"В Мариуполь есть безопасный способ для волонтеров добраться, я знаю два разных пути.
В городе есть точки со связью и у меня есть координаты этих точек.
Это не так стремно, как сидеть под бомбежкой в подвале, решайтесь! Я могу рассказать подробно что и как оптимально сделать.
Людям необходима вода! и простая еда (картошка, морковка, лук, хлеб и пр. Мясо это деликатес вообще).
Что-то, что не требует готовки - хлопья, каши быстрого приготовления и пр.
Мивина хотя бы, но детям ее не дать
Некоторые люди, которых я видела, не ели по нескольку дней.
Средства гигиены, салфетки влажные, бумага и прочее, что поможет без душа иметь комфорт.
Налобные фонарики (к ним батарейки пальчиковые, любые другие фонарики и средства для освещения (свечи, зажигалки, спички пр)
Люди не имеют связи никакой, они не знают, что можно эвакуироваться, я ходила возле дома и кричала, чтобы меня услышали.
Возле многоэтажек люди готовят на кострах. В квартире 2-5°С, все отсыревает. Химические грелки/термоодеяла тоже были бы к месту.
Лекарства, бензин, на блокпостах надо очень старательно прятать.
Еду, тёплые вещи, воду у меня не отобрали.
А вот автомобиль орки чуть не отжали в Мангуше. Сытый, жирный орк, с чувством превосходства надо мной насмехался, презрительно называя "Павловной", когда утверждал , что Украины нет с 14го... Документы мне все же отдали, когда я поговорила с начальником его и пообещала оставить им машину на обратном пути, когда вывезу людей.
Ну и поехала обратно через поля, минуя тот пост. Авто сохранила. Поля оказались минными 😑
Впрочем, все мы семеро в автомобиле не отодвигались от него больше чем на полметра. Мальчики писают перед капотом, девочки сзади багажника. Никто не стесняется.
Есть безопасные (относительно) районы, есть такие, в которых жарче ада. Город похож на ожившую компьютерную игру с постапокалиптическим сюжетом...
Классной идеей оказалось ставить метки адресов на офлайн картах, иметь имена и фото людей, которых персонально ищете.
Я потеряла бумажку с адресом, по которому прячется женщина с очень маленькими детьми, которую мне дал волонтер Игорь в Запорожье и теперь я думаю об этой женщине все время (( Ставьте метки на карту!
Кстати, это фото с орочьей заправки где-то между Токмаком и Бердянском, кажется.
Мне удалось сохранить его, спрятав в скрытую папку. Телефоны нужно очистить, смотрят абсолютно всю галерею, все мессенджеры и прочее. Знаю о случае, когда в Бердянске на глазах двух семей был в упор расстрелян человек за фото с Z техникой. Так же очень додалбываются и затем стирают фото разрушенных зданий, не нужна им огласка(
Парни, раздевают на блокпостах до трусов, смотрят тату и следы от ранений, имейте ввиду. Придабываются к прописке.
Мое место рождения Тернополь было много раз отмечено особым образом...
Да, в колонне ехать хуже, чем одному! Причем прилично хуже. По крайней мере мне.
Ох, хочется все что я поняла подсказать в нужные уши..."

"Due to war many unpleasant things happened. I am very worried about the fact that most of my classmates are abroad now and no one can say when will they come back. My close friends don't even chat with me as often, as they used to, and some of them even transferred to other schools. In this situation I am very afraid, that they may stay there for very long and I will not be able to see them again for a long time. The parents of my friend had acquaintances, who lived in Irpen and died, which made me even more worried about my friends. Moreover I often get scared due to explosions, and sometimes I can even hear them at night. As the result I have to sleep in the hallway at these moments, and it is terrible, because my back aches if i lie on the floor for a long time and I still remember, how I couldn't fall asleep because I didn't want to get scared of the airstrikes again. I didn't have to go to the basements a lot, but I remember how I went there and it was very crowded, dusty and there were even people, who stayed there all day long, some of them even were with babies and pets, because they were too afraid. I really hope and believe that this terror will end soon and life will get back to normal, and all people will understand the terror, caused by russian invasion to Ukraine."

