"KDIS Bro-Sisterhood
Я навчалася в KDI School of Public Policy and Management з вересня 2016 по травень 2018, здобула диплом Master of Development Policy. Я дуже вдячна KDIS за всі ті можливості, які я отримала – саме завдяки освіті в Південній Кореї з вересня 2019 я працюю викладачем кафедри міжнародних відносин одного з найпрестижніших університетів України – Києво-Могилянській Академії. KDIS дала мені не лише знання, але і дружбу прекрасних людей, яка не лише завжди приносила мені щиру радість від спілкування, але й допомогла в критичний момент війни врятувати моїх трьох дочок Марію,16, Сашу, 14 і Анастасію, 9 років із бомбардованого російськими ракетами Києва.
Я викладаю на перших трьох курсах бакалаврату, «веду» студентів від першого року навчання до випуску. Я починаю на першому курсі з ознайомчої дисципліни «Міжнародні організації», другокурсникам викладаю «Якісні методи дослідження в міжнародних відносинах» та «Organization of United Nations in the Global Governance», третьокурсники здобувають практичні навички переговорів та вирішення конфліктів під час мого курсу “Negotiation and Mediation” та аналізують акторів, причини і способи трансформації міжнародних військових конфліктів під час курсу “Introduction to Peace and Conflict Studies”. На четвертому курсі бакалаврату багато студентів хочуть обрати мене у якості наукового керівника своїх дипломних досліджень. Тут я використовую принцип, якого навчилася під час навчання в KDIS - «first come first served”, щоб нікого не образити. Під моїм керівництвом студенти пишуть дослідження, присвячені діяльності міжнародних організацій та аналізу міжнародних збройних конфліктів. Деякі дослідження бувають настільки вдалими, що вже опубліковані в професійних часописах.
Іще я є академічним радником студентського клубу моделі ООН. Цього року Україна мала б бути вперше представлена на National Model United Nations in New York, April 3-7. Я і студенти-делегати до Нью-Йорка отримали візи США в останній день роботи американського консульства в Києві – 11 лютого. Евакуація американських дипломатів з Києва здавалася мені тоді просто зайвою обережністю.
20 лютого німецькі партнери, викладачі університету Єни, у тандемі з якими я викладаю “Introduction to Peace and Conflict Studies» написали, що вони не приїдуть на офлайн воркшоп, запланований на середину березня у зв’язку з напруженою ситуацією на кордоні з Росією. Це мене розлютило по-справжньому! Немає чого боятися, думала я тоді. Адже ця «напружена ситуація» зберігається в Україні з 2014 року, ми вже до цього звикли. Щойно пандемія трохи відступає, ми маємо проводити «живі» майстер-класи зі студентами! Крім того, ми вивчили лише аналіз конфлікту, другу частину курсу: трансформація конфлікту й розбудова миру краще подавати в практичному майстер-класі, онлайн це працює гірше. Так думала я тоді і щиро не розуміла німецьких партнерів.
Війна почалася 24 лютого. О п’ятій ранку я почула вибухи. За кілька кілометрів від мого дому знаходиться аеропорт Жуляни, бомбили саме його. Але мені, людині, що ніколи не чула вибухів, здалося, що вибухає просто у сусідньому дворі. «Ми залишимося в Києві», - думала я тоді. О 10 ранку 24 лютого у мене була лекція онлайн з третьокурсниками з “Introduction to Peace and Conflict Studies». Я зайшла у віртуальний клас, але лише 6 з 50 студентів приєдналися. Вони живуть на Заході України. Передали про своїх однокурсників зі Сходу, Півдня і Півночі – студенти рятуються разом зі своїми родинами. Захід і Центр все ще здавалися мені безпечними. Ми просто поговорили зі студентами, я сказала, як мені подобається моя робота, як мені подобається з ними працювати, дивитися, як вони розвиваються. Які вони всі розумні і прекрасні, що вони мають зберегти себе заради майбутнього України, що ми дуже скоро переможемо і зустрінемося з ними знову.
