небо светилось от взрывов, из окна было видно, как горят соседние дома. Были видны красные пунктирные выстрелы автоматной очереди. В ушах все звенело от этих невыносимых звуков. Дом трясся, стекла дрожали, с книжных полок что-то падало. Такого страшного боя мы ещё не видели. К утру все затихло.
10 марта. Я вышла из дома на рассвете. Вставало солнце сквозь клубы дыма. Было -11°. На горизонте догорал завод по производству шин, пахло гарью и паленой резиной. Вокруг почти не было уцелевших домов. Я думаю, нас оберегали ангелы, наш дом не пострадал.
Мы на костре вскипятили воду, приготовили завтрак и стали слушать новости, что произошло и будет ли эвакуация сегодня. В новостях сказали, что сегодня будет ещё одна попытка эвакуировать людей. Мы сели в машину и выехали на улицу на место эвакуации. Хозяева дома остались и сказали, что будут ждать официального подтверждения, что эвакуация началась.
На улице уже стали собираться машины. Некоторым людям пришлось ночевать в своих машинах с включенным двигателем, чтоб не замерзнуть. Сложно представить какой ужас они пережили этой ночью. По лицам людей было видно, что они растеряны, напуганы, ужас и паника в глазах. У некоторых женщин была истерика, плакали дети.
За 15 дней войны я ни разу не заплакала и не паниковала, ведь паника в этой ситуации только бы навредила, а мне надо было выжить и спасти свою семью. Должна отметить, что и мама, и сын мужественно переживали все что происходило. Да и вся наша команда, соседка Оля и боевая подруга Ксюша тоже проявили хладнокровность и трезвость ума. А ведь в нашей команде еще были собака породы корги и сиамская кошка. Они проявили невероятную выдержку и терпение, понимали, что мы их спасаем. Никто из животных ни разу не запаниковал и сидели тихо и смирно.
Утро, Гостомель, полуразрушенная улица, машины, напуганные люди. Все чего-то ждут, и никто ничего не знает, а только надеются на чудо. Кто-то сказал, что надо оставлять машины и идти пешком через взорванный переезд, там на другой стороне будут ждать автобусы эвакуации. Но меня этот вариант не устраивал.
И тут я увидела, что едут две машины в обратном направлении. По лицам мужчин было видно, что они знают куда едут. Я махнула им рукой, чтоб остановились. Один водитель сказал, что знает путь по которому можно объехать повреждённый участок дороги, и я пристроилась за ними третьей машиной. Так нас организовалась колонна смельчаков из пяти машин, и мы поехали по центральной улице Гостомеля.
То, что мы увидели не возможно описать словами, это был как страшный фильм про конец света. По дороге не было ни одного целого дома, сгоревшие магазины, выбитые окна, двери, разбитая военная техника, разорванные танки на несколько частей, очень много расстрелянных и сгоревших гражданских машин на проезжей части, лежат по улицам трупы прикрытие покрывалами. Проезжали мимо уничтоженного стеклозавода и рынка. Везде стояли рашисты с автоматами. Мужчины из ведущей машины каждый раз при виде солдат останавливались, выходили с поднятым руками, просили, чтоб пропустили нашу колонну, и мы ехали дальше под прицелом автоматов.
Мы проехали мимо дома, в котором мы жили с сыном. В доме не было ни одного целого окна и весь фасад здания был в дырках от автоматной очереди и разных снарядов. Боюсь представить, что было бы, если бы мы не уехали на дачу утром 24 февраля.
Ехать по улице было сложно, ведь не было ни одного отрезка дороги без обломков чего-либо, был большой риск пробить колеса.
Вдруг из-за поворота на скорости начинают выезжать танки. Две наши первые машины успели проехать этот перекресток, а я не успела и танки стали поворачивать прямо на нас, и не собираются тормозить. Я быстро свернула на обочину, чудом не наехав на острые обломки и танки пронеслись мимо нас. Я видела на дороге раздавленные танками гражданские машины и понимала, что это могло произойти и с нами, но нам опять повезло, мы уцелели.