Varvara, 15 years old, Kyiv

"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії

"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"

Анастасія, Київ

"Show must go on. Дівчина в танцювальній студії у Вроцлаві розповідає, що її батьки сьогодні не виходили на зв'язок. Вони в окупованому містечку нв Сумщині, електрики немає, постійні обстріли. За мить вона робить глибокий вдих, усміхається ученицям, вмикає танцювальну музику і починає урок, як і місяць тому. Ввечері до неї привезуть 8 котів. Show must go on. Тисячі мам і дітей. Тисячі кілометрів від рідного дому. Одна тепер дає раду з істериками трирічки 24/7. Друга має забути про дипломи і хапатися за першу-ліпшу роботу, бо чомусь не встигла вивчити іноземну мову за пару годин у бомбосховищі. Ще одна перетинає всю Європу на авто, хоча нещодавно після травми боялася сісти за кермо. Але всі вони, проклинаючи ро**ю, зчеплюють зуби і роблять свою справу. '' Show must go on. Чоловік прокидається о 10, бо має дзвінок на роботі. До 5 ранку він допомагав розселяти людей на вокзалі, пояснював і перекладав. Він хоче потрапити в тероборону, але друзі переконують, що грошова допомога зараз не менш важлива. Тож він продовжує писати код, щоб переказувати гроші на спальники і тепловізори. Show must go on. Я припиняю скролити стрічку, в який досі не з'явилася новина, на яку ми всі чекаємо. Витягаю книжки і пакую в рюкзак. Долаю багатошарове почуття провини за те, що в безпеці, що можу робити улюблену справу. Вирушаю на інший кінець Вроцлава проводити літературний урок для школярів. З молодшими вигадуємо казку, на диво добру. Про гнома, який шукав свою кицьку. Зі старшими говоримо про різні наративи. Про те, що слово - це також зброя. "В яке місце в Україні ви би хотіли повернутися?" - "Додому. Просто додому". Я впевнена, що ця мрія незабаром здійсниться. Що підлітки писатимуть ЗНО за українськими партами. Вони відбудують цю країну, а потім напишуть такі історії, що світ аплодуватиме стоячи. And show will go on."

Анна, Вроцлав

"Моя мати вибралася… На 15й день під обстрілами та бомбордуванням у Гостомелі.
І що, ви думаєте, вона робила там окрім сидіння 2 доби у погребі (коли було ну… неможливо - після того як до неї вломилися вперше та після того було найгарячіше).
Вона рахувала танки та запом’ятовувала в якому напрямі вони їхали (та які саме) та розглядала деталі, що в них та як. Жаль в неї не було ні телефонного зв’язку, ні чіпу мозкового трансмітера, щоб зливати нашим всю інфо.
Вона аналізувала напрямок ударної хвилі, - що вона руйнує не найближці будинки, а йде через верх і рушить будинки трохи на відстані. Так, її профдеформація конструктора-авіа-шасіста працювала і тут - в її 73 роки в надзвичайних умовах.
Вона дивилася на свої розбиті вікна та робила висновки, що їх треба клеїти не тільки по склу, а заводити стрічку на саму раму.
Ще вона вивчила поведінку тих чи інших: хто чіпає, а хто ні, хто нахабний та рушить все, хто відчуває людей навіть коли не бачить, хто взагалі не знає, куди сховатися від всього того.
Вона надягала голубе пальто, щоб бачили, що “баба” та йшла на перемовини)))
Щоб не крушили людям-сусідам вікна та двері, бо все можна просто відкрити: там просто старенька жіночка не чує. Або що там малі діти. Або ще щось.