Наступні три дні в Києві було напружено, ракети руйнували будівлі у мирних кварталах, всі магазини зачинені, лунали сирени, довга комендантська година тривала від 5 вечора 26 лютого до 8 ранку 28 лютого, з дому ми не виходили. 27 лютого моя однокурсниця з KDIS написала, що могла б удочерити мою найменшу доньку. Дві речі розбили моє серце. Доброта однокурсниці з М’янми і така трагічна перспектива. Вирішила, що я сама маю рятувати своїх дітей, аби не було потреби їх удочеряти. Залишатися в Києві наразі – це піддавати їх невиправданому ризику. Я купила онлайн останні квитки на потяг від Києва до Львова – найзахіднішого міста України. Квитки були лише на 1 березня. 28 лютого ми зі старшими дівчатками вийшли в місто купити щось їстівне. Був відкритий лише один з безлічі продуктових магазинів. Ми вистояли дві години у черзі, хліба нам не дісталося, але ми купили сухариків і веганського молока. Постачання продуктів до магазинів стало дуже утрудненим. Я уявила собі всі жахи існування у місті без їжі, води, опалення, світла і мобільного зв’язку. Я попросила доньок спакувати найнеобхідніші речі у рюкзаки, які ми зможемо нести на собі. Не працювали центральні станції метро і ми завтра мали іти три кілометри пішки по місту від станції «Олімпійської» до залізничного вокзалу. Старші доньки влаштували мені бойкот, з плачами вимагали залишитися вдома, нікуди не їхати. Я теж плакала і просила їх послухати мене. Вночі знову падали бомби і завивали сирени повітряної тривоги. На світанку дівчатка склалися і слухняно пішли зі мною.
Київське метро дуже красиве, швидке і зручне. Кожна станція – витвір мистецтва, оздоблена мармуром і гранітом. Під час війни київські станції метро стали бомбосховищами. Сотні людей ночували тут по кілька днів на розстелених карематах. Зазвичай інтервал між потягами метро 5-7 хвилин. Ми очікували на свій півтори години. Натовп людей заледве поміщався на пероні. Жінки з дітьми, тваринами, валізами, іноземні студенти, старі люди. Доїхали до станції «Олімпійська», звідти вирушили колоною до залізничного вокзалу.
Київський вокзал 1 березня – вщент набитий людьми. Усі дослухаються, коли будуть поїзди на Захід. Бачила штурм одного такого поїзда, але вперто чекаю на свій, адже у мене є квитки, законне право зайняти наші місця. Стає дуже тривожно, коли бачиш, як натовп людей в паніці штурмує потяг. Отримую повідомлення від Geert Slabekoorn, колишнього свого однокурсника по KDIS, що його батьки в Нідерландах мають вільну кімнату і готові надати прихисток моїй сім’ї. Відповідаю, що дуже вдячна, але ми зупинимося у моїх друзів зі Львова.
Оголошують наш потяг і натовп шалено кидається до нього. На пероні – автоматники. Батьки гублять хлопчика, кричать у паніці. Автоматники шукають дитину, що, закривши голову руками, ридає, впавши на асфальт. Я вперто прямую до третього вагону, стискаючи квитки. Квитки не працюють, ми маємо будь-що прорватися до входу у потяг. Біля найближчих дверей до потяга – сутичка – автоматники не дозволяють зайти до вагону чоловікам, а ті з усіх сил пручаються. «Лише жінки, діти і старі люди», - волають солдати. Я показую свою найменшу доньку і автоматники відтручують натовп, дозволяючи нам пройти, старші доньки йдуть за нами, я кричу, щоб не розділяли сім’ю, дозволили і підліткам сісти в потяг. Солдати допомагають, підсаджують дівчат у набитий ущерть вагон. Марія і Саша заскакують останніми. Мені вдається покласти двох доньок на верхню полицю купе, зі старшою донькою мерзнемо, стоячи в тамбурі. Але нарешті їдемо. Замість 6 годин з Києва до Львова потяг прямує 9. Ми перечікуємо бомбардування Житомира, що на півшляху до нашої мети.
Опівнічний Львів забитий біженцями. Волонтери годують гарячою їжею, пропонують чай і каву. У мене є адреса друзів, але зараз уже комендантська година, на автомобілі нас забрати не можуть. Сподіваюся на чудо і волонтерів. І чудо стається. Волонтер, що вже падає з ніг після доби допомоги біженцям на вокзалі, бере нас у своє авто з розрізнювальним знаками волонтерів і везе у центральну, середньовічну частину міста. Стукаємо у вікно наших друзів. У двокімнатній квартирі, якій уже більше 600 років вже є 4 чоловіків. Усі потіснилися і виділили нам цілу кімнату. П’ємо чай, їмо канапки з джемом і засинаємо, хто на ліжку, хто на матраці, який розстелено просто на підлозі.