Так продолжался наш путь через Гостомель, Бучу, Ворзель, и везде мы видели эту ужасную картину, руины, трупы, детская коляска на обочине, расстреляны машины, взорванные танки, российские вооружённые солдаты. Все это я видела периферийным зрением, не отводила взгляд от дороги, ехала с мыслями, лишь бы не пробить колесо об осколки на дороге, чтоб хватило бензина, чтоб не наехать на мину, и крепко держалась за руль. И где-то за Ворзелем мы издалека увидели большую колонну из машин которая двигалась по направлению к Киеву. Это были такие же как мы, отчаянные и смелые люди, которые отправились в эвакуацию самостоятельно, не дождавшись помощи.
Машины стекались с разных сторон в одну большую колонну. Наша ведущая машина припарковалась на обочине, и мы все встали за ним. Я вышла из машины и побежала обнимать незнакомых мне мужчин, которые взяли на себя ответственность и смело вывели нас из этого ада.
Мы все обнимались, улыбались и чуть не плакали. Мы смогли, мы это сделали!
На протяжении всего пути, при виде солдат на блокпостах, эти отважные мужчины выходили из машин с поднятыми руками и просили нас пропустит. Я не знаю какие волшебные слова они применяли, но нас везде пропустили, а ведь мы не ехали по согласованному зелёному коридору, а выбрали какой-то другой путь, не дождавшись одной общей колонны.
К сожалению, не всем так повезло как нам. Потом я уже узнала, что в эти дни эвакуации 10,11 и 12 марта было расстреляно и взорвано очень много машин с женщинами и детьми.
На этом путь не закончился, впереди был последний российский блокпост. Колонна двигалась очень медленно, как будто специально, чтоб мы имели возможность рассмотреть весь этот ужас и руины который оставляют после себя эти «освободители». Это было страшное зрелище.
Блок пост, опять проверка документов, багажника. Дальше мы ехали по сёлам и всё меньше и меньше видели поврежденных домов. Наконец-то мы увидели наши украинские жовто-блакитні флаги! Хотелось плакать от радости.
Мы доехали до Киева!
Нормальный путь в мирное время до Киева по мосту, через реку Ирпень, составлял не больше 30 минут, но мы ехали в объезд и на это ушло 4 часа.
Соседку Олю встретил муж на окружной дороге, боевую подругу Ксюшу встретила мама, а мы поехали в отель, в котором жили солдаты. Мой друг там нас приютил.
Горячий душ первый раз за 15 дней, свет, интернет. В телефон стали приходить сообщения, которые собрались за всё это время в оккупации. Нас накормили в солдатской столовой очень вкусно, и мы спали на кроватях впервые за это время.
Так же мы первый раз услышали сирены воздушной тревоги, ведь на дачах их не было. Спать мы уже отвыкли, да и сирены не давали крепко уснуть. Только Иван молодец, хорошо спал.
11 марта. Мы позавтракали и снова отправились в путь. Теперь перед нами стояла задача не на выживание, а на выносливость. Долгий и изнурительный 16-ти часовой путь за рулем из Киева во Львов. На следующий день очередь на венгерской границе 4 часа, дальше Будапешт, потом в Германию через Австрию, Мюнхен и на конец Штутгарт, там нас уже ждал мой старший сын Влад. Нигде не хотелось останавливаться и любоваться красивыми странами и городами. Хотелось как можно быстрее приехать туда, где нас примут. Хотелось выдохнуть все то, что мы пережили за это время и снова начать улыбаться.
Мы приехали в Штутгарт с паспортами, ноутбуком, кошкой и в том, в чем выбежали из дома 9 марта, ничего не успела с собой взять.
Но я привезла самое ценное что у меня есть, я привезла свою семью.
Слава Украине!!!
P.s. И да, мужчинам, нашим боевым друзьям с дачи, тоже удалось спастись, они выехали с дач на следующий день после нас, а сейчас активно принимают участие в том, чтоб как можно быстрее пришел мир на нашу землю.
P.s.2. На фото мы в Штутгарте возле дома в котором живем.
P.s.3. В официальных источниках написано, что Юрий -- погиб 7 марта, но по рассказу Юры, который в тот трагический день был рядом с ним, это было гораздо раньше. Ведь после того, как расстреляли троих человек, Юра и еще один мужчина, 3 дня прятались в разрушенном доме и только потом смогли добраться домой. А мы с ним общались 9 марта. Могу предположить, что день смерти зафиксировали той датой, когда его нашли.
Так что я из своего рассказа удалю эту дату.”