• … (что-то спрашивает)…
• … (молчание) …
• Вы по-русски разговариваете?
• (смеются) да
  Або з молодим хлопченям, який їхав на навчання, а опинився тут:
• Ваш президент - урод и маразматик
• Ну да
  Каже, що, коли вони чують, що з ними розмовляють російською, вони начебто трохи м’якшають і краще йдуть на контакт.
  Тому вона це рекомендує усім, хто хоче вижити в складній ситуації.
  Розібрала свій телефон на частини, заховала сімку щоб не було видно гео-локацію та коли в неї хотіли телефон, сказала, що вже немає. У інших сусідів позабирали телефони. Не завжди це "пройде", але все ж таки...
  По дорозі на Київ - коли бачила Гостомель своїми очима - що з ним зробили - вперше плакала за 15 днів.
  А коли дізналася по приїзду про сина, що наразі на фронті, то жах - нікому не побажаю ні відчувати таке самому, ні бачити.
  Але моя мама - ще той Боєць.
  Мій брат - ще той миротворець, навіть коли з автоматом. Що згуртовує навколо себе та генерує любов та підтримку.
  Нехай скоріш все зайкінчиться, та всі зустрінемося… І живі, раді, щасливі і повністю вільні.

П.С. Забула додати, що вона "щоб відволіктись" почала писати роман про війну
UPD
2 дні поспіль:
Може Сашко (син) візьме трохи людей у полон та вони поремонтують будинок

WarInUkraine #WarInUa #війна_в_Україні #війнавукраїні"

"Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети. У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка."

Богдана, Львів

"Город. В город мы зашли впервые.
Раньше радовались завоеванным посадкам и, если повезет- селам.
Опять на голову залезли все возможные геморы, от разворачивания Старлинка(это без шуток - самый драгоценный военный прЫбор) и запаривания мивины до расселения личного состава и уточнения вектора дальнейшего движения(до сих пор ничего не понятно))
Решили селиться в пригороде, по сути - дачный поселок.
Передовой машиной залетаем на узенькие улочки, возле одного из дворов нас встречает целое семейство. Мужик с черными от работы руками, плачущая жена и двое мелких. Наперебой рассказывают как тут жили четыре гребанных месяца, как буряты безпредельничали, как соседа заставили яму копать и телефоны у всех разбивали. Как людей из домов выгоняли не давая даже переодеться и личные вещи с документами забрать. И как потом орки жили в тех домах, безпросветно бухая и разбивая по пьяни отжатые машины. Времени немного, приходится перебивать:
-а подскажите, где тут у вас можно расселить ХХ человек и несколько машин? Есть дома брошенные?
Женщина спохватывается - да, есть, сейчас-сейчас Соседский. Мы за ним присматриваем, сейчас ключи принесу.
Спустя пару минут открывает двери. Стандартная ухоженная чистая хата с виноградником на входе. Не отмародеренная даже. Мельком прикидываю количество комнат и кроватей, добавляю количество имеющихся «почти натовских» раскладушек с олх - в принципе, поместимся. Карематы есть еще, на крайняк.
Особенно воодушевили «удобства в доме» - скорее всего насос, центрального водоснабжения тут точно нет. Насос можно найти и запитать от нашего генератора - получим безлимитную воду и возможность помыться. Помыться особенно хотелось, после суетливых полутора недель. Да и форму постирать не мешало бы. Давно не мешало бы.
Слушая безконечные рассказы от новой соседки, выходим на крылечко и закуриваем:

• видно, что вашу улицу орки не тронули почти. Повезло.
• да, они дальше жили. На крайней. Больше всего досталось вон тому большому дому. Машет рукой на явно «богатый» дом - оно и понятно, гребанные буряты не захотели селиться в хатах, захотели шикануть. Ладно, позже нужно будет пройтись, глянуть чтоб хоть не поминировали, ну и может пару ништячков найти(не без этого, не без этого. Сувениры мы все любим).
  Чисто для поддержания беседы интересуюсь - а где делись хозяева этой, уже почти нашей, хаты?
  -Подруга моя тут жила. Замучали ее.
  Молчим, курим. Опять молчим.
• знаете, спасибо Вам, но мы посмотрим тот дом, в котором орки жили. Спасибо.
  Молча грузимся в машину, проезжаем пол улицы до большого дома с выбитыми стеклами и дыркой в стене - походу танком влупили.
  На воротах услованя метка саперов «ок», но все равно осторожно перешагиваем через груды кирпичей.
  Дом вскрыт, повсюду разбросана засаленная руснявая форма и обьедки сухпаев в перемешку с детскими вещами и садовыми инструментами.
  Внутри - уже почти привычная картина.
  Кучи грязной посуды везде, сорванные со стен телевизоры, все из шкафов вывалено прямо на пол. На кроватях спали не разуваясь, ладно хоть в этот раз не срали прямо в гостинной, видели и такое.
  Пробегаемся по комнатам, осторожно. Всегда в таких местах есть шанс встретить или «сюрприз», или «потеряшку».
  Спальня родителей, две детские. Точнее - полторы, в одну из комнат прилетело, там теперь нет половины стены.
  Качественная мебель, дорогая сантехника - можно было бы предположить что тут жил мажорный чинуша, но в гараже серьезная мастерская, даже по неукраденному видно что зарабатывали хозяева руками. Молодцы, чо уж. Были бы живы, дом починить вполне реально. По своему опыту утверждаю(ох и давно же наш дом горел...как будто в прошлом веке) Подтягиваются остальные машины каравана.
  Перекуриваем и принимаемся за работы.
  Все «хозяйские» вещи складываем в покрывала и в один угол, все что осталось после орков - в мусорные пакеты и на улицу.
  Пока парни шуршат, нахожу электрощиток(почти такой же как у меня дома) и пакетник с ярлычком «насос». Зашибись, будет дело.
  Ищем счетчик, на него бросаем провод генератора, в щитке обходим времянкой УЗО(не пускало ток, хз) и вуаля. У нас есть душ. Дууууш.
  Не бутылка от минералки, не строение из досок, а настоящий душ с безлимитной водой. Пусть нет полотенец и из шампуней только брусок хозяйственного мыла, это не важно. Вот поверьте, после недели активной работы - это совсем не важно;)
  Спустя пару часов установили связь с хозяевами. Живы, на западной. Отец семейства взял билет на поезд и уже едет сюда, оценивать масштаб разрушений и вообще «шось начинать». Нас попросил присмотреть пока живем, местные алкаши мародерят не хуже орков...но это уже совсем другая история.
  А тем временем парни включили газовую колонку(горчий душ - лучше чем секс, я вам доповидаю) и отмыли туалет. Это вообще - отдельный подвиг."

Vasily

“Сьогодні мені 28.
6 годин з цього дня я провів в операційній, оперуючи пораненого.
Сьогодні я вперше в житті виконував операцію на відкритому серці, аорті та легенях, оці та кінцівках одномоментно – осколки дуже підступні.
Ще трохи більше трьох тижнів тому я зовсім по-іншому уявляв своє життя, радів разом з пацієнтами результатам своїх естетичних та хірургічних операцій, міг зустрітись із друзями в вихідні за вечерею в ресторані, сходити в кіно.
Але все це зараз здається якимось сном, нереальним.
В нормальних умовах щоб мати доступ до оперування таких складних випадків хірургу має бути далеко за 30, має бути категорія, безліч курсів підвищення кваліфікації. Мені в цьому плані «пощастило» дещо більше.
Себе зараз я порівнюю з дитиною, яку щоб навчити плавати кидають на глибину. Але плавати я все ж навчився.
Звичайно для хірурга це закалка, це тільки на користь, але краще я б це робив в мирний час.
В свій день народження я бажаю всім скорішого миру та припинити цей тероризм над мирними людьми. А тому, хто в цьому всьому винуватий - відчути на собі все те, що сьогодні відчув цей поранений, тільки в 100 разів сильніше.”

"Жінки, діти й люди з інвалідністю в будь-який критичній ситуації страждають у першу чергу. Карантин у 2019, війна у 2022 ще більше оголили їхню вразливість. Тому ми розпочинаємо цикл історій про те, як війна вплинула на сім'ї, де є люди з інвалідністю. Ця буде перша.