На ранок, поспілкувавшись з друзями і колегами, бачу, що Львів переповнено біженцями, зупинитися надовго – немає де. Так само лунають сирени, так само може «прилетіти». Сміливі мешканці міста Лева, чоловіки й жінки, працюють 24/7З, волонтерять, організовують допомогу: ночівля, їжа, транспорт через кордон. Львів – місто –транзит. З тієї квартири де ми ночували, двоє зранку переправляються через румунський кордон, нам знаходять місця на вечірній автобус через польський, тут таки прибуває іще одна велика родина: мама і четверо дітей. Стає цілком очевидно, що увечері нам потрібно покидати рідну країну. Пишу Гірту, що ми приймаємо його пропозицію, що ми приїдемо у Нідерланди. Він розробляє для нас маршрут безкоштовними потягами: Варшава-Берлін-Амстердам. Рішення приймаються якось миттєво у цей час. Старша знову плаче і протестує, коли я говорю їй про те, куди ми поїдемо. Обіймаємося усі вчотирьох. Я бачу світло в кінці тунелю, я довезу своїх доньок «у мир».
Знімаємо готівку в автоматі «Приват-Банку», її щойно завезли, стоїть черга. Дівчатка милуються прекрасним містом. Ми обідаємо в невеличкому ресторанчику борщем і варениками. Ціни «туристичні», але дівчатка давно не їли гарячого. Вони починають свою гру: знімають на мобільні телефони короткометражку. В ній має бути лише про красу і добро. Красиве місто, добрі люди, тварини-біженці.
Увечері через дорожні корки заледве встигаємо на автобус. Там лише жінки і діти. З Харкова, Херсону, Запоріжжя, є і львів’янки з малечею. Моя сусідка розказує, що її старенькі батьки залишилися в Херсоні, подруга бачила «розстріляний дім», але батьки у льосі, вижили, їм є що їсти. Вона рятує 11 річного сина, уже знайшла собі і місце, і роботу в Познані – буде вихователькою в садочку для дітей-біженців. Розмовляємо з жінками. Після перетину кордону шляхи у всіх різні – більшість – до Польщі, але є і до Франції, і до Італії, Німеччини, Іспанії. Ми до Нідерландів. Гірт пише, що дуже радий, що ми вирішили приїхати, що усі чекають на нас з нетерпінням, що він сам готовий виїхати нам назустріч, хоча б і до кордону. Ми вирішили добиратися самі.
Кордон Рава-Руська- Гребенне переходимо за кілька годин. Ми щасливці! Ті, хто виїздить автомобілями, стоять на кордоні кілька діб. Волонтери готують чай-каву й канапки, трохи підкріплюємося перед тим, як зайти в автобус. Дітям дають солодощі й сік. Їдемо півтори години Польщею. Далі сталося шокуюче. Водій автобусу буквально «викидає» мам з дітьми перед зачиненими дверима автобусного вокзалу в Замості і їде назад в Україну. Перша ночі, вокзал відчинять о 9 ранку. Морозець, падає сніг. Здається, що крім нас – розгублених і переляканих – немає нікого. Я не знаю, що робити. До середньої доньки підходить молода полька, вони розмовляють англійською. Полька приїхала на вокзал по родичку, але та затримується на кордоні. Вона знає, де щойно відкрили притулок для біженців з України, в неї є машина, вона нас підвезе.
В притулку ми одні з перших. Нас реєструють, запитують, куди ми рухаємося далі, відводять до спортзалу, де стоять рядами армійські похідні ліжка з теплими ковдрами. Мала просто відключається, прилігши. Старші ще п’ють чай, щось їдять і теж засинають. Я сиджу на ліжку і мене трусить. Спортзал повний людей і домашніх тварин. Деякі діти відключаються, як і мої, деякі галасують на повну потужність, бігають з криками між ліжками. Собаки гавкають, коти нявчать.
Зранку нас автобусом доправляють на залізничний вокзал. Їдемо із Замостя До Варшави 6 годин, стоячи, щільно притулившись одна до одної. Лише найменшу вдається посадити. У Варшаві з’ясовуємо, що безкоштовні лише електрички, їх дві до Берліна. Видають квитки на першу з них, обідаємо в Макдональдсі. Дівчата щасливо знімають «прекрасне».