"Рік тому я приймала найважче рішення у своєму житті: їхати не можна залишатись. Пунктуації в цьому реченні змогла поставити лише за 20 хвилин до втечі, коли схвильований батюшка нашого села забіг та сказав, що є затишшя на трасі і шанс проскочити. Чи не везу я своїх дітей на смерть - це болісно лунало в голові весь час. Але закінчувалась їжа, не було електрики та зв'язку вже 8 днів, над головою постійно літали снаряди, поле палало, вночі по селу ходили окупанти...
...Ми проїхали повз розстріляні з родинами автівки, розбиту техніку, горящі уламки мостів і домів, колону росіян на танках з дулами в нашу сторону і досягли блокпосту в Макарові, на якому стояли втомлені та бліді наші воїни. Вони сказали: дуже швидко без зупинок прямо. І ми виїхали. Так я дізналась що пунктуацію в тому страшному реченні ми поставили вірно."
Олександра, Київська обл.

"Біля магазину хліб вивантажує автівка, на якій просто нема місця без кульових отворів. Дорога понівечена дрібними ямками від снарядів, де не де - чорні плями від попелища розміром з цивільну машину. Заправки, супермаркети, ресторани на узбіччі траси спалені і зруйновані. Я думала, буде страшно та взагалі флешбєк. А ні. Звично так. Реабілітована психіка відводить увагу на позитив: природу, цілий дім, близьких людей, смачні сезонні фрукти. Але голова твереза: тримати повний бак авто, зібрану валізу, готівку в гаманці і їхати без вагань при першому тривожному дзвінку. Здається, тепер це наша реальність на довгі роки: знов і знов відтворювати вдома повноцвнне життя, роблячи вигляд що все так буденно й звично, і бути готовим покинути його щомиті.

Фото машини вирішила не ставити. І так достатньо. Нехай буде життя, літо та ароматичні трави, що виросли у мене в саду. Ось цей "віник" в моїх руках - це естрагон."

Олександра, Київська область

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:
– Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
Епізод 2:
Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
– Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
– Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
– От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
Епізод 3:
Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
– Добрий день!
– Добрий.
– А мені вже два місяці, як 18 год було!
Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
– Ну, вітаю..
– Так я і паспорт магу паказать!
– А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
Охрініваю повторно..
Епізод 4:
Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
– Це хто???!!! Шо нада?
Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
– Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
– Єммм.... (аж в ступор вігнала)
– В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
– Слухайте, а ви часом не Аліна?
– Аліна...
– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
– СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
Охрініваю:
– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
... Тиша... Майже пошепки:
– Що, правда?...
– Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
– Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
– А де він?..
Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
– Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
– Ємм...
– ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
– Тільки їдте через...
Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.
На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса"
Olexander --

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:

• Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
  На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
• А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
  Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
  Епізод 2:
  Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
• Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
  Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
• Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
• Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
  Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
• Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
• От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
  Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
  Епізод 3:
  Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
• Добрий день!
• Добрий.
• А мені вже два місяці, як 18 год було!
  Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
• Ну, вітаю..
• Так я і паспорт магу паказать!
• А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
• Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
  Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
• Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
  Охрініваю повторно..
  Епізод 4:
  Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
• Це хто???!!! Шо нада?
  Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
• Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
• Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
• Єммм.... (аж в ступор вігнала)
• В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
  Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
• Слухайте, а ви часом не Аліна?
• Аліна...
• О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
• СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
  Охрініваю:
• СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
  ... Тиша... Майже пошепки:
• Що, правда?...
• Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
• Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
  Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
• А де він?..
  Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
• Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
• Ємм...
• ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
• Тільки їдте через...
  Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
  Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.

На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса""

Олександр, Харківська область
12 вересня 2022

"Как больно смотреть на вынужденно покинутые села Украины.
Освободили село. А тут пустота....
Жителей нет почти.
Покинутые дома. Бегающие собаки,кошки....кролики,куры...пасека.
Яиц 3 десятка собрали сразу.
В домах все есть... холодильник,стиральная машина,компьютеры,работающий Wi-Fi....
Поселились отделением. Нашли телефон хозяина. Получили его вказивки,чем кормить,и где взять корм. Кормим животных. Ждём его возвращения домой.
Ибо мы Укры!! И ценим своих.
П.С нашли бойца умеющего доить корову.

армейские_будни_отчет_для_мамы"