“Синку, з днем народження! Вставай, нас бомблять!” - так почався ранок для Вікторії і її двох синів з інвалідністю. Їхнє життя, як й життя мільйонів українців розбилось на друзки ранком 24 лютого.
Того ранку, як і завжди, Вікторія встала рано. Її молодший син Захар, що має ментальну інвалідність, відвідує центр денного догляду, який знаходиться доволі далеко від їхнього дому. Це дає можливість жінці працювати нянею, щоб винаймати квартиру й утримувати синів. Поки Віктоіря збиралась — почула вибухи, що пролунали одразу в багатьох українських містах. Спочатку вона сподівалась, що все швидко скінчиться. Але свист ракети, що наближалась, прискорив рішення виїхати з Києва.
Старшого сина розбудила словами: “Синку, з днем народження, вставай, нас бомблять!” - 24 лютого Богдану виповнилось 17 років.
Сім'я швидко покидала у валізу найнеобхідніше (вже за пару днів з'ясувалось, що вони не взяли й половину потрібного) і сіла у машину. Але покинути Київ їм не вдалося. Перелякані містяни масово намагались втікти з міста. Після трьох години у заторах їм так і не вдалося виїхати західному напрямку. Тоді Вікторія прийняла рішення їхати до мами у село. Хто міг подумати, до чого призведе це рішення.
Перший день пройшов спокійно. А з 25 лютого повз їхній будинок у чернігівської області почали рухатись колони російської бойової техніки, постійно лунали вибухи, літали літаки. Захар почав мало і погано спати, став збудженим і агресивним - так в нього проявляється страх і тривога. 9 березня Вікторія вирішила їхати далі й за 16 годин у дорозі вони були вже на Західній Україні. Батьки Вікторії прийняли рішення залишитись вдома, “у своїй хаті”.
Навіть зараз, в умовній безпеці, Захар не заспокоївся. Хлопчик не може приймати заспокійливе без консультації з лікарем — він приймає серйозні ліки под епілепсії. Старший, Богдан, зміг опанувати паніку першого дня і тепер є підтримкою для мами.
В Україні Вікторія не почувається у безпеці й хоче їхати далі, за кордон, але не може робити це наосліп. Для Захара дуже важлива рутина, режим, відвідування занять, тому спершу треба знайти центр денного догляду, який хлопчик зможе відвідувати. З цим їй допомагають працівники ГО “Родина для осіб з інвалідністю”, центру, який Захар відвідував у Києві.
Невідомо, чи їй вдасться домовитись з власником квартири у Києві про пільговий період оренди, поки триває війна, чи вдасться забрати звідти свої речі. Але в Україні її нічого не тримає, а для дітей з інвалідністю за кордоном є більше можливостей для соціалізації й реабілітації. Якщо все складеться — Вікторія планує залишитись там.

ITestifyWar

WarStories

DisabilitiesWar

StandWithUkraine"

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Вікторії

"Їй 81 і це її третя евакуація. Моя ба Людмила народилася в Донецьку у 1940-му році. У 41-му, упродовж 2-ї світової, її евакуювали в Курську область і по дорозі застудили легені. Було запалення, операція, після якої вона все життя живе без частини найважливішого дихального органу.
У 2017, коли батькам нарешті вдалося вмовити її покинути окуповане місто, де вона прожила все своє життя, ми забрали Люсю в Київ. Ну як, умовити: вона почала губитися, не завжди виходила на зв‘язок, а з близьких на той час у Донецьку лишилися хіба могили наших предків.
2022: 8 днів ми прожили у Крюківщині, лишалися там попри обстріли та збивані ракети. Але коли ракети почали прилітати у сусідські будинки, нам довелося їхати знову. Ба взяла з собою лише ікону. Міцно тримала її на колінах усі 10 годин поїздки з Києва до Вінниці.
Вночі вона забуває дорогу із вбиральні до спальні в однокімнатній квартирі, бо житло їй не знайоме. І так і сидить там, поки хтось із нас не прокинеться й не відведе її назад у ліжко. Вранці вона щодня питає: де ми і чому ми тут опинилися. Вибухи бомб, схоже, уже стерлися з її крихкої пам‘яті, тепер звикає до перманентного звуку сирен. Рідна сестра бабусі, народжена в тій першій евакуації, уже 17 днів живе в під’їзді багатоповерхівки у Харкові, в районі ХТЗ. Світлана частково паралізована, не ходить, має важке захворювання. Днями вона на сходовій клітині відсвяткувала свій 80-й ювілей. Її доглядає донька, з Харкова вони не поїдуть – місто проросло в них фізично, воно тече їхніми венами.
Якщо бомбити почнуть і Вінницю, не знаю, як моя ба подужає евакуацію далі. І куди далі — я теж не знаю.
У вас коли-небудь забирали дім? А двічі?"