До Жебіна їхати вже легше, аніж до Варшави, майже увесь шлях сидимо, хоча й у цьому напрямку поїзди наповнені біженцями. Волонтери в Жебіні були настільки добрими, настільки прекрасно нас нагодували, що дівчата знову «знімають прекрасне кіно». У потязі до Берліна знайомлюся з польською викладачкою. Вона просить нас розказати нашу історію. Ми з середньою дочкою, що сидить на моїх колінах розказуємо, плачемо, полька теж плаче. Дає мені свої контакти, обіцяє допомогти з місцем в своєму університеті. Обіймаємося на прощання.
Поїзд від Жебіна до Берліна. Біженців дуже багато. Поліція контролює посадку. Але все одно мою найменшу штовхають при посадці до вагону, заледве встигаю схопити, щоб не впала під потяг на колію. Шок і обдерта до крові спина, кості цілі. Велика сім’я, що влаштувала штовханину на пероні, свариться у вагоні за сидячі місця, зганяючи поляків з купленими квитками, відбувається бійка. Втручаються поліцейські, величезну родину виводять. Ми їдемо далі спокійно.
На Берлінському вокзалі все дуже добре організовано. Три напрямки: пошук ночівлі, рух далі, їжа на місці. Я прошу російськомовного волонтера про «рух далі», але потягів на Амстердам уже немає. Переходимо до плану «ночівля», адже вже одинадцята ночі і найменшу починає просто «вимикати», вона не знає де вона, що з нею, намагається лягти просто на підлогу. Нам видають німецькі картки мобільного зв’язку на 10 днів безкоштовно. Телефоную Гірту, прошу зустріти нас на вокзалі вже завтра. Він дуже радий нас чути, чекатиме. У відділі «ночівля» стоять із сотню берлінців з плакатиками про кількість гостей, яких вони готові прийняти. Відразу до нас направляється жінка з пропозицією помешкання, вечері й теплої ванни – все це так привабливо, але до її дому потрібно їхати двома видами публічного транспорту, мала не зможе. Волонтер, який нам увесь цей час допомагав, просить нас почекати, зникає серед берлінців на 5 хвилин і приводить до нас тендітну жінку: у неї є машина, 4 місця для ночівлі, ми зможемо помитися і поспати в теплих ліжках.
Доброта незнайомців вражає. Наша рятівниця розказує що живе в самісінькому центрі Берліна з трьома доньками, вони з перших днів війни виходили на мітинги, своєї машини в неї немає, але вона позичила в сусідки, щоб взяти біженців на ніч. Сьогодні вона приїхала опів на шосту вечора і все чекала і чекала – нарешті їй з нами пощастило. Вона дуже-дуже рада допомогти. Був момент, коли ми обидві дивилися одна на одну зачудовано і перелякано дещо. Ми схожі. Вона маленька жінка з трьома доньками – дві підлітки, одна дитина. І я така сама. Вона дуже хоче допомогти, але боїться, що їх можуть скривдити. Мені дуже потрібна допомога, але я теж боюся, що нас можуть скривдити. І враз ми впізнали одна одну і полегшено засміялися. Найменша донька доброї берлінки вже заснула, дві доньки-підлітка, кіт і пес нас зустріли. Я якось помила Настюшу, тримаючи на руках, бо вона вже практично спала, вклала в ліжко і та миттєво відключилася. Ми всі помилися, попили чаю. Я теж пішла спати, а дівчатка-підлітки, українки і німкені, розмовляли до другої ночі про все на світі.
Зранку уже була п’ятниця, 4 березня. Події війни роблять час стиснутим, уся рутина стирається. Для мене час нашої втечі поділився на гранично напружені моменти посадки до поїздів і кількагодинного заціпеніння під час руху потяга. У Берліні у нас був чудовий сніданок за великим сімейним столом. Німецькі дівчатка не пішли до школи, тому що їхня мама відвезе нас на вокзал і їй має іще раз пощастити з українською мамою з дітьми, що потребуватимуть прихистку на ніч. Дівчатка допомагатимуть.
В Берліні було багато відзнято матеріалу для короткометражки моїх доньок «про прекрасне». Іще всього 5 годин в потязі до Амстердаму і я змогла обійняти Гірта. Ще година в авто вечірніми нідерландськими рівнинами і ми вже в домі його батьків. Нас добре зустріли господарі, вдячність моя безмежна. Я сподіваюся, що за кілька тижнів зможу повернутися у свій улюблений Київ, до своїх студентів. А у моїх дівчаток буде їхній фільм «про прекрасне». "
Галина, Київ