Дарина, Київ

"Сегодня я был в Ворзеле. В доме своего брата Владимира --. Он с начала марта не выходил на связь.
Его убили выстрелом в спину в собственном доме. Тело облили бензином и подожгли.
Царствие небесное сыну Божьему Владимиру.
Пусть его путь будет светлым и душа там, где нет боли и печали.
Благодарю нашего проводника и хранителя Виталия -- за сопровождение. Без него попасть туда где мы были сегодня, было бы невозможно.
Спасибо Татьяна -- за то, что была рядом."

"День 37 UA
Сусід Володя. Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів! вкотре переконуюся, які золоті слова, воїстину.
Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.
На пустому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку.
Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші.
Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин:
Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.
Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!)
Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть! Беріть! Солдат їсть - служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»
Кліп чотири: Володя командує «ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!»
І все це несеться в робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і доладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «мам, поладнали, ура!! дивися, прокрутка є бачиш!?»
Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: батя, ну ти дайош! Виручив, брат!
Володя скромно «та, ділов там! Воюйте!» обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету "а ми тууую червону калину підіймеемооо...." ще довго у голові...
Ми непереможні. Все Є Україна. Люди це і є Україна"

"зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. дві російськомовні мами. п'ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.
на вулиці дюдя, аж руки відмерзають. менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.
безкоштовних автобусів до Польщі нема. на потяг - черга страшенна.
телефоную своїм прекрасним Olexander Mikhalitsyn i Nazar Haiduchyk (бо можна навіть без привіт, бо треба - то треба, бо - там їх, тих "бо" дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. кидають все і їдуть.
ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального - бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.
приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. і той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: "привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх".
це як удар під дих, у різних сенсах. досі. і, мабуть, назавжди.
я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.
хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме"

Катерина, Львів

"Поїзд Київ-Львів. Евакуаційний рейс. Ми, двоє дівчат з собакою із Києва прямуємо до Польщі. Поряд з нами дві жінки поважного віку, такі вишукані, їдуть до родичів у Францію. Ще поряд з нами Саша і Катя - дві сестри, Саші всього 10 років, Катя хоч і старша, але ще така юна. Вони їхали до Німеччини. А ще з нами був хлопчик Даня, якому теж 10 років. «Вчора біля нашого будинку так бахнуло, що ми зібрали речі і зараз їдемо до моїх родичів у Прагу» - каже Даня. «В нас теж вчора гриміло» - підхоплює розмову 10 річна Саша. Діти швидко знайшли спільну тему і ця тема - війна 💔 Ми, дорослі, слухали як 10 річні діти обговорювали у кого гучніше гриміло, як робити коктейлі молотова і де треба ховатися. Слухали і намагалися сховати сльози на очах. Діти говорили про війну як про щось буденне. «Це моя найкраща мить за цей день» - каже Даня, коли він почав гладити Едді. «В нас самий щасливий вагон, бо в нас є Едді». Всі посміхнулися. Едді як завжди «пішов по рукам» та облизав всіх наших сусідів. «Галя, ну хто тебе зараз ще поцілує як не собака?» - сказала своїй подружці жіночка та розсміялася. Ми всі сміялися так, наче ніхто з нас не покидає свої домівки, а ми просто вирушаємо в подорож. У Львові ми всі розійшлися хто куди, але на останок Даня сказав мені: «Ми обов‘язково переможемо і будемо ще подорожувати по Україні. Я майже всюди був в Україні, в нас гарна країна». А хто ми такі, щоб не вірити словам дітей. Ми обов‘язково переможемо! І будемо знову їхати потягом, але вже додому. Будемо розмовляти, але про щасливе майбутнє. Будемо плакати, але не будемо ховати сліз, бо вони будуть від щастя. І навіть будемо робити коктейлі! Коктейлі з кавунів, херсонських українських кавунів. 💙💛"

Маша, Київ

“Коли ми збирались їхати в евакуацію, Мурчика з нами не було. Він злякався чергових вибухів і ми не знали де він.
Якщо чесно, я вже не думала що він живий. Хоча десь глибоко надіялась, що він пересидить десь, бо він напівдикий кіт і в нього були загули на місяць. Я раділа що він вміє ловити мишей та птахів.
Так от. Коли бахнуло по будинку, ми забрали кіцьку, собак і поїхали. Через тиждень ми побачили його біля дома на камері. Пару раз вдалося залишити йому корм і воду через людей, які погодились лізти на паркан.
Відколи ми повернулись він не відходить від мене і не може наїстися.
Він не дає мені писати щось на компі, не дає консультувати спокійно, спить з нами, їсть з моєї тарілки, їсть свою їжу 6-7 разів на день і виходитьна вулицю на 10 хвилин, тільки щоб швиденько зробити свої справи. Він дивиться таким закоханим поглядом, як собака. Тулиться, мурчить, бодається головою, прикусує мої руки, коли я щось роблю.
Ми з ним дуже змінилися. Він схуд, зменшився, а я просто змарніла. Але ми разом тепер працюємо з людським болем. Я консультую, а він знімає мою напругу.”

"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "

Наталя, Київська область

"#щоб_памятати а це золото правдиве і янгол охоронець нашого будинку. Живе з дружиною Оленкою в нашому під'їзді, вітаємося, як годиться сусідам, заніс нам 05.03.22. пів мішка картоплі та пакет з морозилки. Салом поділилася з Лідою, посолила і за вікно виставила, з шиї , пупа та язика зварила 6- го бульйон, який був нам основою для харчування.
Забула, кров'янку розділила навпіл і занесла до Лідочки в 121 кв
Зустріла сусіда 08.03.22. вже на кп куди звозили людей з Ірпеня, обнялися, спитав, хто лишився у нас, бо хоче прориватися на Ірпінь і вивозити людей. 8-9-10 березня їздив і вивозив . Розказував мені, що якийсь дядько під'їхавши на міст своєю машиною віддав ключі і сказав ''вози поки бензину вистачить''. Здається, 09.03.22. 10.03.22 вивіз близько 100 людей.Хорошого сина виховали тато і мама , а я пишаюся, що знаю Сашка Саша Самков особисто"

Оксана, Ірпінь

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

"Діалоги, яких не повинно бути:
Львів, бібліотека:
Дівчинка, виїхала з Харкова, 7 клас.
– У вас є уроки? – питаю.
– У нас школа не обов'язкова. Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий.
Я не знаю, що сказати. Уточнюю, чи всі даються чути.
– Однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.
Потяг Варшава-Сувалкі:
Дівчинка, виїхала з Одеси, 8 років:
– Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом?
– Чого б це нудно? Якби не їхати, довелося би знову ніч не спати.
Я нічого не кажу, але думаю, скільки є цій дитині довелося не спати ночей, рятуючись у бомбосховищах.
Вечір, село Красноґуда на кордоні Польщі й Литви:
– Що це? – питає 7-річний хлопчик, що виїхав із Києва, насторожено вслухаючись у небо.
– Літак, пасажирський, – кажу весело. – Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.
Добрий вечір, ми з України
Поляки –
Пізніше напишу детальніше. Ми повернемося обов'язково"

Ольга, Київ